Уже перша ночі, і внизу, у вестибюлі, вже немає нікого, сама лише Полет Гайленд сидить за столиком. Ґрейс Вілмот розкаже вам, що Полет стала на прізвище Гайленд через одруження, а до того вона була Петерсен, хоча матір її була представницею родини Німанів, нащадків одного з відгалужень родини Тапперів. Колись то значило великі старовинні капітали, а тепер Полет працює реєстратор; кою в готелі.
У дальньому протилежному кутку вестибюлю в червоному розкладному кріслі біля каміна сидить Ґрейс і читає.
Обстановка у вестибюлі готелю «Чекайленд» складалася десятиріччями, шар за шаром. Сад. Парк. Вовняний килим — це зелений мох на гранітних плитах, видобутих у кар’єрі неподалік. Блакитний килим, що спадає по східцях, — це водоспад між сходовими маршами, що стрибає вниз зі сходинки на сходинку. Горіхові дерева, вистругані, відполіровані і зіставлені докупи, утворюють ліс бездоганних квадратних колон, прямі ряди темних блискучих дерев, що тримають на собі купол із гіпсової листви та купідонів.
Кришталева люстра на стелі кидає потужний стовп яскравого світла, який пробивається в цю лісову просіку. Кришталеві висульки здаються знизу такими маленькими та мерехтливими, але коли ти видряпуєшся високою драбиною, щоб протерти люстру від пилу, то бачиш, що кожна «висулька» є завбільшки з твій кулак.
За впадинами та складками зеленого шовку майже не видно вікон. Удень ці штори перетворюють сонячне світло на зелену тінь. Дивани та крісла аж занадто м’які, вони оббиті матеріалом із зображенням квітчастих кущів і волохатяться довгими китичками по нижньому краю. Вогонь у каміні такий великий і сильний, наче багаття на привалі. А весь вестибюль — цілий острів у мініатюрі. Острів у приміщенні. Рай.
До речі, саме в такому ландшафті Ґрейс почувається найбільш комфортно. Навіть комфортніше, ніж удома. У своєму будинку.
У твоєму будинку.
А посеред вестибюлю між столиків та диванів пробирається Місті, і Ґрейс підводить на неї очі. Вона каже:
— Місті, ходи сюди і сядь біля каміна. — А потім знову втуплюється в книжку й додає: — У тебе й досі болить голова?
Але у Місті не болить голова.
На колінах у Ґрейс лежить її розкритий щоденник у червоній шкіряній обкладинці; вона витріщається в рядки і питає:
— Яке сьогодні число?
Місті відповідає.
Вогонь у каміні догорів, і дрова перетворилися на шар помаранчевих тліючих головешок на решітці. Ноги Ґрейс, взуті в коричневі гостроносі черевики, звисають донизу, не торкаючись підлоги. Її голова з довгими сивими кучерями схиляється над книгою, що лежить у неї на колінах. Поруч з кріслом стоїть увімкнений торшер, і його світло відбивається від блискучого збільшувального скла, яке Ґрейс тримає над сторінкою.
Місті каже:
— Матінко Вілмот, нам треба поговорити.
Ґрейс перегортає пару сторінок і відказує:
— О Господи, це вже я помилилася. У тебе голова розболиться тільки післязавтра.
А Місті заглядає їй в обличчя й питає:
— Як ви смієте настроювати проти мене мою дитину і робити її нещасною?
Ґрейс відриває очі від книги, і її обличчя від подиву аж видовжується. Щелепа відвисла так сильно, що її шия зібгалася в складки від вуха до вуха. То її поверхнева м’язово-апоневротична система. Її підборідний жир. Її зморщені платизмальні смуги поперек шиї.
Місті питає:
— І чому це ви почали навіювати Теббі, що я начебто невдовзі стану відомою художницею? — Вона озирається, переконується, що вони у вестибюлі самі, і знову каже: — Я офіціантка, я тримаю дах над вашими головами, і цього цілком достатньо. Я не хочу, щоб ви забивали моїй дитині голову сподіваннями, які я не зможу зреалізувати. — Затамовуючи від хвилювання подих, Місті питає: — Невже ви не розумієте, в яке ідіотське, становище ви мене ставите?
А рот Ґрейс розпливається широкою поблажливою усмішкою, і вона відказує:
— Але ж, Місті, річ у тім, що ти й справді станеш відомою.
Усмішка Ґрейс — як театральна завіса. Вечір прем’єри. Ґрейс піднімає над собою завісу. Розкривається.
А Місті каже:
— Ні, не стану. Бо не зможу. — Вона звичайна людина, яка житиме й помре непоміченою, нічим не уславленою. Посередність. Утім, це не така вже й трагедія.
Ґрейс заплющує очі. Не перестаючи усміхатися, каже:
— Та ні, ти прославишся, як тільки…
Але Місті перериває її:
— Зупиніться. Просто замовкніть — і все. — І додає: — Вам легко збурювати надії в душах-інших людей. Та хіба ж ви не бачите, що натомість ви їх руйнуєте? Я дуже вправна офіціантка. Якщо ви не помітили, то скажу: ми вже не панівний клас. Ми не вершечок пагорба.
