Шепіт мертвих. Третє розслідування

Розділ 21

Машину швидкої знайшли наступного ранку. Більшу частину ночі я уривками продрімав у кріслі. Здавалося, ночі не буде кінця. Щоразу, прокидаючись, я дивився на годинник, але виявляв, що минуло лише кілька хвилин. Коли визирнув у вікно й побачив, як у небі спалахує золоте сяйво, було враження, ніби час знову почав рухатися.

У сусідньому кріслі прокинувся Пол. Він начебто не ворушився всю ніч. Із зусиллям розгинаючи заклякле тіло, я підвівся.

— Каву будеш?

Він похитав головою. Розім’явши шию й плечі, я пішов на кухню. Кава грілася всю ніч — у кухні стояв несвіжий запах горілого. Я вилив її в раковину й поставив варитися свіжу. Вимкнув світло, підійшов до вікна. Передранкова темрява розсіювалася, світ починав набувати обрисів.

За будинками навпроти проглядала темна поверхня озера, укрита білим туманом. Це могла б бути мирна картина ранкового спокою, якби не патрульна машина перед домом — похмурий сплеск реальності посеред тихого світанку.

Я посьорбував каву, стоячи біля кухонного вікна. Надворі заспівав якийсь птах. Невдовзі до його самотнього голосу приєдналися інші, хор пташиного співу ставав потужнішим і голоснішим. Я подумав про похмурий прогноз Джейкобсен: якщо він досі не вбив її, то зробить це ще до кінця ночі. Неначе за командою, перші сонячні промені торкнулися озера.

Це мав бути прекрасний ранок.

Близько восьмої почали з’їжджатися перші телевізійники й репортери. Ім’я Сем у пресі не оприлюднювали, але коли воно просочиться — то було лише питанням часу. Офіцери з патрульної машини подбали про те, щоб репортери не лізли на приватну територію, але дорога невдовзі була забита бригадами новинарів та їхніми авто.

Пол, здавалося, ледве помічав усе навколо. День висвітлив його змучене обличчя, сіру зморшкувату шкіру. Він дедалі більше замикався й губився у своїй біді. Оживав лише, коли дзвонив телефон. Щоразу хапав його, напружений, сповнений очікування, але за мить знову мляво опускався в крісло, коли виявлялося, що це просто черговий друг чи наполегливий журналіст. Пробурмотівши кілька слів, він клав слухавку й повертався у свою мушлю. Я співчував йому, дуже добре знаючи, через що доводиться зараз пройти.

І нічим не міг допомогти.

Тільки близько полудня бодай щось змінилося. Перед нами стояли тарілки з засохлими сандвічами. Я трішки перекусив, Пол навіть не торкнувся. Підкрадалася думка, що час повертатися до готелю. Користі тут з мене немає, а за кілька годин приїдуть батьки Сем. Знову задзвонив телефон, Пол підірвався було, але плечі його одразу опустилися: це не Ґарднер.

— Привіт, Мері. Ні, я не… — він замовк, напружився, мов струна. — Який канал?

Кинувши телефон, він схопив пульт від телевізора.

— Що? — запитав я.

Він навіть не почув. Екран ожив. Він перемикав канали, розгрібаючи какофонію шумів та зображень, і раптом зупинився. Молода жінка з лакованим волоссям і занадто червоною помадою жваво торохкотіла на камеру.

«…надзвичайні новини. Надходить повідомлення про те, що карету швидкої допомоги знайшли покинутою в районі Ґетлінбурґа, поблизу національного парку Ґрейт-Смокі-Маунтінс…»

Пол змарнів.

«…точне місцеперебування не розголошується, джерела БРТ відмовляються підтвердити, що це той самий автомобіль, який задіяний у вчорашньому викраденні Саманти Ейвері, вагітної тридцятидворічної жінки з округу Блаунт. Поки немає інформації про місцеперебування зниклої жінки, але, за непідтвердженими даними, машина швидкої допомоги могла бути пошкоджена під час зіткнення…»

Дикторка продовжила зі схвильованим придихом, на екрані з’явилася фотографія Йорка… Але Пол уже схопив телефон. Той задзвонив, перш ніж Пол устиг набрати номер. «Ґарднер», — подумав я і побачив підтвердження на обличчі Пола.

