Щоденник

Двадцять третє серпня

Її руки — то лише безсило звислі шкіряні вірьовки. На її шиї відчуваються кістки, зчеплені докупи висохлими сухожиллями. Запалені. Зболені та втомлені. Під черепом звисають із хребта плечі. Замість мозку в неї, мабуть, обвуглена чорна цеглина. Навколо катетера вже відростає її лобкове волосся, воно чешеться, і в ньому видніються прищики. Зі свіжим аркушем паперу поперед себе, або ж чистим полотном, Місті бере в руку пензель або олівець — але не трапляється нічого. Коли Місті малює ескіз, примушуючи свою руку витворити хоч щось, то виходить кам’яний будинок. Трояндовий сад. Просто її обличчя. Її автопортрет-щоденник.

Натхнення покинуло її так само швидко, як і прийшло.

Хтось знімає пов’язку з її очей, і вона мружиться від променів сонячного світла, що линуть крізь слухове вікно. Вони такі сліпучо-яскраві. То з нею поруч лікар Туше, він каже:

— Вітаю, Місті. Усе вже позаду.

Те саме він сказав їй, коли народилася Теббі.

Її саморобне безсмертя.

Він каже:

— Можливо, мине кілька днів, перш ніж ви зможете стояти. — Він просовує руки їй попід пахви і піднімає Місті на ноги.

На підвіконні хтось залишив взуттєву коробку Теббі, повну фальшивих прикрас. Блискучі дешеві шматочки дзеркала, вирізані у формі діамантів. Кожен кут відбиває світло у своєму напрямку. Блиск засліплює. То як маленьке вогнище, як сонце, що відскакує, граючись, від океанських хвиль.

— До вікна? — питає лікар. — Чи ви волієте до ліжка?

Але замість «ліжко» Місті чується «труна».

Кімната абсолютно така, якою її запам’ятала Місті.

Подушка Пітера на ліжку, на подушці — його запах. Малюнки зникли, кожен із них. Місті питає:

— Куди ви їх поділи?

Твій запах.

1 лікар Туше направляє її до крісла біля вікна. Опускаючи її на ковдру, розстелену поверх крісла, він каже:

— Ви бездоганно виконали ще одну роботу. Ми й не могли вимагати від вас більшого.

Лікар відсовує завіси, щоб стало видно океан та пляж. На березі юрмляться відпочивальники, підштовхуючи одне одного до води. Уздовж лінії припливу — сміття. Дирчить пляжний тракторець, тягнучи за собою каток. Сталевий каток, що залишає на мокрому піску кособокий трикутник. Логотип якоїсь корпорації.

А біля трикутника на піску відбиваються слова: «Враховуємо ваші колишні помилки, щоб побудувати краще майбутнє».

Чиєсь туманне формулювання завдання.

— Через тиждень, — каже лікар, — ця компанія заплатить купу грошей, щоб прибрати свою назву з цього острова.

Тому, чого ти не розумієш, ти можеш надати який завгодно сенс.

Тракторець тягне каток, знову і знову відтискуючи свою рекламу, аж поки її не змивають хвилі.

Лікар каже:

— Коли розбивається літак, то всі авіакомпанії платять за скасування своєї реклами в телевізорі та газетах. Ви це знали? Бо ніхто з них не хоче, щоб з ними асоціювалися подібні катастрофи. — Він додає: — Через тиждень на цьому острові не лишиться жодної рекламної вивіски. Вони заплатять скільки завгодно, аби тільки забрати звідси свої назви.

Лікар складає неживі руки Місті у неї на колінах. Наче бальзамує її. Він каже:

— А тепер — відпочиньте. Незабаром тут буде Полет і прийме у вас замовлення на обід.

Між іншим, він підходить до її нічного столика і забирає пляшечку з капсулами. Виходячи, він опускає пляшку собі в кишеню, нічого не кажучи з цього приводу.

— Іще тиждень, — зазначає він, — і увесь світ жахатиметься цього місця, але вони дадуть нам спокій.

Виходячи, лікар не замикає дверей.

В її попередньому житті Пітер та Місті здали свою нью-йоркську квартиру в суборенду, коли зателефонувала Ґрейс і сказала, що помер Гарроу. Батько Пітера помер, і його мати лишилася сама в їхньому великому будинку на Березовій вулиці. Чотири поверхи заввишки, з гірським пасмом дашків, веж та вікон із виступами. І Пітер сказав, що вони мають їхати і потурбуватися про матір. Улаштувати справи з маєтністю Гарроу. Пітер був виконавцем заповіту. Це лише на кілька місяців, сказав Пітер. А потім Місті завагітніла.

Вони запевняли одне одного, що Нью-Йорк однаково на першому місці. А вже потім — батьки.

До речі, Місті Не було на що нарікати. Виникло невеличке вікно вільного часу, перші кілька років після народження Теббі, коли Місті могла скрутитися калачиком на ліжку поруч із донькою, більше нічого у світі не бажаючи. Народження Теббі зробило Місті частиною чогось більшого, частиною клану Вілмотів, частиною острова. Місті почувалася впевненіше та затишніше, аніж їй коли-небудь мріялося. Хвилі на березі за вікном спальні, тихі вулиці; острів був достатньо далеко від довколишнього світу, щоб ти припинила чогось бажати. Припинила чогось потребувати. Припинила турбуватися. Прагнути. Завжди розраховувати на щось більше.

