Щоденник

Дев’яте липня

Сьогодні увечері Місті вкладає твою доньку спати, а Теббі раптом і каже:

— У нас із бабцею Вілмот є таємниця.

До речі, бабця Вілмот знає таємниці кожного.

Ґрейс сидить у церкві на службі, штурхає Місті ліктем і розповідає їй, як Бертони, що мешкають у будинку з вікном-розеткою, допомагали матеріально своїй бідній нещасній невістці. Ну, а правда полягає в тому, що Констанція Бертон кинула малювати і спилася до смерті.

Ось — два століття острівної ганьби та злиднів, і твоя мати може розповісти про це якнайдокладніше. Залізні литі лави на Торговій вулиці — ті, що зроблені в Англії, — вони залишилися в пам’яті Маври Кінкейд, яка потонула, намагаючись проплисти шість миль до материка. А італійський фонтан на вулиці Парсон — то на честь чоловіка Маври.

Її вбитого чоловіка, за словами Пітера.

За твоїми словами.

Усе сільце Чекайленд — це їхня спільна кома.

Між іншим, матінка Вілмот переказує тобі найщиріші вітання і свою любов.

Та от тільки чомусь не хоче тебе відвідувати.

Умостившись під ковдрою в ліжку, Теббі повертає голову, дивиться у вікно і питає:

— А ми можемо вибратися на пікнік?

Нам це не за достатками, але на випадок твоєї смерті матінка Вілмот уже підібрала питний фонтанчик з міді та бронзи, виконаний у формі статуетки оголеної Венери, що їде в дамському сідлі з черепашки молюска.

Коли Місті перевезла їх до готелю «Чекайленд», Теббі прихопила із собою свою подушку. Кожен з них прихопив щось своє. Твоя жінка теж узяла із собою твою подушку, бо вона пахне тобою.

У кімнаті Теббі Місті сидить скраєчку ліжка і пригладжує пальцями доньчине волосся. У Теббі батькове довге чорне волосся та блакитні очі.

Твої блакитні очі. У неї маленька кімната; де вона живе разом зі своєю бабусею поруч з кімнатою Місті в мансардному коридорі готелю.

Майже всі старовинні родини поздавали в оренду свої будинки і переїхали до готельної мансарди. На стінах кімнат — шпалери з вицвілими трояндами. Шпалери відстають від стіни на кожному шві. У кожній кімнаті є іржава раковина та невеличке дзеркало, пригвинчені до стіни. У кожній кімнаті — два чи три залізних ліжка з облупленою фарбою та матрацами, м’якими та продавленими посередині. Це тісні кімнати під похилими стелями, з маленькими віконцями та слуховими вікнами, схожими на собачі будки в крутому дахові готелю. Ця мансарда як барак, як табір біженців для дрібномаєтного білого дворянства, такого милого й розважливого. Люди, чиї предки народились у феодальних помістях, тепер ходять до спільного клозету в кінці коридору.

Цього літа ці люди, які ніколи не працювали, обслуговують столики. Наче цього літа у всіх водночас скінчилися гроші і тепер кожен остров’янин голубої крові підробляє носієм поклажі в готелі. Прибирає готельні номери. Чистить черевики. Миє посуд. Сервісна індустрія блакитнооких блондинок із блискучим волоссям та довгими ногами. Життєрадісйих, ввічливих, завжди готових принести чисту попільничку та відмовитися від чайових.

Твоя родина — твоя донька, дитина й матір — усі вони сплять у провислих панцирних ліжках з облізлою фарбою, під похилими стінами та серед купи прихоплених із собою срібних та кришталевих реліквій свого колишнього життя — світського та благородного.

Лишень уяви собі: усі ці представники острівних родин усміхаються та насвистують! Наче це якась пригода. От ідіоти. Наче вони прийшли до сервісної індустрії просто так, на екскурсію. Наче їм до скону не доведеться робити оту марудну роботу — кланятися та прибирати кімнати, їм та їхнім дітям. Наче новизна всього цього не вивітриться вже наступного місяця. І вони не бовдури. Просто нікому з них ніколи не траплялося бути бідним. Не так, як твоїй дружині, яка знає, як на вербі груші ростуть і де раки зимують. Знає, що таке їсти залежалий надлишковий сир, реалізований із державних комор. Пити порошкове молоко. Носити черевики з негнучкими, наче залізними носками та працювати від дзвінка до дзвінка.

Сидячи собі з Теббі, Місті питає:

— Ну і що ж то за таємниця?

А Теббі відказує:

— Не скажу.

Місті підтикає ковдру дівчині під плечі, стару підковдру та ковдру, запрані так, що від них тільки й лишилися, що сірі нитки та запах хлорки. Лампа біля ліжка Теббі — то її рожевий фарфоровий світильник, розписаний квітами. Вони принесли його з будинку. Більша частина її книжок — теж тут, ті, що знадобляться. Вони принесли також її малюнки з клоунами і розвішали на стінах.

Бабусине ліжко так близько, що Теббі може простягнути руку і доторкнутися до стьобаної ковдри з нашитими на неї вельветовими смужками зі старих великодніх суконь та новорічних одежин столітньої давнини. На подушці лежить бабусин щоденник у шкіряній палітурці з написом «Щоденник», витисненим на обкладинці золотистими літерами із завитушками. Усі таємниці Ґрейс Вілмот замкнені в ньому.

Місті каже:

— Ану постривай, не рухайся, сонечко, — і знімає випалу вію зі щоки Теббі. Місті тре вію між пальцями. Вона довга, як і вії її батька.