— Ви знайшли її? — запитав він.

Я спостерігав, як він повільно осідає, слухаючи відповідь. У тиші я чув голос агента БРТ, ледь чутний і невиразний. Пол слухав із вимученим і зосередженим обличчям.

— І ви дозволили мені почути про це по телевізору? Заради бога, ви казали, що зателефонуєте, щойно будуть якісь новини… Мені все одно, просто зателефонуйте мені, добре?

Він поклав трубку. Обернувся спиною до мене, опанував себе, заговорив.

— Вони знайшли швидку допомогу пів години тому на місці для пікніка поблизу траси I-40, — глухо сказав він. — Вони думають, що Йорк покинув швидку й викрав інше авто, не доїхавши до федеральної траси. Може, він уже в Північній Кароліні. Або жене на захід. Може, на шляху до Нью-Мексико. Будь-де!

Він жбурнув телефон об стіну — пластикові уламки розсипалися кімнатою.

— Боже милосердний! Я не можу цього витерпіти! Що робити? Сидіти тут?

— Поле…

Але він уже прямував до дверей. Я поспішив за ним у коридор.

— Куди ти?

— Побачити ту кляту швидку.

— Почекай секунду. Ґарднер…

— До біса Ґарднера!

Він уже відчиняв вхідні двері. Я перейняв його.

— Геть з мого шляху, Девіде!

— Просто послухай, добре? Якщо ти зараз вийдеш, репортери стежитимуть за тобою всю дорогу. Ти цього хочеш?

Це його зупинило.

— Чи є дорога позаду будинку? — я вже заволодів його увагою.

— Оця петляє поза будинками, але я не можу…

— Я візьму свою машину. Преса не стежитиме за мною, ми їм очі відведемо. Вийдеш з іншого боку, перейдеш садками, я зустріну тебе там.

Він опирався, але розумів, що я маю рацію. Неохоче кивнув.

— Дай мені дві хвилини, — сказав йому і вийшов, доки Пол не передумав.

На вулиці сонце засліпило мене на мить. Я рушив прямо до автівки, намагаючись не звертати уваги на раптовий галас, спричинений моєю появою. Репортери кинулися вперед навалою камер і мікрофонів, але збудження швидко згасло. «Це не Ейвері», — сказав хтось, наче натиснув вимикач. Мені закинули кілька несерйозних питань, я не відповів — і вони облишили спроби. Увага телевізійників і журналістів знову була прикута до будинку, тож я сів у машину й поїхав.

Дорога, повільно петляючи, повернула за будинок Сем і Пола. Окрім Пола, на порожній вулиці нікого не було. Він підбіг, коли я пригальмував, і відчинив двері ще до того, як машина зупинилася.

— Повернися на шосе, їдь у гори, — проговорив, посилено дихаючи.

Ми виїхали з житлового комплексу, не підчепивши хвіст із автівок преси. Знаки вздовж шосе позначали маршрут. Ми їхали мовчки, тільки Пол час від часу стисло наказував, куди повернути. Перед нами на горизонті майоріли вкриті туманом Смокі-Маунтінс. Варто було окинути поглядом весь їхній обшир, щоб тверезо оцінити неосяжний простір пошуку.

Сонце стояло високо, день був майже літній. Через кілька миль мені довелося увімкнути склоочисники, щоб прибрати з лобового скла мертвих комах. Напруга в машині зростала. Ми дісталися підніжжя і проїхали через Таунсенд. Десь тут неподалік Йорк підрізав машину і врізався в дерево. За кілька миль від міста ми під’їхали до високого дуба на узбіччі, обтягнутого поліційною стрічкою. На корі дерева чітко виднілися нерівні білі вибоїни. Пол похмуро придивлявся до них, проминаючи дерево.

Ми мовчали.

