Полковник Петро Болбочан: трагедія українського державника

485

83. Закон про надзвичайні військові суди був затверджений Директорію 26.01.1919 р. Суди створювалися в місцевостях, оголошених на воєнному стані або в стані облоги, а також на театрі воєнних дій. Вироки, винесені надзвичайними військовими судами за спрощеною процедурою, не підлягали оскарженню й виконувалися негайно. Щоправда, особи, засуджені на смерть, мали право протягом шести годин після оголошення вироку звернутися з проханням про помилування або полегшення кари до «Верховної влади», тобто Директорії, «а в Дієвій армії до Головного Отамана». Склад надзвичайного військового суду не був сталим. Його створювали владою командира полку або військових начальників з рівними або більшими правами, а також губерніальними або міськими комендантами. Вони ж призначали особовий склад військового надзвичайного суду, до якого входили: голова (муштровий штаб-старшина), чотири члени (старшини і підстаршини), прокурор, оборонець та секретар. Підсудності надзвичайного військового суду підлягали всі військові та цивільні особи за карні вчинки, які передавалися йому за законом УНР. Оскільки за доби Директорії не було переглянуто старого законодавства, а лише відредаговані окремі його статті, на території УНР продовжували зберігали чинність закони колишньої Російської імперії й Тимчасового уряду. Тому надзвичайні військові суди діяли на основі військового карного статуту «Зводу воєнних злочинів» 1869 р. Серед найбільш відомих резонансних справ, які їм довелося розглядати, були справи полковника П. Болбочана, засудженого 10 червня 1919 р. до смертної кари через розстріл; отаманів Палієнка, Святненка, Віденка, Семесенка і полковника Яценка та ін.