Щоденник

Двадцять дев'яте червня — новий Місяць

В Оушн-Парк чоловік, який телефонував, відчиняє парадні двері, тримаючи в руці склянку, наповнену якимось жовтогарячим вином по вказівний палець, притиснутий до скла. На чоловікові — махровий халат із написом «Ангел», вишитим на вилозі. Від нього тхне гіпсовим пилом, а на грудях із сивим волоссям теліпається золотий ланцюжок. У другій руці чоловік тримає ліхтарик. Він відпиває вино по середній палець, лице у нього одутле, а щоки зарослі темною щетиною. Брови його або вицвілі, або вищипані так, що їх майже не видно.

Отак, до речі, вони й зустрілися — пан Ангел Дела-порте та Місті-Мері.

У мистецькій школі вчать, що Мона Ліза, яку написав Леонардо да Вінчі, не має брів тому, що то була остання деталь, яку додав художник. Він наносив вологу фарбу на вже висохлу. А в сімнадцятому сторіччі реставратор використав не той розчинник — і назавжди змив брови.

Відразу ж за парадними дверима — ціла купа валіз зі справжньої шкіри; чоловік тицяє повз них у глиб будинку ліхтариком і каже:

— Передайте Пітеру Вілмоту, що з граматикою в нього жахливі проблеми.

От уже ці дачники-відпочивальники! Місті-Мері пояснює, що теслі завжди залишають свої написи на внутрішніх стінах. Це приблизно так само, як кожній людині хочеться написати на стіні своє ім’я та дату, перш ніж зашити її гіпсокартоном. Інколи наліплюють сьогоднішню газету. Є також традиція залишати пляшку пива чи вина. Покрівельники обов’язково щось напишуть на опалубці, перш ніж заслати її руберойдом та дерев’яною черепицею. Будівельники напишуть щось на обшивці, а вже потім покриють її клиноподібними дошками або штукатурним гіпсом. Напишуть свої імена та дати. Залишать маленьку часточку себе, щоб хтось у майбутньому її віднайшов. А може, якесь послання. «Ми тут були. Це ми збудували». Як нагадування.

Можете назвати це традицією, забобоном чи фен-шуй.

Це — як безсмертя домашнього виробництва. Просте і зручне.

На лекціях з історії образотворчого мистецтва розповідають, як Папа Пій V попросив Ель Греко замалювати деякі оголені фігури, що їх раніше написав Мікеланджело на стелі Сікстинської капели. Ель Греко погодився, але за тієї умови, що малюватиме по всій стелі. На лекціях вчать, що Ель Греко прославився лише завдяки своєму астигматизму. Через те людські тіла у нього і виходили дещо спотвореними: він мав спотворений зір і саме тому зображав людські ноги й руки задовгп чш. Цей ефект перебільшення і прославив його.

Від славетних художників і до будівельних підрядчиків — усі ми хочемо залишити свій підпис. Забезпечити тривалий ефект. Життя після смерті.

Усі ми хочемо самовиразитися, увічнити себе. Ніхто не хоче, щоб його забули.

Того дня Ангел Делапорте показує Місті їдальню, дерев’яні панелі та шпалери з блакитними смугами. На одній стіні, приблизно посередині між стелею та підлогою, видніється пробита діра, довкола якої — скручений і порваний шпалерний папір та гіпсовий пил.

Місті пояснює чоловікові, що мулярі зазвичай вкладають у розчин талісман — релігійний медальйончик на ланцюжку, — і він висить у димарі, щоб злі духи не прокралися в будинок через димохід. У Середньовіччі мулярі часто замуровували в стіну нового будинку живого кота — на щастя. Або живу жінку — щоб у будинку була своя душа.

Місті очей не зводить зі склянки з вином. Вона промовляє, дивлячись на неї, а не на чоловікове обличчя, не спускає з неї очей, сподіваючись, що він це помітить і запропонує їй випити.

Ангел Делапорте притуляє своє одутле обличчя до дірки в стіні — вищипаною бровою до отвору — і читає: «…мешканці Чекайленду уб’ють тебе так само, як ти раніше убивав інших…» Він міцно притиснув ліхтарик до скроні, і той світить у темряву. Мідні та срібні ключі, що стирчать на всі боки, як їжачі колючки, звисають на його плече, блискучі, як дизайнерська біжутерія. Чоловік каже:

— Лишень подивіться, що там написано.

