Марічка і Червоний Король. Подорож туди, де сніг

32. Шхуна «Біла Акула»

Пашко стояв на пристані та уважно спостерігав. Людей тут було багато, незважаючи на те, що пасажирських рейсів не очікувалося. Тяжко згинаючись під мішками й ящиками, йшли вантажники. Бігали матроси.

Пашко пройшовся туди-сюди, щоб не стояти поруч з «Білою Акулою». Зараз йому не варто потрапляти на очі штурманові шхуни. А той саме вийшов на палубу і курив сигару. Схоже, він був сповнений спокою, не очікував несподіванки. Якщо Пашкова подруга-лікарка не помилилася, «Біла Акула» останнім часом не возить людей на продаж. Можливо, вони ще займаються контрабандою, проте, напевне, невеликою, адже про серйозні злочини завжди можна дізнатися, якщо знати, де запитати. Пашко за ці два дні обійшов тих, хто міг дати якусь інформацію, тобто тих, у кому був упевнений, що не видадуть. Таких виявилося лише двоє: лікарка і колишній розбійник на прізвисько Куций, якого чотири роки тому ватага покинула напризволяще, втікаючи по річці від охорони після пограбування герцога. А Пашко тоді повернувся по товариша і, ризикуючи власним життям, витягнув з води. Куций після того бою лишився без руки й без ноги. Іншу ногу він втратив ще раніше. Так і скінчилася його розбійнича слава, тепер йому лишалося робити наколки бажаючим прикрасити своє тіло візерунками. Виходило у нього гарно, але грошей платили небагато. На розкішне життя, про яке завжди мріяв Куций, не вистачало. Пашко заходив до товариша вчора удень і був засмучений тим, що побачив: Куций пиячив і його житло нагадувало звалище. Він довго сварив Пашка і всіх людей, у кого були здорові руки й ноги. Але був не надто п’яний, не настільки, щоб про все забути. От він і розповів Пашкові, що шхуна «Біла Акула» зараз у порту і збирається відпливати сьогодні ввечері, що капітан вирішив припинити перевезення рабів, бо поліція занадто зацікавилася цією справою. Проте капітан — не найнебезпечніша особа на шхуні, його легко підкупити, набагато гірший — штурман. Той — хитрий і підступний чоловік, з ним так просто не домовишся. Кажуть, штурман легко позбувається тих людей, які можуть бути для нього небезпечними.

Пашко чекав і придивлявся. Залізти на шхуну непоміченим навряд чи можливо. Але зайти відкрито — небезпечно. Охорона капітана і штурмана відразу ж зацікавиться, схоплять, зв’яжуть і викинуть десь у морі. Он носять вантажі на «Білу Акулу».

У Пашка виник план. Він прокрався до будівлі, звідки йшли вантажники, а там дістав останню купюру і заплатив котромусь із робітників, щоб той віддав йому робочий одяг. Потому Пашко перевдягнувся і, зігнувшись під вагою мішка, пішов до «Білої Акули». Довелося пройти три рази, аж поки наглядач втратив на мить пильність і з’явилася можливість непомітно лишитися на шхуні.

Пашко сидів у каюті штурмана. Ось зараз стемніє, а шхуна досі не відпливає. Втекти водою буде, звісно, небезпечніше, але легше. Двері скрипнули і зайшов штурман. Пашко дочекався, поки той сів за стіл, і з’явився перед ним із шафи, озброєний пістолетом. Обличчя штурмана навіть не змінилося. Ніби нічого й не сталося. Неабияка витримка у цього чоловіка!

— Думаю, ми домовимося без зайвих проблем, — Пашко сів у крісло навпроти штурмана і поклав пістолета на стіл, проте руку тримав поруч. Він розумів, що будь-якої миті може виникнути потреба відстрілюватися.

Штурман дивився на Пашка крізь щілинки очей і випускав дим сигари. І мовчав. Він, схоже, вивчав візитера. Пашко пояснив, по що прийшов:

— Років десять тому твоя шхуна перевозила людей для продажу їх у рабство.

