Щоденник

Двадцять восьме червня

Ота їдальня в готелі «Чекайленд» зветься «Дерев’яно-золота їдальня» через свої горіхові панелі та оббивку із золотистої парчі. Камінна дошка — гравійований горіх, а підставки для дров — полірована мідь. Вогонь треба підтримувати, навіть коли вітер дме з материка; тоді дим повертає назад і час від часу викашлюється через перед каміна. У кімнату прослизають сажа й дим, доки не доводиться повитягувати батарейки з усіх детекторів диму. А на той час увесь готель вже трохи тхне запахом пожежі.

Кожного разу, коли хтось всідається за столики «дев’ять» чи «десять» біля каміна, а потім починає скиглити через дим та жар і проситися за інший столик, тобі треба випити. Просто відсьорбнути що завгодно, що є під рукою. Столовий херес корисний для твоєї бідолашної гладенької жінки.

Це — один день із життя Місті-Мері, цариці рабів.

Ще один із найдовших днів року.

Це — гра, в яку може грати кожен. Це — просто особистий коматозний стан Місті.

Кілька ковтків. Кілька таблеток аспірину. Потім — ще раз.

У «Дерев’яно-золотій їдальні» навпроти каміна розташовані вікна з видом на берег. Частина віконної замазки зсохлася і скоцюрбилася, тому всередину зі свистом пробивається холодний вітер. Вікна пітніють. Кімнатна волога конденсується на склі, скрапує вниз, утворюючи калюжку, аж поки не просякає підлога, а килим починає смердіти, як той кит, що його викинуло хвилями на берег наприкінці липня. Вид за вікном, увесь обрій напханий рекламними щитами з назвами ресторанів швидкої їжі та фірм-виробників сонцезахисних окулярів і тенісних черевиків. Її ж самі назви надруковані на упаковках, що сміттєвою смугою позначають лінію припливу.

Цигаркові недопалки підстрибують на кожній морській хвилі.

Кожного разу, коли хтось всідається за столики «чотирнадцять», «п’ятнадцять» або «шістнадцять» біля вікон, а потім починає скаржитися на холодний протяг та сморід слизького й вологого килима, коли хтось починає скиглити і проситися до іншого столика, то тобі треба випити.

Заповітна (і недосяжна) мета усіх відпочивальників — це знайти бездоганний столик. Знайти щось стабільно-непорушне. Як трон. Місце, де вони сидять, завжди гірше за те, де вони не сидять. Народу так багато, що не можна перетнути їдальню, не отримавши при цьому стусана ліктем або сракою в живіт. Або ляпаса сумочкою.

Надалі тобі може знадобитися додатковий одяг. Може, знадобиться напхати тебе новою порцією вітаміну В. Чи додатковою порцією мозкових клітин. Якщо читатимеш це на людях, то негайно припини і почни знову лише тоді, коли вдягнеш свою найкращу білизну без дірок.

А перед цим тобі, мабуть, усе одно треба буде стати в чергу на донорську печінку.

Ти ж бачиш, до чого все це йде.

Бачиш, куди пішло все життя Місті-Мері Кляйнман.

Є безліч способів покінчити життя самогубством, але при цьому не померти зовсім.

Кожного разу, коли з материка приїздить хтось із компанією друзів, усі такі худорляві й засмаглі, коли вони почнуть розчаровано зітхати, побачивши дерев’яні панелі та білі скатертини, кришталеві вази з трояндами та папороттю і всілякі посріблені антикварні штучки, коли хтось із них скаже: «Треба тофу подавати замість телятини!», то візьми й випий.

Може, до когось із цих худорлявих жінок на уїкенд приєднається чоловік, опецькуватий та кремезний, — він пітніє так рясно, що чорний лак, яким він зрошує свою лисувату макітру, стікає у нього по зашийку. Повноводні ріки чорної багнюки плямують ззаду його комірець.

Коли приповзає одна з місцевих морських черепах, начепивши на зморщену шию діамантове намисто, чи то стара місіс Бертон, чи місіс Сеймур чи місіс Перрі, забачає якихось кістлявих та засмаглих відпочивальниць за своїм улюбленим — з 1865 року — столиком і каже: «Місті, як же ж ти могла?! Ти ж знаєш, що я регулярно приходжу сюди о дванадцятій вівторками та четвергами. Як же ж так, Місті…», то тобі треба випити двічі.

Коли відпочивальники питають кавові напої з пінистими вершками або хелатного срібла, порошку з ріжкового дерева чи соєвих страв, то випий ще раз.

Якщо не дають чайових, знову випий.

От уже ж ці відпочивальниці! Вони так наквацьовують очі, що здається, неначе вдягли окуляри. Вони підмальовують губи контурним олівцем, а потім їдять, поки не зітреться уся помада. І опісля за столом бачиш не жінок, а якихось дітлахів з чорними обводами навколо ротів. З довгими гачкуватими нігтями пастельного кольору йорданського мигдалю.

Коли надворі літо, а тобі все одно доводиться шурувати запалений камін, зніми щось зі свого одягу.

Коли надворі дощ, а шибки тремтять від холодного протягу, вдягни якусь додаткову одежину.

