Марічка і Червоний Король. Подорож туди, де сніг

4. Цигани

Не минуло й десяти хвилин, як кіт промовив: «Димом пахне, вогнище близько». Незабаром друзі побачили відблиски серед дерев. І ось вони дісталися циганського табору.

Дітей зустріли привітно, нагодували. Денисові, щоправда, не сподобалось, як захоплено дивилися ці люди на Іринку. Вона ж напрочуд швидко знайшла спільну мову з циганчатами і витанцьовувала з ними, дивуючи всіх легкістю і красою рухів. А потім підійшла до старої циганки, яка сиділа біля кибиток, простягла руку і попросила поворожити.

— Дівчинка з Реальності, — замислено промовила сива жінка з дещо жорсткими рисами обличчя, — небагато я тобі скажу, але все — правду. Три дороги у тебе тут буде. Перша — дорога чекання, друга — дорога кохання, а третя — дорога страху. А куди вони приведуть тебе — сама маєш побачити і обрати. Від тебе залежить.

— А може, мені напророчите щось добре? — запитав Денис.

Посміхнулася сива циганка:

— Тобі пророчити? Є в мене для тебе слово, але не пророцтво. Те чекає на тебе, про що не думаєш.

— А що ж воно таке? Я не розумію, що ж буде?

— А що скажеш, те й буде. Тільки думати не треба, не допоможе, лише завадить.

«Тьху, хтозна-що, а не ворожба. Так можна було й не гадати взагалі!» — подумав Денис. А кіт замислився: «Напевне, колись ми згадаємо слова старої і зрозуміємо їх. Цікаво б іще з нею поспілкуватися, та не мені ж, котові, бесіду затівати».

— Максиме, хлопче, йди-но сюди, — промовила жінка, уважно дивлячись на кошеня. — Сумувати не треба. Твоє покарання — твій дар. Адже той, хто людина і тварина водночас, має велику, хоч і непомітну, силу.

— А звідки ви знаєте, хто я? — здивувався Максимко.

— Бачу, — тільки й відповіла циганка.

З тим і подалися діти ближче до вогнища слухати чарівну музику скрипки. Чорнявий невисокий скрипаль, заплющивши очі, видобував смичком казкові звуки, що наповнювали простір солодкою тугою.

Кіт раптом почав смикати Дениса за штанину:

— Поглянь, по той бік вогню чоловік у червоному; він не циган. Чи не той це, кого ми шукаємо? Якось він відрізняється від усіх.

— Де? Не бачу там такого.

— Вставай, ідемо подивимося поближче на нього.

Обійшовши вогнище навколо, друзі не побачили нікого схожого на того, кого бачив Максим. Пошуки у всьому таборі й навколо також виявилися марними.

Затихли звуки скрипки й пісні, і хлопчики полягали спати. Ірина ще балакала про щось з циганчатами.

— Не знаю, — крізь дрімоту промовив Денис, — однак я їм не дуже довіряю, цим циганам.

Вранішнє сонце розбудило друзів, сповістивши про зраду: табору вже не було, разом з ним пропала й Іринка.

— Я знав, знав! — з розпачем вигукував Денис, метаючись по галявині, потім сів на пеньок, опустив голову на руки і тяжко зітхнув: — Що ж нам тепер робити?

Наздогнати табір здавалося практично неможливою справою, та нічого не лишалось, як іти по слідах.

— Як не щастить, так уже по-справжньому, — зітхав Денис. — Нам ще не вистачало розбійників зустріти для повного щастя.

— Ану замовкни, накаркаєш! — розсердився Максим.