Ще за кілька миль він наказав мені з’їхати з шосе, і ми почали підійматися в гори. Вони оточили нас. Дорога петляла крізь них, то занурюючись у тінь, то виринаючи на світло. Ми бачили кілька інших машин, але туристичний сезон ще не почався. Весна буяла повсюди. Ліси поросли польовими квітами — синіми, жовтими та білими, — які вкривали кольоровими плямами яскраву нову траву. За інших обставин краса Аппалачів викликала б захоплення — тепер же здавалася злим жартом.

— Наступний поворот праворуч, — підказав Пол. Вузька дорога, всипана гравієм, подібно до інших другорядних доріг і трас у цій місцині. Підйом був досить крутий, автоматична коробка передач натужно рипіла. Через пів милі рельєф вирівнявся. Ми повернули, і дорогу нам перегородила патрульна машина. За нею я зміг розгледіти дерев’яні столики для пікніка та припарковані автівки поліції, потім дерева затулили вид.

До нашої машини підійшов поліціянт у формі, я опустив вікно. Зовсім юний, майже підліток, він напустив на себе вигляд досвідченого офіцера. З-під широких крисів свого капелюха витріщався на мене, тримаючи руку на пістолеті в кобурі.

— Повертайте назад. Сюди не можна.

— Чи можете ви сказати Денові Ґарднеру, що доктор Гантер і… — почав я, а потім почув, як відчинилися пасажирські двері. Я озирнувся й побачив, що Пол вискочив з машини.

«О боже», — тільки й встиг подумати я, коли юнак кинувся його спиняти.

— Стійте! Чорт забирай, я сказав зупинитись!

Я поспішно вийшов із машини, кинувся слідом за ними, схопивши Пола, коли поліціянт присів на стежку й витягнув пістолет. До цієї миті ніколи не розумів, як я ненавиджу зброю.

— Тихо, тихо, — я відтягував Пола назад. — Усе ок, спокійно!

— Назад у машину! Зараз! — крикнув поліціянт. Він стиснув пістолет обома руками, направивши його на землю між нами.

Пол не збирався повертатися. Сонце било йому в очі, вони здавалися розфокусованими. До Йорка він дістати не міг, але йому необхідно було скинути агресію. Не знаю, чим це могло скінчитися, і цієї миті ми почули знайомий голос.

— Що, в біса, відбувається?

Ніколи не думав, що так зрадію Денові Ґарднеру. Агент БРТ, стиснувши губи, крокував стежкою. Поліціянт, усе ще з пістолетом напоготові, люто глянув на Пола.

— Сер, я сказав їм, що вони не можуть сюди підійти, але вони не…

— Усе гаразд, — відповів Ґарднер без ентузіазму. Його костюм був уже геть пожмаканим. Він кинув на мене холодний погляд, тоді звернувся до Пола: — Що ви тут робите?

— Я хочу побачити швидку допомогу.

Пол говорив безвиразним тоном людини, яка все вирішила. Ґарднер якусь мить розглядав його, на­решті зітхнув:

— Сюди…

Ми рушили за ним стежкою. Місце для пікніка влаштували на трав’янистій галявині з видом на підніжжя гір. Вони розкинулися під нами — милі вкритих деревами вершин і западин, завмерлий океан зелені. На верховині повітря було прохолоднішим, проте ще теп­ле, присолоджене хвойними пахощами сосен та ялин. На краю галявини машини поліції скупчилися перед кількома цивільними автомобілями.

Трохи осторонь від них стояла машина швидкої допомоги.

Навіть здалеку я бачив пошкодження, спричинені зіткненням. Уздовж одного боку — паралельні вибоїни, ліве крило зім’ялося, наче фольга, сюди, певно, прийшовся удар об дерево. Не дивно, що Йорк її кинув. Йому пощастило дістатися так далеко.

Пол зупинився біля поліційної стрічки, вдивляючись у задню частину швидкої. Широко відчинені двері, обшарпані лави й шафки. Усередині працював криміналіст, нам було видно, як з однієї лави звисають обмежувальні ремені, наче їх поспіхом скинули.

Я відчув, що поряд хтось стоїть, обернувся й побачив Джейкобсен. Вона кинула на мене серйозний погляд. Під очима агентки залягли темні кола. Ми з Полом не єдині, хто не спав цієї ночі.

