Марічка і Червоний Король. Подорож туди, де сніг

13. Відповідь для Діани

Тепла зоряна ніч огорнула ліс. Циганський табір спав під мирний шурхіт дерев. Вогнище вже згасало, та раптом воно спалахнуло яскравіше — і в тому спалаху з’явився молодий стрункий чоловік. Він попрямував до кибитки, у якій спала дівчинка. Саме та дівчинка, що про її неймовірну вроду всюди, де її бачили, складали пісні. Висока і при цьому тендітна, вона здавалася старшою за свої десять років. Та чоловіка цікавив лише медальйон, який вона носила на шиї — трикутник з промінцями — сектор магічного «сонця». Чоловік обережно обійняв дівчинку за плечі і трохи підняв, аби скинути амулета.

— Не чіпайте її, ваша величносте, — почув він жіночий голос.

Діана дивилася на нього широко розкритими очима, повними рішучості. Щоправда, навряд чи вона знала, чим може завадити Червоному Королю зробити те, що він вважає за потрібне.

— Я візьму медальйон і піду, — промовив він.

— Ні, прошу вас, Іринка дуже дорожить цим медальйоном.

— Добре. Я не чіпатиму його зараз, щоб ти не мучилася питанням, як маєш діяти. Але вогнище все одно принесе його мені, — Король усміхався, і в нічній темряві його обличчя і надзвичайне руде волосся випромінювали м’яке ледь помітне сяйво. А в його очах стрибали шалені іскорки, і від цього він виглядав зовсім молодим, навіть юним. Він ніби вже хотів іти геть, але зупинився і промовив:

— Мало хто з людей відразу може впізнати мене.

— Цигани можуть, — відповіла Діана.

— Ти не циганка.

Вона промовчала.

— Я звернув на тебе увагу, бо спостерігав за дітьми, які прийшли у наш світ, аби забрати мою дівчинку з Реальності. Коли полум’я багаття освітлювало твоє обличчя, я бачив, що і в хвилини радості у твоїх очах сум. Таке враження, що ти не знаєш, чи можеш дозволити собі веселитися.

— Якась частина правди є у ваших словах.

— Я не можу відчувати так, як люди, і не розумію, чому ви так любите ставити собі питання і шукати на них відповіді, вважаючи, що саме це знання потрібно вам у житті.

— Іноді це найпотрібніше! Я б усе віддала, тільки б знати.

— Зупинись. Ці слова — це зайве. Я був у Долині Каменів і шукав відповідь на твоє питання.

— Але ж я не висловлювала його!

— Так. Але це не важливо. Якщо відповідь існує, її можна відшукати.

— То вона існує? — з благанням у очах запитала дівчина.

— «Вона знайде їх», — промовив Червоний Король. — На камені було написано: «Вона знайде їх».

— То вони живі? І ми побачимося? — Діана мало не обійняла того, хто приніс їй цю звістку, але вчасно схаменулася.

— Я не знаю, яке було запитання, тому не можу пояснити й відповіді, — промовив Король на диво байдужим голосом.

— Так. Звичайно, — замислено посміхнулася Діана. — А люди кажуть, що Королі ніколи не бувають у Долині Каменів. Тобто… Пробачте. Не важливо, що кажуть.

— Але це правда. Вогню не потрібні ні запитання, ні відповіді, так само як не потрібні вони і Вітру, й Морозу, і Смерті… Ми не буваємо в Долині Каменів. Те, що я туди пішов, — це, можливо, перше і останнє, що я зробив просто як людина, свідомо забувши про те, хто я насправді. Дрібниці… Бувай, — і він повернувся, щоб зникнути, та почув услід:

— Я ніколи не забуду вашої доброти, ваша величносте.

Він зупинився, але не озирнувся, лише промовив:

— Вогонь не може бути добрим. Той, хто вважає його таким, ризикує незабаром змінити свою думку. Не варто забувати про його небезпечність, — і він ступив до вогнища і зник, наче за ним зачинили невидимі двері.

Червоний Король здогадувався, яке питання вже майже десять років краяло серце Діани. Він знав це, бо воно виникло в той самий день, коли сталася одна з найстрашніших пожеж, а Вогонь не забуває про таке.

Минуло кілька днів — й Іринка загубила медальйон, танцюючи увечері навколо багаття. Коли вона помітила, що його немає, його довго шукали, але не знайшли. Діана покликала її і прошепотіла на вухо:

— Не варто шукати. Не винувать себе, що не вберегла медальйон. Його забрав той, кому жоден з нас не може перешкодити.

— А хто? Хто це?

— Він із Вищих.

— Із Вищих? — здивувалася дівчинка. — Тобто Король? А звідки ти знаєш? І хто саме, котрий із них?

— Ти не питай мене, я не можу відповісти. Розумію, що тобі цікаво, звідки я це знаю, але і цього я не скажу.

Іринка навіть образилась, але незабаром забула все, навіть не згадувала про медальйон. Щось було з ним пов’язано, але якщо невідомо що, то яка різниця. Спогади не виринали, а без них не було минулого, тому і збереження його частинок нібито втрачало сенс.