Марічка і Червоний Король. Подорож туди, де сніг

5. Кого ще можна зустріти на шляху

Шлях роздвоювався, і друзі зупинилися, щоб не помилитись у виборі напрямку. Тієї ж миті хтось стрибнув з дерева, ще декілька людей повискакували з чагарників, розмахуючи ножами й пістолетами.

— Ну от, — буркнув кіт, зникаючи в кущах.

Чоловік у зелено-коричневому шкіряному одязі вийшов наперед і, трохи схилившись до Дениса, заговорив:

— Ну, зізнавайся, малий, з ким мандруєш, де твої товариші?

Хлопчик здвигнув плечима:

— Один я.

Розбійники гучно розреготалися разом.

— Ти хочеш сказати, що великим шляхом посеред лісу гуляєш сам? — крізь гиготіння перепитав ватажок.

— Я не гуляю, — серйозно заперечив Денис, — у мене невідкладні справи, до того ж, я не маю нічого цінного, тому дозвольте, будь ласка, йти далі. Ви марно затримуєте мене.

Розбійники знов зареготали.

— Обшукати околиці! — наказав своїм підлеглим ватажок. — А ти, малий, все-таки трохи затримаєшся у нас, — і він схопив хлопчика, зав’язав йому очі й силоміць повів до табору.

Дениса прив’язали до дерева і залишили так стояти цілісінький день без їжі. Кошеня з’явилось, аж коли почало смеркати.

— Де ти був так довго? — прошепотів зв’язаний хлопчик. — У мене болить все, немає сил. Ти можеш звільнити мене?

— Спробую, — сказав кіт і подерся на дерево до мотузки. Він гриз її дуже старанно, однак втратив пильність, і бідолаху схопив спритний юний розбійник. Хоч як смикався Максим, намагаючись вирватись, розбійник відніс його до ватажка.

— Навіщо ти мені кота припер? — сердито гаркнув ватажок.

— Отамане, щось із цим котом не те, — відповів спритний. — Він намагався звільнити хлопчака. А погляньте на медальйон у нього на шиї, такий самий, як у хлопця.

Ватажок підійшов до чорного кошеняти і, не звертаючи уваги на намагання Максима захиститися кігтями й зубами, стягнув із нього сектор металевого сонця.

— Кота — в клітку! — наказав головний розбійник і, залишившись сам у землянці, почав уважно розглядати медальйон. «Може, це і є те легендарне „Скіфське сонце“, що відкриває шлях у Реальність?»

Він рішуче вийшов на подвір’я і зірвав з Дениса сектор амулета. Потім склав разом дві частини і з радісною люттю стиснув у долоні неповне металеве сонце. «Оце так фарт!» — процідив крізь зуби отаман, скочив на коня і кудись помчав.

Коли він повернувся, то підійшов до Дениса, нахилився до нього і заговорив тихо:

— Дві частини амулета тепер у надійному місці. Треба лише знайти третю. То де вона? Скажи мені, хлопче.

— Якби і знав, то навряд чи сказав би, — відповів Денис, розмірковуючи: «А може, краще сказати йому?»

— То ви звідти? — таємниче зашепотів ватажок розбійників. — Ти і твій кіт — з Реальності, чи не так?

Хлопчик помовчав трохи, потім відповів:

— Так, ми звідти.

Приблизно за годину Денисові принесли поїсти. Він, переборюючи власний голод, поділився з другом — кошеням, чия клітка стояла поруч, хоч наїдку було небагато й на одного.

Знову підійшов головний розбійник, тримаючи в руках щойно засмажений шмат м’яса. «Ох, і я б від такого не відмовився», — подумки тяжко зітхнув Денис.

— Думаєш, тебе нагодували просто так, із жалості? Помиляєшся, хлопче, завтра ми тебе продамо работорговцям. А ти міг би уникнути такої неприємності, — ватажок помовчав трохи, ніби зважував слова, і знов заговорив: — Я однаково дізнаюся, де третя частина «Скіфського сонця», але якщо ти мені скажеш, то повернешся додому в Реальність, а моя мета буде досягнута трохи швидше. Бачиш, я згоден навіть відпустити тебе, хоч раби дорого коштують і я втрачу гроші. Так що вирішуй, доки я не передумав, — він відгриз великий шматок м’яса і з задоволеним виразом обличчя жував його, примушуючи хлопчика страждати від голоду. Не почувши відповіді, розбійник поволі, перевальцем попрямував до своєї землянки. Йому нікуди було поспішати.

— Я скажу йому про Іринку і про циган, адже ми самі вже навряд чи їх знайдемо. Можливо, це наш єдиний шанс повернутися додому, — прошепотів Денис до кота.

— Еге ж, скажи йому, і він тебе продасть, знайде Ірину — і вона так само постраждає. А вже коли він переправиться у наш світ (з амулетом, звичайно), то ми тут залишимося на все життя, — пробурчав кіт-Максим, — точніше, ви залишитеся, бо мене вколошкають, щойно тебе продадуть, а то й раніше.