Вона кине малювати і курити дурман.

І не треба було самовдосконалюватися, ставати відомою чи тікати від реальності. Досить було просто там бути.

Тихі ритуали миття посуду та складання одягу. Пітер приходив додому, і вони сиділи на ґанку разом із Ґрейс. Вони читали Теббі на ніч. Вони сиділи в старих і скрипучих плетених кріслах, а над лампочкою ґанку вилися нічні метелики. У глибині будинку бив годинник. З лісу за селом долинав крик сови.

А потойбіч протоки виднілося материкове місто — запруджене людьми, завішане рекламними щитами, що вихвалювали вироблені в місті товари. Люди їли дешеві харчі і кидали сміття на пляж. Причиною того, що на острові було спокійно і затишно, було те, що там нічого було робити. Не було кімнат, що здавалися в оренду. Не було готелю. Не було літніх дач. Не було гучних прийомів та святкувань. Ніде не можна було поїсти, бо на острові не було ресторану. Ніхто не продавав мушлі зі зробленими вручну написами «Острів Чекайленд». З океанського боку берег був скелястий, а з боку навпроти материка — захаращений квартирками устриць.

Приблизно в той час сільська рада вирішила розпочати ремонтні роботи в закритому готелі, щоб знову його запустити. То була ідіотська ідея — використати всі до крихти вільні кошти з довірчого фонду кожного мешканця, коли всі родини скинулися, щоб здійснити капітальний ремонт вигорілої старої руїни, що височіла на схилі над гаванню. Змарнувати останні ресурси, щоб привабити купи туристів. Приректи наступні покоління на обслуговування столиків, прибирання готельних номерів та розписування ідіотськими написами сувенірних ракушок молюсків.

Важко забути біль, але ще важче пригадати солодку приємність.

Щастя не Лишає шрамів. Мир та спокій майже нічого нас не вчать.

Скрутившись калачиком на стьобаній ковдрі, — частина всіх і кожного, хто жив тут поколіннями, — Місті могла спокійно лежати, обійнявши свою доньку. Місті могла тримати свою дитину, огорнувшись навколо неї так, наче Теббі й досі була в її утробі. І досі була частиною Місті. Безсмертною частиною.

Кислий молочний запах Теббі, запах її віддиху. Солодкий запах дитячого порошкового харчування, майже цукрового порошку. Місті лежить, торкаючись носом теплої шиї своєї дитини.

Упродовж отих років вони не мали підстав кудись поспішати. Вони були молодими. Їхній світ був чистим. У неділю — церква. То було читання книжок і лежання у ванні. Збирання диких ягід та приготування варення увечері, коли кухня прохолодна від бризу, який віє у відчинені вікна. Вони завжди знали фазу місяця, але рідко — день тижня.

Через оте маленьке віконце років Місті побачила, що її життя не було самоціллю. Вона була засобом забезпечення майбутнього.

Вони ставили Теббі до рами парадних дверей. Навпроти всіх забутих імен, які й досі там були. Усіх дітей, які вже померли. Вони позначали її зріст фломастером.

Теббі, чотири роки.

Теббі, вісім років.

До речі, погода сьогодні злегка сентиментальна. І ось вона сидить біля слухового вікна мансардної кімнати в готелі «Чекайленд», а під нею простирається острів, захаращений незнайомцями та фірмовими девізами. Рекламними щитами та неоновими вивісками. Логотипами. Торговими марками.

Ліжко, де Місті згорталася калачиком довкола Теббі, намагаючись утримати її в собі. Тепер на ньому спить Ангел Делапорте. Якийсь схиблений тип. Любитель піддивлятися та висліджувати. В її кімнаті, в її ліжку, за вікном чути, як віддалік шиплять та вибухають океанські хвилі. Поруч із будинком Пітера.

Нашим будинком. Нашим ліжком.

Поки Теббі не виповнилося десять, готель «Чекайленд» стояв зачинений і порожній. Вікна були закриті віконницями, а до кожної віконної рами була прикручена фанера. Двері забиті дошками.

Того літа, коли Теббі. виповнилося десять, готель відкрився. Село перетворилося на армію коридорних, служниць та реєстраторів. То був рік, коли Пітер став працювати на материку, встановлюючи гіпсокартонові перегородки. Здійснював реконструкцію для відпочивальників, які не встигали підтримувати в належному стані свої численні будинки. Коли відкрився готель, пором почав курсувати цілий день, і через нього острів заполонили туристи та автомобілі.

