Щоденник

П’яте серпня

Якщо ти зморена, то це ще не значить, що ти в повному ауті. Якщо ти голодна чи у тебе щось болить, то це теж не означає, що ти — в знемозі. Якщо тобі хочеться сцяти, то це не мусить тебе зупиняти. Ніщо не мусить відволікати твоєї уваги. Поки є натхнення, ти працюєш.

Увесь день Місті працює всліпу, а потім олівець зупиняється, і вона чекає, що Теббі забере малюнок і дасть їй чистий аркуш паперу. Але не відбувається нічого.

І Місті гукає:

— Теббі?

Цього ранку Теббі пришпилила до материної сорочки велику комбіновану брошку із зеленими та червоними скельцями. Потім Теббі завмерла, а Місті наділа доньці на шию мерехтливе намисто з товстих фальшивих брильянтів. Теббі стояла непорушно, як статуя. У сонячних променях, що падали з вікна, ці брильянти іскрилися яскраво, наче незабудки та всі інші квіти, які Теббі так і не побачила цього літа. Потім Теббі заліпила материні очі плівкою. І це було востаннє, коли Місті її бачила.

Місті знов гукає:

— Теббі, люба, де ти?

Ані звука, анічогісінько взагалі. Тільки хвилі на узбережжі сичать і вибухають. Розчепіривши пальці, Місті простягає руку і мацає довкола себе повітря. Уперше за багато днів її залишили саму.

Дві смужки клейкої плівки починаються від лінії' її волосся, тягнуться вниз через очі і загинаються аж під щелепу. Затиснувши край плівки вказівним та великим пальцями, Місті здирає кожну стрічку — повільно, аж поки не зідрала зовсім. Її очі розплющуються і кліпають. Вона не може зосередити погляд через надто яскраве сонячне світло. Поки її очі не призвичаїлися, малюнок на мольберті перед нею виглядав як суцільна розмазана пляма.

Аж ось починають вирисовуватися олівцеві штрихи, — вони чорніють на тлі білого паперу.

Це малюнок океану поруч із берегом. У воді щось плаває. Якась людина плаває вниз обличчям у воді, молода дівчина з довгим чорним волоссям, що віялом розійшлося довкола неї навсібіч.

Чорне волосся її батька.

Твоє чорне волосся.

Усе — автопортрет.

Усе — щоденник.

За вікном, біля краю води, зібралася юрма людей. Двоє людей бредуть по пояс у воді, щось тягнучи поміж собою. Щось яскраво-рожеве спалахує в променях сонця.

То — фальшиві брильянти. Намисто. То вони несуть Теббі, вхопивши під руки та за щиколотки, а її волосся — мокре й розпрямлене — звисає у хвилі, що сичать і вибухають на березі.

Натовп розступається.

За дверима спальні чути гучні кроки в коридорі. Чийсь голос за дверима каже: «Я вже його приготував».

Двоє людей несуть Теббі по берегу до ґанку готелю.

Замок у дверях клацає, двері рвучко розчиняються, і на порозі з’являються Ґрейс та лікар Туше. У руці лікаря виблискує голкою шприц для. підшкірних ін’єкцій.

Місті намагається встати, волочачи за собою свою загіпсовану ногу. Свою гирю та ланцюг каторжанина.

Лікар кидається вперед.

А Місті каже: «Це Теббі. З нею щось сталося. На пляжі. Я мушу туди спуститися».

Гіпсовий відливок хилиться вбік і звалює її на підлогу. Мольберт із тріском гепається поруч, скляна банка з каламутною водою розбивається, і друзки розлітаються навсібіч. Катетер висмикується з пластмасового мішечка, і відразу стає чути сморід сечі, що пролилася на килим. Ґрейс закочує рукав робочої сорочки Місті.

Твоєї старої робочої сорочки. Цупкої від висохлої фарби.

