Щоденник

П’ятнадцяте липня

Якщо єдиний чоловік, який уперше за чотири роки звернув увагу на твої цицьки, виявляється полісменом, то візьми і випий. А якщо виявиться, що він уже знає, яка ти без одягу, то випий іще раз.

І оцей другий ковток зроби вдвічі більшим.

За столиком «вісім» у «Дерев’яно-золотій їдальні» сидить якийсь тип, чолов’яга твого віку. Він дебелий, а плечі в нього похилі. Сорочка на ньому сидить класно, правда, трохи обтягує на пузі — така собі повітряна куля з поліестеру й бавовни, що трохи звисає над ременем. Волосся — із залисинами на скронях, а залисини на лобі утворюють над очима три видовжені трикутники. Трикутники — яскраво-червоні від засмаги — схожі на довгі й гострі чортячі роги над обличчям чоловіка. Перед ним на столі лежить розкритий блокнот зі спіраллю, чоловік у ньому щось пише і поглядає на Місті. На ньому — строката краватка та темно-синя спортивна куртка.

Місті приносить йому склянку води, і її рука тремтить так сильно, що в склянці дзеленчать шматочки льоду. Між іншим, її головний біль не проходить ось уже третій день. Цей біль — як личинки, що в'їдаються в м’яку купу твого мозку. Як хробаки, що прогризаються крізь нього. Як жуки-короїди, що проточують у ньому свої ходи.

Чувак за столиком «вісім» каже:

— Щось у вас відвідувачів не густо, еге ж?

Його крем після гоління пахне гвоздиками. Це той чоловік із порома, той, чий собака подумав, що Місті мертва. Поліцай. Детектив Кларк Стілтон. Чувак із відділу розслідування вбивств, скоєних на ґрунті ненависті.

Місті знизує плечима і дає йому меню. Місті обводить поглядом кімнату — золотисту фарбу та дерев’яні панелі — та й питає:

— А де ваш пес? Може, вам принести щось випити?

А детектив відповідає:

— Мені треба побачити вашого чоловіка. Ви — місіс Вілмот, еге ж?

На пластиковій табличці, пришпиленій до пластикової уніформи, — її ім’я: «Місті-Мері Вілмот».

Її головний біль — як молоток, що — тук, тук, тук… — забиває в потилицю цвях, як артистичний задум, який дедалі сильніше б’є в одну точку, доки ти не забудеш про все інше на світі.

Детектив Стілтон кладе ручку на свій блокнот, простягає руку для привітання і каже, всміхаючись:

— Узагалі, я працюю в окружному відділі розслідування вбивств, скоєних через ненависть.

Місті тисне йому руку і каже:

— Кави вип’єте?

А чоловік відказує:

— Аякже, будь ласка.

Її головний біль — як пляжний м’яч, у який накачали забагато повітря. І воно продовжує нагнітатися, але то не повітря, а кров.

До речі, Місті вже сказала детективу, що Пітер лежить у шпиталі.

Ти в шпиталі.

Того вечора на поромі вона сказала детективу Стілтону, що ти несповна розуму і що ти залишив свою родину в боргах. Що тебе виганяли з кожного інституту і що ти проштрикував біжутерією своє тіло. Що ти сидів у гаражі в авто з працюючим двигуном. Твої графіті, твої пишномовні декларації, твоя схильність закупорювати кімнати в будинках чужих людей — усе це було додатковим підтвердженням твого божевілля. Твій вандалізм. На жаль, сказала Місті детективу, вона постраждала від усього цього не менше, аніж будь-хто інший.

Уже третя година — затишшя між обідом та вечерею.

Місті каже:

— Так, звісно, сходіть і погляньте на мого чоловіка. Ще кави?

Детектив зазирнув у свій блокнот, щось записав у ньому і питає:

— А ви не знаєте, ваш чоловік не належав до якоїсь неонацистської організації? Чи до якогось радикального угруповання, що пропагувало ненависть?

А Місті відказує:

— Та невже? — І, помовчавши, додає: — До речі, у нас дуже смачний ростбіф.

До речі, усе це прикольно. Кожен із них тримає власні блокнот та ручку, приготувавшись записувати. Це як дуель. Як перестрілка.

Якщо детектив бачив каракулі Пітера, то він уже знає, якої думки її чоловік про її оголену натуру. Про її цицьки, схожі на вуха спанієля. Про її ноги з варикозними венами. Про її руки, що тхнуть гумовими рукавичками. Місті Вілмот, цариця служниць. Знає, якої ти думки про свою дружину.

Детектив Стілтон щось записує, а потім питає:

— Значить, ви з чоловіком не були близькими людьми?

А Місті відповідає:

— Та гадала, що були. Але, як виявилося, помилялася.

Детектив пише й запитує:

— А ви не знаєте, чи є Пітер членом Ку-клукс-клану?

А Місті відказує:

— У нас дуже смачні курчата і галушки.

Детектив пише та питає:

— А ви не знаєте, чи є на острові Чекайленд якась група, що поширює ненависть?

А її головний біль стук-стук-стукає, забиваючи гвіздок їй у потилицю.

Хтось за столиком «п’ять» махає їй рукою, і Місті питає:

— Вам кави принести?

А детектив Стілтон питає:

— З вами все гаразд? Щось у вас вигляд якийсь нездоровий.

Сьогодні вранці за сніданком Ґрейс Вілмот сказала, що їй страшенно шкода через зіпсутий курячий салат, настільки шкода, що вона домовилася з лікарем Туше, що Місті прийде завтра до нього на прийом. Красивий жест, але доведеться оплачувати ще один рахунок, нехай йому грець.

