Скорботна п'ятниця

I

Цвинтарний мур.

Вапно і плач. Вапно і плач. Зовні

місто. Всередені могили. Вапно і плач. Вапно

і плач. Зовні вулиці передмістя. Всередині хрести, а на них кросворди, заповнені прізвищами, іменами, переліком цнот. По вертикалі й по горизонталі вписано числа й літери. От якби зненацька завалився, геть зник цей цвинтарний мур. Та ба, він зоставатиметься тут завжди, довічно. Вапно і плач. Вапно і плач. Зовні кроки, голоси, життя. Всередині безмовна тиша, списана історією земля, стрункі сосни, розпатлані верби, тремтливі осики, гомін вітру в кипарисовому верховітті, лабіринти стежок і алей між прізвищами, іменами й переліком цнот. Числа й літери, літери й числа, викарбувані на бронзі та мармурі, покликані спинити одвічну швидкоплинність часу. А трохи далі оточений ровом острів — цвинтар бідаків. Утиканий білими, тоненькими, наче зробленими з сірників, хрестиками.

От якби зненацька завалився, якби геть зник цей цвинтарний мур, як одвічно зникає ніч на світанку, коли вона знімає мільйони своїх золотих пальців зі сферичного чорного клавесина. Завалився б, зник. Та ба. Він зоставатиметься тут завжди, цей останній кордон без варти, без митниць, що, поєднуючи безліч людей, роз’єднує стільки доль. Високий, сірий, нескінченний, скільки сягає око. Катафалки повзуть туди й назад. Тут же лікарня для інфекційних та інших хворих. Схожі на мумії люди із забинтованими руками й ногами, виразки, гнійники, рани. Але це ще жива плоть, а трохи далі вже прах і хробаки, що їдять тіло і точать кістки. Витріщені з жаху очі при звуках пострілів біля муру. От якби завалився, якби геть зник цей мур смерті. Та ба. Він стоятиме тут завжди, довічно, стоятиме, поєднуючи безліч людей, водночас роз’єднуючи стільки доль, високий, сірий, нескінченний, з арковою головною брамою між двома колонами та двома бічними хвіртками, а над брамою хрест і дві велетенські дугові лампи, які випромінюють жалобне світло.

Головна брама — для тих, що вже не вернуться назад. Розчиняються навстіж дві велетенські гратчасті стулки, досередини прямує похоронна процесія, хрипко лунає розтрісканий дзвін, і чується голос Тенасона, цвинтарного сторожа, який, приймаючи нового гостя, щоразу повторює: «Ану завозьте добриво! Ласкаво просимо! Тут владарює смерть — як отам життя». А через бічні хвіртки заходять і виходять ті, що провідують мертвих. Заходять. Виходять. Заходять. Виходять. Заходять, щоб потім вийти. Взуті й босі, ошатні й одягнуті абияк, одні в глибокій жалобі, інші заплакані, деякі з букетами лілій, трохи схожих на білі церковні облатки. Квіти на похороні завжди чимось схожі на облатки: і запашні туберози, і троянди із заплющеними пелюстками-повіками, і білосніжні вушка жасмину, і біле пір’ячко гвоздик, і пінка хризантем, і порцеляна орхідей. Відвідувачі пригортають, голублять квіти, мало не моляться на них. Вони обожнюють їхній духмяний вік, їхню пам’ять, їхнє життя. Жоржини, бузок, гладіолуси, гортензії, магнолії, фіалки, маргаритки, незабудки…

Але вервечки чорних мурашок, прямуючи на кладовище, несуть не тільки квіти — вони заносять також розп’яття, хрести, портрети, надгробки, свячену воду, вази для квітів, кипарисові, паперові й бляшані вінки. Люди, які щойно спілкувалися з мертвими, залишаючи кладовище, здаються спантеличеними, не знають, що робити, куди йти. Чи відразу вирушати до міста — трамваєм, бричкою або таксі; чи побути ще тут, де за широкою, затіненою деревами вулицею починається передмістя — будиночки в хмарах куряви, що її здіймають скажені вітри, підмітаючи довколишні пустирища. Декотрі відразу перетинають широку алею, бездумні, сумні від самоти і втоми водночас. Перетинають її, щоб якомога швидше відійти далі від урочистого, пишного, жалобного кладовища, перетинають і зникають у передмісті, в немощених курних вуличках з дротяними загорожами обабіч, що наїжачилися шпичаками проти вітру, та старими бездомними сухоребрими шкапами, які чапіють удень сонні й нерухомі, а вночі, гнані спрагою, блукають у пошуках якоїсь калюжі з відблисками зірок. Нетрі, глиняні халупи. Дерев’яні бараки. А в діловій частині — бруковані вулиці, садки, будинки з високими карнизами. Майстерні мармурових виробів, квіткові крамниці, аптека, перукарня, крамниці, де продають вапно й будівельні матеріали. Сміх. Людські голоси. Собачий гавкіт. Плач немовлят. Брязкіт посуду, суперечки в приміщеннях бідняків. Патефонна музика, уроки гри на піаніно й вигуки картярів у будинках багатіїв. Рипіння ліжок — о будь-якій порі дня й ночі — у квартирах «дівчаток», як каже аптекар, чи «хвойд», як висловлюється перукар. Цих двох завжди можна було бачити разом, і вони завжди про щось сперечалися.

