Шепіт мертвих. Третє розслідування

Розділ 22

Я вмикав задню передачу. Пол дивився на мене, як на божевільного.

— Що це? Що ти побачив?

— Не впевнений.

Я розвернувся на сидінні, крізь заднє вікно оглядав ліс з мого боку, повертаючись заднім ходом. Телбот сказав, що болотні коромисла люблять вологі лісисті місця. Серед комашні, що роїлася в кронах дерев, блиснула синя іскорка, яку я спершу не помітив. Принаймні свідомо не зафіксував. «Тільки подивіться на ці очі! Неймовірна, чи не так? У сонячний день їх можна помітити за милю».

Він правду казав.

Я зупинився на березі біля дороги. Залишивши двигун увімкненим, вийшов і став на узліссі. Зелена тиша огорнула мене. Сонячне світло ллялося між стовбу­рами й гілками дерев, позначало польові квіти, що росли в траві.

Я нічого не бачив.

— Девіде, заради бога, ти скажеш, що відбувається?

Пол стояв біля відчинених дверцят машини. Напруга спадала, залишаючи кислий присмак у роті.

— Болотне коромисло на лобовому склі. Таке ж, як та німфа, яку ми знайшли в труні Гарпера. Я думав…

І замовк, збентежений. Сподівався, що міг би по­бачити більше таких бабок. Тепер здавалося, що все вигадав.

— Вибач, — сказав я й повернувся до машини.

І побачив синій відблиск серед зелені.

— Там, — моє серце закалатало, — біля поваленої сосни.

Бабка зиґзаґами рухалася між сонячними плямами, блакитні очі сяяли неоновим блиском. І тут я помітив багато її родичів, ніби вони навмисно обрали цю мить, щоб з’явитися серед дерев.

— Я їх бачу, — Пол дивився на ліс, кліпаючи очима, ніби щойно прокинувся. — Думаєш, це важливо?

У голосі мого друга лунали невпевнені, майже благальні нотки, і я ненавидів себе за те, що вселив у нього надію. Так, ми натрапили на болотне коромисло, але Йорк не залишив би тіло Ноя Гарпера так близько від дороги. А якщо й так, то чим це допоможе Сем? Але ми знали, що Йорк поїхав сюди на машині швидкої, а тепер тут літають ті бабки. Не може бути просто збіг.

Чи може?

— Телбот сказав, що вони полюбляють стоячу воду, чи не так? — Пол говорив з відчаєм і хвилюванням. — Десь тут має бути якась водойма, озеро чи ставок. У тебе карта в машині є?

— Гірського району немає.

Він скуйовдив волосся.

— Щось має бути! Можливо, повільний струмок чи потічок…

Може, мені краще було б промовчати? Гори — це понад пів мільйона акрів недоторканої природи. Бабки могли мігрувати, могли здолати кілька миль від того місця, де вилупилися.

І все ж…

Я озирнувся. Трохи далі виднілося щось схоже на колію від бокової дороги.

— Чому б нам не поглянути он туди? — запропо­нував я.

Пол кивнув, чіпляючись за найменшу надію. Мене знову кольнуло почуття провини: ми просто хапаємося за соломинку. Він повернувся в автівку, я зняв мертву бабку з лобового скла. Увімкнув склоочисники — струмені води змили залишки зі скла, наче нічого не було.

Поворот виявився ґрунтівкою, що бігла поміж деревами. Вона навіть не заслуговувала на шар гравію, тож довелося їхати повільніше, проповзаючи коліями, вибитими в грязюці. Гілки та кущі лізли у вікна. Вони густішали з кожним ярдом, і врешті я мусив зупинитися. Шлях попереду був повністю перекритий, клени та берези боролися за простір із розлогими лавровими кущами. Куди б не вела колись ця дорога, далі ми не проїдемо.

Пол вгатив кулаком по панелі приладів.

— Прокляття!

Він виліз з машини. Я зробив те саме, із силою відчинивши двері, притиснуті гілками. Озирнувся, сподіваючись помітити ще одне болотне коромисло або іншу підказку, яка б довела, що ми не марнуємо часу. Але порожній ліс наче глумився з нас.

Плечі Пола опустилися, він утупився в переплутані дерева, які нас оточували. Надія, яка ненадовго дала йому сили, згоріла.