Коли Місті заплющує очі, то їй здається, що її голова світиться всередині, як розпечена. Її шия — як суцільна судома, вона наче з литого заліза. Піт стуляє докупи складки на її шиї. Її плечі звело і підтягнуло до вух. Вона лише трохи може повертати голову, і їй здається, що вуха палають вогнем.

Пітер часто говорив про Паґаніні, можливо, найкращого скрипаля усіх часів. Музикант мучився від туберкульозу, сифілісу, остеомієліту щелепи, діареї, геморою та ниркових каменів. Ртуть, яку лікарі давали йому проти сифілісу, отруювала його організм, аж поки не випали зуби. Його шкіра стала сіро-білою. Волосся випало. Паґаніні був живим трупом, але коли він грав на скрипці, ставав безсмертним.

Він страждав на синдром Елера — Данлоса, вроджену хворобу, через яку його суглоби стали такими гнучкими, що він міг відігнути свій вказівний палець так, що торкався ним свого зап’ястя. Як твердив Пітер, муки музиканта стали джерелом його геніальності.

Як твердив ти.

Місті приносить детективу Стілтону охолоджений чай, якого він не замовляв, і він каже:

— А навіщо ви носите сонцезахисні окуляри в приміщенні?

Кивнувши головою на вікна, вона відказує:

— Це через світло. — Вона доливає йому води і каже: — Сьогодні в мене очі болять. — Рука її трясеться так сильно, що з неї випадає ручка. Ухопившись однією рукою за край столу для опори, Місті схиляється і підбирає її. Потім пирхає і каже: — Вибачте.

А детектив питає:

— А ви знаєте Ангела Делапорте?

Та Місті пирхає і відказує:

— А може, все ж таки щось замовите?

От якби Ангел Делапорте поглянув на почерк детектива Стілтона. Його літери — високі, тягнуться догори, амбіційні, сповнені ідеалізму. Почерк сильно хилиться вправо, демонструючи агресивність та впертість. Сильний натиск на сторінку свідчить про сильне лібідо. Ось що сказав би тобі Ангел. Хвостики рядкових літер, наприклад, «у» та «з», звисають вертикально донизу. Це означає рішучість та лідерські здібності.

Детектив Стілтон дивиться на Місті й питає:

— А ваші сусіди — вони не видалися вам вороже налаштованими проти сторонніх людей?

До речі, якщо тобі треба встигнути помастурбувати всього за три хвилини, бо доводиться ділити клозет з чотирнадцятьма мешканцями, візьми й випий.

Теорія мистецтва твердить, що жінки шукають собі чоловіків із випнутими бровами та квадратними щелепами. Було якесь дослідження, здійснене соціологом у військовій академії Вест-Пойнт. Воно засвідчило, що прямокутні обличчя, глибоко посаджені очі та щільно притиснуті до голови вуха — ось що робить чоловіків привабливими.

Саме такий вигляд має детектив Стілтон плюс кілька фунтів зайвої ваги. Тепер він не всміхається, але зморшки на його щоках та виразні «гусячі лапки» свідчать, що він багато всміхається. Усміхається більше, ніж супиться. А також «рубчики щастя». Може, це через надмірну вагу, але зморшки між очима та зморшки на лобі від підняття брів, його тривожні зморшки майже не проглядаються.

Усе оце, та ще й яскраво-червоні «роги» на лобі.

Оце і є оті незначні візуальні зачіпки, на які ти реагуєш. Код привабливості. Саме тому ми і любимо того, кого любимо. Оце і є причина того, чому ми робимо те, що робимо — усвідомлюємо ми її чи не усвідомлюємо.

Оце так ми знаємо те, чого ми не знаємо.

Зморшки та аналіз почерку. Графологія. На Ангела це справило б сильне враження.

Дорогий, милий Пітер, він відпускав своє темне волосся, бо у нього стирчать вуха.

У Теббі вуха батькові. І Теббі теж має довге темне волосся, як у нього.

У тебе.

Стілтон каже:

— Життя на острові швидко змінюється, і багатьом це може не сподобатися. Якщо ваш чоловік діяв не один, то ми ще можемо стати свідками нападів. Підпалів. Убивств.

Усе, що Місті слід робити, — це дивитися вниз, бо інакше вона впаде. Коли вона повертає голову, то зір її туманиться і кімната вмить перетворюється на розмазану пляму.

Місті вириває рахунок детектива з блокнота, кладе його на стіл і питає:

— Щось іще?

— Так, іще одне запитання, місіс Вілмот, — відповідає він. Відсьорбнувши охолодженого чаю, він поглянув на неї через край склянки. І каже: — Мені хотілося б поговорити з вашими свояками, тобто з родичами вашого чоловіка, якщо це можливо.

Мати Пітера, Ґрейс Вілмот, мешкає тепер у готелі, пояснює йому Місті. Батько Пітера, Гарроу Вілмот, помер. Десь тринадцять — чотирнадцять років тому.

Детектив Стілтон робить іще одну нотатку. І питає:

— А як помер ваш свекор?

Місті сказала, що то, на її думку, був серцевий напад, хоча вона не впевнена.

А Стілтон каже:

— Здається, ви не надто добре знаєте ваших свояків.

Її головний біль стук-стук-стукає їй у потилицю, і Місті питає:

— Ви, здається, хотіли каву замовити?