Штурман лише ледь помітно усміхнувсь у вуса, але Пашко за одну ту посмішку ладен був убити цього безжального чоловіка. Та необхідно тримати себе в руках і говорити далі:

— Тобі доведеться згадати, кому ти тринадцять років тому передав людей, доля яких мені небайдужа, їх схопили розбійники — банда Коричнево-Зеленого. (Так тоді звався отаман). Він особисто і ще кілька людей з ватаги перевезли тобі тих, кого спіймали в селі Пшеничне. Село вони спалили. Можливо, назва Пшеничне тобі ні про що не говорить, але щоб тобі легше було згадати, про який із рейсів я кажу, нагадаю тобі одну деталь. Серед схоплених людей, яких ви везли на продаж, був чоловік двометрового зросту, поранений і зв’язаний багатьма мотузками. Коли відпливли вже далеченько, він стрибнув у воду. Ймовірно, він потонув, але ти пам’ятаєш його, адже розраховував отримати за нього немало грошей, а значить — згадаєш і інші деталі рейсу. Мені розповів про це розбійник, котрий особисто був тоді на шхуні. Якщо ти розмірковуєш, хто це міг бути, не напружуйся, бо він уже мертвий. Отже, пригадай, хто купив у тебе людей. Добре, якщо ще й знаєш, хто міг перекупити у того.

Штурман мовчав і майже мрійливо поглядав у ілюмінатор. Пашко підвівся і спрямував пістолет на штурмана. Той промовив, дивлячись, як і раніше, в ілюмінатор, на чайок:

— Ти не вистрелиш, бо це тобі нічого не дасть. До того ж, втекти не встигнеш. Мої люди дуже швидкі і за мене ладні порвати будь-кого.

— Так і я своє життя віддам не задешево. Боятись — я не боюсь. Якщо не знайду тих, кого шукаю, то і втрачати мені в цьому житті нема чого. Але подумай ліпше сам: чи не вигідніше нам обом домовитися мирно? Ти за інформацію отримаєш винагороду, а я зійду на берег і забуду про твоє існування.

— Винагороду? — вуста штурмана скривила презирлива усмішка. — І що ж ти можеш мені запропонувати?

Вираз його обличчя змінився тієї миті, коли Пашко дістав з кишені червоний камінь. Таких величезних рубінів штурман ще не бачив. Він подумки спробував підрахувати, скільки ж коштує цей скарб.

А Пашко згадав, як іноді тяжко і голодно бувало йому і його друзям — Денисові й Максу, але він тримав цей рубін зашитим у торбинці. Ніхто й не здогадувався про існування каменя. Але продати його Пашко не міг, навіть заради друзів. Він прихопив його перед втечею зі скриньки отамана, яку давно вже навчився відчиняти. Навіть дивно, що це не виходило у жодного з розбійників, окрім самого отамана. Камінь мав допомогти у пошуках рідних. І лише для цього Пашко беріг рубін.

— Я згоден! — промовив штурман, ледь тримаючись, щоб тієї ж миті не схопити скарб. — Я покажу тобі острів, на якому тоді був ринок рабів. Там є чоловік, якого кличуть Зозулею. От він тобі все і розповість — кого продали кому і за скільки. Пам’ять у нього неабияка. Але не мрій, що я особисто відвезу тебе до нього. Мені з ним зустрічатися тепер небезпечно. Покажу лише острів на карті, а там — сам шукай, хто відвезе.

— Нехай так, — погодився Пашко. — Але навіть не мрій врятуватися, якщо збрешеш.

І підійшов до карти слідом за штурманом. Він навіть не встиг помітити, як сталося, що підлога під ним зникла і він упав до трюму. Відразу ж на нього накинулися щонайменше троє молодиків, скрутили й почали бити. Пашко був уже ледь при пам’яті, коли вгорі почалася біганина, крики. Схоже, цього ніхто не чекав. Напевне, поліція. З цією думкою Пашко втратив свідомість.

Він прийшов до тями у холодному поліцейському відділку. Поруч лежали ще кілька людей, а в кутку вовтузилися щури. Було досить темно, але Пашкові вдалося розгледіти, що інші присутні — моряки. Можливо, екіпаж «Білої Акули». Схоже, штурмана серед них немає. Де ж він? Утік, чи його тримають окремо?

Зайшли четверо озброєних поліцейських. Пашко не сподівався, що його відпустять, проте наступні слова здалися йому несподівано жорстокими:

— Всі підводьтеся. На вас чекає Острівна в’язниця.

— Острівна в’язниця? Але ж суду не було! — вихопилось у Пашка. Котрийсь із поліцейських зі злістю відповів:

— Який суд? Ті ще хоч недовго відбуватимуть, а тобі там двадцять років — малий строк! Таких, як ти, страчувати треба!

Пашко мовчав. Він здогадувався, що його обличчя відоме поліції ще з часів розбійничого життя. То що ж тепер на долю скаржитися?