Повільно, наче дитина, яка ще не навчилася як слід читати, Ангел Делапорте проказує, витріщаючись у темряву: «…а тепер я бачу, що моя дружина, яка працює в готелі «Чекайленд» прибиральницею, поволі перетворюється на товсту огидну нечепуру в рожевій пластиковій уніформі…»

Пан Делапорте продовжує: «…Коли вона приходить додому, то руки її відгонять отими гумовими рукавичками, які вона мусить надягати, щоб збирати використані презервативи… Її світле волосся посивіло і смердить, як оте лайно, яким вона чистить туалети, коли заповзає до ліжка й лягає поруч зі мною…»

— Гм-м-м, — задумливо каже він, допиваючи вино до безіменного пальця. — Неправильний синтаксис. Останнє підрядне речення явно не на місці.

Потім продовжує: «…її цицьки звисають на живіт, як вуха спанієля. Вже три роки, як ми не займалися сексом…»

Стало так тихо, що Місті аж ніяково захихикала.

Ангел Делапорте простягає їй ліхтарик. Допивши вино до мізинного пальця, він киває на отвір у стіні й каже:

— А тепер самі прочитайте.

В’язка ключів така важка, що Місті довелося докласти відчутного зусилля, щоб підняти маленький ліхтарик, а коли вона притисла око до маленької темної дірки, побачила слова, написані на протилежній стіні: «„.ти помреш із думкою про те, що тобі й носа сюди не слід було потикати…»

Зникла білизняна шафа в Сів’ю, зниклий клозет у Лонґ-Біч, зникла кімната в Ойстервілі — куди б люди не ткнули свого носа, скрізь щось пропадає. І завжди той самий вибух роздратування Пітера.

Той самий твій вибух роздратування: «…ти помреш, і своєю смертю полегшиш життя тим, хто…»

В усіх цих материкових будинках, в усіх цих інвестиційних об’єктах працював Пітер, і в кожному з них була написана і прихована одна й та сама гидота: «…помреш, волаючи від страхітливого…»

Ангел Делапорте, стоячи позаду неї, каже:

— Передайте панові Вілмоту, що слово «страхітливий» він написав з орфографічними помилками.

От уже ж ці відпочивальники! Бідолашна Місті пояснює їм, що десь приблизно вже рік, як пан Вілмот сам не свій. У нього була пухлина мозку, про яку він навіть не знав, і ми теж не знали, скільки часу вона в нього була. Не відриваючи обличчя від отвору в шпалерах, вона розповідає цьому Ангелу Делапорте, як пан Вілмот зробив колись одну роботу в готелі «Чекайленд», і тепер після номера «312» відразу ж іде номер «314», а там, де колись був номер «313», тепер тягнеться бездоганно рівна стіна коридору: декоративні накладки, плінтуси, через кожні шість футів нові розетки — зроблено як слід, за вищим розрядом. Усе згідно з будівельними нормами, та от тільки якимось чином усередині готелю зникла кімната.

А цей чоловік з Оушн-Парку каже, бовтнувши вино в склянці:

— Сподіваюся, що на той час у номері «313» ніхто не мешкав.

У її авто, що стоїть біля будинку, є ломик. Можна хвилин за п’ять знову проробити вхід до зниклої кімнати. Це ж просто гіпсокартон, переконує вона його. Просто пан Вілмот збожеволів — і все.

Коли вона встромляє в отвір носа і принюхується, то від шпалер іде такий запах, наче сюди заявився мільйон цигарок, щоб повільно померти в полум’ї. А за отвором чути запах кориці, пилюки та фарби. Чути, як десь у темряві гуде холодильник та цокає годинник.

А довкола, на всіх стінах, — один і той самий пишномовний текст. В усіх цих дачних будинках. Написаний великою спіраллю, що починається на стелі і скручується до підлоги, обертаючись та обертаючись так, що тобі треба стояти посеред кімнати і читати його, аж поки у тебе в голові не запаморочиться. Поки тебе не знудить. Ліхтарик, прикріплений до кільця з ключами, вихоплює із темряви: «…тебе уб’ють попри всі твої гроші та соціальний статус…»

— Погляньте, — каже вона. — Он ваша духовка. Там, де ви й гадали. — 3 цими словами вона відступає і дає йому маленький ліхтарик.

Кожен будівельний підрядчик, каже йому Місті, кожен із них підписує свою роботу. Мітить свою територію. Столяри-обробники розписуються на чорній підлозі перед тим, як покласти на неї дубовий паркет або лінолеум. Вони розпишуться на стіні перед тим, як наклеїти на неї шпалери або кахлі. На стінах кожного будинку є такий літопис малюнків, молитов та імен. Дат. Щось на кшталт меморіальної капсули. А може, й гірше: всередині можна знайти свинцеві труби, азбест, отруйну плісняву, несправну проводку. Мозкові пухлини. Бомби з годинниковим механізмом.