— Марно, — на його обличчі застиг відчай. — Ми за милі від того місця, де Йорк покинув машину. До біса, ми майже повернулися до місця його аварії. Гаємо час.

Тоді я майже здався. Ладний був повернутися в машину, погодившись, що надто емоційно відреагував на комаху. Але в голові зазвучали Томові слова: «У тебе хороші інстинкти, Девіде. Ти маєш навчитися більше їм довіряти».

Попри всі сумніви, інстинкт підказував мені: знахідка важлива.

— Дай мені хвилинку.

Гілки над головою шепотіли, потурбовані вітерцем, потім знову замовкали. Я знайшов гнилий стовбур дерева, порослий блідими пластинчастими грибами, і виліз на нього. Користі з нового пункту спостереження не було. Крім зарослої стежки, якою ми йшли, та дерев, я так нічого й не побачив. Хотів було спуститися, коли гілки над головою заворушилися й зашелестіли: дмухнув вітер.

І тут раптом я його вловив.

Слабкий, майже солодкий присмак розкладеної плоті.

Я повернувся обличчям до вітерцю.

— Ти чуєш…

— Я відчуваю запах.

Голос напружений. Ми обидва надто добре знали цей запах, помилки бути не могло. Вітерець ущух, і в повітрі знову запанували звичайні лісові аромати.

Пол несамовито роззирався.

— Ти зрозумів, звідки це було?

Я показав через схил, у той бік, звідки начебто віяв вітерець.

— Думаю, що звідти.

Не кажучи ні слова, він пішов через ліс. Я востаннє глянув на машину й помчав за ним. Іти було важко. Не було ні стежки, ні проходу, а наш одяг не годився для походів. Нас дерли гілки, ми пробиралися нерівним підліском, зарості кущів не дозволяли триматися прямої лінії. Спочатку орієнтувалися на машину, але, коли та зникла з поля зору, довелося рухатися навмання.

— Якщо зайдемо надто далеко, заблукаємо, — пробурмотів я, коли Пол зупинився, щоб відчепити гілку від куртки. — Нема сенсу просто блукати, не знаючи, куди ми йдемо.

Він оглядав дерева навколо, важко дихав, кусав губу. Попри те що відчайдушно прагнув будь-якого дороговказу, здатного привести до Йорка та Сем, Пол усвідомлював, як і я: запах, який ми вловили, міг бути звичайним падлом.

Але тут гілки довкруж нас затремтіли: подув вітерець. Ми обмінялися поглядами і знову вловили запах, сильніший ніж будь-коли.

Якщо й падло, то щось дуже велике.

Пол зібрав жменю соснових голок і підкинув у повітря, дивлячись, куди їх рознесе.

— Сюди.

Ми знову рушили, цього разу з більшою впевненістю. Запах тліну відчувався навіть тоді, коли стихав вітер. Не потрібен детектор, щоб відчути цей запах, Томе. Наче підтверджуючи, що ми рухаємось у правильному напрямку, я вловив яскраво-синє мерехтіння — попереду крізь дерева промайнула бабка.

І тут ми побачили паркан.

Частково приховані чагарником, ялинами та кущами дерев’яні штахети, заввишки вісім футів, увінчані колючим дротом. Планки були гнилі, зовні тягнулася старезна сітка, проіржавіла та провисла.

Ми почали пробиратися вздовж огорожі, Пол був сповнений майже гарячкової енергії. Трохи далі пара старих кам’яних приворотних стовпів, вбудована в огорожу, тепер затулялася дерев’яними латами. Попереду все заросло, але досі виднілися глибокі паралельні канавки.

— Колії, — сказав Пол. — Якщо тут є стовпи, то, мабуть, була якась дорога. Це може бути той самий шлях, яким ми йшли.

Якщо так, то він давно забутий.

Запах тліну тепер був набагато сильнішим, але ми нічого не казали. Не було потреби. Пол переступив через провислу сітку і взявся за дерев’яну штахетину. Гнила деревина тріщала й відривалася під його руками.

— Почекай, нам слід повідомити Ґарднера, — я потягнувся до телефона.

— І що сказати? — Пол рвонув паркан, крякнувши від напруги. — Ти думаєш, він кине все і прибіжить, бо ми відчули запах падла?

