Марічка і Червоний Король. Подорож туди, де сніг

41. Перетворюючий Грот

Марічка опинилася в саду Червоного Замку. Вона ще не дуже добре вміла з’являтися де їй потрібно, та й то — лише в межах земель Вогню. Отже, тепер мусила бігти.

Ось і трояндовий куточок. Десь там, серед кущів має бути Перетворюючий Грот. Колись Король показував його Марічці. Дівчина шукала стежину, але не знайшла, отже, розгорнула колючі гілки і ступила між троянд. Та варто було зробити кілька кроків — і навколо вже не видно нічого, окрім трояндових хащ. Вони здіймалися над головою і перепліталися гілками. Великі, напрочуд гарні, пишні квіти відтворювали всі відтінки від світло-жовтого, майже білого, до темно-червоного: кремовий, жовтогарячий, ніжно-рожевий… Кольори переливалися з одного в інший, неначе в світанковому небі. А від дивовижних пахощів можна було сп’яніти.

Та з кожним кроком пружні гілки з безліччю колючок били тіло, впиваючись у шкіру, неначе великі злі комахи. Марічка утримувала сльози і продиралася далі. Цей трояндовий куточок, що зовні здавався невеликим і був таким лагідним, коли поруч ішов Король, тепер виявився схожим на пастку, нескінченним і жорстоким.

Коли Марічка вже майже втратила надію знайти Грот, раптово опинилася перед кам’яною стіною. Вона здивовано озирнулась і побачила позаду галявину. Схоже, трояндові кущі відступили. Отже, вони насправді охороняють Грот і зупиняють від необережного кроку — кроку в вогонь.

— Але я зроблю це! — відчайдушно сказала сама до себе Марічка. — Я подолаю Грот, бо мушу стати Дівою Вогню! Тільки як його відкрити?

Кам’яна стіна ожила. На ній викарбувалися сяючі букви:

— Так воно і є. Далі, друга умова! — нетерпляче відповіла стіні Марічка.

— Я вивчала їх.

Вона мала деякі сумніви щодо свого знання вогненних наук, оскільки не завжди добре вчила уроки, але часу на розмірковування не було. А сяючі букви не з’являлися.

— Третю, благаю! Напиши мені третю умову, — прошепотіла Марічка, торкаючись каменю. І напис з’явився. Але ось який:

— Чому ж він мені не сказав? А що як я не відповідаю цій умові?

«Хіба ти не знаєш? — прошепотів внутрішній голос. — Згориш, звісно. Грот не пробачає помилок». «Але Король пообіцяв, що я зможу його пройти!» — відповіла Марічка собі самій, та й вибору вона не мала, отже, наважилась і попрохала кам’яну стіну:

— Відкрий мені Грот! Я маю пройти його!

Щойно Перетворюючий Грот відчинився, сліпуче сяйво залило околиці. Марічка зробила крок досередини. На диво, у Гроті не було гаряче. Сяйво виявилося ледь теплим. Схоже, від нього відділяли прозорі стіни. Та невдовзі щось дзенькнуло, неначе розбилося скло — і раптом згори почало нестерпно пекти. Дівчина миттю присіла, мало не впала, й підняла руки над головою, зібравши всю свою волю. «Терпи! Не нервуйся, ти вмієш із цим впоратися!» Вона згадувала, як її вчили не підпускати до себе жар, відхиляти в інший бік полум’я. Звісно, без вогненних наук у Грот не можна було б і заходити! Марічка повільно підвелася, тримаючи руки над головою. Тепер вона відчувала таку вагу, ніби їй на руки поклали стелю. Поступово ставало легше, ніби розжарена поверхня піднімалася вище й вище. І ось вже можливо йти далі. Максимальна концентрація зусиль, готовність до несподіванок, ні на мить не забувати утримувати цей дах!

Лише кілька кроків… Марічка ще й не встигла звикнути, як почала руйнуватися права стіна. Від неї відколювалися шматки і незрозуміло, чи падали у безодню, чи просто зникали. Тепер стало набагато важче. Кожен клапоть жару слід було утримувати, не підпускати — і раптом зникла ліва стіна…

Мить Марічці здавалося, що вона не впорається з цим. Грот ніби зліпили з полум’я! Та вона йшла далі, ледь переставляла ноги, але не підпускала жар надто близько.

