Щоденник

Двадцять перше липня — Місяць на три чверті

Ангел Делапорте піднімає один малюнок, потім другий, і всі вони — акварельні. На них зображені різні предметі, деякі — просто силует якогось дивовижного обрію, деякі — пейзажі залитих сонцем полів. Соснові ліси. Обриси будинку чи села на середній відстані. На обличчі Ангела рухаються тільки очі, перестрибуючи на папері з деталі на деталь.

— Неймовірно, — каже він. — Ти маєш жахливий вигляд, зате твої роботи… Господи праведний!

Між іншим, Ангел та Місті ще тепер в Ойстервілі. У чиїйсь зниклій загальній кімнаті. Вони вповзли до неї через отвір, щоб зробити фото і передивитися графіті.

Твої графіті.

Місті почувається жахливо, вона ніяк не може зігрітися навіть у двох светрах і час від часу цокотить зубами. Її рука тремтить, коли вона подає Ангелу малюнок, тремтить так, що цупкий папір хльоскає, як віяло. Після харчового отруєння в її шлунку завівся якийсь мікроб. Навіть тут, у темній закупореній кімнаті, куди світло ледь пробивається крізь штори, вона не скидає сонцезахисних окулярів.

Ангел усюди тягає із собою свою фототорбу. А Місті носить свою теку. То стара чорна пластмасова тека, що залишилася ще з мистецької школи. Вона являє собою тонкий портфельчик на змійці, яка розстібається з трьох боків, щоб можна було розкрити теку і покласти її плиском. Тоненькі гумові штрипки притискують акварельні малюнки до одного боку теки. З протилежного боку в різні кишеньки повстромлювані ескізи.

Ангел клацає знімки, а Місті розкриває свою теку на дивані. Коли вона дістає пляшечку з ліками, її руки трусяться так сильно, що стає чути, як усередині торохтять пігулки. Вивудивши одну пігулку з пляшки, вона каже Ангелу:

— Це зелені водорості. Від головного болю. — Місті кладе пігулку до рота й каже: — Ходи поглянь на деякі малюнки і скажи, як вони тобі.

На дивані — якийсь напис, що його зробив Пітер спрей-фарбою. Його чорні слова тягнуться через сімейні фото, що висять у рамках на стіні. Через подушечки для голок. Через шовкові абажури. Запнувши штори, він щось і на них написав.

Ти написав.

Ангел бере в неї пляшку і підносить до світла, що йде від вікна. Потім трясе пляшку, і всередині торохтять пігулки:

— Якісь вони важкі, — каже він.

Желатинова капсула в її роті розм’якає, і всередині відчувається присмак солі та олов’яної фольги — присмак крові.

Ангел подає їй фляжку із джином зі своєї фототорби, і Місті робить великий ковток гіркої рідини. Між іншим, вона випила його частку. У мистецькому коледжі обов'язково вчать етикету споживання наркотичних речовин. Ділитися треба.

Місті каже:

— Пригощайся. Візьми одну.

І Ангел розкриває пляшечку і витрушує звідти дві пігулки. Одну з них він кладе до кишені, зазначивши:

— Це — на потім.

Другу він ковтає і запиває джином — і відразу ж його обличчя перекошується страшною блювотною гримасою. Він нахиляється вперед, висолопивши червоно-білого язика та міцно заплющивши очі.

Еммануїл Кант і його подагра. Карен Бліксен та її сифіліс. Пітер сказав би Ангелу Делапорте, що страждання — ключ до натхнення.

Розстеливши ескізи та малюнки на дивані, Місті питає:

— Ну, що скажеш?

Ангел по черзі піднімає і кладе малюнки. Заперечно крутить головою. На міліметр у кожен бік — наче паралізований. І каже:

— Просто неймовірно. — Потім піднімає ще один малюнок і питає: — Яким начинням ти користуєшся?

Це він про пензлі?

— Соболиними пензлями, — пояснює Місті. — Інколи — білоччиними, інколи — бичачими.

