Дванадцяте липня

Якщо тобі цікаво, то твій приятель із мистецької школи, з довгим світлим волоссям, ну, отой хлопець, що порвав собі вухо, намагаючись подарувати Місті свою сережку, так отой хлопець уже лисий, як коліно. Його звуть Віл Таппер, і він працює на поромі. Він — твого віку, а мочка його вуха так і висить, двома шматочками. Зарубцьована.

Повертаючись цього вечора на поромі додому, Місті стоїть на кормі. Холодний вітер старить її обличчя, шарпаючи та сушачи його. Гладеньку омертвілу шкіру її stratum согпеит. Вона саме пила пиво, засунувши пляшку у коричневий паперовий пакет, коли у неї ледь не тицьнувся носом отой великий собака. Він принюхується і скавучить. Він підібгав хвоста, а його горлянка ходить угору-вниз під густим хутром шиї, наче він знову й знову намагається щось проковтнути.

Вона хоче погладити пса, але той відходить і робить калюжу просто на палубі. Підходить якийсь чоловік із повідком у руці і питає:

— Він вас не налякав? З вами все гаразд?

А бідолашна товста Місті просто перебуває у власній пивній комі.

Авжеж! Можна подумати, що вона, стоячи на поромі в калюжі собачих сцяк, зараз усе кине і почне розповідати якомусь незнайомцю всю історію свого довбаного життя, тримаючи в руці банку з пивом і стримуючи сльози. Можна подумати, Місті відповість: ну, гаразд, раз ви спитали, то я розповім, що провела ще один день у чиїйсь закупореній господарчій кімнаті, читаючи на стінах різні бздури, в той час як Ангел Делапорте робив знімки й казав, що її прибацаний благовірний насправді чоловік люблячий та турботливий, бо пише букву «и» з хвостиком, закрученим завитушкою догори, дармк що обзиває її «мстивим прокляттям смерті».

Ангел та Місті увесь день терлися сраками в тісній кімнаті; вона вичитувала написи, зроблені спреєм на стінах, а в тих написах було таке: «…ми приймаємо брудний потік ваших грошей…»

Ангел Делапорте питав її:

— Ти нічого не відчуваєш?

Домовласники засовували в пакети свої зубні щітки для лабораторних аналізів, щоб перевірити їх на наявність заразних бактерій. Щоб потім позвати до суду.

А на борту порома чоловік із собакою каже:

— На вас оце нема якоїсь одежини, що належала померлій людині?

На Місті — її сукня та піджак, а ще — черевики, а також приколота до лацкана одна з отих жахливих великих прикрас, що їй подарував Пітер.

Подарував її чоловік.

Ти подарував.

Цілісінький день провела вона в закупореній господарчій кімнаті, де слова на стінах казали: «…не вкрадуть наш світ, щоб замінити ним той світ, який ви зруйнували…»

А Ангел сказав:

— У цьому місці почерк інший. Він міняється. — Зробивши ще один знімок, він перекрутив новий кадр і спитав: — Чи відомо тобі, в якому порядку працював твій чоловік у цих будинках?

Місті сказала Ангелу, що власник має увійти в новий будинок тільки після повного місяця. Згідно з теслярською традицією, першим до нового будинку має увійти якась домашня тваринка. Потім — кукурудзяне борошно, сіль, віник, Біблія та розп’яття. І лише після цього може входити родина та їхні меблі.

А Ангел, клацаючи затвором, питає:

— Що? А як же до будинку зможе увійти кукурудзяне борошно? У нього що — ноги є?

Сьогодні, каже Ангел Делапорте, що Беверлі-Хіллз, що Верхній Іст-Сайд, що Палм-Біч, навіть найкраща частина будь-якого міста сьогодні — це номер-люкс у пеклі. За твоїми воротами ті ж самі автомобільні затори на вулицях. Що ти, що бездомні наркомани, ви дихаєте одним і тим самим смердючим забрудненим повітрям і чуєте той самий гуркіт гелікоптерів, що всю ніч ганяються за кримінальниками. Зірки та місяць стерті з небес ліхтарями на тисячах захаращених автостоянок. Усі ходять одними й тими самими заюрмленими тротуарами і бачать одне й те ж блякле та червонясте вранішнє сонце, що ледь пробивається крізь смог.

Ангел каже, що у багатих людей терпець уривається швидко. Гроші дають тобі змогу просто взяти і піти від усього, що не є красивим та бездоганним. Ти не зможеш миритися з усім неприємним та негарним. І ти витрачаєш своє життя на те, що тікаєш, уникаєш і рятуєшся.

Погоня за чимось красивим… Омана. Кліше. Квіти та новорічні вогники — ось що ми запрограмовані любити. Когось молодого та красивого. Скажімо, жінок з іспанського телебачення з великими цицьками і таліями такими тонкими, наче їх. тричі перекрутили. Дружини-трофеї, дружини-здобич, що обідають у готелі «Фентезі».

Слова на стінах промовляють: «…ви, з вашими колишніми дружинами та прийомними дітьми, з вашими кровозмісницькими родинами та невдалими шлюбами, ви зруйнували свій світ, а тепер хочете зруйнувати мій…»

Біда в тому, каже Ангел, що залишається дедалі менше місць, де можна було б сховатися. Саме тому Віл Роджерс і радив людям купувати землю: бо її більше ніхто не виробляє.

Саме тому всі багаті і попхалися цього літа на Чекайленд.

Колись то було Сан-Веллі в Айдахо. Потім то була Седона в Аризоні. Аспен у Колорадо. Ki-Вест у Флориді. Ааганья в Мауї. Усі вони були забиті туристами, а місцевій публіці лишилися обов’язки офіціантів та обслуги. І ось тепер — острів Чекайленд, бездоганний варіант утечі від світу. Для всіх, за винятком людей, що вже там живуть.

