Щоденник

Тринадцяте липня — повний Місяць

Теббі та Місті йдуть через ліс. Це хащі аж на мисі Чекайленд-Пойнт. Зарості вільхи, цілі покоління дерев, що росли, падали і знову проростали, постаючи зі своїх померлих родичів. Якісь тварини — можливо, олені — протоптали стежину, що в’ється серед плетива дерев та протискується поміж величезних, як будинки, валунів з товстими моховими підкладками. А над усім цим вільхова листва зливається в рухливі зелені небеса.

То тут, то там на землю падають стовпи сонячного світла завширшки з велику кришталеву люстру. Це як неохайний та занедбаний варіант вестибюлю в готелі «Чекайленд».

На Теббі — одна сережка, золота філігрань і серпанок іскристих червоних штучних брильянтів навкруг червоного емальованого осердя. Вона приколота до її рожевої футболки, але це та сама сережка, що її Пітерів приятель-блондин вирвав зі свого вуха. Віл Таппер із порома.

Твій приятель.

Вона тримає дешеві прикраси у взуттєвій коробці під своїм ліжком і носить їх з особливих оказій. Надщерблені скляні рубіни, приколоті на плечі, мерехтять зеленню листви, що колишеться над їхніми головами. А фальшиві діаманти із цяточками бруду відсвічують рожевим кольором футболки Теббі.

Твоя дружина та дитина переступають через підгнилі колоди, по яких повзають мурашки, і обходять кущі папороті, що торкаються талії Місті і легенько хлопають Теббі по обличчю. Вони йдуть мовчки, придивляючись довкола та прислухаючись до співу пташок, але нічого не бачать і не чують. Пташок немає. Немає маленьких жаб. Жодних звуків — тільки шумить океан. Десь сичать та вибухають хвилі. Сичать і вибухають.

Вони продираються крізь гущавину зелених паростків, якихось рослин, на землі побіля яких гниють зм’яклі жовті листки. Треба пильнувати кожен крок, бо земля слизька, з калюжками води. Скільки отак Місті йшла, пильно дивлячись під ноги, відводячи гілки, щоб ті не хльоснули Теббі, вона не знає, але коли вона підводить очі, то бачить поперед себе якогось чоловіка.

До речі, її піднімаючі м’язи губ, «вишкіряльні» м’язи, м'язи «бий-тікай» — їх враз охоплює спазм, усі ці гладенькі м'язи завмирають у «гарчальний» ландшафт, а рот Місті розкривається і стає схожим на квадрат, оголяючи при цьому всі зуби відразу.

Її рука хапає Теббі ззаду за футболку. Теббі і досі дивиться під ноги і йде собі, ніби нічого не сталося, тож Місті смикає її назад.

І Теббі посковзнулася і впала, тягнучи матір до землі.

— Мамо, що таке? — питає вона.

Теббі лежить на вогкій землі серед листя, моху та жучків, поруч із нею скоцюрбилася Місті, а над ними дугою згинаються папороті.

Чоловік стоїть приблизно за десять кроків попереду і дивиться кудись убік, не бачачи їх. Він не обертається. Крізь завісу папороті видно, що чоловік не менше семи футів заввишки, темноволосий, кремезний, із жовтими листками у волоссі та ногами, забризканими грязюкою.

Він не обертається, але й не рухається. Напевне, він їх почув і зупинився, щоб прислухатися.

До речі, цей чоловік голий. Он попереду видно його голу сраку.

Теббі каже:

— Мамо, відпусти, тут повно жуків.

Але Місті шикає на неї, змушуючи замовкнути.

Чоловік заціпеніло чекає, виставивши вперед одну руку на висоті талії, наче намацуючи в повітрі дорогу. Пташки — анічичирк.

Місті пригнулася, упершись руками в мокру землю і готова щомиті вхопити Теббі і кинутися навтьоки.

Раптом Теббі прослизає повз неї, і Місті каже:

— Стій, не ходи! — Швидко викидає вперед руку, але хапає лише повітря.

Секунда, може, дві — і Теббі вже добігла до чоловіка і доторкнулася своєю рукою до його випростаної долоні.

Упродовж отих кількох секунд Місті довідалася, що з неї матір, як з гівна куля.

Пітере, ти одружився з боягузкою. Місті так і сидить навпочіпки. Ба більше, вона відхилилася назад і вже була приготувалася тікати назад. Бо в мистецькому коледжі не вчать мистецтва рукопашного бою.

А Теббі повертається, усміхається і каже:

— Мамо, не будь такою дурепою. — Ухопившись обома руками за випростану руку чоловіка, вона підтягнулася і замотляла ногами в повітрі. А потім каже: — Та це всього-на-всього Аполлон, мамо.

