Скорботна п'ятниця

VII

— А хіба ти сам не заперечував, щоб ми виставляли Іуду? — прогугнявив старий Тантаніс, коли йому набридли синові нагадування.

— Скоро Великдень, тату, — згадував той уже кілька разів, — а ми ще не кликали того, що виготовляє Іуд.

— Бо так вирішила твоя мати, щоб тобі ж і догодити. Хіба ти сам на початку року не просив нас облишити звичай виставляти Іуду в дверях крамнички, бо ти, мовляв, от-от кінчаєш свою юридичну науку, вважай, уже адвокат і товариші з тебе кепкують?

— Одне слово, нам це вже не личить, — урвала гугнявого батька мати, яка гладила чорного кота, сидячи в кріслі-гойдалці проти вікна в промінні призахідного сонця.

— Тільки через це ми й не домовлялися з майстром, що виготовляє нам щороку Іуд, — докінчив батько.

— Не домовлялись, але він уже двічі приходив питати: виготовляти чи не виготовляти Іуду, — зауважила мати.

— А тепер Рікардо хоче, щоб ми замовили опудало й виставили в дверях магазину. От і зрозумій цих дітей. Сьогодні одне, а завтра інше. — І після короткої паузи, — поки витягав носовика й ладнався чхнути, але так і не чхнув, — старий додав, звертаючись до сина: — Ти зробиш мамі велику радість. Вона дуже жалкувала. Правда, ти дуже жалкувала?

— Щоб я жалкувала за Іудою… Та хай він горить у пекельному вогні!

— Але ж я бачив, як ти плакала.

— Плакала?

— Так, плакала за страхопудом, який для тебе, — дарма що це Іуда Іскаріот, — сімейна традиція, що йде від діда-прадіда…

— Не знаю, як пояснити, але справді… та ні, синку, ти не зважай я вже стара і плачу через усяку дрібницю.

— Велика буря в маленькій склянці води, — прогугнявив батько Рікардо. — Хоч твоя мати й заперечує, а сльози вона проливає саме через Іуду. Казала…

— Казала, казала! Не вигадуй, чуєш! Я тільки казала, що ніби щось умерло в домі, й це наганяло на мене сум. Бо в нашому домі, скільки я себе пам’ятаю, — та й до того, як я народилася, — виставляти Іуду в святкову суботу було непорушною традицією. А що ще можна було придумати, живучи в містечку?

— Нюхати повітря в процесіях, — тихо прогугнявив старий.

— Северо! — докірливо мовила мати й вела далі: — Як ми тепер, так і мої діди, батьки, брати, не бувши людьми чванливими, — не могли дозволити собі розкоші виступати павичами в процесіях на день подяки, на стрітення, у вербну неділю.

— Мамо, навіщо ти мені все це пояснюєш? Треба виставити Іуду, то виставимо.

— Та ні, синку, це я не тому, що треба чи не треба. Просто я хотіла пояснити тобі, що колись серед людей не було такої плутанини, як оце тепер. Колись кожна людина, кожна сім’я посідала своє певне місце в суспільстві, кожному було ясно, хто він. і як має поводитися згідно зі своїм станом. Таким людям, як ми, комерсантам, що торгували свинячим м’ясом, салом і нутрощами, — свининою, як тепер кажуть, — випадало зображати Іуду у суботу перед Великоднем.

— Як це зображати Іуду? — не зрозумів студент. — І чому це вам, а не багатим, що в них усього повно, всього вдосталь, котрі, мов той Іуда, щодня цілують Христа, примовляючи: «Хай порятує тебе господь!»?

— Так, саме нам доводилося зображати Іуду. Зараз я тобі поясню, як і чому. В усьому є своє «як» і «чому». Так от: для людської злості завжди потрібний якийсь вихід.

— Запобіжний клапан, — прогугнявив старий, пихкаючи люлькою.

