У Лондоні дощило. Після яскравого сонячного світла й пишних гір Теннессі Англія здавалася сірою та нудною. Підземка була напхом напхана — місто долало вечірню годину пік, зморені пасажири звично тиснулись одне до одного. Я гортав газету, куплену в аеропорту, читав про події, що трапилися за моєї відсутності, відчуваючи певне збентеження. Коли повертаєшся додому після довгої подорожі, завжди так: ніби перестрибуєш на кілька тижнів у майбутнє — буденна форма подорожі в часі.
Світ існував без мене.
Водій таксі, чемний сикх, із задоволенням сприйняв моє мовчання. Утомлений і пом’ятий після тривалого перельоту, я дивився у вікно на вечірнє місто. Повернули в мою вулицю, і вона чомусь здалася мені якоюсь чужою. Лише за хвилину зрозумів, що не так. Коли я від’їжджав, липи ледь-ледь починали зеленіти, а зараз гілки вкрилися пишним новим листям.
Дощ змінився на мряку, вкрив бруківку темним лискучим дзеркалом. Я вийшов з таксі й розплатився з водієм. Підхопив дорожню сумку з валізою та переніс їх до вхідних дверей, акуратно згинаючи руку. Пов’язку я зняв кілька днів тому, але долоня ще турбувала.
Ключ повернувся в замку, тихий звук луною відбився від стін у маленькому коридорі. Перед від’їздом я припинив доставку пошти, але на чорно-білій плитці підлоги все одно валялася купа рекламних листівок. Відштовхнувши їх ногою, я заніс речі у квартиру й зачинив за собою двері.
Квартира була точнісінько такою ж, як і до від’їзду. Тільки потьмяніла через пил, що збирався тут кілька тижнів. На мить я зупинився у дверях, серце кольнув знайомий біль порожнечі. Але не такий різкий, як я думав.
Поставив валізу на підлогу, дорожню сумку — на стіл, вилаявся, почувши важкий брязкіт, що нагадав мені про вміст. Розстібнув сумку, передчуваючи запах розлитого алкоголю, але нічого не розбилося. Я виставив на стіл пляшку химерної форми: на корку застигли в галопі крихітний кінь із жокеєм. Мені кортіло відкоркувати бурбон зараз, але було ще рано. Це на потім.
Пройшов на кухню. У квартирі було прохолодно. «Весна весною, але ти повернувся до Англії», — нагадав я собі. Увімкнув центральне опалення і, раптом згадавши, наповнив чайник.
Уже кілька тижнів чаю не пив.
На дисплеї телефона блимало сповіщення про повідомлення. Їх там набралося понад два десятки. Потягнувся прослуховувати, та передумав. Якщо я комусь терміново потрібен, то могли зателефонувати на мобільний.
До того ж від Дженні там нічого немає.
Заварив собі горнятко чаю, відніс його на обідній стіл. У центрі стояла фруктова ваза — порожня, із одним-єдиним папірцем. Мої нотатки перед від’їздом: «Підтвердити Томові час прибуття».
Я зім’яв папірець і кинув назад у вазу.
Старе життя починало повертатися до мене.
Теннессі здавалося давньою давниною. Спогади про залитий сонцем сад із бабками й трупами, про жахливі сцени в санаторії набували нереальної якості сну. Але ж усе було дуже й дуже реальним.
У Седар-Гайтс знайшли сорок одне тіло; двадцять сім — на території, решта — у спа-центрі й у процедурних. Кайл жертвами не перебирав. Вік, стать чи етнічна належність виявилися випадковими. Деякі тіла пролежали тут майже десять років — робота з їх ідентифікації ще тривала. Гаманці та кредитні картки, які він зберігав, певною мірою пришвидшили процес, але незабаром стало очевидно, що тіл значно більше, ніж ідентифікаторів. Багато виявилися безхатьками чи повіями. Їх і живими не завжди помічають, що вже казати про зникнення.
