Щоденник

Сімнадцяте липня

Коли вони навчалися в коледжі, Пітер часто казав, що все, що ти робиш, — це автопортрет. Це може бути і «Святий Георгій уражає Змія», і «Викрадення сабінянок», але ракурс, світло, композиція, техніка — все це ти. Навіть причина, через яку ти вибираєш той чи інший пейзаж, це — теж ти. Ти — в кожному кольорі та кожному мазку.

Пітер приказував: «Єдине, що може зробити художник — це змалювати власне обличчя».

Ти просто приречений бути собою.

І це, казав він, робить нас вільними малювати все, бо ми лише малюємо самі себе.

Твій почерк. Манера говорити. Обраний тобою візерунок на фарфорі. Усе це. тебе видає. В усьому, що ти робиш, проявляється твоя рука.

Усе є автопортретом.

Усе є щоденником.

На п’ятдесят доларів від Ангела Делапорте Місті купує круглий акварельний пензель номер 5 із бичачої шерсті. Купує пухнастий і м’який білоччин пензель номер 4 для нанесення тонкого шару рідкої фарби. Круглий пензель номер 2 із верблюжої шерсті. Гостроконечний тоненький пензлик номер 6 із соболиного хутра. І широкий плаский пензель «екай» номер 12.

Місті купує акварельну палітру — круглу алюмінієву тацю з десятьма порожніми чашечками, схожими на формочки для випікання здоби. Вона купує кілька тюбиків гуашних акварелей. Кіпрську зелену, зелень Тіньє, зелену фарбу з ягід крушини та Віндзорську зелену. Вона купує прусську голубу, а також тюбик краплаку червоного. Вона купує також «гаванський озерний чорний» та «чорний, слонова кістка».

Місті купує молочно-білий художній коректор для замальовування своїх помилок. Жовтий, як сцяки, стиральний препарат, що при вчасному нанесенні дозволяє видаляти помилки. Вона купує гуміарабік янтарного, як світле пиво, кольору, щоб фарби не змішувалися одна з одною на папері. А також прозорий грануляційний агент для надання фарбам зернистого вигляду.

Вона купує альбом акварельних аркушів із дрібнозернистого холодно-пресованого паперу розміром 19 на 24 дюйми. Торгова назва аркушів такого розміру — «Роял». Папір розміру 23 на 28 дюймів називається «Елефант». Аркуш 26,5 на 40 дюймів — це «Подвійний елефант». Це вільний від кислот 140-фунтовий папір. Місті купує художні планшети — полотно, розтягнуте і наклеєне на картон. Вона купує планшети розміру «Супер-Роял» та «Імперіал» і «Антиквар».

Вона волочить усе це до каси, і вартість цього добра настільки перевищує п’ятдесят доларів, що їй доводиться зарахувати решту на кредитну картку.

Якщо в тебе виникає спокуса поцупити тюбик паленої сієни, то саме час прийняти маленьку пігулку із зеленими водоростями від доктора Туше.

Пітер часто казав, що завдання художника — витворити порядок із хаосу. Надати сенс фактам, що не мають сенсу. Скласти мозаїку з найрізноманітніших шматочків. Ти перетасовуєш і переробляєш. Витворюєш колаж. Монтуєш. Збираєш воєдино.

Якщо ти на роботі, і за кожним столиком чогось чекають, а ти в цей час і досі ховаєшся на кухні, щоб зробити зарисовки на обривках паперу, то час прийняти пігулку.

Коли ти пред’являєш відвідувачам чек за вечерю, а на звороті цього чека ти намалювала маленький етюд у світлі й тіні — ти навіть сама не знаєш, звідки його видобула, бо цей образ просто виник у твоїй уяві, начебто нічого особливого, але все одно ти боїшся загубити цей етюд, то, значить, настав час прийняти пігулку.

— Оті начебто дрібні й непотрібні деталі, — часто казав Пітер, — вони дрібні та непотрібні лише до того моменту, коли ти складеш їх докупи.

А ще Пітер казав:

— Усе, взагалі, дрібне та марне саме по собі.

Між іншим, сьогодні в їдальні Ґрейс Вілмот і Теббі стояли перед заскленою шафою, що закриває більшу частину стіни. Усередині на підставках виставлені м’яко підсвічені фарфорові тарілки. А чашки стоять на блюдцях. Ґрейс Вілмот по черзі показує на них, а Теббі, простягнувши вказівний палець, каже: «Фітц і Флойд, Веджвуд, Норі-тейк, Ленокс…»

Потім Теббі хитає головою, схрещує на грудях руки і каже: «Ні, неправильно. Візерунок «Пророк у Гаю» має золоту кайму в чотирнадцять каратів золота. А «Венера в Гаю» має двадцять чотири карати».

Твоя мала донька — вона вже експерт з древніх китайських візерунків.

Ґрейс Вілмот простягає руку, ніжно поправляє пасмо волосся за вухом Теббі і каже: «Клянуся, ця дитина — вундеркінд».

Несучи на плечі тацю з обідніми наїдками, Місті на мить зупиняється і питає у Ґрейс:

— А як помер Гарроу?

Ґрейс відриває погляд від фарфорового посуду. Її м’яз orbicularis oculi широко розкриває її здивовані очі, і вона каже:

— А чому ти питаєш?

Місті нагадує їй про візит до лікаря, доктора медицини Туше.

І розповідає, що Ангел Делапорте вважає, що почерк Пітера проливає певне світло на його стосунки зі своїм батьком. Усі деталі здаються безглуздими, якщо брати їх кожну окремо.