— Та ні, дурненька, — каже Ангел. — На комп’ютері — яку програму ти використовуєш для накреслення? Ти ж не могла робити це ручними інструментами. — І Ангел стукає пальцем по замку, зображеному на одному малюнку, та по будинку — на іншому.

— Ручні інструменти?

— Ти ж не користуєшся лінійкою та циркулем? — каже Ангел. — Або транспортиром? У тебе всі кути однаково бездоганні. Ти використовуєш шаблон або трафарет, я правильно кажу?

Місті питає:

— А що таке циркуль?

— Ти ж мусиш знати з курсу геометрії в середній школі, — каже Ангел і розставляє для наочності вказівний та великий пальці. — На одній штанзі у циркуля знаходиться вістря, на іншій — олівець, і таким чином можна креслити бездоганні криві та окружності.

Він бере в руку малюнок будинку на схилі пагорба над узбережжям — океан та дерева — просто відтінки блакитного та зеленого. Єдиний яскравий колір — це жовта цятка, світло у вікні.

— Оцей малюнок можна споглядати цілу вічність, — каже він.

Синдром Стендаля.

Ангел каже:

— Я дам тобі за нього п’ятсот доларів.

А Місті відказує:

— Я не візьму.

Він витягує з теки ще один малюнок і питає:

— А оцей?

Вона не може продати жоден з них.

— Тисяча тебе влаштує? — питає Ангел. — Я дам тобі тисячу тільки за один цей малюнок.

Тисяча баксів… Та Місті все одно каже:

— Ні.

Ангел поглянув на неї і пропонує:

— Я дам тобі десять тисяч доларів за всі малюнки оптом. Десять тисяч доларів. Готівкою.

Місті почала була відмовлятися, та…

Та Ангел каже:

— Двадцять тисяч.

Місті зітхає, і…

Ангел наполягає:

— П’ятдесят тисяч доларів.

Місті втуплюється в підлогу.

— Чому, — питається Ангел, — у мене виникає таке відчуття, що ти скажеш «ні», навіть коли я запропоную тобі мільйон доларів?

Тому що ці малюнки не закінчені. Вони — не доведені до бездоганності. Їх іще не можна демонструвати публічно — поки що не можна. Є такі, над якими вона ще навіть не починала працювати. Місті не може їх продати, бо вони потрібні їй як ескізи для чогось більшого. Вони — частина чогось такого, чого вона ще не бачить у своїй уяві. Вони — як ключі, як зачіпки.

Хтозна, чому ми робимо те, що ми робимо.

Місті питає:

— А чому ти пропонуєш мені так багато грошей? Це що, якась перевірка?

І Ангел розкриває змійку на фототорбі та й каже:

— Я хочу тобі дещо показати. — І дістає з торби якісь блискучі інструменти. Один — це два гострих штирі, що з’єднуються у формі літери V. Другий — це металеве півколо у вигляді літери D, розбите на дюймові позначки зі свого прямолінійного боку.

Ангел прикладає металеву літеру D до ескіза сільського будинку і каже:

— Усі твої прямі лінії бездоганні. — Потім він прикладає інструмент пласко до акварелі із зображенням котеджу — і там усі лінії теж бездоганні. — Це транспортир, — пояснює він. — Ним міряють кути.

Ангел прикладає транспортир до малюнка за малюнком і каже:

— Усі твої кути — ідеальні. Бездоганні прямі кути. Бездоганні кути сорок п’ять градусів. Я помітив це ще на малюнку крісла.

Потім Ангел бере в руку У-подібний інструмент і пояснює:

— Це — циркуль. Ним малюють ідеальні криві та окружності. — Він устромлює одну штангу циркуля в центр малюнка, зробленого вугільним олівцем. Потім обертає другу штангу навколо першої і каже: — Кожна окружність ідеальна. Кожен соняшник та купальня для птахів. Кожен вигин — теж ідеальний.

Ангел показує рукою на малюнки, розкладені на дивані, і каже:

— Ти креслиш ідеальні фігури. Це — неможливо.

