Щоденник

Двадцять дев’яте липня — повний Місяць

Між іншим, погода сьогодні — важка, дряпуча і завдає болю кожного разу, коли твоя дружина намагається поворухнутися.

Тільки-но пішов лікар Туше. Останні дві години він робив те, що замотував її ногу смужками стерильних бинтів та прозорою акриловою смолою. Тепер її нога від щиколотки і до паху — суцільний скловолоконний зліпок. Проблема в коліні, сказав лікар.

Пітере, твоя дружина — дурепа.

Місті — дурепа.

Вона несе тацю з вальдорфськими салатами з кухні до їдальні — і спотикається. Прямісінько в одвірку кухні. Ноги відлітають кудись геть, і Місті разом із тацею й тарілками летить сторчголов, протаранюючи столик «вісім».

Звісно, всі в їдальні попідскакували, щоб подивитися на Місті, вкриту майонезом. Її коліно на вигляд нормальне; з кухні з’являється Раймон і допомагає Місті підвестися. Однак лікар Туше стверджує, що коліно розтягнуте. Він прибуває годину по тому, як Раймон та Полет допог магають їй піднятися сходами до своєї кімнати. Лікар приклав до коліна пакет з льодом, а потім пропонує Місті гіпсову пов’язку на вибір: неоново-жовту, неоново-рожеву чи просто білу.

Лікар Туше присів біля її ноги, а Місті сидить на стільці з прямою спинкою, поклавши ногу на ослінець. Він водить льодяним пакетом по нозі, видивляючись, чи немає де набряків.

А Місті питає його, чи не заповнював він бува свідоцтво про смерть Гарроу.

А ще Місті питає, чи не виписував він бува Пітерові снодійних пігулок.

Лікар підводить очі і якийсь час дивиться на неї, а потім знову починає холодити ногу. І каже:

— Якщо ви не розслабитеся, то, можливо, більше не зможете ходити.

А її нога вже почувається прекрасно. І виглядає теж прекрасно. Між іншим, коліно навіть не болить.

— У вас шок, — пояснює лікар Туше. Він бере свою валізку, але не чорний лікарський несесер. Це щось на кшталт аташе-кейса, який носять адвокати. Або ж банкіри. — Я зроблю вам гіпсову пов’язку для профілактики, — каже він. — Без неї ви бігатимете туди-сюди з отим детективом, і ваша нога ніколи не заживе.

Що ж поробиш: Чекайленд — маленьке село, і кожен експонат у цьому музеї воскових фігур шпигує за нею.

Хтось стукає у двері, і через мить у кімнату входять Ґрейс і Теббі. Теббі каже:

— Мамо, ми принесли тобі нових фарб. — У руках вона тримає два пластмасових магазинних пакунки.

Ґрейс питає:

— Як вона?

І лікар Туше відповідає:

— Якщо вона пробуде в цій кімнаті наступні три тижні, то вона одужає. — І починає обмотувати марлею її коліно — шар за шаром, товстіше й товстіше.

До речі, щоб ти знав, відтоді, як Місті опинилася на підлозі і коли прибігли люди та віднесли її нагору, увесь цей час Місті невпинно повторяла: «Через що я перечепилася?»

Там же нічого немає. І близько нічого немає такого, через що можна було б перечепитися.

А опісля Місті подякувала Богові, що це трапилося на роботі. Тому адміністрація готелю вже ніяк не відкрутиться і не зможе наполягати на тому, що вона часто не виходила на роботу.

Ґрейс питає:

— Ти можеш пальцями ворушити?

Так, Місті може ворушити пальцями. Просто дотягнутися до них не може.

Після цього лікар замотує ЇЇ ногу в смужки скловолокна.

Підходить Теббі, торкається важучої скловолоконної колоди, всередині якої десь загубилася материна нога, і питає:

— А можна мені написати тут своє ім’я?

— У тебе для цього ще буде купа часу, — відповідає доктор.

Нога Місті простягнута поперед неї і важить, напевне, фунтів з вісімдесят. Вона почувається так, наче вся закостеніла. Як комаха всередині бурштину. Як древня мумія. Ця нога буде їй як каторжанська металева куля на ціпку.