Він кóпав ногою штахетину, нарешті її переламав, з гучним скрипом люто заповзявся відривати наступну від непорушного цвяха. Кущі пробивалися крізь щілину з того боку, затуляючи все, що там могло бути. Відірвавши кілька останніх уламків дерева, він зиркнув на мене.

— Тобі не треба йти зі мною.

І почав перелазити через огорожу. За кілька секунд він зник за нею.

Я вагався. Ніхто не знав, де ми, й один Бог відав, що там за парканом. Але я не міг дозволити Полові йти туди самому.

Я протиснувся за ним крізь щілину.

Серце підскочило — щось учепилося за мою куртку. Я смикав її в паніці, поки не побачив, що то лише цвях. Вирвався й пішов далі. З цього боку кущі юрмилися аж до паркану. Попереду Пол проривався крізь них з тріском і шурхотом. Я йшов слідом, як міг, прикриваючи обличчя рукою, щоб гілля не викололо очі.

І тут майже врізався в нього.

Ми вийшли у великий сад. Або, радше, у те, що колись було садом. Тепер тут панували дикі зарості. Декоративні кущі та дерева бунтували, тіснили одне одно­го в боротьбі за простір. Ми стояли в тіні величезної магнолії, запах від її воскових білих квітів був солодким до нудоти. Прямо перед нами ріс старий бобівник — важкі гілки вкриті жовтими гронами.

Далі — ставок.

Мабуть, колись він був центральною окрасою саду, але тепер заростав недоглянутий. Береги повільно висихали й забивалися очеретом, а в’язка зелена вода вкривалася ряскою. Хмара комах, якихось мошок, танцювала над поверхнею води, наче порошинки в сонячному світлі.

Мошками харчувалися бабки.

Їх було десятки. Сотні. Повітря гуло від помахів їхніх крил. Де-не-де я бачив райдужні кольори інших, дрібніших видів, але панували тигрові смугасті болотні коромисла, очі яких сяяли, як сапфіри, і металися над водою в химерному танці.

Я посунувся, щоб краще бачити, — під ногою щось тріснуло. Глянув униз і побачив у траві бліду зелено-­білу палицю. «Ні, дві палиці», — подумав я. А потім, наче картина, що постала у фокусі, палиці перетворилися на подвійні кістки людського передпліччя.

Повільно зробив крок назад. Тіло лежало, напів­приховане підліском. Труп був повністю скелетований, пагони яскравої весняної трави вже тягнулися крізь порослі мохом кістки.

«Чорношкіра жінка, підліток», — оцінка прийшла автоматично. Ніби чекаючи цієї миті, запах розкладання знову запанував над густим ароматом магнолії.

Біля мене Пол прошепотів:

— Боже мій…

Я повільно підвів очі. Не тільки бабки заселяли це місце.

Сад був повний трупів.

Вони лежали скрізь: у траві, під деревами, у хмизі. Від багатьох у зелені залишилися тільки обідрані кістки, але деякі були нещодавніми; вивалені кишки та хрящі досі годували мух і личинок. Не дивно, що жодна з попередніх жертв Йорка не була знайдена.

Він створив власну трупну ферму.

Невпевнено пролунав голос Пола.

— Там. Будинок.

За ставком місцина підіймалася до порослого де­ревами схилу пагорба. Зверху крізь гілки виднілися косі лінії даху. Я схопив Пола за руку, коли він рушив до будівлі.

— Що ти робиш?

Він вирвався.

— Сем може бути там!

— Я знаю, але ми повинні сказати Ґарднеру…

— То скажи сам, — відрізав він, кидаючись уперед.

Я вилаявся, стиснувши телефон у руці. Ґарднер мав знати, що ми знайшли, але я мусив зупинити Пола, щоб той не наробив дурниць.

Тож рушив за ним.

Трупи були скрізь. Здавалося, їх викидали без системи чи мети, ніби Йорк просто лишив їх тут гнити. Я біг садом. Бабки злітали й ширяли, байдужі до смерті навколо. Я бачив болотне коромисло, яке ніжно тріпотіло крильцями, усівшись на скелетному пальці, — картина прекрасна, але немов з іншого світу. Ще одне коромисло загуділо мені над вухом, я з відразою відштовхнув його.