Побіля чоловіка в опалому листі лежить труп. Блідо-білі груди з голубими венами. Відрізана біла рука.

І Місті так і сидить навпочіпки, не піднімаючись.

Теббі зістрибує з руки чоловіка і йде туди, куди спрямований погляд Місті. Змахнувши листя з мертвотно-блідого обличчя, вона каже:

— А це — Діана.

Поглянувши на скоцюрблену Місті, вона підкочує очі під лоба й каже:

— Мамо, та це ж статуї.

Статуї.

Теббі повертається і бере Місті за руку. Потім смикає її і допомагає підвестися.

— Второпала? Статуї, — пояснює при цьому вона. — Ти ж художниця.

Теббі тягне її вперед. Чоловік, що стоїть неподалік, — із потемнілої бронзи зі смугами лишайників та корозії, голий чоловік із ногами, прикрученими до п’єдесталу, що сховався посеред кущів неподалік стежини. В його очах замість райдужних оболонок та зіниць — западини. Його очі — типові очі римлянина. Його руки та ноги — бездоганно пропорційні тулубу. Золота середина художньої композиції. Дотримано всіх правил та пропорцій мистецтва.

Грецька формула, що пояснює, чому ми любимо те, що любимо. Іще один коматозний стан мистецької школи.

Жінка на землі — розбитий білий мармур. Порожевіла рука Теббі змахує листя та траву з довгих білих стегон, соромливі білі складки мармурового паху закінчуються мармуровим листком. Гладенькі пальці та руки, лікті без зморшок та складок. Висічене з мармуру волосся спадає білими скульптурними кучерями.

Теббі показує своєю рожевою рукою на порожній п’єдестал напроти бронзової скульптури Аполлона і каже:

— Діана впала задовго до того, як я її найшла.

Бронзова литка скульптурного чоловіка холодить руку, але кожне сухожилля в ній — рельєфне, кожен відлитий з бронзи м’яз — потужний і товстий. Проводячи рукою по холодній металевій нозі, Місті питає:

— А ти що, була тут раніше?

— В Аполлона немає пісюна, — каже Теббі, — я вже подивилася:

А Місті відсмикує руку доньки від листка, що накриває бронзовий пах статуї, і питає:

— А хто тебе сюди приводив?

— Бабця, — відповідає Теббі. — Бабця увесь час мене сюди водить.

Теббі нахиляється, щоб потертися щокою об гладеньку мармурову щоку Діани.

Оця бронзова статуя Аполлона — то, напевне, копія, виготовлена в дев’ятнадцятому сторіччі. У дев’ятнадцятому або наприкінці вісімнадцятого. Вона не може бути справжньою, справжнім витвором грецького чи римського митця. Інакше вона стояла б у музеї.

— А чому вони тут? — питає Місті. — Тобі бабуся не розповідала?

Теббі знизує плечима. Вона простягає Місті руку і каже:

— Там іще є статуї. Ходімо, я покажу.

Іще є статуї.

Теббі веде її крізь зарості, що оточують мис, і вони знаходять у бур’янах сонячний годинник, укритий товстим потрісканим шаром мідянки. Потім знаходять фонтан завширшки з плавальний басейн, але заповнений зірваними вітром гілками та жолудями.

Вони йдуть повз грот, видовбаний у схилі пагорба, — його темний вхід обрамлений порослими мохом колонами та закритий залізною брамою з ланцюгом. Брили тесаного каменя утворюють арку, яка вивищується і закінчується посередині ключовим каменем. Уявіть собі невеличку банківську споруду. Або фасад укритої пліснявою і просілої в землю будівлі капітолію штату. Фасад захаращений кам’яними статуями ангелів, що тримають кам’яні гірлянди з яблук, груш та винограду. Кам’яні вінки та квіти. І все це посмуговане брудом, потріскане та розламане коренями дерев.

А в проміжку — рослини, яких там не мало бути. Повзуча троянда, яка заглушує дуб, — видираючись на висоту п’ятдесят футів, вона розквітає над короною дерева. Вицвіле жовте листя тюльпанів зів’яло від літньої спеки. Височенна стіна стебел та листя виявляється густими заростями бузкових кущів.

Тюльпани та бузок не притаманні тутешнім місцям.

І їх тут не повинно бути.

На лужку в самому центрі мису вони виявляють Ґрейс Вілмот, яка сидить на ковдрі, розстеленій на траві. Навколо неї квітнуть рожево-блакитні волошки та маленькі білі маргаритки. Плетений кошик для пікніка розкритий, і над ним уже дзижчать мухи.

Ґрейс піднімається на коліна, простягає руку зі склянкою червоного вина і каже:

— Місті, ти повернулася. Іди сюди і візьми ось це.

