Щоденник

Двадцять четверте серпня… з половиною

У ванній на мансарді Ґрейс набирає воду у ванну, а потім виходить, щоб почекати в коридорі. Теббі залишається в кімнаті, щоб пильнувати Місті. Щоб стерегти свою матір.

До речі, саме цього літа виникло таке враження, що пролетіли роки. Багато років. Дівчина, яку бачила Місті у вікно, коли та фліртувала. Ця дівчина, вона тепер майже як незнайомка з пожовклими від нікотину пальцями.

Місті каже:

— Тобі справді не слід палити. Навіть якщо ти вже померла.

Шкода, що в мистецькому коледжі не вчать, як повестися, коли ти дізнаєшся, що твоя єдина дитина може з легким серцем розбити твоє серце. Можливо, зараз, коли у ванній лише Теббі та її матір, саме час доньці і влаштувати облом своїй матусі.

Теббі роздивляється своє обличчя в дзеркалі ванної. Лизнувши свій указівний палець, вона підводить ним краї своєї губної помади. Не дивлячись на Місті, Теббі каже:

— Обережніше, мати. Ти ж нам уже не потрібна.

Вона витягує з кишені пачку, а з пачки — цигарку. Прямо перед Місті вона клацає запальничкою і робить затяжку.

Її труси мішкувато теліпаються на тонких, як палички, ногах. Місті знімає їх під сорочкою і закидає подалі, хвицнувши ногою в туфлі. Та й каже:

— Мертву я любила тебе набагато більше, аніж живу.

На руці з цигаркою — перстень від бабці, перидот виблискує зеленим у світлі, що йде від лампочки над раковиною. Теббі нахиляється, щоб підняти з підлоги закривавлену складчасту спідницю. Тримаючи її двома пальцями, вона каже:

— Бабця Вілмот хоче, щоб я збиралася на художню виставку. — І додає, виходячи з ванної: — На твою виставку, мати.

У ванній у порізи та подряпини від столового ножа проникає мило, і вони болять так, що Місті скрегоче зубами. Висохла кров робить воду у ванній молочно-рожевою. Від гарячої води знову починається кровотеча, і Місті псує білий рушник, вимазавши його червоними смугами, коли намагається витертися.

За словами детектива Стілтона, у відділок поліції цього ранку зателефонував'якийсь чоловік із материка. Не називаючи свого імені, він сказав, що Ангел Делапорте — мертвий. Сказав також, що Океанський альянс за свободу вбиватиме туристів доти, доки їхні натовпи не припинять захаращувати місцеве довкілля.

Столове срібло, велетенське, наче садовий інвентар. Старовинні пляшки з вином. Старі картини Вілмотів — усе це залишилося неторканим.

У спальні на мансарді Місті набирає номер телефону своєї мами в Текумзе-Лейк, але їй відповідає телефоністка. Обрив на лінії, каже вона, але його невдовзі полагодять. Але внутрішній телефон працює. Місті просто не може додзвонитися до материка.

Коли вона зазирає під килим, то не знаходить там своєї заначки з чайовими грошима.

Перидотовий перстень Теббі. Подарунок від бабусі на день народження.

Попередження, яке проігнорувала Місті: «Забирайся з острова, бо потім не зможеш».

Усі оті приховані послання, що їх залишають люди, аби їх не забули. Отак усі ми намагаємося говорити з майбуттям. Мавра та Констанція.

«Ти помреш, коли станеш їм непотрібною».

До кімнати «313» Дістатися досить легко. Колись Місті була покоївкою, Місті Вілмот, цариця задовбаних рабів. Вона знає, де взяти запасний ключ. Це двокімнатний номер з двоспальним ліжком та вікнами на океан. Ті ж самі меблі, що й у інших номерах. Стіл. Крісло. Комод. На полиці для ручної поклажі — розкрита валіза якоїсь відпочивальниці. Брюки та квітчасті шовкові сукні в стінній шафі. На завісовий штир у ванні накинуте мокре бікіні.

Між іншим, таких класних шпалер Місті іще не доводилося бачити. До того ж шпалери в номері «313» — це не просто якийсь низькоякісний папір, а пастельно-зелені смуги, які чергуються з рядами рожевих столистих троянд. Візерунок, який мав древній вигляд уже того дня, коли його видрукували. Для надання шпалерам старовинного пожовклого вигляду їх заляпано чаєм.

Але справжній вік шпалер видає те, що вони аж надто бездоганні. Аж надто вони безшовні, симетричні й прямі — згори донизу. І всі шви сходяться аж надто добре. Це — точно не робота Пітера. Не твоя робота. Милий, любий, лінькуватий Пітер, який ніколи не сприймав жодне мистецтво надто серйозно.

Що б не залишив Пітер людям на пам’ять у цій закупореній кімнаті, замурувавши гіпсокартоном двері, воно зникло. Невеличке Пітерове послання нащадкам чи бомба з годинниковим механізмом — усе це забрали або стерли мешканці острова Чекайленд. Так само, як місіс Террімор стерла написи в бібліотечних книгах. Так само, як були спалені всі материкові будинки. Справа рук ОАС.

Так само, як було вбито Ангела Делапорте. Зарізано у ліжку, уві сні.

У ліжку Місті. Твоєму ліжку. І нічого не взяли, і жодного сліду насильницького проникнення.

До речі, відпочивальники можуть увійти щохвилини. І застукати тут Місті, яка стискає в руці закривавлений ніж.

Зубчастим лезом Місті піддіває край шва і віддирає смужку шпалери. Гострим кінчиком ножа вона віддирає іще одну смужку. Відідравши третю смужку, Місті може тепер прочитати:

«…кохаю Ангела Делапорте, тож вибачайте, але я не збираюся помирати за…»

І, між іншим, це не те, що вона насправді хотіла знайти.