Як свідчення того, що твоє капіталовкладення не зовсім твоє.

Те, що ти насправді не хочеш знати, але не насмілюєшся забути.

Притиснувши обличчя до отвору, Ангел Делапорте читає: «…Я люблю свою дружину і свою дитину…» І далі: «…Я не буду байдуже спостерігати, як ви, мерзенні паразити, штовхатимете мою родину дедалі глибше на дно…»

Щільніше прихилившись до стіни і сильніше притиснувши обличчя до отвору, чоловік каже:

— Цей почерк химерний. Зверніть увагу, як він пише літеру «т» в «не слід було носа потикати», або «товста огидна нечепура». Верхня риска така довга, що нависає над рештою слова. Це значить, що насправді він люблячий та турботливий чоловік. — І додає: — Бачите букву «у» в слові «уб’ють»? Ота видовжена ніжка букви свідчить про те, що він чимось дуже стурбований.

Усвердливши своє обличчя в отвір, Ангел Делапорте читає: «…острів Чекайленд уб’є всіх до єдиного Божих дітей, якщо це значитиме, що спасуться наші діти…»

Каже, що надто видовжена й надто гостра велика літера «А» вказує на те, що Пітер має гострий та проникливий розум, але страшенно боїться своєї матері.

Ключі дзеленькають, коли Ангел Делапорте водить туди-сюди ліхтариком і читає далі: «…Я танцював, а в моїй смердючій дупі стирчала твоя зубна щітка…»

Різко відірвавши обличчя від шпалери, він каже:

— Еге ж, то й справді моя духовка.

Бовтнувши вино в склянці, він допиває його, гучно прополоскавши рота. Проковтнувши його, каже:

— Я так і знав, що в цьому будинку є кухня.

Бідолаха Місті перепрошує. Вона проламає двері на кухню. Може, пану Делапорте захочеться сьогодні вдень почистити зуби. Або зробити щеплення від стовбняка. Чи зробити також укол гамаглобуліну.

Пан Делапорте торкається пальцем великої вологої плями, що утворилася біля отвору в стіні. Приклавши склянку до рота, він зводить очі на переніссі і переконується, що вона порожня. Знову торкається вологої плями на блакитних шпалерах. Потім робить сердите обличчя, витирає палець об свій халат і каже:

— Сподіваюся, пан Вілмот добре застрахований і забезпечений цінними паперами.

— Пан Вілмот ось уже кілька днів, як лежить у шпиталі непритомний, — відповідає Місті.

Витягнувши пачку цигарок з кишені халата і вивудивши з неї одну цигарку, пан Делапорте каже:

— Отже, тепер ви ведете справи його будівельної фірми?

А Місті намагається розсміятися:

— Я — ота товста огидна нечепура, — каже вона.

А чоловік, пан Делапорте, каже:

— Перепрошую?

— Я — місіс Пітер Вілмот.

Місті-Мері Вілмот, сварлива самиця-потвора власного персоною. Вона каже йому:

— Я була на роботі в готелі «Чекайленд», коли ви заходили туди сьогодні вранці.

Ангел Делапорте киває, вдивляючись у свою порожню склянку. Замацану пальцями і запотілу склянку. Потім простягає руку зі склянкою і каже:

— Хочете, я принесу вам випити?

Він дивиться туди, де вона притискалася обличчям до стіни і де її сльози зволожили шпалери з блакитними смужками. Мокрий відбиток її ока, гусячі лапки довкола нього, а за ґратами зморшок — круговий м’яз ока, orbicularis oculi. Не випускаючи незапалену цигарку з руки, він бере другою рукою кінчик білого паска свого махрового халата і витирає пляму, залишену слізьми, і каже:

— Я подарую вам книгу. Вона зветься «Графологія». Ну, це про аналіз почерку.

А Місті, якій будинок Вілмотів з його шістнадцятьма акрами на Березовій вулиці і справді здався колись раєм на землі, каже:

— А чи не хотіли б ви орендувати будинок на літо? — Дивиться на склянку й продовжує: — Великий старий будинок із каменю. Не на материку, а там, на острові?

А пан Делапорте, той обертається і дивиться на неї, на її стегна, на груди під рожевою уніформою, потім — на її обличчя. Примружується, хитає головою і каже:

— Не турбуйтеся, ваше волосся не таке вже й сиве.

Його щока, скроні та вся шкіра довкола ока напудрені білим гіпсовим пилом.

А Місті, твоя дружина, вона простягає йому руку, розтуливши пальці. Повернувши руку долонею догори, — а шкіра на ній червона та з висипками, — вона каже панові Делапорте:

— Слухайте, якщо ви не вірите, що це я, то можете понюхати мою руку.