Аптекар знай доводив, на який великий економічний ефект, — не кажучи вже про гігієну, — можна було б розраховувати, коли б люди, замість справляти свої малі й великі потреби будь-де, робили це в спеціально призначених місцях, адже тоді відходи від випитого й з’їденого можна було в повністю використати.

А горе-перукар, — машинка якого, замість стригти, скубла, бритва, замість голити, мало не причісувала, а гребінець, замість причісувати, мало не голив, — погоджувався з тим, що екскременти — то гроші, однак зауважував, що йому, мовляв, боляче, коли аптекар, говорячи про справляння людських потреб, виставляє нашу рідну матір, тобто матір-природу, в якомусь свинському вигляді.

— Але ж пропадає амоніак! — кричав у відповідь аптекар. — Ammoniacus, якщо комусь незрозуміло!

Де вже тут незрозуміло, коли він того амоніаку крутить у носі, бо ним раз у раз щедро поливають стіни, на яких намальований святий архангел Рафаїл з його юним супутником Товієм.

— Чого вони ходять мочитися саме сюди, саме під мої двері? — розпачливо питав аптекар.

Перукар знав чого.

На картині обіч дверей святий архангел та його супутник витягали з води не злощасну рибину, а русалку, синьооку, рудокосу, хвостату, з трьома грудьми замість двох.

— Порушенням звабливої симетрії грудей, — пояснював аптекар, — з образу усунуто все поганське, сексуальне, еротичне і яскраво показано тільки харч, християнський і пісний!

Люди мочилися на знак протесту проти блюзнірства й масонства. Неосвяченою водою й грішним кропилом відвертали напасті та злигодні, що загрожували передмістю через оте богохульство.

Чому він не намалював оту тригруду русалку біля страшного й потворного бандюги з рибиною на спині, яким лякали дітей, примушуючи їх пити риб’ячий жир? Але ж ні. Підсунув її самому архангелові. Безбожник! Блюзнір! І гляньте лишень: з одного боку дверей аптеки — святий архангел Рафаїл з тригрудою русалкою, а з другого — бандюга з рибиною!

— Ну й передмістя, ну й народ! — просторікував перукар, коли аптекар лаяв на всі заставки цвинтарного сторожа за те, що той — нахаба! — запускав кулі просто з могилок у день святого Тенасона — отого, що виносить з пекла жарини й гасить їх.

— Тільки жарини чи й чортів? — спитав перукар.

— Цього не скажу, але кулі над кладовищем у день святого Тенасона, що є святим заступником цього гидкого паскудника, я бачив на власні очі. Здавалося, ніби то злітали в небо могилки.

Ну й передмістя, ну й народ! Босі дітлахи ганяють ганчір’яного м’яча. Гарні бойові півні зі спутаними ногами дзьобають золоті розсипи кукурудзяних зерен і замріяно виспівують своє «кукуріку». Бойовий півень до курей байдужий, а кури тут усі білі та гладкі, мов оперні співачки.

Удари палиці. Крики. Усе передмістя знає, де це. То отой дурбило. Та й вона теж — дає себе лупцювати. Прасувала йому костюм. Старе ганчір’я не обновить ніяка праска. Сказав тобі: стрілки! А ти що зробила? Вогкий піджак треба було підсушити праскою. Бо смердить гірчицею. Луп-луп-луп. От дурбило. А вона теж — терпить його. Та я б на її місці…

— Заткнися, бридка індіанко. Раденька, що знайшла собі чоловічка, який дає хропака вдень і валандається ночами.

— А ти чого роззявила ротяку, хоч возом заїжджай, дивися, щоб дишлем язика не проткнуло.

— Гляди, щоб тобі не проткнуло. Навіщо даєш себе бити?

— Бо так мені подобається.

— Чуєте, подобається, а сама ходить, й від неї тхне арніківкою![1]

— Це краще, ніж марганцівкою!

— Ти так гадаєш?

— Гадаю? Нюхом чую.

— То понюхай краще.

— Тебе нюхати? Я краще здохну!

— Тоді прикуси язика.

— Язик мій: хочу — прикушу, хочу — ні.

— Ото й усе, що в тебе є!

