Щоденник

Шосте липня

До речі, в старій брудній бібліотеці, де шпалери відстають від стіни на кожному стикові, а лампи денного світла, що висять на стелі, повні мертвих мух, усе, що ти зможеш пригадати, — і досі там. Той самий старий потертий глобус, пожовклий, як лимон. Континенти з вирізами в тих місцях, де колись були такі країни, як Пруссія чи Бельгійське Конго. Там досі висить у рамці оте попередження: «Кожного, хто псуватиме бібліотечні книги, переслідуватимуть у судовому порядку».

А стара місіс Террімор, бібліотекарка, так вона і досі носить свій твідовий костюм, та тільки тепер до нього додався ще й величезний, як тарілка, значок із написом: «Скористайся фінансовими послугами фірми «Оуенс Лендінґ» і знайди себе в новому майбутньому!»

Якщо ти чогось не розумієш, то можеш придумати для цього будь-яке пояснення.

Люди на всьому острові носять один і той самий значок чи демонстраційну футболку, втюхуючи одне й те ж рекламне гасло. Вони отримають невеличкий приз чи грошову винагороду, якщо представник помітить їх зі значком чи в рекламній футболці. Вони перетворюють свої тіла на рекламні щити. Носять бейсболки з телефонними номерами, що починаються на «1-800».

Місті прийшла в бібліотеку разом із Теббі в пошуках книг про коней та комах, бо вчитель хоче, щоб вона їх прочитала перед тим, як цієї осені піде до сьомого класу.

Комп’ютерів тут немає. А якщо немає виходу в Інтернет та до бази даних, то, значить, і відпочивальників тут немає. Кави тут не продають. Не здають напрокат ні відеокасет, ні DVD. Нічого тут не дозволяється: говорити — лише пошепки. Теббі подалася до дитячого відділу, а твоя дружина — у своїй персональній комі — пішла до відділу мистецьких книжок.

У мистецькій школі вчать, що славетні старі майстри на кшталт Рембрандта, Караваджо та ван Ейка просто калькували. Малювали так, як не дозволяє малювати Теббі її вчитель. Ганс Гольбейн, Дієго Веласкес — вони просто сиділи в оксамитовому тенті в похмурій темряві і робили зарисовки навколишнього світу, світло якого пробивалося до них крізь маленьку лінзу. Або відбивалося від викривленого дзеркала. Або, як у камері-обскурі, проектувався на їхню маленьку кімнату крізь невеличкий отвір. Навколишній світ проектувався на екран їхнього полотна. Каналетто, Гейнсборо, Вермеєр — вони перебували в темряві годинами та днями, калькуючи будинок або оголену модель в яскравому сонячному світлі зовнішнього світу. Інколи вони навіть малювали кольори прямо поверх спроектованих кольорів, узгоджуючи відблиск тканини відповідно до її. спроектованих падаючих складок. Малювали точний портрет за один вечір.

До речі, «камера-обскура» означає латиною «темна кімната».

Це там, де конвеєр зустрічається з шедевром. Де камера використовує фарбу замість окису срібла. Полотно. замість плівки.

Вони провели там увесь ранок, і в якийсь момент Теббі підійшла і стала поруч із матір’ю. Теббі тримає в руках розкриту книгу і питає: «Мамо? — втупившись носом у сторінку, каже: — А ти знаєш, що потрібна температура шістсот градусів упродовж семи годин, щоб спалити людське тіло?»

У книзі — чорно-білі фото спалених жертв, скоцюрблених у «боксерську стійку», з обвугленими руками, схрещеними перед обличчям. Руки стиснуті в кулаки, засмажені вогнем пожежі. Обвуглені чемпіони з боксу. Книга називається «Судові розслідування підпалів».

До речі, сьогоднішня погода — пориви знервованої огиди з можливістю зловісних передчуттів.

Місіс Террімор дивиться на них з-за свого столу. Місті каже Теббі:

— Поклади її назад.

Сьогодні у бібліотеці твоя дружина навмання бере книги з полиці рекомендованої літератури. Навмання розкриває книгу — там розповідається, що коли художник використовує дзеркало, щоб перекинути зображення на полотно, то те зображення виходить зворотним. Саме тому на полотнах старих майстрів майже кожна людина — шульга. А коли вони користувалися лінзою, то зображення виходило перевернутим. Тому хоч так, хоч сяк, а все одно вони бачили спотворене зображення. У цій книзі на старій дерев’яній гравюрі показано, як художник калькує проекцію. А на сторінці хтось написав: «Це можна зробити подумки».

Саме тому співають пташки — щоб помітити свою територію. Саме тому сцють собаки.

Це як напис на зворотному боці столу в «Дерев’яно-золотій їдальні», посмертне послання Маври Кінкейд живим нащадкам.

«Візьми в бібліотеці яку завгодно книжку», — написала вона.

Це — її тривалий ефект, витворений олівцем. Її саморобне безсмертя.

А під цим новим посланням стоїть підпис: «Констанція Бертон».

«Це можна зробити подумки».