Пол досі був попереду, прямуючи до будівлі, яку ми бачили крізь гілки. Зведена на пологому схилі пагорба, вона здіймалася, як скеля, розлогою дерев’яною конструкцією у три поверхи. Тепер я бачив, що вона занадто велика, щоби бути житловим будинком, — більше схоже на якийсь старий готель. Мабуть, колись він був розкішним, але через недбалість занепав і загнив, як усі ці тіла на його території. Підвалини змістилися, надавши йому перекошеного, перекрученого вигляду. У ґонтовому даху зяяли діри, а вікна, затягнуті павутинням, сором’язливо дивилися з обвітреного сірого обличчя. До одного кута, наче п’яничка, притулилася стара-престара плакуча верба, її гілки звисали по стінах, ніби приховуючи гниль.

Пол дістався зарослої бур’янами тераси, що тягнулася вздовж одного боку будівлі. Я його майже наздо­гнав, але недостатньо, щоб зупинити, коли той підбіг до пари забитих дошками французьких дверей і рвонув за ручки. Вони не відчинилися, та брязкіт порушив тишу в саду.

Я відтягнув його вбік.

— Що ти робиш? Боже, ти хочеш, щоб тебе вбили?

З одного погляду на його обличчя було видно: він не сподівався знайти Сем живою. А якщо вже так, то до себе йому було байдуже.

Відштовхнувши мене, Пол побіг до рогу будинку, де притулилася до стіни стара верба. Я не міг дозволити йому зайти занадто далеко вперед, але не наважувався більше чекати й вирішив зателефонувати Ґарднеру. Набрав номер на бігу, із полегшенням побачивши, що навіть тут є слабкий сигнал. Це було більше, ніж можна було очікувати, але я вилаявся, коли номер агента БРТ перемкнув мене на голосову пошту. Не було часу телефонувати Джейкобсен. Пол уже зник під гілками верби. Ретельно вимовляючи слова, я якомога краще описав, де ми, а потім вимкнув телефон і помчав за своїм другом.

Зблизька було видно, наскільки прогнила будівля. Дерев’яна обшивка розм’якла, як пробкове дерево, вкрившись крихітними дірочками. Думаючи про хмару комах, якими харчувалися бабки, я згадав слова Джоша Телбота: «Болотні коромисла також небайдужі до крилатих термітів».

Їх тут було хоч греблю гати.

Але наразі є більш нагальні проблеми. Попереду знову вигулькнув Пол, який біг зарослою стежкою вздовж будівлі. У грудях палало, я прискорився і відтягнув його назад, поки він не добіг до кінця.

— Відчепися від мене!

Він змахнув ліктем — у мене з очей посипалися іск­ри, але я не відпустив.

— Тільки подумай! А якщо в нього є пістолет?

Він намагався скинути мене.

— Мені байдуже!

Я щосили тримався за нього.

— Якщо Сем ще жива, ми — її єдиний шанс! Ти хочеш змарнувати його?

До нього дійшло. Відчайдушний вогонь згас у його очах, і я відчув, як опір стихає. Обережно відпустив його.

— Я не чекатиму, поки Ґарднер дістанеться сюди, — видихнув він.

— Знаю, але ми не можемо просто піти в атаку. Якщо Йорк там, не будемо полегшувати йому завдання.

Він ладен був зруйнувати стіни, щоб знайти Сем, але розумів, що я мав слушність. Хоч Йорк уже, мабуть, знає, що ми тут, але він може не здогадуватися, що нас лише двоє. Бачить Бог, у нас не було великої переваги, але надто гучне наближення позбавило б нас і тієї мізерної, що ми мали.

Рухаючись обережніше, ми підійшли до кінця стежки.

Очевидно, ми дісталися до будівлі ззаду. Тепер наблизилися до фасаду. Весняне сонце висіло надто низько, не підіймаючись над високим дахом, відкидало глибоку тінь. Ми зайшли в тінь, мов ступили в холодну воду. Навіть дерева з цього боку здавалися темнішими: високі сосни та клени, а не декоративні різновиди як у саду позаду будинку. Ліс захопив увесь колишній парк, гілки спліталися над багнюкою під’їзної алеї, утворюючи темний тунель, що викликав клаустрофобію. Вихід з нього губився в далині.