— А в тебе й того нема!

— Годі вам теревені правити. Погляньте краще, як прийнялись паростки «трьох сорочечок Христа», що їх мені подарували. Уже й квіточки розпукуються: і золотенькі, і голубенькі, і ліловенькі.

— Ану покажи язичка, маленький, покажи. Це в нього від нетравлення!

— У мене є іпекакуана[2], якщо хочеш…

— Дякую, візьму в тебе, щоб не зв’язуватися з отим безбожником із аптеки. А нетравлення — це від голоду.

— Звичайно. Це найгірше нетравлення, яке тільки буває. Вони ж, бідолашненькі, їдять вряди-годи, коли вдається чогось роздобути, і їжа не перетравлюється як слід у порожніх шлунках. Бо шлунок уже звик бути порожнім. Отак і ростуть з порожніми шлуночками.

— Оце вже не бреши…

— І ти мене берешся вчити, пані всезнайко!..

— Невдячна. Послухайте, у вас мій наперсток.

— Еге ж бо, мого проковтнув чоловік. Прийшов з цирку під враженням від Трагальдабаса, отого, що ковтає всяку всячину. Грався, грався наперстком, поки й ковтнув. Отак: гам! — і ковтнув.

— А вчора він коли прийшов?

— Хто?

— Та ваш чоловік?

— О третій ночі. Пізня робота й далеко.

— Він у вас, здається, друкар.

— Лінотипіст.

— Вони добре заробляють…

— Зате гублять здоров’я. Від свинцю та кислотних випарів хворіють на сухоти. Та й жити там, де ми живемо… Ніяк не знайдемо порядної квартири.

— Якби ж окремий будиночок з патіо[3], де можна випрати й посушити білизну. Такого теж не знайдеш. Але недалечко, за рогом, — може, чули, — здають будиночок, і досить дешево.

— Поряд з пивничкою?

— Через стіну…

— І задарма не хочу… Хай би навіть хазяїн нам платив, а не ми йому, за те помешкання. Таж там п’яниці не дадуть спокою.

— Біля квіткової крамниці теж не годиться…

— І не кажіть!

— Цілісіньку ніч слухати, як грюкають…

— Дон Раміріто з дружиною?

— Якби то самі Раміріто, а то й духи!

— Виходить, правду люди кажуть, що дон Раміріто — щось середнє між квіткарем і спіритом?

— Середнє, кажете? Не середнє, а посередник він, тобто, медіум, спірит. Вони натирають руками стіл, звичайний собі столик на трьох ніжках без жодного цвяшка чи шурупчика, а потім кожний його щось запитує. Намагнічений і повний духів стіл вистукує відповіді. Але то ще півбіди: згодом стіл вихоплюється з-під їхніх рук і б’ється, мов у нападі епілепсії, а за ним і всі речі, скільки їх є в домі, починають стукатись одна з одною — оце те грюкання, що його чути щоночі.

— Але найгірше все-таки мешкати поблизу пивничок. Бійки, сміх, п’яний вереск. А що діється в «Ангелятках»! Содом і гоморра, як каже моя хрещена. Знаєте, що там коїться?

— Знаю, знаю. Там туалет з усіма вигодами, але без дверей. Люди сідають на унітаз в масках, які їм винаймає господар, а відвідувачі пивнички розважаються, вгадуючи під заклад, хто там сидить. Закладаються на гроші, напої, сигари, цінні речі.

— Оце так забавки!

— І ніхто не скаржиться.

Ну й передмістя, ну й народ! І в засуху і в зливу передмістя завжди однакове. Смітників повно, а на них чого хочеш. Мов старий альманах, сторінки якого гортає вітер. Навіть бідняки йдуть у ногу з суєтою. Відзначають свята, дати, події. Ворота, садочок, будинок з колорадської сосни. На дверях шматок картону з прізвищем власника: «Рок Феллер». Якийсь жартівник дописав унизу: «Збіг прізвищ чисто випадковий». А далі, за будинком Рока Феллера, проти великої цвинтарної брами, стоять рядком пивнички, бари, буфети, винарні та інші диявольські заклади, де можна втопити горе в чарці, хоч би і в оцій пивниці, що має назву «Останнє прощавай», з її неписаним правилом: яка жаба — такий і камінь, які ноги — такі й черевики, які плоди — такі й зернятка, яка хвороба — такі й ліки.

Одненьку — за покійного приятеля, подвійну — за дружину, сестру, брата, потрійну — за батьків або дітей, а після кожної одинарної — подвійну, а то й потрійну.

— Налий-но мені одненьку!

— А мені подвійну!

— І мені подвійну!

— А мені потрійну для піднесення духу. Навіть спаситель розпачливо вигукнув на хресті: «Батьку, батьку, навіщо ти мене покинув?»