До речі, погода сьогодні стає справді сциклявою, насправді Сциклявою — от просто зараз, у цю мить.

Єдина людина, котра не сподівається, що Місті стане великою художницею, каже, що це — неможливо. Коли твій єдиний приятель каже, що тобі ніяк не стати великою художницею — з природним даром та вмілою, — то випий пігулку.

Місті каже:

— Слухай, ми з чоловіком усе ж ходили до мистецького коледжу. І нас там все ж таки вчили малювати.

А Ангел цікавиться, чи не креслила вона з фотографії. Може, Місті користувалася епіпроектором? Чи камерою-обскурою?

Ось що казала Констанція Бертон: «Це можна зробити подумки».

Ангел виймає з фототорби фломастер, дає їй і каже:

— Ось. — Показує на стіну і додає: — Намалюй мені прямо отут окружність діаметром чотири дюйми.

Місті бере олівець і, навіть не дивлячись, малює окружність.

І Ангел прикладає транспортир розміченою стороною до окружності. Діаметр — чотири дюйми. Він просить:

— А тепер намалюй мені кут тридцять сім градусів.

Риска, іще одна риска — і Місті намалювала на стіні дві перехресні лінії.

Ангел прикладає транспортир — точнісінько тридцять сім градусів.

Він просить її намалювати окружність діаметром вісім дюймів. Потім — S-подібну криву. Потім — рівнобедрений трикутник. Квадрат. І Місті, й оком не моргнувши, враз усе це йому малює.

Якщо вірити лінійці, транспортиру та циркулю — усі фігури ідеальні.

— Бачиш, що я хочу сказати? — питає Ангел. Тицьнувши в неї лінійкою, він пояснює: — Щось тут не так. Спочатку щось не так було з Пітером, а потім це сталося з тобою.

До речі, здається, вона набагато більше подобалася Ангелу Делапорте тоді, коли була огидною товстухою. Служницею в готелі «Чекайленд». Приятелькою, якій можна було читати лекції про Станіславського чи графологію. Спочатку їй Пітер читав лекції. А опісля — Ангел.

Місті каже:

— Єдине, що я бачу, — це те, що ти не можеш примиритися з думкою про мій неймовірний природний талант.

Ангел аж підстрибує від несподіванки. Він дивиться на неї, здивовано вигнувши брови.

Наче при ньому заговорив мрець;

І він каже:

— Місті Вілмот, чому б тобі не взяти і не прислухатися до самої себе?

Ангел потрясає в її бік цйркулем і каже:

— Це — не просто талант. — Потім обводить усі ідеальні окружності та кути на стіні й додає: — Це треба продемонструвати поліції.

Запихаючи малюнки та ескізи назад до теки, Місті питає:

— Як так? — Потім застібає теку і каже: — Щоб вони мене заарештували за те, що я надто талановита художниця?

Ангел витягує з торбини фотоапарат і переводить кадр. Прикручує до нього фотоспалах. Дивлячись на Місті крізь видошукач, каже:

— Нам потрібно більше доказів. Намалюй мені шестикутник. П’ятикутник. А тепер намалюй ідеальну спіраль.

І Місті швидко, один за одним, малює все це фломастером.

Її руки не тремтять лише тоді, коли вона креслить або ж малює.

На стіні перед нею Пітер написав закарлючками: «…ми знищимо тебе твоєю ж невпевненістю в собі та твоєю пожадливістю…»

Це ти написав.

Шестикутник. П’ятикутна зірка. Ідеальна спіраль. Усе це Ангел фотографує.

Засліплені фотоспалахом, вони не помітили, як домовласниця просунула в отвір свою голову. І дивиться на Ангела, який стоїть собі і фотографує. А Місті креслить на стіні. Домовласниця обхоплює голову руками й каже:

— Та що ж ви в біса робите? Припиніть! — А потім питає: — Люди, ви що, вирішили влаштувати тут безперервний мистецький проект?