Щоденник

Двадцять шосте серпня

Між іншим, ти все одно — такий же всраний і боягузливий мудак, як і був. Ти егоїстичний, мерзенний, лінивий і безхребетний гівнюк. Так, звісно, ти збирався порятувати свою дружину, але ж ти збирався також її кинути. Ну ти й гандон, скажу тобі! Та ще й з пошкодженим мозком! Мій дорогий, милий бовдуре.

Але тепер Місті достеменно знає, як ти почувався.

Сьогодні — твій 157-й день у вегетативному стані. А для неї — перший.

Сьогодні Місті їде три години на авто, щоб побачити тебе та посидіти на твоєму ліжку.

Між іншим, Місті питає тебе: «Чи гарно вбивати чужих людей, щоб зберегти спосіб життя тільки тому, що таким життям живуть люди, яких ти любиш?»

Точніше, вважав, що любиш.

Від того, що дедалі більше людей приїздять на острів кожного літа, ти бачиш дедалі більше сміття. Запасів свіжої води стає дедалі менше. Але ж ти не можеш зупинити зростання. Це не по-американськи. Це егоїстично. Це тиранічно. Це лиходійно. Кожна дитина має право на життя. Кожна особа має право жити, де вона може собі дозволити. Ми маємо право прагнути щастя, куди б ми не поїхали, полетіли, попливли, маємо право за ним ганятися та його вистежувати. Коли надто багато людей кинуться гуртом в одне місце, то вони його зруйнують; але ж то система стримувань і противаг, і саме таким чином саморегулюється ринок.

Тому руйнація тієї чи іншої місцини — це єдиний спосіб її врятувати. Ти мусиш зробити так, щоб в очах світу навколо вона була жахом.

Ніякого ОАС не існує. Є лише люди, що борються за збереження свого світу від нашестя ще більшої кількості людей.

Якась частина Місті ненавидить цих людей, що приїздять сюди, — загарбників, невірних, які набиваються сюди юрмою, щоб знищити її спосіб життя. Усі ці чужинці, що тягнуть сюди за собою свої невдалі шлюби, своїх прийомних дітей, свою наркозалежність та подвійну мораль і свої дуті й фальшиві символи соціального статусу — не таких друзів бажала Місті для своєї дитини.

Твоєї дитини.

Вашої дитини.

Щоб урятувати Теббі, Місті може дозволити трапитися тому, що трапляється завжди, Місті просто може дозволити, щоб це трапилося знову. Художня виставка. Хоч там як, вона дозволить отому острівному міфу йти своїм ходом. І, можливо, Чекайленд буде врятований.

«Ми повбиваємо всіх Божих дітей, щоб урятувати своїх».

А може, вони спроможуться дати Теббі щось більше, аніж майбутнє без турбот, життя спокійне, тихе і безпечне.

Сидячи отут із тобою, Місті нахиляється і цілує твій одутлий червоний лоб.

То нічого, що ти її ніколи не кохав, Пітере. Зате Місті тебе кохала.

Хоча б за те, що завдяки тобі вірила, що стане великою художницею, спасителькою. Стане кимось більшим, аніж технічним ілюстратором чи оформлювачем реклами. Навіть більшим, аніж просто людиною. І за це Місті тебе кохає.

Ти це відчуваєш?

Між іншим, їй дуже шкода Ангела Делапорте. Місті шкода, що тебе зростили в такій мудацькій легенді. Вона шкодує, що взагалі тебе зустріла.