— Хай буде клапан, як каже твій батько. І за цей клапан для найпотаємнішого протесту людей нашого стану і правив Іуда, якого виставляли вбраного завжди якоюсь значною особою: доктором, мером, міністром, багачем — це вже як постановлять того року. І цей будиночок, синку, чинив отаку собі невеличку помсту. Тому мені й стало сумно, що занепадає традиція, що цієї великодної суботи Іуда не стоятиме на дверях будинку Тантаніса-Сімоборіо, ти ж бо знаєш, що за твоїм сеньйором батьком ми пишемось Тантанісами, а за мною — Сімборіо.

— Не занепаде, мамо. Треба тільки швидше покликати того майстра, котрий нам щороку виготовляє його, якомога швидше.

— Так, так, я зараз же по нього й пошлю. Йому теж було дуже прикро чути, що цього року не доведеться робити опудала.

— Нехай прийде, я з ним поговорю.

— Навіщо? Йому буде зроблено замовлення, як і щороку, і він його виконає, — тобі нема чого турбуватися, синку.

— Ні, мамо, я хочу з ним поговорити особисто.

— Рікардо хоче, — прогугнявив батько, — щоб Іуда був схожий на котрогось із його професорів, я вже здогадався. На взірець отих манекенів, що їх провозять на демонстрацію.

— А оце вже ні! — запротестувала мати. — Ніколи! Ні в якому разі! Наш Іуда має бути вбраний багачем і схожий на всіх, але ні на кого зокрема. У подобі професора він би втратив привабливість і завдавав би особистої образи.

— Є речі, що мають велике значення для мого тата, — засміявся Рікардо, — і які ти теж береш близько до серця. От я й подумав собі, що ми засмутимо передмістя, якщо не виставимо Іуди, і що з мого боку це буде просто боягузтво.

— Мені подобається, що ти це розумієш, синку, — мовив батько, опустивши голову, але, відразу ж піднявши її, повів далі: — З мого боку негарно було дорікати тобі, але можна було подумати, що ти злякався. А тепер усе виходить на краще.

— От і гаразд, — погодилася мати, — хоч можна також…

— Ні, Крісанто, ніяких «можна» і «також». Бо тут уже одне: або замовляти, або не замовляти, та тільки кожен хоче для себе краще, а не гірше.

— У тебе, Северо, завжди якісь дивні пояснення, що ними ти ще ніколи нічого до ладу не пояснив.

— Ради бога, не сваріться. Тато вже сердиться, тож дай йому спокій, мамо. Я розумію, що він хоче сказати. Не виставляти Іуду для Тантаніса-Сімборіо було б капітуляцією.

— Браво! — схвально вигукнув старий.

Від того вигуку в нього випала з рота череп’яна люлька й розбилась на друзки. Він став навколішки, щоб зібрати їх. Скільки років ця люлька була йому товаришем у хвилини задуми!

— Я тобі куплю нову, тату.

— У нього їх повно — не здумай викидати гроші, — сердито мовила мати. — І він не любить нових люльок. До того ж йому шкідливо стільки курити.

— Усе це зовсім не аргумент проти бажання мого сина подарувати мені люльку.

— Тепер, Северо, — головне — покликати майстра Іуд. Дай боже, щоб він не набрав десь іншої роботи. Бідолаха пішов геть ошелешений, коли прийшов удруге чи втретє, а батько сказав йому, що цього року ми не будемо виставляти Іуди. Мені його було дуже жаль: він такий бідний…

— Йому платять не за бідність, — прогугнявив старий, підводячись із черепками в руці, — а за роботу. До того ж чималі гроші.

— Ото зрадіє бідолаха, — докинула донья Крісанта, — коли дізнається, що в домі Сімборіо не відцуралися традиції.

— Може, хоч це вплине на нього і він нарешті виготовить Іуду, який нас прославить на все передмістя. Останнім часом він робив такі потворні опудала.

— Та то ж для того, щоб дошкульніше висміяти запроданця.

— Висміяти… Він уже не надавав їм людської подоби: мабуть, погубив свої ескізи.

— Я з ним поговорю, — сказав Рікардо, — і попрошу його, щоб він якнайкраще виконав наше замовлення.

— І зробив Іуду схожим на котрогось із твоїх професорів?