А після цього з’явилися паперові стаканчики та обгортки готової їжі. Пілікання автосигналізацій та довгі череди автомобілів, що ганялися за кожним вільним місцем для парковки. Використані тампакси, що їх залишали в піску. Острів безперервно деградував аж до цього року, коли Теббі виповнилося тринадцять, коли Місті вийшла і зазирнула в гараж, а там знайшла Пітера заснулИм у авто зі спорожнілим бензобаком. Коли стали дзвонити різні люди і скаржитися на зниклу білизняну кімнату чи пропаду кімнату для гостей. Коли Ангел Делапорте опинився там, де він завжди хотів бути. У ліжку її чоловіка.

У твоєму ліжку.

Ангел лежить у її ліжку. Ангел спить з її малюнком антикварного крісла.

А в Місті немає нічого. Теббі пропала. Її натхнення теж пропало.

До речі, Місті так нікому і не сказала, що Пітер зібрав валізу і сховав її в багажнику автомобіля. Валізу в дорогу, зі зміною білизни, яку, мабуть, збирався взяти із собою до пекла. У цьому не було жодного сенсу. Утім, в усьому, що робив Пітер за останні три роки, було мало сенсу.

А за маленьким слуховим вікном мансарди плескаються у прибережних хвилях діти. На одному хлопчику біла сорочка з оборочками Та чорні труси. Він розмовляє з іще одним хлопцем, на якому лише футбольні шорти. Вони передають один одному цигарку, по черзі затягуючись. У хлопця в білій сорочці темне волосся, достатньо довге, щоб зачесати його за вуха.

На підвіконні — взуттєва коробка Теббі з фальшивими коштовностями. З браслетами, розпарованими сережками та старими потрісканими брошками. Коштовності Пітера. Вони торохтять у коробці відірваними від оправи пластмасовими перлинами та скляними діамантами.

Зі свого вікна Місті дивиться на пляж туди, де вона востаннє бачила Теббі. Де сталося оте нещастя. Хлопець з коротким темним волоссям носить сережку, щось блискуче і золотаво-червоне. І Місті каже сама собі: «Теббі», та її ніхто не чує.

Пальці Місті хапають підвіконня, вона просовує голову та плечі у вікно і гукає:

— Теббі!

Місті, мабуть, наполовину висунулася з вікна і ось-ось випаде та полетить із п’ятого поверху униз.

— Теббі!!! — волає вона.

Так воно і є. То справді Теббі. З підстриженим волоссям. Фліртує з якимось хлопцем. Курить.

Хлопець щойно пихнув цигаркою і віддає її назад. Швидко поправив волосся і сміється, прикриваючи рот рукою. Його волосся тріпоче на океанському вітрі, наче чорний прапорець.

А хвилі сичать і вибухають.

Її волосся. Твоє волосся.

Місті протискається, звиваючись, крізь маленьке вікно, і взуттєва коробка випадає. Вона ковзає вниз по критому дранкою дахові. Ударившись об ринву, вона розкривається, і з неї вилітає біжутерія. Коштовності падають униз, виблискуючи червоним, жовтим та зеленим, виблискуючи яскраво, наче феєрверк, і торохкаються об бетонну долівку готельного ґанку. Місті й сама ось-ось випаде і. гепнеться на ту саму бетонну підлогу.

І тільки сто фунтів її гіпсового зліпка, її гіпсова нога, вдягнена у скловолокно, не дає їй випасти з вікна. А потім ззаду її обхоплюють руки і чийсь голос каже:

— Місті, не треба.

Хтось втягує її назад, і це — Полет. Меню подачі їжі та напоїв у номери падає на підлогу. Руки Полет обхоплюють її ззаду. Руки Полет змикаються міцно, як обценьки, вона смикає Місті, обкручує її навколо противаги з гіпсового злитка на всю довжину ноги і кидає її навзнак на підлогу.

Засапана Місті, волочачи свою скловолоконну ногу, свою гирю та ланцюг, назад до вікна, каже, важко дихаючи:

— Там — Теббі. — Вона каже: — Там, на вулиці.

Її катетер знов висмикнувся, і знову все забризкала сеча.

Полет підводиться на ноги. Корчить злобну гримасу, її м’яз сміху туго стискає обличчя довкола носа, і вона витирає руки об свою чорну спідницю. Засунувши блузку назад за пояс, Полет каже:

— Ні, Місті. Це не так. — І піднімає з підлоги меню.

Місті мусить спуститися вниз. Щоб вийти надвір. Вона має знайти Теббі. Полет мусить допомогти їй зняти гіпс. Треба покликати лікаря Туше, щоб він його розрізав.

Та Полет хитає головою і каже:

— Якщо вони знімуть цей гіпс, то ви на все життя залишитеся калікою. — Вона підходить до вікна і зачиняє його. Потім замикає і засмикує завіски.

А Місті каже їй з підлоги:

— Будь ласка, Полет, допоможи мені підвестися.

Але Полет сердито тупає ногою. Вивуджує блокнот для замовлень із кишені своєї спідниці і каже:

— На кухні скінчився лосось.

До речі, Місті й досі у пастці.

Місті в пастці, але її дитина, мабуть, жива.

Твоя дитина.

— Біфштекс, — каже Місті.

Місті хоче щонайтовщий шматок яловичини, який тільки вони зможуть приготувати. І добре приготувати.