Обличчя Пола завмерло, як маска.

— Що ви знайшли?

Він, здається, не помітив, що Ґарднер вагається.

— На ношах були світлі волосини. Потрібно порівняти їх зі зразками волосся вашої дружини, але ми не думаємо, що є підстави для сумніву. І, схоже, Йорк сильно вдарився під час зіткнення.

Він провів нас уперед. Водійські двері висіли, відкриваючи брудний потертий салон. Кермо зігнуте й скошене вбік.

— Імовірно, Йорк сам добряче постраждав, якщо удар по керму був такої сили, — сказав Ґарднер. — Мабуть, зламав ребро чи два щонайменше.

Уперше щось схоже на надію промайнуло обличчям Пола.

— Тож він поранений? Це добре, так?

— Може бути, — Ґарднер ухиливсь од відповіді.

Щось пролунало в його тоні, але Пол був надто схвильований, щоб помітити.

— Я хотів би побути тут якийсь час.

— П’ять хвилин. І повернетеся додому.

Залишивши Пола біля швидкої, я пішов із Ґарднером і Джейкобсен. Коли ми опинилися поза зоною чутності, запитав:

— Чого ви йому не кажете?

Ґарднер стиснув губи. Але, якщо мав щось сказати, не встиг: його погукали з фургона криміналістів.

— Ви можете йому про це повідомити, — сказав він Джейкобсен перед тим, як піти, прямий і суворий, як завжди.

Кола під очима Джейкобсен додали їй серйозності.

— У машині швидкої допомоги є плями крові. На ношах і на підлозі.

Я уявив Сем такою, якою бачив її востаннє. Боже милий.

— Ви ж не вважаєте, що Пол не має права знати?

— Зрештою, так. Але не всі плями свіжі, і ми не можемо з упевненістю сказати, що котрась із них належить його дружині. — Її погляд зупинився на Полові, який чатував біля швидкої. — Ден не думає, що таке знання йому зараз допоможе.

Я неохоче погодився. Мені не подобалася ідея приховувати інформацію від Пола, але уява й без того його мучила.

— Як ви знайшли швидку? — запитав я.

Вона відкинула пасмо волосся, що звисло на обличчя.

— Ми отримали повідомлення про викрадення авто­мобіля — синій позашляховик «крайслер». Приблизно за чверть милі звідси стоять хатини для туристів, але до них немає дороги. Гості залишають тут свої машини та йдуть пішки. Мабуть, тому Йорк і вибрав це місце: навіть на початку сезону там зазвичай здають одну або дві хатини. Будь-хто, знайомий із цією місцевістю, знає, що тут будуть автівки.

Я подивився на пошкоджену швидку. Її залишили просто неба, за кілька ярдів від густого лаврового куща.

— Йорк не докладав особливих зусиль, щоб замес­ти сліди.

— А йому й не треба було. Машини тут залишають на кілька днів, поки їхні власники бавляться у піонерів і насолоджуються дикою природою. Йорк міг розраховувати, що господар не завважить пропажі до сьогоднішнього ранку, а може, й довше. Чиста удача, що той помітив зникнення автівки.

Удача. Дотепер вона нам не всміхалася.

— Я думав, він мав би хоча б поставити швидку так, щоб пошкодження не впадали в око.

Джейкобсен утомлено знизала плечима.

— Гадаю, у нього був інший клопіт. Мав посадити Саманту Ейвері в машину, а це нелегко, окрім того, він сам поранений. Маскувати машину швидкої допомоги — найменша з його проблем.

Це мало сенс. Щоб дістатися своєї схованки, Йорку достатньо було на певний час сховатися з очей. Потім те все не мало значення.

— Ви думаєте, він прямував до федеральної траси? — запитав я.

— Схоже на те. Усього кілька миль — і звідти він занурюється в гори, повертає на захід чи прямує до іншого штату.

— Тож він може бути де завгодно.