Дівчина думала про свою вогненну сутність, намагаючись переконати себе, що полум’я їй зовсім не страшне. «Але ж я людина, я не здатна на це! Лише сам Червоний Король може з’явитись у полум’ї і не опектися!» — розуміла Марічка.

Раптом підлога захиталась і почала танути, неначе крига. «Я не зможу пройти Грот!» — з відчаєм подумала дівчина. Тієї ж миті попереду з’явився Червоний Король. «Ти зможеш», — спокійно і лагідно промовив він і зник, неначе марево. Марічка усвідомила, що вогненної безодні більше немає, натомість — склепіння й підлога, ніби створені з блискучих кристалів. Це було навіть прекрасніше за тронну залу в палаці Вогню. Марічка побігла до виходу, який нарешті з’явився попереду.

Зовні на неї чекала Арсеніка. Марічка мружилася від сонця і намагалася зібрати до купи думки. На диво, вона геть не пам’ятала, що має робити далі.

— Ти тепер Діва Вогню, — промовила Арсеніка.

— Так, мабуть.

— А мені Король навіть не дозволив наблизитися до Перетворюючого Гроту, коли я була в його замку минулого разу. Але я не ображаюся. Навіть за те, що опинилась у в’язниці через той плащ. Він не повірив, що ти сама віддала мені плаща, уявляєш? — Арсеніка сумно посміхнулась. — Ти потрібна Королю, а я піду.

— Куди ти? — запитала Марічка.

— Повернуся до дідуся. Я була невдячною онукою. Спробую виправитись.

І вона пішла. Марічка хотіла згадати, що сталось і чому вона тут. Не виходило.

— Вогонь! — покликала вона, але він не з’явився і не відповів. Раптом уривками почали з’являтися спогади цього дня. «Що ж я досі тут? Я ж маю бути з друзями!» — схаменулася Марічка. Вона лишень уявила, що мусить повернутися до Короля, як опинилася поруч із ним.

— Ого! Я ж тепер можу переноситися, куди захочу, так само легко, як ти! — радісно вигукнула дівчина. — І взагалі, тепер я сильна! І ми подолаємо цих чорних!

Друзі дивилися на неї трохи здивовано, зі сподіванням. Вона здогадалася, що була відсутня довго, а протистояння виявилося нелегким. Вогненна стіна помітно осіла. Король хрипко промовив:

— Заміни мене! Віднови стіну навколо нас. Ти це можеш. А я мушу відпочити.

Марічка сіла на землю біля нього і спробувала. Це виявилося дуже цікаво, хоч і нелегко — підтримувати полум’я за допомогою самої лише уяви. Марічка посміхнулася:

— Це ніби підкидати гілочки у вогнище, тільки важче. Поглянь, у мене виходить!

Король зітхнув:

— Звісно, виходить. Але спробуй не витратити всю силу за півгодини. Тобі доведеться оберігати товаришів і тоді, як я битимуся з Чорною Королевою.

— А може, не треба? Може, не будеш з нею битися? — тихо попрохала Марічка. Вона відчувала, як Вогонь виснажився, і боялася за нього.

— Все буде добре, — посміхнувся він.

Час спливав, Марічка вже трохи втомилася. Раптом земля затремтіла, застогнала і розірвалася чорною тріщиною, над якою виросла темна й моторошна фігура Чорної Королеви. Король підвівся і ступив крізь вогненну стіну назустріч Чорній. Марічка бачила їх навіть із заплющеними очима, щоправда, лише силуетами. І тепер слідкувала за двома постатями — золотавою і чорною, які рухались у двобої. Король перетворився на суцільне полум’я, лише обрисами подібне до чоловіка. Спочатку важко було зрозуміти, що ж діється. Марічка навіть подумала, що Королева не має жодних шансів, адже вона боїться вогню. Щоразу, коли полум’я торкалося до неї, вона сахалася, відстрибувала й верещала. То як же вона наважилася на двобій з Вогнем? Марічка зрозуміла все, коли над Королем пролетіло велике чорне покривало. Він жваво вивернувся, але Чорна Королева виявилася на диво спритною. Вона кидала покривало знов і знов, намагаючись накрити ним свого супротивника.

— Я спіймаю тебе! — шипіла вона. — І ти згаснеш без повітря!

