Щоденник

Восьме липня

На їхнє п’яте справжнє побачення Пітер покривав рогожкою і вставляв у рамку картину, яку щойно написала Місті.

А ти, Пітере, ти все приказував: «Оце те, що треба. Саме та картина. Їй судилося висіти в музеї».

Та картина — то був ландшафтний пейзаж із будинком, оточеним з усіх боків верандою та затіненим деревами. В його вікнах висіли мереживні штори. За парканом з білих кілочків буяли троянди. Крізь промені сонячного світла неслися голубі птахи. З одного кам’яного димаря вилася цівочка диму. Місті та Пітер зайшли до крамниці рамок біля студмістечка, і вона стала спиною до фасадного вікна, щоб ніхто не зазирнув.

Місті й ти.

Вона стояла спиною, щоб ніхто не побачив її картини.

Її підпис був унизу, під парканом з білих кілочків: «Місті-Мері Кляйнман». Бракувадо лише усміхненої пички. І маленького сердечка замість хвостика над буквою «й».

— Хіба що в музеї кічу, — відказала вона. Ця картина була лише покращеним варіантом того, що вона малювала ще з дитинства. І дивитися на неї було навіть неприємніше, ніж споглядати власне зображення, де вона була б намальована огидно товстою й оголеною. Ось воно, тривіальне маленьке серце Місті-Мері Кляйнман. Солодкаво-сиропні мрії бідної, одинокої шестирічної дитини, якою вона залишиться довіку. Її зворушлива й жалюгідна душа з гарненьких фальшивих діамантів.

Маленька банальна таємниця про те, що давало їй щастя.

Місті невпинно позирала через плече — щоб ніхто не піддивився. Щоб ніхто не побачив її справжню, дуже тривіальну і заштамповану душу, намальовану ось тут акварельними фарбами.

А Пітер, дай йому Бог здоров’я, Пітер просто обрізав рогожку і відцентрував на ній картину.

Ти взяв та й обрізав підкладку.

Закріпивши лобзик на верстакові в крамниці, Пітер обрізав рогожку з кожного боку по довжині рамки. Потім поглянув на картину, осміхнувшись одним боком свого обличчя — то великий щелепний м’яз потягнув догори куточок його рота. Злегка піднявши брову на тому ж боці обличчя, він сказав: «У тебе ідеально вийшли поручні на ґанку».

А надворі по тротуару пройшла повз крамницю одна дівчина з мистецької школи. Її найновішим «твором» був плюшевий ведмедик, напханий собачим гівном. Засовуючи його всередину, вона вдягла такі товсті гумові рукавички, що в неї ледь згиналися пальці. Ця студентка твердила, що краса — це омертвіла концепція. Поверхова. Оманлива. Тому вона взялася розробляти нову жилу. Новий аспект класичної дадаїстської теми. У своїй художній студії вона перше випотрошила маленького плюшевого ведмедика, розрізавши його штучне хутро як при розтині у трупарні, щоб потім перетворити нещасну тваринку на мистецький витвір. Гумові рукавички були вимазані смердючим коричневим гівном, тому їй було дуже важко втримати в пальцях голку з червоною хірургічною ниткою. І все це мало назву: «Дитячі ілюзії».

Інші юнаки та дівчата з мистецької школи, діти з багатих родин, діти, які подорожували світом і бачили справжнє мистецтво в Європі та Нью-Йорку, усі вони «творили» в такому ж дусі.

А ще один хлопець у групі Місті, так той мастурбував і намагався наповнити спермою свинку-копилку до кінця навчального року. Він жив на дивіденди з довірчого фонду. Була також одна дівчина, яка випивала темпери різних кольорів, а потім запивала їх сиропом таволги, щоб виблювати на полотно свій шедевр. На заняття вона приїздила на італійському мопеді, який коштував більше, ніж той автопричіп, у якому зростала Місті.

Того ранку в крамниці Пітер припасував докупи кути рамки. Наквацювавши голі пальці клеєм, він просвердлив у кожному куті отвір для шурупа.