З одного боку хилився потрісканий дерев’яний знак. Примарно-синій, сповнений давнього оптимізму: «Дихайте глибоко! Вітаємо в спа-санаторії Седар-Гайтс!» Побудований, мабуть, у 1950-ті. Судячи з його ветхого стану, про нього всі давно забули.

Усі, крім Йорка.

Кілька автомобілів безладно тулилися на під’їзній, викрадені разом із життям їхніх власників. Більшість із них, очевидно, давно не рухалися: дахи та лобові стекла були вкриті пліснявою та пташиним послідом, але два виявилися чистішими за решту. Зокрема, вели­чезний чорний пікап із затемненими вікнами.

Вирізнявся з-поміж них і синій позашляховик «крайслер».

Мов жовч, у горлі піднялося усвідомлення того, як обдурив нас Йорк. Мабуть, він потрапив у аварію, коли був уже недалеко звідси. Тож замість того щоб ризикувати, знаючи, що його шукають, він не надто наблизився до під’їзду Седар-Гайтс, а натомість проїхав кілька миль, покинувши після цього машину швидкої.

Викрав іншу автівку й повернувся сюди.

Позашляховик стояв біля підніжжя вимощених розхитаним камінням сходів, що вели до критої веранди. Нагорі височіли подвійні двері, колись розкішні, а тепер такі ж напівзруйновані, як і все інше.

Одна зі стулок була відчинена.

Підіймаючись сходами, Пол нахилився й підібрав дерев’яний стовпчик, що випав з балюстради веранди. Крізь відчинені двері вгорі я міг розгледіти великий похмурий вестибюль та підніжжя широких сходів. Пол простягнув руку, щоб штовхнути двері.

І тут мій телефон задзвонив.

Дзвінок пролунав приголомшливо голосно. Я витяг його з кишені й побачив ім’я Ґарднера на дисплеї. Боже, не зараз! Навпомацки намагався відповісти, але минуло кілька жахливих секунд, перш ніж пронизлива трель замовкла.

Голос Ґарднера чутно було з перервами:

— Гантере? Де ви, в біса?

Але відповідати не було часу. Ні на що не було часу, тому що в цю мить з глибини будинку почувся крик. Він швидко обірвався, але Пол утратив контроль.

— СЕМ! ТРИМАЙСЯ, Я ЙДУ! — крикнув він і вломився у двері.

О Боже! Але вибору вже не було. Не звертаючи ­уваги на гнівні запитання Ґарднера, я побіг за Полом у санаторій.

***

Ти схиляєш голову і прислухаєшся. Вони скоро будуть тут — маєш лише кілька хвилин. Адреналін пронизує, але зараз ти подолав найважчий шок і знову можеш працювати. Коли почув їх біля французьких дверей, тебе паралізувало, бо не міг повірити в їхню появу. Ти думав, що, залишивши машину швидкої за милі від свого лігва, скинув їх зі свого сліду, тож дозволив собі розслабитися.

Ти мав знати краще.

Твоїм першим інстинктом було втекти, але це не вихід. Змушуєш себе заспокоїтися, подумати! І поступово паніка вщухає настільки, що ти розумієш, що треба робити. Ти кращий за них — пам’ятай про це. Кращий за всіх.

Ти ще можеш повернути цей раунд собі на користь.

Але треба квапитися. Очі зв’язаної фігури дивляться на тебе, розширені й налякані, ти переконуєшся, що кляп більше не вискочить. Ти не хочеш більше криків, щоб не виказати їм, де ви ховаєтеся, — ні. Ти починаєш, і в тебе виникає відчуття марноти. Це не так, як було задумано, не тоді, коли ти підійшов так близько… Але немає часу шкодувати. Немає часу ні на що.

Тільки на те, що треба робити.

Коли все закінчується, ти дивишся на свої руки з огидою. Ті очі більше не бачать тебе — нічого. Твоє дихання зривається, ти прислухаєшся до звуків непроханих гостей, які наближаються. Ну нехай. Ти майже закінчив. Залишилося зробити ще одну справу — і сюр­приз готовий.

Витираючи піт з обличчя, тягнешся до ножа.