— Вам не можна йти вниз у такому стані, — каже лікар. Піднявши шприц голкою догори і випускаючи з нього бульбашки повітря, він каже: — Місті, ви однаково нічим не зможете зарадити.

Ґрейс з силою випрямляє руку Місті, і лікар заганяє в неї голку.

Ти відчуваєш це?

Ґрейс тримає її за обидві руки, притискаючи Місті до підлоги. Брошка з фальшивих рубінів розстебнулася, шпилька штрикнула Місті в груди, і її червона кров бризнула на рубіни. Довкола — скалки розбитої склянки. Ґрейс та лікар придушують її до килима, а під ними розпливається її сеча. Вона просякає блакитну сорочку і щипає шкіру там, де встромилася шпилька.

Ґрейс, сидячи на ній ледь не верхи, каже:

— Місті хоче спуститися вниз зараз же. — Ґрейс не кричить і не плаче.

Ледве ворушачи язиком, Місті низьким голосом питає:

— А звідки ти, суко, знаєш, що я хочу?

А Ґрейс відказує:

— Це написано у твоєму щоденнику.

Голка висмикується з її передпліччя, і Місті відчуває, як хтось протирає шкіру в місці уколу. Відчуває холодок спирту. Чиїсь руки беруть її під пахви і тягнуть догори, аж поки вона не займає сидяче положення.

З’являється обличчя Ґрейс, і її м’яз levator labii superioris, глузливий м’яз, туго стягує все її обличчя довкола носа. Вона каже:

— Тут кров. О, та ще й сеча, вона вся в сечі. Ми не можемо понести її прямо отак униз. Не можна, щоб усі побачили її в такому стані.

Сморід, що йде від Місті, — це такий самий штин, який ішов від переднього крісла «б’юїка». Штин твоїх сцяк.

Хтось стягує з неї сорочку і витирає її шкіру паперовими серветками. З протилежного кінця кімнати чути голос лікаря: «Прекрасна робота. Просто вражаюче». Він гортає стос її закінчених малюнків та картин.

«Ще б пак, ясно, що вони гарні, — каже Ґрейс. — Дивись, не перемішай їх. Бо вони пронумеровані».

Між іншим, ніхто з них і словом не обмовився про Теббі.

Вони засовують її руки у свіжу сорочку. Ґрейс розчісує їй волосся.

Малюнок, що був на мольберті — дівчинка, що потонула в океані, — він упав на підлогу і просяк з-під низу кров’ю та сечею. Він знищений. Зображення зникло.

Місті не може стиснути руку в кулак. Її очі невпинно заплющуються. Мокра цівка слини витікає з куточка її рота, і біль у грудях від уколу шпилькою поволі вщухає.

Ґрейс і лікар ривком зводять її на ноги. У коридорі, за дверима, вже чекають люди. З усіх боків її обхоплюють руки і несуть її донизу — як в уповільненому кіно. Вони проносять її повз сумні обличчя на кожній сходовій площадці. Полет, Раймон, хтось іще, потім отой блондин, приятель Пітера по коледжу. Віл Таппер. Мочка його вуха і досі звисає униз двома гострячками. Зібрався увесь музей воскових фігур острова Чекайленд.

І скрізь — тиша, тільки її гіпсова нога гепається об східці.

Натовп людей заповнює похмурий ліс полірованих дерев та мохового килима у вестибюлі, але він розступається, коли Місті несуть до їдальні.

Двері до «Дерев’яно-золотої їдальні» рвучко розчиняються.

Біля вікна, на столику «шість» на чотири особи, лежить якийсь предмет, укритий ковдрою. Під ковдрою вгадується силует маленького обличчя, пласких грудей маленької дівчинки. І голос Ґрейс каже: «Поспішайте, поки вона ще притомна. Нехай подивиться. Підніміть ковдру».

Покривало знімається. Піднімається завіса.

А позаду Місті скупчуються всі її сусіди й знайомі — щоб поглянути.