І досі стоячи між верстаком та вікном, закриваючи світло, Місті спитала:

— Ти і справді вважаєш, що картина гарна?

І Пітер відповів:

— Ти навіть не уявляєш наскільки…

Так, ти це сказав.

Пітер зауважив:

— Ти застуєш мені світло. Мені погано видно.

— Я не хочу відходити, — пояснила йому Місті. — Бо люди на вулиці можуть помітити.

Усе це собаче лайно, сперма, блювотиння… Водячи різцем по склу, не зводячи очей з маленького ріжучого коліщатка, Пітер, за вухом якого стримів олівець, мовив:

— Навіть коли щось смердить блювотиною, то це ще не значить, що перед тобою — витвір мистецтва.

З тріском розломивши скло навпіл, Пітер сказав:

— Гівно — це естетична банальність. — І розповів, як італійський художник П’єро Манцоні закатував у банки власне гівно, причіпляв бирку «Гівно художника, чистог та — 100 %» — і люди купували його.

Пітер удивлявся у свої зайняті роботою руки так уважно, що Місті теж мимоволі стала вдивлятися і кинула пильнувати вікно. Позаду них дзеленькнув дзвінок. Хтось увійшов до крамниці. На верстат упала ще одна тінь.

Не підводячи очей, Пітер кинув:

— Привіт.

А отой хлопець, що увійшов, відповів йому:

— Привіт.

Пітерів приятель був, мабуть, його ж віку, світловолосий, з клаптиком волосся на підборідді, який, однак, важко було назвати бородою. Іще один студент із мистецької школи. Іще один багатий молодик із острова Чекайленд. Хлопець став поруч, уп’явся на картину, що лежала на верстаті, і посміхнувся такою ж, як у Пітера, кривою посмішкою. Посмішкою людини, яка глузує над тим, що у неї виявили рак. Посмішкою людини, що стоїть перед розстрільною командою, складеною з блазнів, хоча в руках у тих блазнів — справжнісінькі гвинтівки.

Не підводячи очей, Пітер м’яко натиснув на скло і вставив його в нову рамку. І спитав:

— Бачиш, що я мав на увазі, коли розповідав про цю картину?

Приятель поглянув на будинок із круговою верандою, штахетний паркан та голубих птахів. Потім — на ім’я, Місті-Мері Кляйнман. Злегка посміхнувшись, він похитав головою і сказав:

— Так, це і справді будинок Тапперів.

То був будинок, який Місті придумала. Вигадала.

В одному вусі приятеля стирчала одинока сережка. Іще одна фальшива коштовність у стилі чекайленд, притаманному друзям Пітера. Занурена у волосся, то була чудернацька золота філігрань довкола великої червоної серцевини з фініфті. Вона блищала рубінами та мерехтіла кришталевими діамантами на золотистому фоні. Хлопець жував гумку. Судячи із запаху — м’ятну.

Місті сказала:

— Привіт. Мене звуть Місті.

А приятель поглянув на неї і посміхнувся тією ж самою посмішкою приреченості. Жуючи гумку, він спитав:

— Так це — вона? Ота загадкова панянка?

Засовуючи картину в рамку під скло і не відриваючи очей від своєї роботи, Пітер відповів:

— Боюсь, так воно і є.

Не зводячи пильного погляду з Місті, стрибаючи очима з однієї частини її тіла на іншу, з рук на ноги, з обличчя — на груди, приятель Пітера схилив набік голову і вивчально придивився ще раз. Не перестаючи жувати гумку, спитав:

— А ти певен, що вона підходяща?

Якась сорочача частина натури Місті, та маленька принцеса, що в ній іще жила, не зводила очей з блискучої червоної сережки хлопця. Іскриста серцевина з фініфті. Поблиск червоного вогню з кришталевих рубінів.

Пітер уставив ззаду картини підпорний шматок картону і заклеїв по краю липкою стрічкою. Проводячи великим пальцем по стрічці, щоб щільніше її притиснути, він сказав:

— Ти ж бачив картину.