Спочатку їй не вдавалося навіть зачепити Короля, але він втрачав сили, і якоїсь миті опинився під тим покривалом. Він смикнувся і вирвався, знову пішов у наступ, намагаючись охопити Чорну Королеву полум’ям. А за кілька хвилин Чорна спіймала його. Вона міцно утримувала краї покривала й шипіла:

— Ти безсилий! Думав, Королева тебе боїться? А я знала, як легко тебе спіймати! Ти витратив свою силу на людей, а сам загинеш! І цей світ буде моїм! Він уже мій!

Марічка бачила, як сіпається Червоний Король в чаклунському чорному покривалі й не може вирватися. Він ставав дедалі слабшим, адже вогонь згасає без повітря, а воно не потрапляло крізь те покривало.

Марічка підвелась і подивилася на друзів.

— Зараз я мушу залишити вас. Коли я скажу, біжіть до Червоного Замку. Біжіть що є сили і не озирайтесь!

Вона обвела поглядом вогненну стіну, що оточувала друзів, стіна розширилась і потужно спалахнула, ніби вибухнула, розкидаючи чорних навсібіч. На шляху до Червоного Замку не лишилося жодного з ворогів.

— Біжіть! — гукнула Марічка, і вогненна стіна розірвалась у напрямку до замку, пропускаючи Дениса, Іринку й Пашка з Максом.

Вони побігли. Чорні й засліплені яскравим полум’ям, не відразу зрозуміли, що сталось, і коли погналися за людьми, відстань між ними була вже немалою.

Марічка зараз мала єдину справу — рятувати Червоного Короля. Чорна відчула небезпеку. Вона засвистіла так, що в Марічки позакладало вуха і заболіла голова. А хижа Королева тим часом намагалася втекти у тріщину в землі, але не встигла, бо цупила за собою чародійське покривало зі здобиччю. Марічка рвонула покривало до себе. Чорна не відпускала. Боротьба тривала ще хвилину, і нарешті тенета розірвалися. Вогонь уже не мав сили навіть підвестися. Лише прошепотів:

— Не відпускай Чорну! Спіймай її, я тобі допоможу.

Переборюючи страх і огиду, Марічка схопила Королеву і не відпускала, хоч як та пручалась і сичала. Король перетворився на полум’я. Чорна вирвалась, метнулась у тріщину в землі, Вогонь наздогнав її там. Марічка схилилася над тріщиною, але нічого не бачила, окрім темряви. Слуги Чорної Королеви почали падати і обертатися на щурів.

Колись Марічка чула, що ці тварини мали нещастя бути перетвореними на армію Чорної Королеви, і чари не розвіються, поки Чорна жива. «Напевне, Королева переможена!» — подумала Марічка. — «Але де ж Вогонь?» Трохи згодом вона побачила, що Король намагається видертися на поверхню. Дівчина витягла його, він був ледь живий, але посміхався.

— Ну як ти? — запитала Марічка.

— Тепер доведеться довго спати.

— Зараз повернемось у замок, і ти поспиш.

— Ти не зрозуміла, — тихо промовив Вогонь. — Я спатиму дуже-дуже довго. Можливо, не одне десятиліття. Навіть не знаю, коли прокинуся. Напевне, ти повернешся додому, і ми навряд чи побачимося ще колись.

Марічка не відводила погляду від Короля, вражена його словами. Чому вона не зраділа? Адже найбільше за все хотіла повернутися додому! Можливо, вперше дівчина зрозуміла, що скучатиме за Червоним Королем.

Вона обійняла Короля й опинилися разом з ним у замку, біля його кімнати. Марічка ніколи не бувала в цій кімнаті.

— Дякую. Я б сам вже не дістався сюди, — промовив Вогонь. — Зачекай, я віддам тобі «Скіфське сонце». Воно у мене в скриньці.

І він зник за дверима. «Як воно потрапило в ту скриньку?» — здивувалася Марічка. Хоча в цьому світі постійно траплялися казкові речі. Напевне, якийсь золотий метелик відніс амулет у замок. Король не з’являвся. Марічка постукала, потім зазирнула до кімнати.

Вогонь спав. Біля нього крутилися хлоп’я і великий метелик — істоти, які завжди жили у володіннях Короля і вірно йому служили, ті, яких називали духами вогню. Дівчина підійшла до столу, на якому стояла прозора скринька, відкрила її і дістала «Скіфське сонце». Вона вже хотіла закрити скриньку, коли помітила, що всередині на кришці щось написано.

Букви були дуже дрібними. Марічка підняла скриньку і прочитала: