Шепіт мертвих. Третє розслідування

Розділ 24

З мене наче викачали все повітря. Дихання зупинилося. Розумів, що Сем, мабуть, уже мертва, що в Йорка немає причин залишати її живою, але не міг цього прийняти.

Пол кинувся вперед. Я перехопив його.

— Не…

Я бачив фотографії жертв Йорка. Не треба Полові її такою бачити. Він вирвався від мене, але в нього підкосилися ноги. Пол зробив хиткий крок назад і сповз по стіні.

— Сем… О Господи…

«Рухайся, — сказав я собі. — Забери його звідси». Він упав на підлогу, мов зламана лялька. Я намагався підвести його на ноги.

— Ну ж бо. Нам потрібно йти.

— Вона була вагітна. Вона хотіла хлопчика. О ні, Боже…

Горло стиснув біль. Але ми не могли там залишатися, бо не знали, де Йорк.

— Вставай, Поле. Ти їй зараз не допоможеш.

Та він не слухав. Я спробував підняти його ще раз, але крихітна кімната раптом потемніла. Я різко обернувся і побачив, що двері за нами зачинилися. Очікуючи побачити за порогом Йорка, я хутко штовхнув двері. Нікого. Але тьмяне світло дотягнулося до тіла Сем. І я помітив дещо інше.

Відблиск срібла під сплутаним світлим волоссям.

Я наблизився до купи тіл. Груди стислися. Спазм підсилився, коли я обережно відсунув волосся. І захитався від погляду на знайоме обличчя. О Боже.

За спиною в мене плакав Пол.

— Поле…

— Я підвів її. Мені треба було…

Я схопив його за плечі.

— Послухай мене, це не Сем!

Він підняв заплакане обличчя.

— Це не Сем, — повторив я, відпускаючи його. Від того, що я збирався сказати, мені пекло груди. — Це Саммер.

— Саммер?..

Я відступив, він піднявся на ноги та боязко підійшов до тіла, наче не вірив моїм словам.

Але сталеві шпильки у вухах і носі переконали: це не його дружина. Він стояв, мляво притискаючи до себе ніж, вдивляючись у висвітлене біляве волосся, яке ввело нас в оману. Студентка лежала обличчям вниз, голова повернута набік. Жахливе опухле обличчя, налляте кров’ю вирячене тьмяне око.

Я думав, Саммер не прийшла в морг, бо засмучена смертю Тома. Але Йорк жадав нової жертви.

Пол здригнувся.

— О Боже…

Його обличчям текли сльози. Я знав, що він відчуває: полегшення й почуття провини водночас. Як і я.

Відштовхнувши мене, Пол вибіг з кімнати.

— СЕМ! СЕМ, ДЕ ТИ?

Його крик відбився від кахельних стін спа-центру. Я рушив за ним.

— Поле…

Його було не спинити. Він зупинився в центрі спа-­комплексу, стискаючи ніж.

— ЩО ТИ З НЕЮ ЗРОБИВ, ЙОРКУ? — закричав зі спотвореним обличчям. — ВИХОДЬ, ДОВБАНИЙ БОЯГУЗЕ!

Відповіді не було. Стихла луна, навколо нас згустилася тиша. Повільні краплі невидимого крана відлічували миті, мов далекий пульс.

І тут ми щось почули. Дуже слабкий звук, лише натяк, але помилитися неможливо.

Приглушене скигління.

Воно долинало з однієї з процедурних кімнат. Пол рвучко розчинив двері. Уздовж стін стояли аварійні ліхтарі на батарейках, але зараз жоден не горів. Крізь отвір падало достатньо світла, щоб побачити непорушну фігуру в центрі.

Ніж упав на підлогу.

— Сем!

Я намацав найближчу лампу й увімкнув її, кліпаючи від раптового яскравого світла. Сем лежала прив’язана до старого масажного столу. Камера була розташована на штативі біля голови, об’єктив спрямований просто в обличчя. Поруч стояв дерев’яний стілець, так само як у гірській хатині. Її зап’ястки й кісточки пристебнуті широкими шкіряними ременями, а тонший ремінець туго охопив шию, впиваючись у м’яку плоть. Він був з’єднаний зі складною системою сталевих гвинтів, з-під яких стирчала дерев’яна заводна ручка.

Іспанський брашпиль Йорка.

Усе це зафіксувалось у свідомості в перші секунди нашої появи в кімнаті.

«Пізно», — подумав я, побачивши, як натягнувся ремінь на шиї. Але Пол відсунувся, і я побачив, що очі Сем розширені, нажахані, проте живі.

Вона лежала прив’язаною до столу, а роздутий живіт здавався неймовірно великим. Багряне, залляте слізьми обличчя, рот затиснутий грубим гумовим кляпом. Пол вийняв кляп. Вона втягнула повітря, але ремінь на горлі не давав вільно дихати. Сем намагалася говорити, груди здималися, вона хапала ротом повітря.

— Усе добре. Я вже тут. Не рухайся, — вмовляв її Пол.

Я спробував розстібнути ремені, що тримали Сем за кісточки, і нога послизнулася на чомусь мокрому. Глянув униз і побачив темні бризки на білій плитці підлоги. Згадав плями крові в машині швидкої допомоги. Мене кинуло в холод, але тут я зрозумів, що це не кров.

У Сем відійшли води.

З подвійною наполегливістю я розірвав ремені на кісточках. Поруч Пол потягнувся до ручки брашпиля.

— Не чіпай! — попередив я. — Ми не знаємо, в який бік воно повертається.

Як би відчайдушно не прагнули витягти звідси Сем, потрібно було пам’ятати: ремінь брашпиля вже уп’явся їй у горло. Якщо ми помилково затягнемо його, це може її вбити.

Пол завагався, розгубився. Почав обмацувати підлогу.

— Де ніж? Можна розрізати…

Ми ледь не оглухли від реву. Щось волало позаду нас, з-за темної арки біля басейну. Лемент переріс у вереск, що вже не скидався на голос людини, луною відбивався від стін і нарешті стих.

У тиші крапав далекий кран. Ми з Полом переглянули­ся. На його губах застигло запитання, готове зірватися.

Хитаючись, крізь арку ввалився Йорк.

Гробаря не можна було впізнати. Його темний костюм вкрився плямами й брудом, волосся сплуталося. Судини на шиї роздулися, мов олівці, він ревів, махаючи на нас довгим ножем, затиснувши його обома руками. Навіть з іншого кінця кімнати при тьмяному світлі я бачив, що рука його чорна від крові.

Тримаючись на важких занімілих ногах, я схопив відкинуту раніше ломаку.

— Витягуй її! — шепнув Полові непевним голосом. І вийшов проти Йорка.

Він шалено кинувся на мене. Ревів, краючи повітря дикими ударами ножа. Палиця в моїх руках здавалася жалюгідною й безглуздою. Просто дай їм час. Забудь про все інше.

— Стій! — крикнув я. Або думав, що крикнув. Навіть не знаю, чи чув власний голос. — Кидай ножа!

З коридору, що вів до сходів, почулися крики. У мене відлягло від серця: у дверях з’явився Ґарднер, позаду нього — Джейкобсен. Стискаючи пістолети двома руками, вони цілилися в Йорка.

— Кидай ножа! Зараз же! — повторив Ґарднер.

Йорк обернувся. Важке дихання виривалося з роззявленого рота. Спочатку здалося, що він так і зробить, що цьому жахові — кінець.

Але він дико заволав і кинувся на Джейкобсен.

— Назад! — крикнув Ґарднер.

Йорк прогорлав щось, але не спинився. Джейкобсен завмерла. Я бачив її бліде застигле обличчя. Він налетів на неї з ножем, а вона не поворухнулася.

Пролунало два гучних постріли.

Оглушливою луною віддалися вони від кахельних стін. Йорк наче спіткнувся. Гойднувся вбік і врізався у велике настінне дзеркало. Воно розлетілося на друзки, Йорк звалився на питний фонтанчик, перекинув його, потягнув за собою, осів на підлогу разом з каскадом тиньку та срібних дзеркальних друзок.

Повільно стихли відлуння пострілів та дзенькіт розбитого скла.

У вухах боляче дзвеніло. У повітрі висів слабкий блакит­ний туман, запах пороху перекрив сморід розкладання. Йорк не рухався. Ґарднер поспішив до нього. Націливши пістолет, ударив ногою по руці зі стиснутим ножем, щоб відкинути зброю. Хутко опус­тився навколішки й помацав горло Йорка.

Неквапно підвівся, засунув непотрібний уже пістолет до кобури на поясі.

Джейкобсен досі тримала свою зброю, тепер — дулом у підлогу.

— Я… мені шкода, — затинаючись, промовила вона, на щоках знову з’явився рум’янець. — Я не змогла…

— Не зараз, — відрізав Ґарднер.

Позаду раптом почулося схлипування. Я обернувся й побачив, як Пол допомагає Сем сісти, намагається заспокоїти її, вона кашляє й важко дихає. Він перерізав ремінь брашпиля. Її горло оперізувала темно-червона смуга, наче опік.

— О боже, я думала… я думала…

— Тс-с, з тобою все гаразд, усе гаразд, він уже не зможе заподіяти тобі шкоди.

— Я не могла його зупинити. Я казала йому, що в-вагітна, і він сказав… він сказав, що це добре, що він хоче почекати, поки, почекати, поки… О боже!

Вона зігнулася навпіл від раптової перейми.

— З нею все гаразд? — запитав Ґарднер.

— Вона народжує, — відповів я. — Потрібно викликати швидку допомогу.

— У дорозі. Ми поверталися до Ноксвілла, коли я отримав ваше повідомлення. Одразу викликав підкріплення та парамедиків. Господи, про що ви, в біса, думали?

Я не мав часу ні на обурення Ґарднера, ні на запитання, як їм вдалося так швидко знайти нас за моїми уривчастими вказівками. Обличчя Сем скорчилося від болю. Я підійшов до неї.

— Сем, швидка допомога їде. Ми доставимо тебе до лікарні, але мені потрібно, щоб ти сказала, чи є у тебе ще якісь рани або травми, окрім горла.

— Н-ні, я… не думаю, він просто причепив мене сюди й залишив! Боже мій, усі тіла там позаду, вони всі мертві…

— Не думай про це. Можеш сказати, коли почалися перейми?

Вона намагалася зосередитися, важко дихаючи.

— Я не… у машині швидкої, мабуть. Коли він піді­йшов до дверей, я подумала, що це якась помилка. Він сказав, щоб я зателефонувала Полу, я відвернулася, а він… схопив мене за шию і… стиснув…

Я зрозумів, що вона описувала задушливий захвáт. Якщо його застосувати відповідним чином, він може за лічені секунди спричинити втрату свідомості без тривалих наслідків. Якщо ж його розрахувати неправильно, він так само легко може вбити.

Навряд чи Йорка це хвилювало.

— Я не могла дихати! — схлипувала Сем. — Усе потемніло, а потім я прокинулася в машині швидкої. Так болить… О Господи, болить! Я втрачу дитину, ні?

— Ти не втратиш дитини, — сказав я їй з більшою впевненістю, ніж відчував. — Ми зараз витягнемо вас звідси, добре? Посидь ще дві хвилини.

Я вийшов у ванну, зачинивши за собою двері в процедурну камеру.

— Скільки часу залишилося до прибуття медиків? — запитав у Ґарднера.

— Сюди? Ще десь пів години.

Задовго.

— Де ваша машина?

— Тут, перед будинком.

Несподівана удача. Я гадав, вони виїхали на схил пагорба, як ми з Полом, але розмірковувати було ніколи: я надто турбувався про Сем.

— Що швидше ми виведемо Сем звідси, то краще, — сказав я. — Якщо ми доставимо її до вашої машини, то швидше зустрінемо машину швидкої допомоги.

— Я візьму нагорі візок, — запропонувала Джейкобсен.

Ґарднер коротко кивнув, і та поспішно вийшла. Він похмуро розглядав трупи в басейні.

— Кажете, що надворі ще більше?

— І тут теж, — з гіркотою я розповів йому про тіло Саммер, що лежало в процедурній по сусідству.

— Боже Всемогутній, — вражено видихнув Ґарднер. Провів рукою по обличчю. — Я був би вдячний, якби ви залишилися. Мені потрібно почути, що сталося.

— Хто їх повезе? — Пол не впорається, з огляду на стан Сем.

— Діана зможе. Вона краще за вас знає дорогу.

Я дивився на трупи, що лежали на підлозі спа-центру. Не хотілося лишатися тут іще бодай на годину.

Але я здобув освіту лікаря загальної практики, а не акушера. Я знав, що Сем зараз потрібен той, хто зможе якнайшвидше доставити її до невідкладної допомоги.

Я мав бути саме тут.

— Гаразд, — погодився я.

Джейкобсен разом із Сем та Полом поїхали. Ми з Ґарднером залишилися біля незачинених французьких дверей. Вирішили, що краще вибратися цим виходом, ніж ризикувати й нести її гнилими сходами. Ґарднер зателефонував до групи підтримки та швидкої допомоги й пішов перевірити інші виходи через спа-центр. З’ясував, що кімнати за аркою заблоковані.

— Це пояснює, чому Йорк не втік, — сказав він, обтрушуючи руки від пилу. — Певно, коли ви спустилися, він був саме тут і не зміг би вибратися повз вас. Схоже, половина підлоги вгорі провалилася. Це кляте місце з’їдають терміти.

А вони, своєю чергою, приваблюють болотні коромисла. Схованка Йорка зрештою його й видала. У цьому проявилася вища справедливість, але я надто втомився, щоб довго про це роздумувати.

Перед від’їздом Джейкобсен сказала небагато. Вона, очевидно, ще дорікала собі за те, що не змогла вистрелити в Йорка. Як би важко не було стріляти в людину, для польового агента таке вагання може бути катастрофою. Принаймні заплямувало б досьє, якщо не спричинило б гірших наслідків.

Якби не Ґарднер, усе могло б закінчитися значно гірше.

Джейкобсен із Сем та Полом поїхали, а ми з Ґарднером навіть не ворухнулися, щоб повернутися в приміщення. Після задушливого жахіття спа-центру вихід на сонячне світло відчувався як нове народження. Запах віднесло вітром, і повітря солодко пахло травами й квітами. Я глибоко вдихнув, прочищаючи легені від тієї гидоти. Те, що лежало в саду, було затулено деревами від місця, де ми стояли. До обрію тягнулися зелені гори… Наче звичайний весняний день.

— Хочете поглянути туди? — я махнув у бік ставка, що виблискував крізь дерева.

Ґарднер ентузіазму не виказав.

— Ще ні. Почекаймо на фургон слідчої групи.

Він так і не виявляв бажання повертатися всередину. Стояв, глибоко запхавши руки в кишені, дивився на схил пагорба, на ставок. Ховав руки, щоб не тремтіли, подумав я. Він щойно вбив людину. І попри те, що іншо­го виходу не мав, впоратися з цим було нелегко.

— З вами все добре? — запитав я.

Обличчя його мов віконницями затулило.

— Усе добре, — він вийняв руки з кишень. — Ви мені досі не сказали, що, в біса, думали робити, коли примчали сюди самі. Ви хоч уявляєте, наскільки це було безглуздо?

— Сем загинула б, якби ми не приїхали.

Від цього він зітхнув.

— Діана думає, що Йорк чекав до останньої хвилини, до моменту пологів. Він хотів використати цю можливість на повну. Два життя за один раз.

Боже милосердний. Образи скупчилися в голові, я пере­вів очі на гори, щоб хоч якось розігнати цю картину.

— Гадаєте, з ними все гаразд? — запитав Ґарднер.

— Сподіваюся, так. — За умови, що її вчасно довезуть до лікарні. За умови, що не буде ускладнень з дитиною. Надто багато всього, на що лишалося тільки сподіватися, але принаймні тепер вона отримала шанс. — Як вам вдалося так швидко сюди дістатися? Я не був упевнений, чи ви почули мої вказівки.

— Не почули. Принаймні нічого корисного, — до нього потихеньку поверталася колишня в’їдливість. — Нам воно й не треба було. Після пригоди з посланням від Йорка на вашому лобовому склі ми поставили жучка.

— Що?

— Пристрій відстеження геолокації. Ми знали, де ви кинули машину, але старої дороги, якою ви їхали, на карті немає. Тому я повернув на ту, що здавалася найближчим шляхом, і вона привела нас просто до в’їзної брами.

— Ви поставили трекер на мою машину? І не спромоглися сказати мені?

— Вам не потрібно було знати.

Зрозуміло, чому я не бачив, щоб хтось стежив за мною вчора ввечері, і чому агенти БРТ так швидко прибули до дому Пола й Сем. Роздратування через те, що ніхто не вважав за потрібне повідомити мені про маячок, одразу згасло: за цих обставин немає на що скаржитися.

Щастя, що був той жучок.

— То як ви здогадалися, що потрапили туди, куди треба? — запитав я.

Він знизав плечима.

— Я й не знав. Але на старій брамі висів новий замок, тож хтось, напевно, не хотів зайвих гостей. У багажнику знайшлося, чим розрізати замок, і ми зайшли поглянути, що тут.

Я тільки брови здійняв: вторгнення в приватну власність без ордера для такого протоколіста, як Ґарднер. Він спохмурнів.

— Врахував ваш телефонний дзвінок як вагому причину, — випнув підборіддя. — Ходімо, глянемо все­редину.

У коридорі нас знов оточив огидний сморід розпаду. До спа-центру не проникало світло від французьких дверей, тож після яскравого сонця знадвору тьмяні кімнати здавалися особливо похмурими. Дарма що я знав, куди йду. Видовище від цього не стало менш жахливим: трупи, нагромаджені в басейні, як сміття.

Тіло Йорка лежало, де ми його залишили, нерухоме, як і його жертви.

— Господи, як він витримував цей запах? — вирвалося в Ґарднера.

Ми повернулися до процедурної, де знайшли Сем. Обривки шкіряного ременя, який Пол зняв з її горла, мертвою змією згорнулися на старому масажному столі. Брашпиль, прикручений до узголів’я, був виготовлений вигадливо та ретельно. Кінці ремінця намо­тувалися на хитромудру систему тонко вирізьблених зубчастих коліс, яка запускалася в дію полірованою дерев’яною ручкою. Обертання затягувало ремінь, а шестерні не дозволяли йому зісковзнути, коли від­пускалася ручка.

Набагато простіша конструкція мала б такий же ефект, але Йоркові цього було недостатньо. Такого нарциса, як він, звичайний шнур з дерев’яним стрижнем не задовольняв.

Це було справою його життя.

— Пекельний пристрій, — Ґарднер проговорив це майже із захопленням. Раптом сторожко нахилив голову. — Що це?

Я прислухався, але почув тільки, як капає кран. Ґарднер уже вийшов з процедурної, тримаючи руку на пістолеті. Я — за ним.

У спа-центрі нічого не змінилося. Йорк лежав непорушно, кров навколо нього згустилася й почорніла, як смола. Ґарднер заглянув до арки, що вела до заблоко­ваних кімнат. Видихнув, відпустив руків’я пістолета.

— Нічого, та й не могло бути…

Він наче знітився через свою сторожкість, але я його за неї не звинувачував. Мені теж стане легше, коли прибуде підкріплення.

— Покажіть краще інші тіла, — до Ґарднера повернувся діловитий тон.

До того приміщення, де ми з Полом знайшли Саммер, я з ним не пішов. Уже бачив більше, ніж хотів. Чекав у спа-центрі над тілом Йорка. Воно витягнулося на боці, серед уламків розбитого дзеркала, нерівні друзки виблискували в крові, мов срібні острови.

Я дивився на нерухому форму, як ніколи вражений прірвою між її цілковитою нерухомістю та бурхливою енергією, що панувала зовсім недавно. У мені не залишилося нічого: ні ненависті, ні жалю. Усі життя, знище­ні Йорком, були всього-на-всього марними спробами відповісти на одне-єдине запитання: і ось це все, що є?

Тепер він отримав відповідь.

Я майже відвернувся, але щось мене зупинило. Озирнувся на Йорка: може, мені здалося. Не здалося.

Щось не так з очима.

Обережно, щоб не замаститися в крові, опустився біля тіла. Незрячі очі були налиті кров’ю, мов ошпарені. Шкіра навколо — запалена. Так само — навколо рота. Я нахилився вперед і відсахнувся: від їдкого випару засльозилися очі.

Хімікати з фотолабораторії.

Я спробував перекинути тіло Йорка на спину, серце скажено калатало. Закривавлена рука з ножем мляво гепнулася, коли я таки пересунув тіло. Пригадав, як Ґарднер ударив по ножі ногою перед тим, як перевірити пульс, але ніж так і був затиснутим у мертвому кулаці. Тепер я зрозумів чому.

Обліплені засохлою кров’ю пальці Йорка були прибиті до руків’я ножа.

Тієї ж миті все стало на свої місця. Страхітливе ридання, нерозбірливі крики Йорка, несамовиті удари ножа. Він був в агонії, токсичні хімікати пекли йому рот, майже осліпили його, а він тільки намагався вирвати цвяхи з руки. Ми побачили те, чого очікували: несамовитий напад божевільного. Але Йорк не нападав на нас.

Він благав про допомогу.

Боже милий.

— Ґарднере! — крикнув я випростовуючись.

Я почув, як він вийшов з кімнати позаду мене.

— Заради бога, що, в біса, ви тут робите?

Далі все розгорталося повільно, як патока, і безпорадно, мов уві сні.

Залишки великого дзеркала, яке розбив Йорк, усе ще трималися на стіні переді мною. В його уламках я побачив, як Ґарднер проходить повз басейн. І як одне з тіл там ворухнулося. Я не зміг навіть крикнути, коли тіло відокремилося від інших і здійнялося позаду агента БРТ.

Рух часу почався знову. Я викрикнув застереження, але надто пізно. Пролунав здавлений крик, я підвівся й побачив, як Ґарднер намагається вивільнитися з руки, що затискає йому шию.

«Задушливий захвáт», — промайнуло в мозку. Той, хто стояв за Ґарднером, змінив хватку, брудне світло з зачинених вікон впало на обличчя. Упізнання мене приголомшило.

Кайл уривчасто дихав розтуленим ротом. Ті самі знайомі кругловиді риси, але це вже був не той привітний молодик-асистент з моргу, якого я пам’ятав. Одяг і волосся злиплися від трупної рідини з розкладених тіл, обличчя вкривала блідість смертельних сухот. Але найгірше зібралося в очах. Без звичайної маскувальної усмішки це був безвиразний порожній погляд мертвяка.

— Поворухнешся — і я його вб’ю! — важко пропихтів він, зміцнивши хватку.

Ґарднер чіплявся нігтями за руку, що стискала його шию, напружувався, але не мав на що обпертися, щоб вирватися. Агент опустив руку, потягнувся до пісто­лета за поясом, я відчув спалах надії. Але він уже втрачав свідомість, порушилася координація, мозку бракувало крові та кисню. Я побачив, як рука Ґарднера мляво повисла.

Схилившись під мертвою вагою агента, Кайл кивнув головою в бік кабінету, де ми знайшли Сем.

— Туди!

Я шалено намагався змусити свій розум працювати. Скільки ще, зі слів Ґарднера, до прибуття першого підкріплення? Пів години? Коли саме він їм телефонував? Не можу пригадати. Я автоматично зробив крок до процедурної. Під ногами хруснули дзеркальні скалки. Посеред кімнати — масажний стіл, шкіряні ремені розімкнуті й чекають.

Я зупинився.

— Лізь туди! Зараз! — заревів Кайл. — Я його вб’ю!

Мені довелося проковтнути слину, щоб відповісти.

— Ти все одно його вб’єш.

Він витріщився на мене так, наче я говорив чужою мовою. Тепер його обличчя здавалося ще білішим — жахливо бліде на тлі чорної щетини й зі синцями під очима. Шкіру вкривав піт, виблискуючи жиром, як вазелін. На Кайлові була якась уніформа, схожа на одяг парамедика, настільки брудна, що вже не розбереш.

Така й за форму охоронця могла легко зійти.

— Нумо! — Кайл натиснув на шию Ґарднера, смикнувши його, мов ляльку. Мені не вдавалося побачити, чи він дихає. Якщо затиск триватиме довше, постраждає мозок, навіть якщо агент виживе.

Нахилившись, я підняв уламок розбитого дзеркала. Довгий і тонкий, як ніж. Краї порізали мені долоню. Я міцно стиснув руку, сподіваючись, що Кайл не побачить, як вона тремтить.

Він тривожно дивився на мене.

— Що ти робиш?

— Дай йому подихати.

Він спробував посміхнутися — посмішка вийшла крихкою й кривою, мов дзеркальний уламок.

— Думаєш, ти мене цим пораниш?

— Не знаю, — зізнався я. — Хочеш дізнатися?

Він провів язиком по губах. Кайл був масивним чоловіком, м’язистим і міцним. Як і Йорк. Якщо він кине Ґарднера й штовхне мене, сумніваюся, що матиму шанс. Але його очі були прикуті до скляного уламка, і я помітив у них сумнів.

Він послабив задушливий захват настільки, щоб Ґард­нер зробив кілька хрипких вдихів, а потім знову затиснув його. Я бачив, як він зиркнув на двері.

— Просто відпусти його, і я обіцяю, що не намагатимуся тебе зупинити.

Кайл хрипко розсміявся.

— Зупинити мене? Ти мені дозвіл даєш?

— Група підтримки буде тут будь-якої миті. Якщо підеш зараз, зможеш…

— І дати тобі сказати їм, хто я? Думаєш, я дурний?

Його можна було назвати по-різному, але тільки не дурним. Що тепер? Я не знав. Але, мабуть, і він так само. Кайл важко дихав, згорбився, почервонів, намагаючись утримати вагу Ґарднера. Краєм ока я придивлявся до пістолета на поясі агента. Кайл, мабуть, про нього досі не думав.

Якби він…

Говорити з ним, змушувати його говорити. Я показав на тіло Йорка.

— Тобі сподобалося — так його калічити?

— Ви мені вибору не дали.

— Тож він був просто для замилювання очей? Ти викрав його, лише щоб прикрити втечу? — мені не потрібно було намагатися додавати у свій голос презирство. — І це навіть не спрацювало, правда? Усе ­даремно.

— Думаєш, я цього не знаю? — від цього крику його перекосило, наче від болю. Він люто глянув на тіло гробаря. — Боже милий, ти хоч уявляєш, скільки часу я на це витратив? Скільки планував? Усе не так, як мало бути! Йорк був моїм виходом, моїм щасливим кінцем! Його б знайшли з дружиною Ейвері — жалюгід­ного невдаху, що радше покінчить життя самогубством, ніж віддасться в руки поліції. От і казочці кінець! А я потім поїхав би з Ноксвілла, почав би десь усе знову. А тепер тільки глянути! Боже, все намарно!

— Ніхто б не повірив.

— Ні? — сплюнув він. — Вони повірили фоткам, які я залишив у нього вдома! Вони повірили всьому іншому — всьому, чого я хотів!

При згадці про Сем у мене кров закалатала в скронях.

— А якби повірили б, що тоді? Далі вбивати вагітних?

— Мені б не довелося! Дружина Ейвері була така повна життя! Вона була б єдиною. Я це відчував!

— І те саме відчував з усіма іншими? Що ти зробив із Саммер? — закричав я, забувши про все.

— Цяця Ліберманова!

— Ти їй подобався!

— Їй більше подобався Ірвінґ!

Ця фраза настільки мене приголомшила, що я замовк. Ми всі думали, що Ірвінґ став мішенню через телеінтерв’ю. Але того дня Кайл працював у морзі, а професор фліртував із Саммер. Наступного дня Ірвінґ зник.

І тепер Саммер лежала тут у пітьмі.

Вона лише усміхнулася Ірвінґові у відповідь. І все. Для Кайлового его цього вистачило.

Мені стало зле. Але Кайл втратив концентрацію та послабив захвáт Ґарднера. Я побачив, як повіки агента БРТ почали розплющуватися, і сказав перше, що спало мені на думку.

— Що ти мав проти Тома? Він тобі загрожував?

— Він був брехуном! — обличчя Кайла скривилося в спазмі. — Великий судовий антрополог, експерт! Купався у славі, крутив джаз під час роботи, наче в піцерії! Гікс — то просто гівно, але Ліберман вважав себе чимось особливим! Найбільша таємниця у Всесвіті просто в нього під носом, а він далі гнилі навіть не міг зазирнути!

— Том знав, що краще не витрачати час на пошуки відповідей, яких він не міг знайти, — я знову чув, як Ґарднер хрипить, але не наважувався глянути на нього. — Ти навіть не знаєш, що саме шукаєш, правда? Усі ті люди, що ти їх убив, ці тіла, які ти… ти зібрав, і для чого? У цьому немає жодної мети. Ти як малюк, який тицяє палицею дохлого кота…

— Заткнись! — з його рота бризнула слина.

— Ти хоч знаєш, скільки життів знищив? — крикнув я. — І чому? Отже, ти вмієш фотографувати? Думаєш, тобі це щось покаже?

— Так! Правильне фото покаже! — рот його скривився. — Ти такий же покидьок, як і Ліберман, ти ­бачиш лише мертве м’ясо. Але це дещо більше! Я — більше ніж це! Життя подвійне, воно вмикається чи вимикається! Я дивився в очі людям, я спостерігав, як це виходить із них, наче вимикається перемикач! Тож куди це дівається? Щось відбувається, саме тоді, у цей момент! Я це бачив!

Він був у розпачі. І раптом я зрозумів, що він такий і є. Ось воно що. Ми помилялися щодо особи вбивці, але Джейкобсен мала слушність щодо всього іншого. Кайл був одержимий власною смертністю. Хоча ні, не одержимий, зрозумів я, дивлячись на нього.

Наляканий.

— Як твоя рука, Кайле? — запитав я. — Припускаю, ти лише вдав, що вколовся тією голкою. Том думав, що робить тобі послугу, попросив тебе допомогти Саммер, а ти просто тинявся навколо, сподіваючись побачити, як хтось із нас наштрикнеться, так? Що трапилося, здали нерви?

— Замовкни!

— Річ у тім, що якщо ти просто прикидався, то чому ж тоді так побілів? Це було, коли я запитав про твої щеплення, правда? Ти не думав, що можна заразитися від когось із тих, кого сам убив раніше, правда?

— Я сказав тобі: заткнись!

— У Ноя Гарпера позитивний тест на гепатит С. Ти знав це, Кайле?

— Брешеш!

— Це правда. Варто було прийняти пропозицію лікарні щодо постконтактного лікування. Хай ти цими голками не вколовся, але все одно була відкрита рана, а на твоїй рукавичці — кров. Але ти не планував тоді, що доведеться мати справу з трупом, так? Набагато легше засунути голову в пісок, ніж погодитися, що тебе може заразити якась із твоїх власних жертв.

Його обличчя зблідло ще більше. Він кивнув у бік процедурної.

— Останній раз! Туди, негайно!

Але я не рухався. Кожна хвилина, поки я говорив, наближала прибуття допомоги. До того ж, дивлячись на його блідість, на те, як він уривчасто дихає, я почав думати про інше. Чому він вирішив сховатися, поставив­ши все на те, щоб вислизнути, поки ми зайняті з Йорком, а не втекти, поки мав таку можливість? Може, з тієї ж причини, з якої він не вбив Сем. З тієї ж причини, чому досі не задушив Ґарднера й не здолав мене.

Тому що не міг.

— Ти сильно вдарився під час аварії, так? — сказав я, намагаючись зберегти тон звичайної розмови. Він дивився на мене, мов загнана тварина, груди рвучко здіймалися й опадали. — Я бачив кермо в машині швидкої. Ребра в тебе, мабуть, сильно поламані. А ти знаєш, що такі травми — чи не найпоширеніша причина смерті в автомобільних аваріях? Ребра розколюються й пробивають легені. Або серце. Скільки разів ти бачив такі травми в морзі?

— Замовкни.

— Той різкий колючий біль, який ти відчуваєш щоразу, коли вдихаєш? Це уламки кісток, які розривають твою легеневу тканину. Важко дихати, еге ж? І ще важче стане, бо твої легені наповнюються кров’ю. Ти помреш, Кайле.

— Заткни свою довбану пельку! — заволав він.

— Не віриш мені — подивися на себе, — я вказав на розбите дзеркало на стіні. — Бачиш, який ти блідий? Це тому, що в тебе крововилив. Якщо ти незабаром не отримаєш медичної допомоги, то або спливеш кров’ю, або нею ж захлинешся.

Він дивився на своє розтрощене відображення. Рот беззвучно рухався. Я навіть не уявляв, наскільки сильно він постраждав, — тільки підживив його уяву. Кайл був одержимий собою — цього вистачило.

Він майже забув про Ґарднера. Агент БРТ моргав — свідомість повернулася. Мені здалося, що я бачу, як він злегка поворухнувся, наче пробував міцність задушливого захвату. Ні, не зараз. Будь ласка, не ворушися.

— Здайся, — раптово продовжив я.

— Я тебе попереджаю…

— Рятуйся, Кайле. Якщо ти здасися зараз, то зможеш отримати медичну допомогу.

Якусь мить убивця мовчав. Вражений, я зрозумів, що він плаче.

— Вони мене все одно вб’ють.

— Ні, не вб’ють. Для цього існують адвокати. А суди тривають роками.

— Я не можу піти до в’язниці!

— Хочеш померти?

Він стримував сльози. Я намагався приховати проблиск надії на обличчі, коли побачив, що його попус­кає напруга.

І тут рука Ґарднера потихеньку потяглася до пістолета.

Кайл побачив, що він робить. Сильніше стиснув Ґарднера за горло. Агент здавлено видихнув і ледь помітно намацував пояс. Кайл вільною рукою схопив зброю. Я кинувся до них, знаючи, що все одно не встигну.

Від дверей долинув звук.

Джейкобсен стояла в одвірку, обличчя застигле від шоку. Тоді її рука потяглася під полу жакета й вихопила пістолет.

— Кидай! — крикнув Кайл, обертаючись, щоб прикритися Ґарднером.

Вона зупинилася, тримаючи руку на руків’ї пістолета. Кайл наполовину витягнув пістолет Ґарднера з кобури, але тримати йому було незручно. Тишу порушувало лише уривчасте дихання. Ґарднер уже зовсім не рухався. Він звисав із захвату, наче мішок, обличчя потемніло.

Кайл облизнув губи, дивлячись на кобуру Джей­кобсен.

— Руку геть від пістолета і відпусти його! — попри всю владність, голос тремтів.

Кайл це почув. Адреналін додав йому нових сил. Кругле, мов місяць, обличчя рухалося — він похитав головою й посміхнувся. Він знову контролював ситуацію. І тішився собою.

— О, не думаю. Я вважаю, покласти зброю потрібно тобі.

— Цього не буде. Останній шанс…

Він схилив голову до Ґарднера, наче прислухався.

— Я ледве чую серцебиття твого напарника. Воно стає слабшим. Сповільнюється… сповільнюється…

— Якщо ти його вб’єш, ніщо не завадить мені застрелити тебе.

Самовдоволення Кайла зникло. Рожевий язик знову висунувся, облизнув губи, і в цю мить з горішнього поверху почувся тупіт. Кайл вирячив очі. Джейкобсен на мить втратила концентрацію. Тоді він вихопив пістолет з-за пояса Ґарднера й вистрілив.

Я бачив, як похитнулася Джейкобсен. Та вона вже встигла дістати свій пістолет і вистрілила. Кайл упустив Ґарднера, той упав, гримнуло ще два постріли, рештки дзеркала над моєю головою вибухнули, засипавши ­мене друзками. Пістолет з Кайлової руки з брязкотом упав на підлогу, сам він звалився, наче йому обірвали струни.

Вуха заклало вдруге за день. Я кинувся до Джейкобсен. Вона притулилася до дверей, досі спрямовуючи пістолет у бік Кайла. Обличчя дівчини стало крейдяно-білим, різко контрастуючи з темною плямою, що розтікалася жакетом. Блискуча мокра пляма, з лівого боку, між шиєю та плечем, усе росла й поширювалася в мене на очах.

Вона кліпала.

— Я… я думаю…

— Сядьте. Не намагайтеся говорити.

Розриваючи її піджак, я оглянувся на нерухоме тіло Ґарднера. Не було видно, чи він дихає, але ситуація з Джейкобсен більш невідкладна: якщо куля потрапила в артерію, вона могла б стекти кров’ю за лічені секунди. По сходах і вздовж коридору гупали кроки, але я майже нічого не чув. Стягнув жакет з пораненого плеча, у мене перехопило подих від просякнутої кров’ю білої сорочки. І тут у двері ввалилися люди. Раптом кімната наповнилася криком.

— Швидко, нам потрібно… — почав я, але мене відтягли й штовхнули обличчям до підлоги. О, заради бога! Я почав підводитися, але щось сильно вдарило між лопаток.

— Не рухатися! — гаркнув хтось.

Я кричав, що немає часу, але мене не чули. З підлоги я бачив тільки плутанину ніг.

Здавалося, спливло сто років, поки мене впізнали й відпустили. Роздратований, я знизав плечима, звільнившись від рук тих, хто намагався допомогти. Люди навпочіпки скупчилися біля Ґарднера, перевернули його обличчям догори. Він усе ще був непритомний, але я бачив, що принаймні дихав. Я обернувся до Джейкобсен, з нею працювали двоє агентів. Їй стягнули сорочку з шиї та плеча з того боку, де пройшла куля. Білий спортивний бюстгальтер вкрився багряними плямами. Було стільки крові, що я не бачив рани.

— Я лікар, дайте мені поглянути, — я став біля неї на коліна.

Зіниці Джейкобсен були розширені від шоку. Юні перелякані сірі очі.

— Я думала, ви розмовляєте з Деном…

— Усе добре.

— Швидка допомога була всього за пів милі, тож я повернулася. Знала, що щось не так… — Від болю вона ледь могла говорити. — Йорк не забрав з дому жодної фотографії. Його батьки, усе його минуле. Він би просто так не залишив їх…

— Не розмовляйте.

Мені відлягло від серця, коли я побачив заповнену кров’ю борозенку в її трапецієвидному великому м’язі, що проходить між шиєю та плечем. Куля розірвала канавку на його верхівці, але, попри кровотечу, серйозних пошкоджень не було. Ще один-два дюйми нижче або праворуч — і була б зовсім інша історія.

Але вона все ще втрачала кров. Я підтягнув її сорочку, почав тиснути на рану, коли інший агент підбіг із аптечкою.

— Посуньтеся.

Я відступив, щоб дати йому місце. Він розірвав стерильну марлеву подушечку й притиснув до рани настільки сильно, що Джейкобсен задихнулася, а потім почав майстерно приклеювати її на місце. Очевидно, він знав, що робив, тому я підійшов до Ґарднера. Він досі був непритомний — погана ознака.

— Як він? — запитав я агентку, яка стояла біля нього на колінах.

— Важко сказати, — відповіла вона. — Парамедики вже в дорозі, але ми не очікували, що вони знадобляться. Що тут сталося?

У мене не було сил на розповідь. Я повернувся до Кайла — той лежав, розкинувшись на спині. Груди й живіт закривавлені, очі незряче дивилися в стелю.

— Не турбуйтеся, він мертвий, — сказав агент, коли я потягнувся до нього, щоб помацати пульс на горлі.

Не зовсім. Під шкірою відчувався ледь помітний шепіт пульсу. Я тримав пальці на його шиї, дивився в розплющені очі, слухав останні удари серця. Вони слабшали, проміжки між ними ставали дедалі довшими, поки врешті-решт не стихли зовсім.

Я дивився йому в очі. Але якщо там щось і було, то я цього не побачив.

— Ви поранені.

Агент, який стояв на колінах біля Ґарднера, дивився на мою руку. Я побачив, що з неї капає кров. Мабуть, порізався об уламок дзеркала, хоча й не пам’ятав, як це сталося. Рана на долоні перетнула старий шрам від ножа і здавалася тонкогубим ротом, з якого витікає кров.

Доти я нічого не відчував, але тепер поріз почав пекти холодним чистим болем.

Я стиснув його рукою.

— Жити буду.