І Ґрейс каже:

— Лікар дав тобі якісь пігулки?

Таця важка, їжа на ній холоне, але Місті наполягає:

— Док сказав, що у Гарроу був рак печінки.

Теббі тицяє пальчиком і каже: «Горхем, Данськ…»

А Ґрейс усміхається:

— Звісно, рак печінки, — каже вона. — А чому ти питаєш мене? Я була впевнена, що Пітер тобі розповідав.

Між іншим, погода сьогодні туманна з украй суперечливими розповідями про причини смерті твого батька. Кожна деталь незначуща сама по собі.

І Місті каже, що їй ніколи розмовляти, бо має дуже багато роботи. Обідній час пік. Може, пізніше.

У мистецькому коледжі Пітер бувало розповідав про художника Джеймса Мак-Нейла Вістлера, про те, як Вістлер працював для інженерних військ США, роблячи ескізи берегової лінії для потенційного розташування маяків. Та от проблема: Вістлер усе одно машинально малював маленькі фігурні ескізи на полях. Він малював бабусь, малюків, злидарів — усе, що бачив на вулицях. Він виконував свою роботу, задокументовуючи поверхню землі для урядових потреб, але при цьому художник не міг ігнорувати все інше. Він не міг пропустити його повз себе. Чоловіки, що курять люльки. Дітлахи, що ганяють коліщата. Усе це він зібрав у ескізах-закарлючках на полях своїх офіційних документів. Ясно, що уряд потурив його з роботи.

— І оці його закарлючки, — казав Пітер, — коштують сьогодні мільйони.

Це ти так казав.

У «Дерев’яно-золотистій їдальні» масло подають у маленьких череп’яних глечиках, та тільки тепер на кожній підкладці під цим черепком — малюночок. Маленький фігурний ескіз.

Це може бути зображення якогось дерева або виниклий в уяві Місті схил пагорба, спрямований справа наліво. Або там зображений стрімчак, а також водоспад у крутому каньйоні, або тінистий ярок з порослими мохом валунами та повзучими рослинами, що оповили товсті стовбури дерев; а поки вона все це нафантазує та перенесе на паперову серветку, люди встигають сходити на автостанцію, щоб випити там кави. Люди постукують склянками та виделками, щоб привернути увагу Місті. От уже мені ці відпочивальники!

І чайових вони не дають.

Схил гори. Гірський ручай. Печера в березі ріки. Вусик плюща. Усі ці деталі приходять до неї, і Місті не може їх відпустити. Під кінець обідньої зміни вона має обривки скатертин, паперових серветок та квитанцій, і на кожному з них намальована якась деталь.

У своїй мансардній кімнаті, серед купи шматочків паперу, вона зберігає листки та квіти з досі небаченими нею візерунками. Є ще одна купа, де зібрані абстрактні обриси, схожі на валуни та вершини гір на обрії. Гіллясті силуети дерев, зарості чагарників — щось типу вересу. Птахи.

Тому, що ти не розумієш, можна надати будь-якого значення. Коли ти годинами сидиш на туалетному столику, малюючи якісь нісенітниці на туалетному папері, аж поки в тебе сідниця не заниє, випий пігулку.

Коли ти взагалі не виходиш на роботу, ти просто стирчиш у себе в кімнаті і телефонуєш до служби, що подає їжу та напої в номери. Ти всім кажеш, що захворіла, і тому можеш не спати всю ніч та наступний день, зарисовуючи пейзажі, які ти ніколи не бачила. Значить, прийшов час випити пігулку.

Коли твоя донька стукає у двері і благає поцілувати її та побажати доброї ночі, а ти раз по раз відповідаєш їй, щоб вона йшла спати і що ти прийдеш до неї за хвилину, і коли зрештою приходить бабуся, і забирає її від дверей, і ти чуєш, як вона рюмсає в коридорі, випий дві пігулки.

Коли ти знайдеш браслет із фальшивими діамантами, який твоя донька підсунула під двері, випий іще одну.

Коли ніхто начебто не помічає твоєї поганої поведінки, але всі усміхаються і питають: «Ну що, Місті, як там ідуть справи з малюванням?», настав час пігулок.

Коли твій головний біль не дає тобі їсти. Брюки спадають із тебе, бо твоя сідниця кудись щезла. Ти проходиш повз дзеркало і не впізнаєш худу обвислу примару, що її в ньому бачиш. Твої руки перестають труситися лише тоді, коли ти берешся за пензель чи олівець. Значить — прийми пігулку. А коли пляшечка з пігулками вже напівпорожня, лікар Туше залишає на реєстраційному столику нову з твоїм ім'ям, написаним на ній.

Коли ти просто не можеш припинити працювати. Коли закінчення саме оцього конкретного проекту — це все, про що ти можеш думати. Тоді візьми і випий пігулку. Тому що Пітер мав рацію.

Ти мав рацію.

Тому що немае неважливих речей. Важливим є все. Кожна деталь. Просто ми ще не зовсім розуміємо — чому.

Усе — автопортрет. Усе — щоденник. Увесь твій лікарський анамнез — це пасмо твого волосся. Нігті твоїх пальців. Деталі судового розслідування. Вміст твого кишечника — це документ. Мозолі на твоїй руці розповідають усі твої таємниці. Твої зуби видають тебе. Тебе видає твій акцент. Тебе видають зморшки навколо рота й очей.

Усе, що ти робиш, виказує твою руку.

Пітер казав, що робота художника — це звернути увагу, зібрати, упорядкувати, заархівувати, зберегти, а потім написати звіт. І задокументувати. Зробити презентацію. Робота художника — це просто не забути.