Кілька ковтків спиртного. Кілька пігулок аспірину. Потім — повторити.

Коли приходить Пітерова матір із твоєю донькою Теббі і жде, що ти кинешся обслуговувати свою свекруху та свою дитину, наче їхня персональна рабиня, випий двічі. Коли вони сидять собі за столиком «вісім» і бабуся Вілмот каже Теббі: «Твоя мати могла б стати відомою художницею, якби тільки захотіла», то візьми і випий.

Оті відпочивальниці з діамантовими каблучками, кулонами та тенісними напульсниками, де діаманти потьмяніли, виквацювавшись у сонцезахисний крем, коли вони починають просити тебе заспівати їм «З днем народження вас!», то візьми й випий.

Коли твоя дванадцятирічна донька піднімає погляд і гукає тебе «ма-а-мо», замість «ма»…

Коли її бабуся Ґрейс каже: «Місті, люба, ти матимеш більше грошей та шани, коли знову візьмешся за малювання…»

Коли вся їдальня все це чує…

Тоді — кілька ковтків. Кілька пігулок. Повтор.

Кожного разу, коли Ґрейс Вілмот замовляє люксусовий набір чайних бутербродів із вершковим сиром, сиром із козячого молока та з волоськими горіхами, подрібненими і посиланими на тонесенькі грінки, потім відкушує буквально кілька шматочків, а решту залишає недоїденою, потім замовляє кухоль чаю «Ерл Ґрей» з куснем морковного торта і все це записує на тебе, а ти навіть не знаєш про це, поки не побачиш відомості про зарплатню, де лише сімдесят п’ять центів через усі оті вирахування за два тижні, через які ти ходиш у боржниках готелю «Чекайленд», і коли ти починаєш здогадуватися, що тобі, напевне, так і доведеться усе життя гарувати здольщиком у «Дерев’яно-золотій їдальні», то візьми і зроби аж п’ять ковтків.

Кожного разу, коли їдальня повнісінька, і на кожному стільчику із золотою парчею вмостилася якась жінка, чи то місцева, чи то материкова, і всі вони скиглять, що поїздка поромом забирає забагато часу, і що на острівній автостоянці бракує місця, і що — як це так! — ніколи не можна наперед замовити столик, і чому це дехто не сидить дома, а пхається до кафе, де й так надто багато народу, всі ці гострі лікті, скрипучі голоси, що розпитують про напрям руху і загадують штучні вершки та сарафани розміру «2», а камін у цей час однаково мусить палахкотіти, бо така вже традиція готелю, то зніми із себе іще одну одежину.

Якщо в цей момент ти ще не п'яна і не гола, то тобі байдуже.

Коли Раймон, помічник офіціанта, застане тебе в морозильній камері, де ти прикладаєшся до пляшки з хересом, і скаже: «А, Місті, carico. Salud![1]»

Коли це трапиться, ти привітай його, піднявши пляшку, і виголоси тост: «За мого чоловіка з померлим мозком! За мою доньку, яку я ніколи не бачу! За наш будинок, який невдовзі стане власністю католицької церкви. За мою схиблену свекруху, яка відщипує шматочки бутербродів із сиром брі та зеленою цибулею…», а потім скажи: «Te amo[2], Раймоне!»

І добряче припади до пляшки.

Кожного разу, коли якась зашкарубла доісторична істота з пристойної острівної родини намагається пояснити, що вона — з Бертонів, але мати її була із Сеймурів, батько — з Тапперів, а мати батька — з Карлайлів, і це якимось чином робить її твоєю далекою троюрідною родичкою, а потім плюхає свою холодну зморщену лапку тобі на руку якраз тоді, коли ти намагаєшся прибрати зі столу брудні тарілки з недоїдками салату, і каже: «Місті, а чому ти кинула малювання?», а ти сама відчуваєш, що старієш та старієш, і все твоє життя несеться вниз по сміттєпроводу, то випий двічі.

І чому її не навчили в мистецькому коледжі нікому не казати, що вона збиралася стати художницею? А тепер люди, щоб ти всю решту життя пам’ятала про це, весь час мордують тебе, повторюючи, що ти в молодості дуже любила малювати.

Кілька ковтків. Кілька пігулок аспірину Потім — ще раз.

До речі, сьогодні твоя бідолашна дружина впустила на підлогу в їдальні ножа, яким ріжуть масло. Вона нахиляється, щоб його підібрати, і раптом бачить якесь відображення в його посрібленому лезі. То — якісь слова, написані на зворотному боці столика «шість». Стоячи навкарачки, вона піднімає край скатертини. А там, на дерев’яній поверхні, серед засохлих жувальних гумок та шмарклів напис олівцем: «Не дай їм знову тебе надурити».

І поруч: «Візьми в бібліотеці яку завгодно книжку».

Хтось власноруч себе увічнив. Принаймні надовго залишився в історії. Забезпечив собі життя після смерті.

До речі, сьогоднішня погода трохи приправлена короткочасними вибухами відчаю та роздратування.

Оте повідомлення під столиком «шість», отой невиразний олівцевий текст підписаний: Мавра Кінкейд.