Якби Кайл не вирішив довести світові свою велич, усе це тривало б нескінченно.
Але не всі жертви були анонімними. Тіло Ірвінґа знайшли там же, де була Саммер, серед інших упізнаних виділялися ще троє імен. Насамперед Дуайт Чемберс. Його гаманець і водійські права лежали в купі на кухні санаторію, а тіло знайшли в спа-салоні. Версія Йорка про тимчасового працівника, якого він найняв у Стіпл-Гілл, підтвердилася.
Друге ім’я, що привернуло особливу увагу, було сорокашестирічного Карла Філіпса, який страждав на параноїдну шизофренію та зник із державної психіатричної лікарні понад десять років тому. Його останки виявилися найстарішими серед знайдених у санаторії, до того ж його дідусь колись заснував Седар-Гайтс. Філіпс успадкував занедбане майно, та ніколи не турбувався про його розвиток. Так воно й стояло пусткою, забуте всіма, крім термітів з бабками.
Поки ним не скористався Кайл.
Але третє відкриття просто загнало всіх у ступор. Ідентифікували тіло двадцятидев’ятирічного працівника моргу з Мемфіса. Вицвіле водійське посвідчення валялося на шафі під фотографіями жертв. Останки лежали в підліску біля ставка, ідентифікацію підтвердили дані стоматологічної документації.
Цю жертву звали Кайлом Вебстером.
— Він мертвий уже вісімнадцять місяців, — розповіла мені Джейкобсен, коли я зателефонував їй, побачивши телерепортаж. — Будуть питання щодо того, як самозванець зміг отримати роботу в морзі, але, чесно кажучи, документи й рекомендації були справжні. Плюс зовнішня схожість — це могло обдурити кого завгодно, якщо дивитися лише на старі фотографії.
Мабуть, він усе так робив. Чоловік, якого ми знали як Кайла Вебстера, постійно вводив усіх в оману. Не дивно, що він нап’яв на себе життя однієї жертви так само легко, як зірвану шкіру з рук інших.
— Якщо ж він не Кайл Вебстер, то хто ж тоді? — запитав я.
— Насправді його звали Вейн Пітерс. Тридцять один рік, родом із Ноксвілла, працював асистентом у морзі у Нешвіллі, а потім — у Сев’єрвіллі. Два роки тому десь зник. Цікава його передісторія. Батько невідомий, мати померла, ще коли він був немовлям, тому його виховували дядько з тіткою. Надзвичайно розумний, за всіма ознаками, добре навчався в середній школі й навіть подав документи до медичного коледжу. І тут усе зійшло на пси. Йому було років сімнадцять, коли все змінилося. Шкільні записи свідчать, що він раптом втратив інтерес до навчання. Не зважав на оцінки, працював у сімейному бізнесі, поки той не збанкрутував після смерті дядька.
— Сімейний бізнес?
— У дядька була невеличка бійня. Спеціалізувалися на свинині.
Я заплющив очі. Свині.
— Тітка була його останньою родичкою, померла вона багато років тому, — продовжила Джейкобсен. — Наскільки ми можемо висновувати, з природних причин. Але ви, мабуть, здогадуєтеся, де вони з дядьком поховані.
Могло бути лише одне місце.
Стіпл-Гілл.
Джейкобсен розповіла мені ще один факт. Вивчаючи медичні карти Вейна Пітерса, агенти з’ясували, що підлітком він переніс кілька операцій з видалення аденоїдів. Операції були успішними, але повторні припікання призвели до стану, відомого як аносмія — втрата нюху. Факт начебто незначний, але відповідав на запитання Ґарднера в Седар-Гайтс.
Вейн Пітерс не чув запахів.
Відновлювальні роботи в санаторії ще тривали, територію перекопували в пошуках останків. Але моя роль там закінчилася того ж першого дня. На той час до роботи долучилися інші викладачі Центру судово-медичної антропології, окрім того, масштаб операції змусив викликати групу оперативного реагування на катастрофи DMORT. Група прибула з повністю обладнаним пересувним моргом. Отже, не минуло й доби після того, коли ми з Полом перелізли через огорожу санаторію, як там закипіла робота.
Мені ввічливо подякували за допомогу, попередили, що зв’яжуться, якщо знадобиться моя присутність. Долаючи ряди машин репортерів усіх сортів, що скупчилися за санаторною брамою, я відчув і полегшення, і жаль. Не годиться залишати розслідування в розпалі роботи. Але ж, нагадав я собі, це справді не моє розслідування.
І ніколи не було.
Я думав залишитися в Теннессі, щоб узяти участь у поминках Тома або навіть, якщо доведеться, прилетіти для цього пізніше. Та, зрештою, потреби не виникло. Так чи так, Том помер у лікарні природною смертю, які б чинники не спричинили його інфаркт, тож формального розслідування вдалося уникнути. Заради Мері — так воно й краще, та все одно залишалося відчуття незавершеної справи. Проте що таке смерть, як не обірвані справи?
Похорону не було. Том пожертвував своє тіло для медичних досліджень, але, з огляду на почуття його колег, не для цього дослідного полігону. Під час відправи Мері трималася гідно, стояла із сухими очима біля повного чоловіка середнього віку в бездоганному костюмі. Я спочатку не зрозумів, що це їхній син. Він мав роздратований вигляд людини, в якої купа інших, значно важливіших справ. Мене познайомили з ним. Він мляво й неохоче потис руку.
— Ви працюєте в страховій сфері, чи не так? — поцікавився я.
— Насправді, я андерайтер[17].
Я не був упевнений, у чому полягає відмінність, але зрозумів, що не варто запитувати. Спробував ще раз.
— Ви надовго сюди?
Він зиркнув на годинник, нахмурився, наче вже запізнився.
— Ні, сьогодні вдень лечу назад до Нью-Йорка. Довелося перенести кілька зустрічей. Усе сталося в такий невдалий час.
Я прикусив язика, зупинивши слова, що готові були зірватися. Нагадав собі: байдуже, як він поводиться, усе одно це син Тома й Мері. Я відійшов. Він знову зиркнув на годинник.
Ґарднер і Джейкобсен були на церемонії. Джейкобсен уже повернулася до роботи, під піджаком перев’язане плече майже не було помітно. Ґарднер офіційно залишався на лікарняному. Він переніс транзиторний ішемічний напад — мікроінсульт, наслідок тривалого задушливого захвату. Напад призвів до легкої афазії та однобічної втрати чутливості, але лише тимчасової. При зустрічі я помітив тільки, як поглибилися дрібні зморшки на його обличчі.
— Зі мною все гаразд, — скуто відповів він на моє запитання про здоров’я. — Жодних причин, щоб не ставати до роботи. Кляті лікарі.
Джейкобсен знову прибрала свого звичайного вигляду: бездоганна та недоторкана. Якщо не звертати уваги на ліву руку, то й не здогадатися, що її підстрелили.
— Ходять чутки, що вона має отримати подяку, — сказав я Ґарднеру, коли жінка висловлювала співчуття Мері.
— Це на розгляді.
— Як на мене, вона того заслуговує.
Він трохи розігнувся.
— Як на мене, теж, сповна.
Я спостерігав, як Джейкобсен серйозно розмовляє з Мері. Чарівна лінія шиї… Ґарднер прочистив горло:
— Діана ще не оговталася. Розлучилася минулого року.
Перший натяк на її особисте життя. Я здивувався, що він раптом заговорив про це.
— Він був теж агентом БРТ?
Ґарднер заклопотано вилущував якусь порошинку з лацкана свого зім’ятого піджака.
— Ні. Вона була юристкою.
Перед тим як піти, Джейкобсен підійшла попрощатися. Потисла мені руку. Міцне рукостискання, суха й тепла шкіра. Сірі очі начебто трохи потеплішали, але то могла бути моя уява. Я побачив її востаннє, коли вона поверталася до машини з Ґарднером, — витончена й спортивна, поряд із пом’ятою фігурою старшого агента.
Сама церемонія була простою та зворушливою. Не виконували ніяких гімнів, тільки два улюблені джазові треки Тома на початку та наприкінці: «My Funny Valentine» Чета Бейкера та «Take Five» Брубека. Я слухав і всміхався. Між композиціями виступали друзі і колеги, та раптом урочистість порушив дитячий плач. Томас Пол Ейвері лементував на повен голос, попри всі зусилля матері, яка намагалася його заспокоїти.
Ніхто не заперечував.
Він народився майже одразу, як Сем доставили до лікарні, абсолютно здоровий, і висловив все, що думав про цей світ, несамовитим криком. Спочатку лікарі непокоїлися через тиск Сем, але після пологів він нормалізувався з неймовірною швидкістю. За два дні вона повернулася додому. Коли я провідував їх, жінка була все ще бліда, зі запалими очима, але без жодних видимих ознак пережитих страждань.
— Це більше схоже на поганий сон, — зізналася вона, коли Томас заснув після годування. — Немов завіса впала. Пол хвилюється, що я заперечую травму, але це не так. Для мене набагато важливіше те, що сталося потім, розумієш? — вона дивилася на зморшкувате рожеве личко сина, підняла на мене очі й так широко всміхнулася, що в мене ледь не розірвалося серце. — Наче все погане не має значення. Ось це знищило все попереднє.
Полові, певно, було важче впоратися з тим, що сталося. Усі ці дні його обличчя раз у раз вкривалося тінню. І без порад психолога було зрозуміло, що він знову переживає ці випробування, глибоко поранений тим, як близько вони були від катастрофи, знову й знову уявляючи те, чим усе могло завершитися. Але щоразу, коли він повертався до дружини із сином, тінь зникала. Рано ще казати, проте, дивлячись на них трьох разом, я переконувався, що рани загоюються.
Зазвичай вони гояться, якщо є час.
Мій чай охолонув. Зітхнувши, я встав і підійшов до телефона, щоб прослухати повідомлення.
— Докторе Гантере, ви мене не знаєте, але мені дав ваш номер суперінтендант Воллес. Мене звати…
Голос перебив звук дверного дзвінка. Я натиснув на паузу й пішов відчинити. Останнє денне світло наповнювало маленький передпокій золотавим сяйвом — провісником літа. Я простягнув руку, щоб відімкнути замок, і мене охопило відчуття дежавю. Молода жінка в сонцезахисних окулярах стоїть на вулиці сонячного вечора. Усмішка перетворюється на вишкір, рука лізе в сумку й дістає ніж…
Я похитав головою, розганяючи óбрази. Розправив плечі, відімкнув замок, відчинив двері навстіж.
З порогу на мене сяяла усмішкою літня жінка.
— Ах, докторе Гантере, це ви! А я чую, хтось знизу тупотить, хотіла переконатися, що все гаразд.
— Усе добре, дякую, пані Кацуліс. — Сусідка з квартири поверхом вище. Я майже не розмовляв з нею до того, як рік тому на мене напали. Але відтоді вона взяла на себе зобов’язання пильно дбати про мене. На всі свої чотири фути десять дюймів зросту.
Пані Кацуліс лишилася не зовсім задоволена відповіддю. Через коридор вона зазирнула у вітальню, де все ще стояв нерозпакованим мій багаж.
— Здається, я вас давненько не бачила. Добре помандрували?
Вона дивилася на мене з очікуванням. Я відчув, що мої губи смикаються, стримуючи сміх.
— Просто робоча поїздка, — відповів їй. — Але я вже вдома.