Щоденник

Двадцять сьоме серпня… і сім восьмих

Сьогодні, у темряві похмурої лісової галявини, серед зеленого вельветового пейзажу у вестибюлі, спрацьовує протипожежна сигналізація. Один довгий пронизливий дзвінок, він виривається з парадного входу так гучно, що репортер аж сіпнувся і скрикнув:

— Здається, у нас неприємності!

Відпочивальники, чоловіки із зализаним назад волоссям, темним та скучерявленим за допомогою якогось лаку. Жінки — геть усі блондинки. Вони щось вигукують, намагаючись перекричати дзеленчання сигналізатора.

Місті Вілмот, найталановитіший мистець за всю історію людства, продирається крізь натовп. Хапаючи і відтягуючи вбік присутніх, вона пробирається до сцени в «Дерев’яно-золотій їдальні». Відштовхуючи лікті та сраки отих кістлявих чужинців. Уся стіна за сценою задрапірована і готова до відкриття. Фреска, її робота, і досі прихована від очей. Запечатана. Її подарунок майбуттю. Її бомба з годинниковим механізмом.

Її мільйон мазків, належним чином складених докупи. Сеча корів, що їли мангові листки. Чорнильні мішечки каракатиць. Уся ота хімія та біологія.

Її дитина десь тут у натовпі. Теббі.

А сигналізатор дзвенить та дзвенить. Місті ступає на стілець. Потім ступає на стіл, столик номер «шість», де поклали Теббі, коли вона потонула, і де Місті дізналася про те, що Ангела Делапорте зарізали на смерть. Вона стоїть над натовпом, люди на неї дивляться, а чоловіки-відпочивальники весело вишкіряються — Місті не вдягнула ані ліфчика, ані трусів.

Її воскресле весільне плаття зіжмакалося в неї поміж стегнами; Місті вигукує:

— Пожежа!

Обертаються голови. Очі піднімаються на неї. У проході їдальні з’являється детектив Стілтон і починає плисти крізь натовп.

Місті вигукує:

— Геть звідси! Рятуйтеся! — Місті кричить: — Якщо ви тут залишитеся, трапиться щось жахливе!

Застереження — Пітера. Місті поливає ним натовп, як Пітер поливав стіни спрей-фарбою.

«Ми повбиваємо всіх Божих дітей, щоб урятувати своїх».

За нею бовваніє завіса, закриваючи всю стіну, її автопортрет, те, що Місті сама про себе не знає. Те, що вона не хоче знати.

Відпочивальники повитріщалися на неї, поскорочувавши свої зморщувальні м’язи та позсувавши брови. Губи — витягнуті трійчастим м’язом у тонку пряму лінію, опущену на краях.

Дзвінок тривоги дзеленчить, і поки ти не зробила наступного вдиху, стає надворі чути океан, і кожна хвиля сичить та вибухає.

Місті кричить, щоб усі заткнулися і замовкли. І коли вона кричить, вона знає, про що говорить. Вона — найталановитіша художниця всіх часів. Утілення Томаса Гейнсборо, Клода Моне та Мері Кассат. Вона кричить про те, що її душа була і Мікеланджело, і да Вінчі, і Рембрандтом.

Потім якась жінка вигукує:

— Це вона, художниця. Це — Місті Вілмот.

А якийсь чоловік теж вигукує:

— Місті, люба, кінчай цю комедію.

Та сама жінка кричить:

— Опускайте завісу, і по всьому.

Ті чоловік та жінка, що кричали, — це Гарроу та Ґрейс. Між ними стоїть Теббі, яку вони тримають кожен за руку. Очі Теббі заліплені клейкою плівкою.

— Оті люди, — кричить Місті, показуючи на Ґрейс та Гарроу. Волосся спадає їй на лоба, і Місті кричить: — Оті лихі люди використали свого сина, щоб я завагітніла!

Місті кричить:

— Вони захопили і утримують мою доньку!

Вона кричить:

— Якщо вам захочеться поглянути, що там, за завісою, то тоді вже буде надто пізно!

І тут детектив Стілтон добирається до стільця. Один крок — і він нагорі. Ще один крок — і він біля Місті на столику номер «шість». За ними висить важка велика завіса. Правда про все — на відстані лише кількох дюймів.

— Згода, — кричить іще якась жінка. То стара остров’янка Таппер, її черепашача шия обвисла складками на мереживний комірець її плаття. Вона гукає: — Покажи нам, Місті!

— Покажи нам! — гукає чоловік, старий остров’янин Вудс, спершись на свою палицю.

Стілтон потягнувся рукою собі за спину. І каже:

— Вам ледь не вдалося переконати мене в тому, що ви — при здоровому глузді. — І він висмикує з-за спини руку, а в руці — наручники. Він клацає ними, надіваючи їх на Місті, і тягне її геть, повз Теббі із заліпленими очима, повз натовп відпочивальників, що скрушно хитають головами. Повз аристократів з острова Чекайленд. Назад — через лісову просіку зеленого вельветового вестибюлю.

— Моя дитина, — каже Місті. — Вона й досі тут. Нам треба забрати її.

Але детектив Стілтон передає її своєму помічникові в коричневій уніформі та й каже:

— Ваша донька, про яку ви казали, що вона загинула?

Вони імітували її смерть. У всіх на очах, вони лише скульптурні зображення самих себе. Власні автопортрети.

А надворі, біля готелю, біля підніжжя парадних сходів, помічник відчиняє задні дверцята патрульного автомобіля. Детектив Стілтон каже:

— Місті Вілмот, вас заарештовано за спробу вбивства вашого чоловіка, Пітера Вілмота, і за вбивство Ангела Делапорте.

Вона вся була в крові того ранку, коли Ангела зарізали в її ліжку. Ангел ледь не украв у неї чоловіка. І саме Місті знайшла тіло Пітера в авто.

Сильні руки заштовхують її на заднє сидіння патрульного автомобіля.

А з готелю доноситься голос репортера:

— Пані та панове, зараз настане мить, коли опуститься завіса.

— Забери її до відділка. Зніми відбитки пальців. Зареєструй її, — каже детектив. І ляскає помічника по спині. — А я піду всередину — подивлюся, що то за сенсація така.