— Ні, тату, присягаюся, що ні.

— Я вже казала, — втрутилася донья Крісанта, — що зробити його схожим на когось означало б порушення традиції. Тоді краще й зовсім не виставляти. Опудало має бути таким, щоб воно кожному здавалося схожим на багача, на якого він злий, який саме йому насолив, саме перед ним завинив, і водночас воно не повинне бути схоже на жодну конкретну людину.

— Іуда, щоб насправді бути Іудою, повинен скидатися на кожного з багачів, не будучи схожим ні на кого, — підтвердив дон Северо. — Уперше я це почув, щойно одружився з твоєю матір’ю, коли мій тесть гомонів про щось схоже з одним із своїх братів. І що я тобі маю сказати, — засміявся старий, вищиривши жовті від нікотину зуби, жовті, наче його розбита люлька, наче всі його люльки, — поскільки я був нетутешній і тільки час від часу приїздив продавати коней з Перу, де народився й виріс, вільний і щасливий, під гомін Урубамби, то спершу гадав, що всі оті балачки про Іуду — натяки на мою особу. Мені було незрозуміло, як це люди, поглинуті матеріальними клопотами, обтяжені нелегкою працею, котрі тільки й знали, що кололи свиней, розрубували й розробляли туші, сортуючи м’ясо й нутрощі, знаходили час змагатися в суперечках про Іуду.

— Краще б ти був сидів на своїй Урубамбі.

— А я, мамо? — аж підскочив Рікардо.

— Ох ти ж, дитино моя! — засміялася мати, дивлячись із любов’ю на сина.

— Така вже доля. Двічі разом із товаром, чистокровними кіньми, я мало був не втопився у Тихому океані. Одного разу біля берегів Панами, вдруге — у Фонсекській затоці. Відтоді тільки-но побачу якусь гору чи вулкан, вони мені видаються зовсім маленькими. Хвилі, що здіймалися й падали тоді на корабель, де всі ми чекали смерті, були вдесятеро більші. Ті велетенські, височенні хвилі так і стоять у мене перед очима, геть руйнуючи всякі уявлення про розміри. Після того собори й великі будівлі здавалися мені щонайбільше мурашниками.

— Великими були тільки твої люльки.

— Але по-іншому, так би мовити. Справді, іноді починаєш відчувати і відчуваєш чимраз дужче, що люлька більша від твоєї руки, і через це намагаєшся обхопити її, затиснути пальцями, не дати їй рости далі. А люлька знай росте й росте, і бувають хвилини, коли аж опускаєш руку під її тягарем, — така вона стає велика, так багато місця займає.

— Піду скажу, — підвелася з крісла-гойдалки донья Крісанта, зіпхнувши з колін кота і обтрусивши обома руками кофту й спідницю від шерсті, — піду звелю в крамниці, щоб переказали тому пришелепкуватому майстрові Іуд, що ми хочемо поговорити з ним. Бо вони можуть сказати, що нас немає вдома.

За хвилю вона повернулася.

— А що я вам говорила. Вони вже сказали йому, буцімто нас немає. Добре, що я надійшла. Що то, коли господиня ще вештається. — І, повернувшись до чоловіка, додала: — Він тут.

— Доброго дня вам, — привітався, заходячи, «майстер зрадників», тримаючи сомбреро кінчиками пальців обох рук, що сягали йому до колін.

— Проходь, Матісано. Як твої справи? — мовив у відповідь дон Северо.

— Та йдуть, сеньйоре, йдуть.

— Тобі казала хазяйка, що ми й далі виставлятимемо Іуду?

— Та я ж оце ходила туди, то вже, мабуть, сказала.

— Мамо… — втрутився Рікардо: йому набридли постійні дріб’язкові суперечки між батьками, що їх вони не приховували навіть перед сторонніми людьми.

— Так, сеньйора мені сказала, щоб я, як і в минулі роки, зробив вам опудало. І щоб воно було гарне, показне. Зроблю, як скажете, тільки коштуватиме більше, бо подорожчали матеріали.