І до кожної чарки — закуска з відповідною назвою: «в мирі упокійся» — це чорна смажена квасоля — кав’яр тропіків; «поминки» — печінка, нашпигована зеленою цибулею; «реквієм» — юшка з раків, та така густа, що здається, ніби ковтаєш живу губку.

Поряд з «Останнім прощавай» на розі широкої вулиці, обсадженої шумливими від вітру деревами, яка простяглася вздовж нескінченного цвинтарного муру й похоронної траси, молочної річки з білого цементу, що спускається від міста, вигинаючись м’яко, мов гамак, і вибігає ще біліша аж до великої цвинтарної брами… отож за «Останнім прощавай» притулилась' пивничка «Одноденний цвіт», завжди повна пияків і мух. На стіні замість реклами написано: «Краще стати на якір тут, ніж навпроти».

— А ви знаєте, що… — белькотав якийсь чоловік у жалобі, впавши на надгробок у салоні генуезця Сеполькрі, власника найбільшої в цих місцях майстерні мармурових виробів, — ви знаєте, що таке мармур з прожилками? Що то за плями на мармурі, які його так прикрашають? Ригачка віків!

Італієць звів його на ноги, силоміць одірвавши від одного з надгробків, що їх було виставлено в салоні, так само як у матрацних майстернях виставляють матраци, а в меблевих майстернях — ліжка.

— Ні, сеньйори, я не збираюся ставати на якір, хіба коли помру! — кричав цей чоловік, заходячи в «Одноденний цвіт» по тому, як постояв, ледве тримаючись на ногах, перед пивничкою і посоловілими очима розшифрував напис на стіні. — Якщо ви думаєте, що я стану на якір тут, то ви по… по… по… по…

— «По подрузі Ікс журиться», — у тон йому сказав господар пивнички.

— Мене охоплює такий жаль, аж смішно, але хіба я в цьому винен? Мене охоплює жаль за сеньйорою Ікс… Моя жіночка, сеньйора Ікс, повернулася до Мехіко… Бідолашна, вона мене так кохала, як була жива, а мертва вже не кохає, я вже їй не подобаюсь, а найгірше те, що… Ет, та хіба висловиш своє горе надгробкові, камінній плиті, хресту, мороку, порожнечі? — Помовчавши, він утер заслиненого рота рукавом плаща, уважно оглянув гудзики на ньому й додав: — Ну що ж. Написали, то вже нехай… Але щоб я став на якір тут… не діждетесь! Я заходжу до вас тільки тоді, коли когось із моїх привозять туди…

— Атож, саме тоді, — спокійно мовив господар, кладучи на тарілку очищену редьку. — Покійникові, будь ласка, місце навпроти. Там усім заправляє катюга Тенасон. Це недалечко — тільки перейти вулицю. І не тільки привозять, а ще й ховають.

— Не стану тут на якір… ні… не стану, — торочив своє п’яний, голова йому хилилася на груди, пасма волосся спадали на лоба. — І там ні! — скрикнув він, звівши голову й вищиривши зуби в похмурій посмішці. — Навпроти, на тому кладовищі — нема дурних! Ні тут, ні там… Тепер мені бракує тільки еліксиру!

І, підступаючи до господаря, загорлав:

— Один еліксир, чуєш, ти?

І, бачачи, що той стоїть непорушно, з кам’яним обличчям, докинув:

— Ти мене дратуєш, розумієш? Дратуєш!

— Якщо я тебе дратую, то ти мене виводиш з терпіння!

— Якщо я тебе виводжу з терпіння, то ти мені осоружний.

— Якщо я тобі осоружний, то ти мені гидкий!

— Якщо я тобі гидкий… то ти мені схожий на осла, який тільки й знає, що кричить: «І-а! І-а!»

Якби господарева дружина, що саме верталася з кухні, тримаючи в руках гарячий гарбуз, з якого парувало мачо, й перебирала по ньому пальцями, наче грала на клавішах музичного інструмента, бо їй страшенно пекло, — не надійшла вчасно, її чоловік роздер би п’яницю на шматки. Вона стала, спритна, гнучка, між ними й закричала:

— Не брудни рук об цю погань! Починають з дурних балачок, а кінчають тим, що мало не вбивають один одного. Випий мачо і не звертай на нього уваги!

Ще ніколи не бачила вона свого чоловіка таким лютим. У людей, як і в тварин, бувають такі хвилини, коли розливається жовч, і вони стають мов несамовиті. Причини різні: неоплачені боргові зобов’язання, неприємності з поліцією через напис «Краще стати на якір тут, ніж навпроти», страх через залишені в заставу речі… Муха й та часом дратує, а тут тобі просто в обличчя, до того ж безкарно, кажуть, що ти осел і кричиш, як осел.