Твої вії.

Ліжко Теббі та ліжко її бабусі утворюють щось на кшталт двоспального ліжка, і тому місця в кімнаті лишається мало. Матінка Вілмот узяла із собою свій щоденник. Його та швейний кошик, повний декоративних ниток. Там містяться також в’язальні спиці, в’язальні гачки та гачки для вишивання. Буде їй що робити, коли вона сидітиме у вестибюлі зі своїми старими подругами чи на бульварі над пляжем у гарну погоду.

Твоя матір — така ж, як і всі інші представники добрих древніх родин, які виставляють свої повозки в коло, збираючись відбивати облогу жахливих чужинців.

Хоч би який дурний вигляд це мало, але Місті взяла із собою своє художницьке приладдя. Світлу дерев’яну скриньку з фарбами та акварелями, свій папір та пензлики; все це складено купою в кутку її кімнати.

І Місті питає:

— Теббі, сонечко, а тобі не хотілося б перебратися до твоєї бабусі Кляйнман у Текумзе-Лейк?

А Теббі крутить головою на подушці туди-сюди — ні! Потім зупиняється й каже:

— Бабця Вілмот сказала мені, чому татко увесь час був такий нещасний і затраханий.

Місті каже:

— Будь ласка, не кажи «затраханий», прошу тебе.

До речі, бабця Вілмот оце внизу, грає у бридж зі своїми старими подругами, сидячи перед великим годинником в обшитій дерев’яними панелями кімнаті поруч з вестибюлем. Найгучніший звуку цій кімнаті — цокання великого маятника, який гойдається туди-сюди, туди-сюди. Грає у бридж або сидить у великому червоному розкладному кріслі біля вестибюльного каміна і читає книгу, схиляючись зі збільшувальним склом над кожною сторінкою.

Теббі висовує підборіддя з-за краєчка сатинової ковдри і каже:

— Бабця сказала мені, чому татко не любить тебе.

А Місті відказує:

— Звичайно ж, твій татко любить мене.

Звичайно ж, вона бреше.

За маленьким слуховим вікном кімнати розбиваються хвилі, виблискуючи у вогнях готелю. Далеко на узбережжі видніється темний силует мису Чекайленд-Пойнт, що не являє собою нічого, окрім лісу та скель, що випнулися в мерехтливий океан.

Місті підійшла до вікна, вперлася пальцями в підвіконня і каже:

— Нехай лишається відкритим чи зачинити?

Біла фарба на підвіконні здулася і лущиться, і Місті відколупує її, піддіваючи нігтем.

Крутячи головою на подушці, Теббі відказує:

— Та ні, мамо, бабця Вілмот каже, що татко ніколи насправді тебе не кохав. Він лише вдав кохання, щоб привезти тебе сюди і змусити залишитися.

— Привезти мене сюди? — перепитує Місті. — На острів Чекайленд? — Двома пальцями вона відшкрібає здуті лушпайки білої фарби. Під ними — коричневе потускніле дерево підвіконника. Місті питає:

— А що ще бабуся тобі розповідала?

І Теббі відповідає:

— Вона казала, що ти станеш славетною художницею.

Шкода, що теорія мистецтва не вчить, як надмірний комплімент може бути гіршим за ляпас в обличчя. Місті — славетна художниця! Велика товста Місті, цариця рабів.

Біла фарба відлущується якимось візерунком, а радше не візерунком, а словами. Воскова свічка, жирний палець, а може, гуміарабік — і під фарбою з’явилося послання-негатив. Хтось давно написав тут щось невидиме, до чого так і не присохла фарба.

Теббі піднімає пасма свого волосся і дивиться на їхні кінчики. Кінчики так близько до очей, що вони зійшлися на переніссі. Теббі дивиться на свої нігті на руках і мовить:

— Бабця каже, що нам треба поїхати на пікнік на мис.

Океан мерехтить, яскравий, як та дешева біжутерія, що її носив Пітер у мистецькій школі. Мис Чекайленд-Пойнт — це просто чорнота. Порожнеча. Діра у всьому сущому.

Біжутерія, яку ти носив у мистецькій школі.

Місті перевіряє, чи замкнене вікно, і змітає відлущені шматочки фарби собі в долоню. У мистецькій школі вивчають симптоми отруєння свинцем у дорослих, серед них утома, смуток, слабкість та дурість — ці симптоми проявлялися у Місті більшу частину її дорослого життя.

А Теббі каже:

— Бабця Вілмот наполягає, що всі хотітимуть роздобути твої картини. Каже, що ти писатимеш картини, за які будуть битися відпочивальники.

Місті відказує:

— Добраніч, дорогенька.

А Теббі не вгамовується:

— Бабця Вілмот каже, що ти знову зробиш нас багатою родиною.

Затиснувши в руці лушпайки фарби, Місті вимикає світло.

Послання на підвіконні, де відлущилася фарба, каже: «Ти помреш, коли вони тебе позбудуться», і підпис: Констанція Бертон.

А коли Місті відколупала ще трохи фарби, то з’явився іще один напис: «Ми всі помремо».

Нахилившись, щоб вимкнути рожевий китайський нічник, Місті питає:

— Який подарунок ти хочеш на свій день народження на тому тижні?

А Теббі відповідає тоненьким голосочком у темряві:

— Я хочу пікнік на мисі і щоб ти знову почала малювати.

І Місті каже тому тоненькому голосочку:

— Засинай, — і цілує його на добраніч.