Щоденник

Чотирнадцяте липня

Ангел тримає акварельний аркуш кінчиками пальців. Поглянув на малюнок, потім — на Місті, та й питає:

— Ти намалювала крісло?

Місті знизує плечима й відповідає:

— Пройшли роки. Це було перше, що спало мені на думку.

Ангел повертається до неї спиною і крутить малюнок так, щоб сонячне світло падало на нього під різними кутами. Не відриваючи від нього погляду, він каже:

— Добре. Дуже добре. А де ти знайшла це крісло?

— Я взяла його зі своєї уяви, — відповідає Місті і розказує йому, як їй довелося простирчати цілий день на мисі Чекайленд-Пойнт з одними лише фарбами та двома пляшками вина.

Ангел примружено дивиться на малюнок, піднявши його так близько, що очі зійшлися на переніссі, а потім каже:

— Схоже на Гершеля Берка. — Ангел дивиться на неї й питає: — Ти провела цілий день у травах на лузі і нафантазувала крісло Гершеля Берка в стилі Нового Ренесансу?

Сьогодні вранці зателефонувала ота жінка з Лонґ-Біч і сказала, що збирається пофарбувати свою білизняну комірчину, тож краще їм було б приїхати і розібратися із закарлючками Пітера, поки вона не почала роботу.

І тому тепер Місті й Ангел стирчать у зниклій комірчині. Місті робить зарисовки Пітерової писанини. Ангел має фотографувати стіни. У ту мить, коли Місті розкрила свою теку, щоб зробити ескіз, Ангел помітив акварельний малюнок і попросив поглянути на нього. Світло до кімнати потрапляє крізь матове скло, і в цьому тьмяному світлі він і розглядає малюнок.

А на вікні спрей-фарбою написано: «…ступиш на цей острів — і помреш…»

Ангел Делапорте каже:

— Це Гершель Берк, клянуся. З Філадельфії, 1879 рік. Його аналог знаходиться в заміському будинку Ван-дербільтів у Балтиморі.

Мабуть, обриси цього крісла застрягли в пам’яті Місті ще з «Історії мистецтва», випуск 101, або з «Огляду декоративного мистецтва», випуск 236. Можливо, вона бачила його по телевізору в якійсь громадській телепрограмі про відомі споруди. Хтозна, звідки взялася ця ідея. Хтозна, звідки до нас приходить натхнення. Чому ми уявляємо те, що уявляємо.

Місті пояснює:

— Я радію, що хоч щось намалювала. Мені стало так погано. То було харчове отруєння.

Ангел дивиться на малюнок, крутячи його в руках. Зморщувальний м’яз між бровами скорочується і утворюе три глибокі впадини. Його борозенки глабели. Трійчастий нерв відтягує губи так, що в кожному куточку його рота утворюються низхідні маріонеткові лінії.

Зрисовуючи настінні каракулі, Місті не розповідає Ангелу про судоми в шлунку. Того ідіотського дня вона увесь час намагалася зробити ескіз скелястого валуна чи дерева, але з огидою жмакала папір. Потім вона спробувала накидати ескіз далекого міста, церковної дзвіниці та годинника на бібліотеці, але зрештою теж зібгала папір. Зібгала вона також і невдалий портрет Пітера, який спробувала намалювати з пам’яті. Зіжмакала портрет Теббі. І насамкінець — малюнок єдинорога. Потім випила іще склянку вина і замислилася — що б його ще спаплюжити браком таланту. Після цього вона з’їла ще один курячий бутерброд з химерним присмаком коріандру.

На саму тільки думку про те, щоб піти до лісу і намалювати впалі та занедбані статуї, найменші волосинки на її потилиці стали сторч. Упалий сонячний годинник. Отой замкнутий грот. Тут, на лузі, припікало сонце і було тепло. У траві дзижчали комахи. Десь за лісом шипіли та вибухали океанські хвилі.

Одного лише погляду на край лісу було досить, щоб в уяві Місті постав високий бронзовий чоловік, що плямистою рукою розсовував кущі поперед себе і витріщався на неї незрячими запалими зіницями. Наче він убив Діану, порубав її на шматки, а на неї чатує, сховавшись за крайніми деревами.