Пітере, проблема твоєї матері в тому, що їй ніколи не доводилося жити в трейлері. Ніколи не доводилося стояти з продуктовими картками в бакалійній крамниці. Вона не знає, що то таке бути бідним, не знає і не хоче знати.
Місті каже, що краще б їм виховати Теббі так, щоб вона влилася в цю економіку, щоб змогла знайти собі роботу у світі, який вона успадкує. Нема нічого ганебного в обслуговуванні столиків. Або прибиранні кімнат.
Ґрейс робить у щоденнику закладку з мереживної стрічки. Потім підводить очі й питає:
— А чому ж ти тоді п’єш?
— Тому що я люблю вино, — відповідає Місті.
А Ґрейс каже:
— Ти п’єш і знаєшся з різними чоловіками, щоб придушити свій страх.
Кажучи «різні чоловіки», вона, вочевидь, має на увазі Ангела Делапорте. Чоловіка в шкіряних штанях, який збирається орендувати будинок Вілмотів. Ангела Делапорте — з його графологією та фляжкою доброго джину.
А Ґрейс каже їй:
— Я знаю, що в тебе в душі. — І, склавши руки на обкладинці щоденника, що лежить у неї на колінах, продовжує: — Ти п’єш, бо хочеш самовиразитися, але боїшся.
— Ні, — відказує Місті. Вона схиляє голову на плече і скоса дивиться на Ґрейс. І каже: — Ні, ви не знаєте, що у мене в душі.
Згасаюче багаття в каміні поруч із ними видає хлопок і кидає спіраль іскор до димаря. Повз камінну полицю пропливає запах диму. То їхнє табірне вогнище.
— Учора, — каже Ґрейс, читаючи зі щоденника, — ти почала відкладати гроші, щоб повернутися до свого рідного міста. Ти збираєш ці гроші в конверті, а конверт засовуєш під килим біля вікна своєї кімнати.
Ґрейс підводить очі, піднімає брови, і її зморщувальний м'яз збирає в складки поцятковану шкіру на її лобі.
А Місті питає:
— Ви що — за мною шпигували?
Та Ґрейс посміхається. Легенько ляснувши збільшувальним склом по сторінці щоденника, вона каже:
— Та це ж написано у твоєму щоденнику.
Місті заперечує:
— Але ж то — ваш щоденник. Ви ж не можете писати щоденник іншої людини.
Знай, Пітере, що стара карга шпигує за Місті і вписує все у свій гросбух у червоній шкіряній обкладинці.
А Ґрейс знову посміхається. І каже:
— Я його не пишу. Я його читаю. — Перегорнувши сторінку, вона наводить своє збільшувальне скло і каже: — О, завтрашній день обіцяє бути цікавим. У щоденнику йдеться, що ти зустрінеш приємного полісмена.
До речі, завтра Місті має поміняти замок у своїх дверях. І чим швидше, тим краще.
Місті каже:
— Помовчте. Ось візьміть і помовчте. Ми говорили про Теббі, тож чим швидше вона навчиться жити правильним життям з нормальною щоденною роботою і забезпеченим стабільним майбутнім, як у всіх простих людей, тим щасливішою вона буде.
— У конторі працювати, еге ж? — питає Ґрейс. — Чи собак вигулювати? До речі, за це непогано платять. Кожного тижня. Через це ти і п’єш, еге ж?
Твоя матір.
До речі, вона заслужила на оце.
І ти заслужив на оце.
Місті відказує:
— Ні, Ґрейс. Я п’ю, бо я вийшла заміж за дурного, лінивого та відірваного від реальності мрійника, якого зростили в думці, що він одного дня ожениться на знаменитій художниці, і який так і не зміг пережити свого розчарування. — Місті помовчала, а потім знову каже: — Ти, Ґрейс, це ти геть зіпсувала власну дитину, і я не дозволю тобі зіпсувати мою.
Нахилившись так близько, що стало видно пудру в зморшках Ґрейс, її ритими та схожі на павутиння рисочки, де червона кров помади стікає в зморшки довкола рота, Місті каже:
— Негайно припини брехати моїй доньці, бо клянуся — зберу свої речі, візьму із собою Теббі і завтра ж ушиюся із цього острова.
А Ґрейс дивиться повз Місті, наче бачить щось позаду неї. І каже:
— Та ні, Місті, ти цього не зробиш, бо вже надто пізно.
Місті обертається, а за нею стоїть реєстраторка Полет, у білій блузці та темній складчастій спідниці. Полет мовить:
— Вибачте, місіс Вілмот?
Разом — і Ґрейс, і Місті — вони хором відказують:
— Що?
А Полет відповідає:
— Не хотілося вас турбувати, але мені треба підкинути дров у камін.
Ґрейс закриває щоденник у себе на колінах і каже:
— Полет, допоможіть нам розв'язати нашу суперечку.
Піднявши одну брову м’язом frontalis, Ґрейс питає:
— Вам не здається, що Місті не слід баритися і пора приступати до написання свого шедевра?
А погода сьогодні частково сердита, з можливістю відмов та ультиматумів.
І Місті обертається, щоб піти. Але, трохи обернувшись, зупиняється.
А хвилі за вікном сичать і вибухають.
— Дякую, Полет, — каже Місті. — Але пора вже всім на цьому, острові збагнути, що я так і помру великою товстою нікчемою.