Місті навмання витягує ще одну книгу і робить так, щоб вона розкрилася сама. Це — книга про мистця Шарля Меріона, блискучого французького гравера, який захворів на шизофренію і помер у психіатричній лікарні. На одній гравюрі із зображенням Французького військово-морського міністерства видно класичну кам’яну будівлю з рядом високих флейтоподібних колон; твір здається бездоганним, поки ви не помічаєте юрму потвор, що спускаються з небес. А над цими потворами на хмарах написано олівцем: «Ми — їхня приманка і їхня пастка». І підпис: «Мавра Кінкейд».

Заплющивши очі, Місті проводить пальцями по корінцях книг, що вишикувалися на полиці. Торкаючись країв шкіряних палітурок і тканини, вона не дивлячись витягує книжку і дає їй самій розкритися у своїх руках.

Це — Франциско Ґойя, отруєний свинцем, що містився в його яскравих картинах. Фарби він накладав пальцями, виколупуючи їх з барилець, аж поки не захворів на свинцеву енцефалопатію, що призвела до глухоти, депресії та божевілля. На розкритій сторінці — зображення бога Сатурна, який пожирає власних дітей; — похмуре темне тло довкола булькатого велетня, що підкусює руки від безголового тіла. На білому окрайку сторінки хтось написав: «Якщо ти знайшов оце, то все одно ще зможеш урятуватися».

І підпис: «Констанція Бертон».

У наступній книзі французький художник Ватто зображає себе блідим худорлявим гітаристом, що помирає від туберкульозу, — як і було з ним у реальному житті. На голубих небесах зображеної сцени хтось написав: «Не малюй їм своїх картин», І підпис: «Констанція Бертон».

Щоб перевірити себе, твоя дружина йде через кімнату під пильним поглядом старої бібліотекарки, що дивиться крізь маленькі круглі окуляри в чорній дротяній оправі. У руках місті несе книжки про Ватто, Ґойю, камеру-обскуру, і всі вони розкриті і вкладені одна в одну. Теббі підводить на неї погляд з-за столу, заваленого купою дитячих книжок. Опинившись у літературному відділі, Місті заплющує очі і проводить пальцями по корінцях старих книг. Вона зупиняється і навмання витягує одну з них.

Це книга про Джонатана Свіфта, про те, як у нього розвинувся синдром Меньє і його життя стало нестерпним через паморочення та глухоту Розлючений та згорьований, він написав злу сатиру «Мандри Ґулівера» та «Скромну пропозицію», де пропонував британцям для виживання поїдати ірландських дітей, кількість яких невпинно зростала. То була його найкраща робота.

Книга спонтанно розкрилася на сторінці, де хтось написав: «Вони змусять тебе убити всіх Божих дітей, щоб урятувати своїх».

І підпис: «Мавра Кінкейд».

Твоя дружина вкладає цю нову книгу в попередню і знову заплющує очі. Тримаючи під рукою стос книжок, вона простягає другу руку, щоб намацати нову книгу. Місті пробігає пальцями від корінця до корінця. Заплющивши очі, вона робить крок уперед — і впирається в м’яку стіну, від якої йде запах талькової пудри. Коли вона розплющує очі, то бачить перед собою червону губну помаду і біле напудрене обличчя. Зелена шапочка на лобі, з-під шапочки видніється голова з кучерявим сивим волоссям. На шапочці написано: «Телефонуйте 1-800-555-1785, і ви отримаєте повне задоволення». А під шапочкою — окуляри в чорній дротяній оправі. Твідовий костюм.

— Вибачте, — каже голос, і це — голос бібліотекарки місіс Террімор. Вона стоїть собі, схрестивши руки на грудях.

І Місті робить крок назад.

Темно-червона губна помада каже:

— Мені б не хотілося, щоб ви нищили книжки, вставляючи їх отак одна в одну.

Бідолашна Місті, вона перепрошує. Їй завжди не везе, і вона повертається, щоб покласти книги на стіл.

Але місіс Террімор розставляє руки і хапає її, кажучи:

— Будь ласка, дозвольте мені самій повернути їх на полиці. Будь ласка.

Місті каже, що ще не час. Каже, що їй іще треба в цих книгах дещо переглянути. І поки дві жінки борються за право заволодіти купою книжок, одна з них вислизає і гепається плиском на підлогу. Так гучно, наче тобі хтось ляпаса дав. Книга розкривається, і стає видно напис: «Не малюй їм своїх картин».

А місіс Террімор і каже:

— Боюся, це довідкові книжки.

Та Місті відказує:

— Ні, не довідкові. Принаймні не всі. Он дивіться, написано: «Якщо ти знайшов оце, то все одно ще зможеш урятуватися».

Бібліотекарка дивиться на це крізь свої окуляри в чорній оправі і каже:

— Завжди хтось робить нову шкоду. Кожного року.

Поглянувши на високий годинник у горіховому корпусі, вона каже:

— Що ж, якщо ви не заперечуєте, то можете вважати, що ми сьогодні закрилися раніше.

Звіривши свій наручний годинник з високим годинником у горіховому корпусі, бібліотекарка додає:

— Ми закрилися десять хвилин тому.

Теббі вже передивилася свої книжки. Вона вже чекає біля вхідних дверей і гукає:

— Поквапся, мамо. Тобі ж пора на роботу.

А бібліотекарка, засунувши руку в кишеню своєї твідової жакетки, дістає звідти велику стиральну гумку рожевого кольору.