Згідно з правилами Бухаристичної Гри Місті Вілмот, коли тобі починає здаватися, що голий бронзовий чоловік зараз зігне свої металеві руки і задушить тебе у своїх обіймах, заткнувши тобі рота поцілунком, а ти в цей час будеш відчайдушно та марно здирати нігті об його порослі мохом груди та збивати до крові кулаки, то це значить, що пора зробити черговий ковток..

Коли ти, напівгола, справляєш велику нужду в ямку, викопану за кущем, а потім витираєш дупу лляною серветкою, випий ще раз.

Судоми корчать шлунок, і Місті рясно пітніє. Кожен удар серця стріляє в голову нестерпним болем. У шлунку заграли кишки, і вона не встигла вчасно скинути труси. Огидна маса заляпала їй черевики та ноги. Огидний запах замакітрив Місті голову, і вона впала навзнак, розкинувши руки в теплій траві, де росли маленькі квіточки. Прилетіли чорні мухи, які учули запах за багато миль від мису, і почали повзати по ногах. Її щелепа відвисла аж до грудей, і з рота на зелену траву вилилося трохи рожевої блювотини. Коли ти через півгодини прийдеш до тями, у тебе й досі по ногах тектиме лайно, а довкола, гудучи, літатимуть хмари мух, випий іще раз.

Про цю частину своєї пригоди Місті не стала розповідати Ангелу.

Вона робила зарисовки, він фотографував, і раптом питає:

— А що ти знаєш про Пітерового батька?

Батько Пітера, Гарроу. Місті любила Пітерового татка.

— Він помер, — відповідає вона. — А що?

Ангел клацає затвором і перемотує кадр. Кивнувши на напис на стіні, він каже:

— Те, як людина пише букву «і», може багато про неї розповісти. Перший натиск значить її прив’язаність до своєї матері. Другий натиск, нижній, значить ставлення до батька.

Гарроу Вілмота, Пітерового батька, всі звали Гаррі. Місті познайомилася з ним лише тоді, коли приїхала до них на острів безпосередньо перед одруженням. Перед тим, як вона завагітніла, Гарроу довго водив її по острову Чекайленд, показуючи облуплену фарбу та похилі дахи будинків із каменю та ріні. Ключем від авто він поколупав будівельний розчин між кам’яними блоками церкви. Показав їй потріскані та прогнуті тротуари на Торговій вулиці. Фасади крамниць зі смугами плісняви. Закритий готель усередині був чорний, спустошений пожежею. Усередині все було облуплене, а віконне скло вкрите темно-червоними плямами іржі. Віконниці перекривилися. Ринви провисли. Гарроу Вілмот усе приказував: «Три по-. коління аристократів — одне за одним. І хоч як дбайливо не вкладай гроші, їх однаково не вистачає на довше».

Батько Пітера помер після того, як Місті повернулася до коледжу.

А Ангел каже:

— А ти не могла б дістати мені зразок його почерку?

Місті, не відриваючись від своїх зарисовок, відповідає:

— Не знаю.

Між іншим, якщо ви валяєтеся голяка в гущавині, вимазані в гівно та заляпані рожевим блювотинням, то це ще не значить, що ви неодмінно станете справжнім художником.

І галюцинації цьому теж не надто допоможуть. Там, на мисі Чекайленд-Пойнт, коли корчі Зводили її шлунок, а по скронях котилися рясні краплини поту, у Місті почалися галюцинації. Вона спробувала витертися готельними серветками. Прополоскала рота вином. Розігнала хмару мух. Блювотина і досі пеком пекла в носі. Це дурість, це завелика дурість — розповідати про це Ангелу, але тіні на краю лісу заворушилися.

Серед дерев показалося металеве обличчя. Статуя зробила крок уперед, і її бронзова нога усією своєю страшною вагою вгрузла в м’яку землю скраю лугу.

Коли ти ходиш до мистецького коледжу, то знаєш, що таке кошмарна галюцинація. Ти знаєш, що таке ретроспекція. Це коли ти натоптуєшся хімікатами, які, накопичуючись у жировій тканині твого тіла, готові будь-якої миті наповнити твою кров жахами серед білого дня.