Зупинившись, він вдихнув, роздувши груди, а потім повільно видихнув і сказав:

— Боюсь, вона і є найпевнішим варіантом.

А Місті, Місті аж прикипіла очима до плутанини світлого волосся приятеля Пітера. У червоному блиску сережки їй бачилися новорічні вогники та свічечки в торті, що подають на день народження. У світлі, що падало з вікна крамниці, ця сережка була як феєрверк на Четверте липня, як букети троянд на День святого Валентина. Дивлячись на ці іскорки, вона забула, що має руки, обличчя й ім’я.

Вона забула про те, що треба дихати.

Пітер мовив:

— А що я тобі казав, старий?

Він помітив, що Місті потрапила під чари червоної сережки, і зауважив:

— Я ж казав, що вона не може встояти перед стародавньою біжутерією.

Світловолосий хлопець помітив, що Місті витріщилася на нього, і його блакитні очі зиркнули вбік, куди прикипіли очі Місті.

В іскристості кришталю їй ввижалися іскри шампанського, якого вона жодного разу не куштувала. Там були іскри пляжного багаття, що злітали, звиваючись, до літнього зоряного неба, яке Місті тільки й могла, що нафантазувати. Там було мерехтіння кришталевих канделябрів, які вона малювала в уявних прихожих.

То була туга та ідіотська потреба бідної самотньої дитини. Якась тупа, темна частина її, частина явно неартистична, а навпаки, ідіотична, саме та її частина й закохалася в оту сережку, в її яскравий та розкішний блиск. То був блиск солодкого льодяника. Льодяника на кришталевому блюді. Блюді в будинку, в якому вона ніколи не була. Нічого глибокого чи проникливого. То було те, що ми запрограмовані обожнювати. Блискітки й райдуги. Персні та браслети, які вона б проігнорувала, якби була достатньо вихованою та освіченою.

А блондин, приятель Пітера, підняв руку і помацав своє волосся, а потім — вухо. Щелепа його відвисла так швидко, що жувальна гумка випала на підлогу.

Твій приятель.

А ти сказав:

— Обережніше, ти, опудало, бо мені починає здаватися, що ти хочеш її в мене вкрасти…

А твій друг, похапливо ворушачи пальцями, занурив їх у своє волосся і сіпонув за сережку. Від уривчастого звуку, що. пролунав як хлопок шампанського, усі аж підскочили.

Коли Місті розплющила очі, хлопець-блондин стояв, простягнувши їй руку із сережкою, а його блакитні очі повнилися слізьми. Його розірвана мочка звисала, роздвоєна, двома клаптиками, і з обох кінчиків капала кров.

— Ось, — сказав він. — Візьми. — І кинув сережку на верстат. Вона упала, бризкаючи довкола іскрами золота і фальшивих рубінів — та кров’ю.

Нагвинчуваний зворотний бік і досі тримався. Він був такий старий, що золота його частина позеленіла. Хлопець відірвав сережку так швидко, що разом із нею висмикнув і жмутик свого світлого волосся. Кожна вирвана з корінням волосинка і досі мала на своєму кінчику м’яку білу цибулинку.

Хлопець усміхнувся, а по його притиснутих до вуха пальцях стікала кров. Піднявши брови зморщувальним м’язом, він сказав:

— Вибач, Піте. Схоже, що тобі справді поталанило.

А Пітер підняв картину — закінчену і взяту в рамку.

З підписом Місті в нижній частині.

З підписом твоєї майбутньої дружини. З її дрібною буржуазною душею. Твоя майбутня дружина вже простягнула руку до закривавленої штучки, що випромінювала червонясті іскри.

— Еге ж, — мовив Пітер. — Мені просто офігенно поталанило.

Затиснувши однією рукою вухо, яке і досі кровоточило, — а кров стікала по руці і капала з його гострого ліктя, — приятель Пітера відступив на кілька кроків. Другою рукою він відчинив двері. Потім кивнув на сережку й сказав:

— Візьми її собі. Як подарунок на весілля. — І з цими словами покинув крамницю.