Місті бере склянку з вином і робить невеличкий ковток.

— Теббі показала мені статуї, — сказала вона. — А що тут колись було?

Ґрейс підводиться і каже:

— Теббі, збирай свої речі. Нам пора йти.

Теббі бере з ковдри свій светр.

А Місті каже:

— Але ж ми тільки-но прийшли.

Ґрейс подає їй тарілку з бутербродом і каже:

— А ти залишишся і поїси. У тебе буде цілий день, щоб займатися мистецтвом.

Бутерброд — із курячим салатом, він нагрівся від лежання на сонці, і на нього сідали мухи, але пахне він смачно. Тож Місті відкусює шматочок.

Ґрейс киває на Теббі і каже:

— Це Теббі все придумала.

Місті жує й ковтає. І відказує:

— Гарна задумка, але ж я не взяла із собою жодних припасів.

А Теббі підходить до пікнікового кошика і каже:

— Зате бабця взяла. Ми прихопили їх як сюрприз для тебе.

Місті відпила трохи вина.

Кожного разу, коли якась людина, маючи добрі наміри, змушує тебе продемонструвати відсутність таланту і тицяє тебе носом у f ой факт, що ти зазнала фіаско з єдиною своєю мрією, — візьми і випий.

Це — така Бухаристична Гра Місті Вілмот.

— Ми з Теббі підемо на завдання, — каже Ґрейс.

А Теббі додає:

— Ми йдемо гаражний розпродаж.

Курячий салат має якийсь дивний присмак. Місті жує, ковтає і каже:

— Цей бутерброд має якийсь дивний присмак.

— Та це ж просто коріандр, — пояснює Ґрейс. І додає: — Теббі і я мусимо знайти шістнадцятидюймове блюдо з напиленим візерунком «Срібна пшениця» фірми «Ленокс». — Вона картинно заплющує очі і хитає головою, примовляючи: — І чому це ніхто не цікавиться своїм посудом, аж поки в ньому не вицвіте візерунок?

Теббі каже:

— А бабця купить мені подарунок на день народження. Усе, що я забажаю.

Ага, ви поїдете, а Місті стирчатиме тут на мисі Чекайленд-Пойнт з двома пляшками червоного вина та штабелем бутербродів з курятиною. І купою своїх олійних та акварельних фарб, пензликів та паперу, до яких вона не доторкувалася відтоді, як Теббі ще пішки під стіл ходила. Акрилові та олійні фарби вже, мабуть, затверділи. А акварельні — висохли та розтріскалися. Пензлі позасихали і стали цупкими. Усе це непотрібне й нікчемне.

Як і сама Місті.

Ґрейс Вілмот простягає руку й каже:

— Теббі, ходімо. Залишмо матір — нехай насолоджується прекрасною дниною.

Теббі бере бабусю за руку, і обидві вирушають через луг до ґрунтової дороги, де вони залишили авто.

Сонце припікає. Луг достатньо високий, щоб з нього було видно хвилі, що сичать та вибухають, розбиваючись об скелі унизу. Далі на узбережжі видніється місто. Готель «Чекайленд» — розмита пляма білих дощок обшивки. Якщо напружити зір, то можна коли не побачити, то доуявити собі слухові вікна на горищі. Звідси острів здається гарним та бездоганним, не заюрмленим та не обложеним туристами. Не огидним від рекламних щитів. Він має такий вигляд, як тоді, коли його ще не облюбували багаті відпочивальники. Коли на ньому ще не з’явилася Місті. Тепер ясно, чому люди, народжені на острові, нікуди з нього не виїжджають. Тепер ясно, чому Пітер був готовий захищати його з таким заповзяттям.

— Мамо! — гукає Теббі.

Вона біжить назад від бабусі, обома руками міцно вхопившись за футболку. Засапавшись та всміхаючись, вона підбігає туди, де на ковдрі сидить Місті. Тримаючи в руках сережку із золотою філігранню, вона каже:

— Завмри.

Місті завмирає. Як статуя.

І Теббі нахиляється та встромляє сережку в мочку материного вуха зі словами:

— Я вже й забула, але бабця мені нагадала. Вона каже, що тобі знадобиться оце.

Коліна її голубих джинсів вимазані в грязюку та зелень трави — то сталося, коли Місті переполошилася і смикнула дочку на землю, збираючись врятувати її від Аполлона.

Місті питає:

— Хочеш узяти із собою бутерброд, манюню?

Але Теббі хитає головою і каже:

— Бабця сказала, щоб я їх не їла. — А потім обернулася і побігла геть, вимахуючи рукою над головою — аж поки не щезла з виду.