Дивно, як твій розум намагається витворити сенс із навколишнього хаосу. Місті страшенно незручно тепер за свої слова, але в той момент, коли Раймон вийшов із кухні і, просунувши руки під неї, підняв її, вона спитала:

— Це ти мене щойно перечепив?

Раймон змахнув із неї вальдорфський салат, шматочки яблука та подрібнені горіхи і запитав:

— Como?[5]

Тому, чого ти не розумієш, ти можеш надати будь-якого значення.

Навіть у той момент двері на кухню були розчинені і підперті, а підлога — чиста й суха.

Місті спитала:

— Як я упала?

А Раймон знизав плечима і відповів:

— На сраку.

Хлопці з кухні, що стояли довкола, засміялися.

І от у її кімнаті нагорі, коли її ногу вже поміщено в кокон масивної білої труби, Ґрейс і Туше піднімають Місті під руки і ведуть до ліжка. Теббі дістав пігулки із зеленою водоростю з материної сумочки і кладе їх на столик біля ліжка. Ґрейс вимикає телефон і замотує шнур зі словами:

— Тобі потрібен мир і спокій. Немає в тебе такої хвороби, яку не могла б вилікувати невеличка доза мистецької терапії, — і починає виймати з магазинного пакета тюбики та пензлі і складати їх на туалетному столику.

Зі своєї валізки лікар дістає шприц. І протирає її передпліччя холодним спиртом. Краще вже передпліччя, аніж сосок.

Ти відчуваєш цей біль?

Лікар наповнює шприц із пляшки і вштрикує голку в її руку. Потім витягує його і дає Місті ватний тампон — на випадок, якщо виступить кров.

— Це щоб ви швидше заснули, — пояснює він.

Теббі сідає на краєчок ліжка й питає:

— Болить?

Ні, аніскілечки. Нога почувається прекрасно. А укол болить.

У Теббі на пальці перстень з іскристим зеленим перидотом, — він ловить світло, що йде з вікна. Перед вікном — край килима, а під килимом — чайові гроші, що їх сховала Місті. То їхній квиток додому, до Текумзе-Лейк.

Ґрейс кладе телефон у спорожнілий магазинний пакет і простягає руку Теббі:

— Ходімо, — каже вона. — Дамо відпочити твоїй матінці.

Лікар Туше каже, стоячи у відчинених дверях:

— Ґрейс! Можна з тобою поговорити сам на сам?

Теббі встає з ліжка, і Ґрейс нахиляється і щось шепоче їй на вухо. А Теббі швидко киває головою. На ній — масивне рожеве намисто з мерехтливих несправжніх брильянтів. Воно таке велике, що, напевне, тисне на шию доньки не менше, аніж гіпс тисне на материну ногу. Це намисто схоже на іскристе жорно. Ціпок та ядро каторжника, зроблені з фальшивих брильянтів. Теббі розмикає застібку, приносить намисто до ліжка та й каже:

— Надінь його на себе. — І, просунувши обидві руки за плечі Місті, вона надіває намисто їй на шию.

До речі, Місті ж не ідіотка. Бідолашна Місті-Мері Кляйнман знала, що кров на її трусиках була кров’ю Пітера. Але тепер, у цю мить, вона так радіє, що не зробила аборт.

Твоя кров.

Чому Місті погодилася вийти за тебе заміж — вона не знає.

Чому хтось робить щось? Лежачи в ліжку, вона вже починає відпливати. Кожен подих повільніший за попередній. Її м’язи levatorpalpebrae мусять старатися щосили, щоб не заплющувалися очі.

Теббі підходить до мольберта і знімає з нього дощечку з малювальним папером. Потім приносить її разом із вугільним олівцем до ліжка, кладе на ковдру поруч із матір’ю й каже:

— Це на той випадок; якщо у тебе з’явиться натхнення.

І Місті спроквола, як в уповільненому кіно, цілує її в лоб.

З намистом та гіпсом Місті відчуває себе пришпиленою до ліжка. Безпорадною. Жертовною твариною. Затвірницею.

Потім Ґрейс бере Теббі за руку, і вони виходять у коридор до лікаря Туше. Двері зачиняються. Стає так тихо, що Місті не певна, то почулося їй чи ні. Але начебто пролунав іще один «клац».

І Місті гукає:

— Ґрейс? Теббі? — Як в уповільненому кіно Місті гукає: — Агов! Там є хто-небудь?