Постать зробила ще один крок, і її нога загрузла в землі. Сонячне світло зробило її руки місцями яскраво зеленими, а місцями — тусклими. Маківка голови та плечі були заляпані пташиним лайном. Коли ноги статуї піднімалися і вона робила крок уперед, то чітко і рельєфно виступали м’язи на кожному її стегні. З кожним кроком бронзовий листок між ногами ходив туди-сюди.

Тепер, коли малюнок лежить поверх фототорби Ангела, якось дуже незручно та бентежно про все це згадувати.

Аполлон, бог кохання. Місті — із хворим шлунком і п’яна. Оголена душа збудженої сорокарічної художниці.

Статуя підійшла ще на один крок. Ідіотська галюцинація. Харчове отруєння. Воно змусило зняти із себе одіж. Місті — гола. Щоб прояснити думки і відігнати видіння, Місті стала малювати. Щоб зосередитися. Не малюючи нічого конкретного. Заплющивши очі, Місті уткнула олівець у стос акварельних аркушів і, відчувши, як він почав шкрябати, проводячи прямі лінії, вона притиснула до вістря вказівний палець, щоб створити заштрихований контур.

Механічне написання.

Коли олівець зупинився, Місті покращало. Статуя зникла. Шлунок перестав боліти. Рідке лайно висохло достатньо, щоб його можна було більш-менш легко зчистити, а потім закопати серветки, зіпсуті труси та пожмакані малюнки. Приїхали Теббі та Ґрейс. Їм удалося віднайти потрібну їм чайну чашку, чи соусницю, чи що вони там шукали. На час їхнього приїзду вино було випите, Місті — вдягнена і не така смердюча.

Теббі сказала:

— Ось диви. Це мені на день народження, — і простягнула руку, показуючи блискучий перстень на пальці. Прямокутний зелений камінець, оброблений так, щоб іскритися. — Це — перидот, — пояснила Теббі та підняла руку над головою, щоб на камінець впали останні промені сідаючого сонця.

Місті заснула в машині з думкою про те, де ж узялися гроші на пікнік, і Ґрейс повезла їх назад до селища по Межовій авеню.

Пройшов певний час, перш ніж Місті подивилась на аркуш — що ж вона там намалювала. І була вкрай здивована. Після цього вона лише додала кілька тонів акварельними фарбами. Дивно, що тільки не витворить наша підсвідомість. Дещо з її молодості, дещо з того, про що йшлось на уроках історії.

Такі легко передбачувані фантазії бідолашної Місті Кляйнман.

Ангел щось сказав.

Місті каже:

— Прошу?

А Ангел питає її:

— Скільки ти за це візьмеш?

Він каже про гроші. Про ціну. Місті каже:

— П’ятдесят? — І повторює: — П’ятдесят доларів.

Оцей малюнок, який Місті витворила із заплющеними очима, гола, перелякана, зі скорченим шлунком, — це перший мистецький твір, який їй коли-небудь удалося продати. Це найкраще з того, що Місті зробила за все своє життя.

Ангел розкриває свій гаманець і дістає дві двадцятки та одну десятку. І каже:

— Так що ти ще знаєш про Пітерового батька?

Між іншим, коли вона виходила з лугу, то побачила дві глибокі діри в землі поруч зі стежиною. Відстань між ними складала два фути, вони були завеликими для звичайних відбитків людської ноги, завеликими, щоб належати людині. Низка дірок вела назад, до лісу, і вони розташовувались надто далеко одна від одної, щоб то була людина. Про це Місті Ангелу не розповіла. А то іще подумає, що вона схибила. Як і її чоловік.

Як ти, мій милий, дорогий Пітере?

А тепер від отруєння лишився тільки головний біль. Ангел тримає малюнок біля носа і принюхується. Морщить носа і знову принюхується, а потім вкладає малюнок до однієї з бокових кишень сумки. Помітивши, що вона спостерігає, він каже:

— Та то я так, не зважай. Просто мені на мить здалося, що я відчув запах лайна.