— Випий мачо… — повторила жінка, бачачи, що її чоловік трохи заспокоївся, і мовила ще лагідніше: —Зроби таку ласку твоїй Смаглявці, годі тобі сердитись!

Не беручи гарбуза, але й не відмовляючись сьорбнути мачо, — поживного, як шоколад, напою з кукурудзяного борошна, какао та цукру, що його п’ють, коли він гарячий, бо тоді він найкраще засвоюється, — господар перебіг лютим поглядом по сумирних п’яничках, завсідниках його пивнички, й закричав:

— А ви тут на якого біса? Невже ніхто з вас не насмілиться викинути звідси цього паскудника? Невже я сам маю це робити? Розтовкмачте йому на вулиці, хто з нас двох осел. Ну, є охочі?

П’янички, що сиділи рядком на лаві, — хто в сорочці з розстебнутим коміром і закасаними рукавами, хто в самій тільки майці, хто в дощовику на голе тіло, — паралізовані й майже заспиртовані випитим, прокидалися зі свого напівсну, поволі виходячи з стану бездумного чекання.

Почувши, що потрібні добровольці, вони попідводили голови, напіврозплющили повіки над білками, не відкриваючи зіниць.

Смаглявка, що так і стояла між чоловіком і сумним необачним п’яницею, зауважила останньому:

— Вдівцями зостаються через те, що багато цмулять!

— Не тільки через те, мадам, а й через те, що грішать, як тільки трапиться нагода. Вам те краще знати.

— Ах ти наха… — Цього разу вже чоловікові довелося хапати за руки свою дружину, свою супутницю життя, як він її називав, свою Смаглявку — блискучу, гнучку, жваву, мов водяна гадюка.

Коли жінка доказала слово «нахаба», чоловік ледве встиг утримати її за руку з гарбузом, інакше вона б вилила пекучу рідину п’яниці в обличчя.

— Викиньте! Викиньте його! — кричала вона п’яницям, які помалу приходили до тями.

— Не діждете! Ніяка сила не викине мене звідси! Не піду з «Останнього прощавай», поки не вип’ю останнього… О! Через це, мабуть, воно й називається «Останнє… останнє… останнє…»

Один з пияків, миршавий, коротконогий, мов поні, чоловічок без сорочки й майки, в самому тільки дощовику на голому тілі, підвівся з лави, — на зріст він був майже однаковий, і коли сидів, і коли стояв, — і, поворушивши потерплими губами, проказав:

— Доводжу до вашого відома, кабальєро, що це не «Останнє прощавай», а «Одноденний цвіт».

— Он воно що… Ну, коли це не воно, то я пішов… Вельми вдячний! Піду в інше місце… в інше… еге ж! Хвилиночку, панове присяжні, — нерухомі, з дурнуватими обличчями, п’янички на лаві справді скидалися на присяжних, — хвилиночку… Хто сміє зводити на мене наклеп? Хто мене лає й ображає, хто заявляє, що я прикидаюсь? Я вдяг цю жалобу по моїй дружиноньці, що повернулася до Мехіко, по мадам Ікс, але скоро, панове присяжні, я її зніму, тільки це вже інша справа, зовсім інша справа!

І він пішов, заточуючись поміж стінами, які то насувалися на нього, то відступали, пішов у напрямку до бару «Сім морів», найшикарнішого закладу передмістя, де на дзеркальних стінах вигравало палюче сонце, а цвинтарно-біла алебастрова стойка контрастувала з блискотливими пляшками на покритих чорним жалобним лаком полицях.

Щойно ступивши через поріг, удівець замовив «Співчутливу усмішку маркіза» й виклав на стойку купку пожмаканих асигнацій: нехай бачать, що в нього є чим платити за еліксир.

— Не горілка — вогонь, — мовив бармен зі шрамом від ножа через всю щоку.

Пекельний вогонь, — тільки так можна було назвати цю прозору, золотаву рідину, перетворену в пекучий напій способом подвійного перегону; вона як полум’я обпікала язик, ясна і горло. Ковтнувши її, удівець розтулив губи й вищирив зуби, отож у нього й вийшло щось на зразок співчутливої усмішки жорстокого маркіза.

Великі краплі поту виступили в нього на лобі. Його не переставало пекти, дарма, що він махав рукою біля рота, мов віялом.

— Ну то я піду… — врешті насилу озвався він. — Маркіз дуже сумний. А що мені: я молодий, гарний вдівець і можу ще десь зачепитися! Набридло тинятись самотнім гусаком!

Коли він пішов із «Семи морів», йому здавалося, ніби він уже пливе, проте завітав до пивнички «Купідонові крильця» — «злизати крапельку», як висловлювалися місцевим жаргоном. Полум’я «Співчутливої усмішки маркіза» вже згасло. Нараз у нього з’явилося бажання позалицятися до служниці, Голубки Бенавідес. Та йому вліпила ляпаса, і він вийшов не тільки напившись по саму зав’язку, а й закусивши лящем.

Гикаючи й заточуючись, удівець наступив на пса, що спав біля порога. Скривджена тварина, обороняючись, вкусила його за ногу й з пронизливим скавчанням пошкандибала геть.

— Перепрошую… Я гарний молодий удівець і маю право закидати вудку.

У таверні «Ангелятка» тривав поминальний обід. Так уже було заведено. Ніхто не плакав, ніби боячись, що від сліз у ангеляток намокнуть крильця й вони не злетять у небо. Батьки, родичі, хрещені й друзі, відбувши похорон, пили, їли, танцювали або гицали на стільцях під музику, що лунала з чорного грамофона. Прикидаючись веселими, танцювали бідолашні батьки, що були схожі скоріше на людей, яких укусив тарантул, а тим часом частка їхньої щойно похованої плоті вже перетворювалась на прах. Тяжко зітхаючи, танцювали куми з червоними, мов свічки, очима від стримуваних сліз. Поки одні здіймали ногами пилюку, інші споживали медовий напій, прозваний «серцевими краплями», бо спиртне це, зрештою, єдиний засіб, який заспокоює й розслаблює тіло, виведене з рівноваги горем. Чимало поминальників брали напрокат маски для майже макабричного ритуалу у відкритому «ватерклозеті». Вбиральня не мала дверей, тобто це вже був не «клозет», а просто «ватер». Білий унітаз із чорним кругом правив за рятівний пояс для сідниць людей у жалобі. Скільки в цьому було делікатності й комерційного ризику водночас! Не маючи дверей, ба навіть завіски, щоб прикрити клієнта, вбиральня не приховувала, а навпаки, виставляла все, що там відбувалося, приваблюючи погляди тих, що заходили до «Ангеляток» випити й погомоніти, і викликаючи войовничу й духовну цікавість у військових і священиків, котрі заглядали всередину, стоячи на вулиці…

Хтось під маскою спішно зайняв убиральню і, потягши за ланцюжок, проголосив, що це теж музика. То був один з тих невідомих і ледачих жартівників, які водили козу від винарні до буфету, від бару до пивнички, скрізь попиваючи й не даючи впасти ідолові пияцтва. Вони не гребували пити не тільки в крамничках, що продавали горілку на винос, а й у таємних забігайлівках, що торгували під вивісками вуглярень. Там, крім спиртного, можна було придбати вугілля й колоті дрова, тріски й вугільний порох, соснину й сірники, тусові[4] щіточки й скипидар проти ревматизму, пальмові віяла, круглі й трикутні, для роздмухування вогню, засоби від запору й ліки від нежиті. Коли козоводам бракувало грошенят, щоб випити доброго розливного, вони дудлили дешеву погань — «білого папугу» або «анілінівку», вистромивши голову й півтулуба за двері крамнички, щоб дотримуватись закону, який забороняв пити всередині цих «вуглярень», котрі не мали патенту на розлив. Клієнт цмулив спиртне, стоячи однією ногою в крамниці — «поставивши ніжку», як тут казали, — його часом доводилося підтримувати обома руками, щоб не впав, і робив це здебільшого сам господар, бо тільки так, завдяки «поставленій ніжці», він мав право наливати спиртне.

Поліно вилетіло навздогін чоловікові, що втікав. Діставши цурупалком по спині, той заточився.

— Я молодий… я вільний… я гарний удівець… і можу бігати, — приказував він, утікаючи від пласкої, мов дошка, височенної сухорлявої жінки-велетки з маленькою голівкою й чоловічим ім’ям: Онофре Бракамарте.

— Та ні, нічого він у мене не вкрав, — пояснювала Онофре сусідам, котрі з вікон і з дверей дивилися на цю гонитву серед собак, голубів, котів, папуг, білок (зараз, знаєте, розвелося злодіїв, що крадуть і вдень), — нічого він у мене не вкрав. Але скільки прикростей доводиться щодня зазнавати чесній самотній жінці, — бідкалась вона, — а це ще вигадали пити, «поставивши ніжку», — тулуб на вулиці, а нога в крамниці…

— Ач, погналася за джигуном, — весело зауважила жінка в котромусь із вікон, очевидно інформуючи тих, що були в кімнаті, й докинула: — За вдівцем, що ото тиняється тепер скрізь. Уявляю, як би він попорав Онофре, котра тільки й знає заводити комедії з мерцями.

— Комедії? — почувся голос ізсередини. — Треба казати: «медіум», тобто вона медіум: приймає й передає…

— Що передає?