— Майже так, — вона випнула підборіддя. Джейкобсен подивилася на машину швидкої допомоги, де стояв Пол. — Ви повинні відвезти його додому. Йому тут бути не треба, та й сенсу нема.

— Він не мав дізнаватися про це з телевізора.

Вона кивнула, прийнявши докір.

— Ден збирався зателефонувати йому, як тільки матиме час. Але ми негайно повідомимо доктора Ейвері, якщо будуть ще якісь новини.

Вона сказала «якщо», а не «коли». Що довше це тривало, то менше було шансів знайти Сем.

Якщо тільки Йорк не захоче, щоб ми це зробили.

Я повернувся до Пола, Джейкобсен підійшла до Ґарднера, який стояв біля фургона криміналістів. Пол понуро скоцюрбився біля швидкої, вдивляючись у неї, ніби вона могла підказати, де його дружина.

— Треба йти, — м’яко сказав я йому.

Уся сила, з якою він боровся, наче вигоріла й зник­ла. Секунду чи дві ще постояв біля швидкої, нарешті відвернувся й пішов зі мною до машини.

Ми знову проминули молодого поліціянта, той пильно глянув на Пола, але намарно. Коли ми від’їжджали, Пол, здавалося, не усвідомлював, що відбувається навколо. Проїхали кілька миль, коли він заговорив.

— Я втратив її, так?

Я добирав слова.

— Ти цього не знаєш.

— Так. І ти теж. І всі там теж, — слова тепер лилися з нього, як вода з переповненої чаші. — Усе намагаюся пригадати, що я сказав їй востаннє. Але не можу. Длубаюся в пам’яті знову й знову — і нічого. Знаю, що воно мене не має турбувати, але ось так. Я просто не можу повірити, що востаннє я бачив її такою звичайною, як завжди. Як я міг не відчути біди?

«Тому що ніколи не відчуваєш», — подумав я, але не сказав.

Він замовк. Я заціпеніло дивився на дорогу попереду. Боже милосердний, не дай цьому статися. Але вже все сталося, і мовчазний ліс не приносив полегшення. Крізь розірвані стовпи сонячного світла пробивалися комахи — крихітні цятки між велетенських дубів і сосен, що стояли тут задовго до мого народження. Стрімкий водоспад струменíв крізь розколину на схилі пагорба — білою піною на темних скелях. Ми проминали повалені колоди, укриті мохом, стовбури, які стриміли, обплетені ліанами. Уся ця дика краса була постійною боротьбою за виживання.

І не кожен мав змогу перемогти.

Не знаю, коли мене накрила тривога. Наче накинулася нізвідки. Спершу закололо передпліччя. Глянув униз: волосся на руках настовбурчилося. Подібне відчуття на потилиці підказало, що й там волосини стають сторчма.

Тільки того й бракувало — тривожність уже волала на повний голос, перетворюючись на паніку. Я стиснув кермо. Що? Що не так? Не знаю. Пол так і сидів, немов закляклий. Дорога попереду — чиста й порожня, поцяткована сонячним світлом і тінями дерев. Я перевірив дзеркало заднього огляду. Нічого. Ліси позаду розгорталися з байдужою одноманітністю. Але відчуття не зникало. Я знову глянув у дзеркало й підскочив, коли щось із глухим ляпасом ударилося в ло­бове скло.

Велика комаха розмазалася на склі клубком ніжок і крил. Я дивився на неї, відчуваючи, як паніка кри­сталізується. Не думаючи, що роблю, різко натиснув на гальма.

Пол, пристебнутий ременем безпеки, уперся в панель приладів. Він ошелешено дивився на мене, коли машина зі скреготом зупинилася.

Чоловік озирнувся, намагаючись зрозуміти, чому ми стоїмо.

— Що не так?

Я не відповів. Сидів, стискаючи кермо, серце билося об ребра. Витріщався на лобове скло. Велика бабка, майже з мій палець. Комаха була сильно понівечена, але я все одно міг розрізнити тигрові смугасті сліди попереду. А такі очі ні з чим не сплутаєш, як і казав Джош Телбот.

Синій електрик, Epiaeschna heros.

Болотне коромисло.