А слова промовляють: «…ви, з вашими швидкісними автомобілями, застряглими в заторах, з вашою їжею, що робить вас товстими, вашими будинками, настільки великими, що ви почуваєтеся в них одинокими…»

А Ангел каже:

— Ось дивись, який тут щільний почерк. Букви притиснуті одна до одної, — він клацає затвором, перекручує кадр, і додає: — Пітер чимось дуже наляканий.

Пан Ангел Делапорте фліртує, кладучи свою руку на руку Місті. Він раз по раз дає їй фляжку, аж поки вона не порожніє. Усе це прекрасно — допоки він теж не подасть на неї в суд, як і всі інші клієнти Пітера з материка. Усі відпочивальники, що втратили спальні, клозети чи комірчини. Кожен, чию зубну щітку ти засунув собі в дупу. Однією з причин, чому Місті так швидко відписала будинок католикам, був її страх, що його арештують за борги.

Ангел Делапорте каже, що наш природний інстинкт — це сховатися. Ми, як біологічний вид, заявляємо своє право на територію і захищаємо її. Ми можемо мігрувати, чи то з погодою, чи то за якоюсь твариною, але ми знаємо, що для життя потрібна земля, і тому інстинктивно пред’являємо на неї права.

Саме тому пташки і співають, щоб помітити свою територію. Саме тому сцють собаки.

Седона, Ki-Вест, Сан-Веллі… Парадокс: півмільйона людей їдуть до одного й того ж місця, щоб знайти там самотність.

Місті, відслідковуючи чорну фарбу своїм вказівним пальцем, каже:

— А що ти мав на увазі, коли казав про синдром Стендаля?

А Ангел, не припиняючи клацати затвором фотоапарата, відповідає:

— Цей синдром названо ім’ям французького письменника Стендаля.

Слова, які вона відслідковує, кажуть: «…Місті Вілмот усіх вас пошле до пекла…»

Твої слова, скотиняко.

Станіславський мав рацію: ти відчуваєш сильний біль кожного разу, коли виявляєш те, що вже досить добре знаєш.

— Синдром Стендаля, — пояснює Ангел, — це медичний термін. Це коли картина чи якийсь інший витвір мистецтва настільки прекрасний, що буквально поглинає глядача. Це різновид шоку. Коли Стендаль оглянув церкву Санта-Кроче у Флоренції в 1817 році, то розповідав потім, що ледь не знепритомнів від радості. Люди відчувають пришвидшене серцебиття. Їм паморочиться в голові. Споглядання великого мистецтва змушує тебе забути власне ім’я, забути навіть, де ти знаходишся. Це може викликати депресію та фізичне виснаження. Амнезію. Паніку. Серцевий напад. Занепад сил.

Між іншим, Місті здається, що Ангел Делапорте гівнюк.

— Як почитати розповіді сучасників, — каже він, — то виявиться, що твори Маври Кінкейд начебто викликали масову істерію.

— А в наш час? — питає Місті.

Ангел Делапорте знизує плечима:

— Гадки не маю! Те, що я бачив, виглядає пристойно, але це не більше, ніж дуже красиві пейзажі, і все.

Поглянувши на її палець, він питає:

— Ти нічого не відчуваєш? — знову клацає затвором і зауважує: — Дивно, як сильно міняються смаки.

«…ми— бідні, — пише Пітер, — але ми маємо те, чого так прагне кожен багатій… мир, краса, спокій…»

Твої слова.

Твоє життя після смерті.

Коли Місті їхала ввечері додому, то Віл Таппер дав їй пиво у паперовому пакунку. Він дозволяє їй пити пиво на кормі всупереч правилам. І питає, чи не малювала вона що-небудь останнім часом. Може, якісь пейзажі?

А чоловік на поромі, отой, що з собакою, каже, що пес натренований знаходити мертвих. Коли хтось помирає, то від нього йде отой сильний сморід, що зветься епінефрин. Каже, що то — запах страху.

А Місті мовчить, попиває пиво з банки в коричневому пакеті і просто слухає, що він каже.

Над скронями цього чоловіка залисини — вони червоні від холодного вітру, і здається, наче в нього чортячі роги. Він має чортячі роги, а все обличчя його червоне та зморшкувате. Динамічна зморшкуватість. Повздовжні ритими очної щілини.

Собака відвертає голову вбік, намагаючись відійти від Місті. Крем після гоління, що ним користувався цей чоловік, пахне гвоздиками. З-під краю його куртки видніються хромові наручники, пристебнуті до ременя.

Між іншим, сьогоднішня погода — наростаюче безладдя з можливістю фізичного та емоційного зриву.

Тримаючи собачий повідок, чоловік каже:

— Ви впевнені, що з вами все гаразд?

А Місті каже йому:

— Повірте мені, я не мрець. Може, то моя шкіра померла.

Синдром Стендаля. Епінефрин. Графологія. Коматозний стан, спричинений подробицями. Коматозний стан, спричинений освітою.

Чоловік киває на пиво в коричневому пакеті і каже:

— А ви знаєте, що публічно розпивати спиртні напої заборонено?

А Місті питає:

— Що? Ви що — поліцай?

А він відказує:

— Ви це знаєте? Що ж, насправді так воно і є.

І чолов’яга на мить розкриває свій гаманець, показуючи жетон. На сріблястій поверхні вигравіювано:«Кларк Стілтон. Детектив. Група з розслідування злочинів, спричинених нетерпимістю, округ Сів’ю».

Загрузка...