— Можу сказати вам з певністю: вона — таємнича жінка.

— Підозріла?

— Не те слово — я сказав «та-єм-ни-ча», і через це вона приймає послання з того світу й передає їх туди.

— Це ще не привід для того, — знову заговорила жінка у вікні, — щоб прийшов заброда й негречно поводився з нею.

— Кожна жінка заслуговує на гречність, — сказав хтось у кімнаті.

— Не кожна: є жінки для гречності, а є жінки для гречки, тобто для тілесного вдоволення. Коли з такими говорити гречно, то не буде гречки, а з іншими — не можна про гречку, бо не буде гречно.

— Еге ж, усі вони облудники, оті, виряджені, як цей удівець, — мовив швець, який вибіг на вулицю подивитися, що там діється, з черевиком в одній руці й молотком у другій. Повернувшись назад, він розтлумачив своєму котові Хоачіно те, що сказала, визираючи з вікна, сусідка, ота, в котрої, кажуть, вдома є глобус, земна куля, яку можна крутнути одним пальцем. Це їй подарував її чоловік, учитель географії…

— Удівець — облудник? Де? Убий — не бачу, — прогугнявила стара карга, ставши на порозі з мискою білого рису й чорної квасолі — страви, прозваної «маври й християни»; вона пожадливо загрібала страву рукою й запихалася нею, заївшись масним по вуха.

І докинула, пирскаючи рисом і квасолею за кожним словом:

— Оце так допік! Ніколи б не повірила, щоб Онофріта гналася за чоловіком.

— Не гналася б, якби не кортіло, — підпустив шпичку швець, напівсклепивши повіки, бо дим від сигари їв очі.

Кіт, забравшись йому на плече, грався підчепленими на ниточці голубами з бананових шкірок.

— Знаю, знаю. — Стара все кутуляла своїх «маврів і християн», раз у раз стромляючи в рота вказівного пальця, щоб пропхнути рис і квасолю там, де бракувало зубів. Потім замовкла, проводжаючи поглядом Смаглявку, господиню «Одноденного цвіту». — Ти ба. Сама кудись пішла, а вже смеркається. Дивина. Чоловік не відходить від неї ні вдень ні вночі. А чи він їй чоловік? Так кажуть. А може, то й не чоловік. Може, то просто коханець. Краще, коли він їй не чоловік, бо саме коханець підходив би для такої самиці, такого скарбу: смагляве обличчя, двоє примружених, чорних, холодних очей. Так, краще, коли він їй не чоловік. Чоловік, звичайно, користується більшою повагою, але йому не обов’язково бути самцем. А їй треба самця, бо та, що має коханця, має все.

— Ой, що це в мене наморочиться в голові, — мовила стара й ухопилася за одвірок, відчуваючи, як усе обертається перед її очима. Навіть за псом, що вертівся поряд, годі встежити — все крутиться, крутиться й крутиться. Пес. Вона сама. Її голова. Двері. «Маври й християни» — квасоля й рис, перемішані в тарілці. Перші зорі, боязкі, далекі, мов рисинки в квасоляній чорноті ночі, що зависла над небесною бойнею. Захід став кольору оббілованої туші. А вона має вдовольнитися квасолею й рисом. Відколи помер її чоловік, вона не куштувала м’яса. Розтулила пошерхлі губи й усміхнулася кількома розхитаними зубами, які ще залишилися спереду. Як же це вийшло, що вона не куштувала м’яса, відколи помер її чоловік? А той, інший, був на прізвисько Мумія. Прокажений санітар, що доглядав прокажених. Коли приходив, то не роздягався, а розбинтовувався. Весь був у широких бинтах, наче мумія… У нього не було ні виразок, ні чогось іншого, що викликало б відразу. Ні виразок, ні гнійників. Просто він здавався обпеченим чи обвареним луговою водою: з його білястої шкіри сипався порошок як ото з луски сухої рибини — ото й уся хвороба.

Стара мало не закричала, відчувши чиюсь холодну, наче гума, руку на своїй руці. Холодну. Холодну.

То сеньйора Онофре Бракамарте схопила її за руку. Пальцями, немов затягненими в гумові рукавички. Стала перед нею темною постаттю. І озвалась до неї:

— Клео?

— Так. Клеотільда Морено, — відповіла стара. Вона уривчасто дихала з переляку, по спині повзали мурашки. На щастя, з посейбічних істот у неї ще залишився пес, що лежав майже біля ніг, і хоча й спав, його можна було збудити ногою й покликати на захист.

— Забудьте це ім’я. Від цієї хвилини ви Клеопатра, і я принесла вам вісті звідти.

— О боже! — промимрила стара.

— Послання від…

— Мого чоловіка?

— Ні, від Мумії.

— Так, він теж помер.

— Ні, обернувся на сонячний порох, як і все живе.

— Еге ж, він завжди ходив припорошений. Де зупинявся, лишалася купка білого пороху. Якби його збирати, казала я йому, можна було б продавати замість тальку.

— Мумія просив переказати, щоб ви не клопоталися про ближніх; то ма-те-рі-аль-ні істоти, наче тички на земній путі.

— Які ще тички? Ні, сеньйоро Онофріто, бідною я була завжди, але тичкою — ніколи!

— Мовчіть і слухайте послання. Ви не чуєте ієрархій?

— Якщо ієрархії мають щось спільне зі святою трійцею, то я їх, мабуть, чую…

— Ви не чуєте, як планети тихо ступають по небесному склепінню, як зірки ходять навшпиньки на золотих пальчиках? То все люди, перетворені на сонячний порох.

— І Мумія теж ходить пішки? Йому не стало краще?

— Краще чи гірше — таких понять не існує для пороху, для сонячного вихору.

— І не кажіть, сеньйоро, що там усе таке саме, як і тут, — розчаровано мовила стара, чухаючи голову, ніби втираючи слова Бракамарте в рудуватий, укритий рідким, схожим на собачу шерсть, волоссям череп, — якщо там усе таке саме, то навіщо тоді було вмирати? Навіщо тоді помер мій чоловік? Навіщо помер Мумія? Він завжди мріяв їздити в екіпажі, на м’яких ресорах і пухових сидіннях. Щоразу казав мені: на тім світі ми не ходитимемо пішки.

— Нематеріальній істоті не потрібен екіпаж: вона — флюїд.

Стара вивільнила руку з холодних пальців Бракамарте. Але й далі відчувала їх на своїй руці, ніби затягнені в гумову рукавичку, холодні, як у мерця.

— Щось має бути таке, чого ми не знаємо. Я оце якраз, сеньйоро, думала про Мумію. Стривайте, чому я про нього згадала? Забула, та не в цім річ: якраз у цей час надійшли ви й налякали мене своєю холодною рукою. Я подумала, що то сам Мумія, і він справді явився мені, якщо не власною персоною, то у ваших словах, у посланні, яке ви мені передали. Хай вам віддячить за це господь. Погано тільки, що цей нещасний уже не пам’ятає навіть, як мене звуть, і плутає мене з отією, як її, Клеопатрою, що її показували в кіно. Усі тут ходили дивитись не неї. А я ні. Досить з мене моїх власних снів і марень, аби ще ходити в кіно й платити за те, щоб потім мучили нові сни й марення.

На хвилю вона замовкла, а тоді говорила далі:

— A-а, ось чого я подумала про Мумію. Згадала свого законного чоловіка Евсебіо Каравантеса, а про Евсебіо подумала, згадавши чоловіка Смаглявки, а про Смаглявку тому, що вона сама пробігла повз мене, коли ви гналися за якимсь чоловіком і пошпурили в нього головешнею. Вона була сама й кудись бігла.

У чисте надвечірнє небо з вологої землі здіймалися випари, змішуючись із густим п’янким духом магнолій, що пахли корицею; шумливими віялами похитувались чагварамо — високі, напівзасохлі пальми в патіо великих, потонулих у пилюці будинків. День згортав свою білу книгу. З’являлася невиразна тривога. Хотілося скінчити щось, що не кінчалось, хоча святу вже настав кінець. Із земної оболонки Бракамарте з її суворим обличчям, зі щоками, які звисали, мов висячі замки, проступала постать напівпрозорої, ніби вирізьбленої з крижини жінки, осяяної внутрішнім світлом. Може, час будити пса, мого єдиного оборонця? — питала себе стара, все ще сердячись за Клеопатру.

— За нами стоять ангели зі сльозами в очах…

Стара роззирнулась, але нічого не побачила ні позаду, ні попереду себе, крім крижаної, осяяної зсередини електричним світлом постаті, що виступила з негарної оболонки Бракамарте. Так, так, міркувала стара, саме цю божественну істоту й побачив удівець, що тиняється, марячи, коли запропонував їй оте саме, тільки тому його й потягло до цієї гидкої відьми, що стоїть біля мене… Він бачив не її, а ту небесну дівчинку! І вмить покохав її, таку молоденьку.

— Коли життя тікає від нас, — знову заговорила крижана, осяяна електричним світлом жінка, і з уст її полилася музика, — ми починаємо затримувати його спогадами, перепиняємо його мемуарами, щоденниками, річницями, хочемо повернути його назад, але то все нещира гра: краще втікати разом з ним, бігти наввипередки, бо чим далі від нас минуле, тим краще. Життя не має минулого, життя не має пам’яті. Воно йде… йде… і йде… Життя — це порив. Щастя. Слава.