— Матеріали… от вигадник, — мовила донья Крісанта, розправляючи спідницю, перше ніж знов усістися в гойдалку; щойно вона там умостилась, як кіт вискочив їй на коліна. — Матеріали — таке скажеш! Старі лахи…

— Старі лахи? Не кажіть, доньє, не кажіть. Дещо, звісно, доводиться використовувати, але полотно, з якого шиється опудало, солома для набивання, фарби, щоб навести брови, вії, губи, та руде волосся на перуку коштують чимраз дорожче.

— А чому б не віддати йому старий татів одяг, що його ми тільки перекидаємо з кутка в куток? — спитав Рікардо.

— Нізащо! — аж підскочила донья Крісанта й мало не підняла за собою гойдалки, скинувши кота й відразу ж за звичкою обтрусивши шерсть з кофти й спідниці. — Тоді твій батько зовсім здуріє!

— Здуріє?

— Цить, стара, цить. Бачиш, сину, коли я починаю згадувати своє дитинство й молоді роки, щасливе життя на Урубамбі, свої найкращі роки в Лімі, коней, Тихий океан, бурю, гори-хвилі, тоді й справді трохи втрачаю розум; для мене спогади — це щось подібне до тихого божевілля.

— Аби нам тільки ці клопоти, правда, тату? — засміявся Рікардо. — Але ж, мамо, невже ми не можемо дати йому якогось старого одягу, щоб одягти Іуду?

— Одні вже вдягли. Є такі ковалі, брати Мансілья на вулиці Естасьйон, дуже гарні чоловіки, — кажуть, вони діти циганів і тутешніх жінок, — так от оці Мансілья надумали теж виставити Іуду, але, не знаючи повір’їв…

— Побрехеньок, — прогундосив дон Северо.

— Не знаючи того, що насправді є, бо народне повір’я — це те, що є насправді, а не те, що пишеться. в книжках або чого навчають у школі, — так от, вони й дали якусь одежину, якої вже не носили, щоб її нап’яли на Іуду, і, починаючи від тієї суботи, стали пити агвардьєнте й геть поспивалися.

— Тим-то, доньє Крісанто, треба йти збирати старий одяг на смітниках, уночі та ще й при чорній свічці. Боронь боже при білій. У мене є чорна свічка. Але чорна свічка потрібна не тільки для того, щоб збирати ганчір’я. Вона необхідна й коли працюєш, коли шиєш уночі опудало, бо світло повинне бути тільки від чорної свічки. Було б великим гріхом і блюзнірством присвічувати собі, шиючи Іуду, свічкою, яка має такий самий колір, що й та, яку ставиш богові.

— Так, це — мистецтво, — зауважив Рікардо.

— Ні, це — магія, — відказав «майстер зрадників».

— От би побачити, як воно робиться. Мабуть, цікаво.

— Досить цікаво. Скажу вам, юначе, що клей, яким усе клеїться, теж не білий. У нього додають зеленої фарби, і виходить, — як його прозвали майстри цієї справи, — «жаб’ячий клей», або «клей Іуди». А голка, якою шиється, втрачає свій магнетизм.

— Не розумію, — сказав Рікардо.

— Ну, магнетизм… Як би це вам пояснити…

— Магнетизм — що тут незрозумілого? — втрутився в розмову батько, даючи поглядом знак синові, щоб той не допитувався.

— Хотілось би все це побачити самому.

— Чорну свічку, зелений клей, голку — на все це можна подивитись. Але коли я зачиняюся, щоб робити опудало, тоді я повинен бути сам. За моєю кімнатою є маленьке патіо з високими стінами, подібне до келії або карцера — без вікон. Самі тільки стіни, підлога й дах. І маленькі двері, щоб туди заходити. Отам я й ховаюся, коли роблю опудало.

— А мій син міг би подивитися?

— Ні, доньє, ні. Його б іще покорчило, не доведи господи, та й мене теж. Там, де я мешкаю…

— А де це ви мешкаєте? — спитав Рікардо.

— Вулиця Піла Сека, два, — це майже на початку вулиці.

— Нам потрібен, — мовив дон Северо, — такий Іуда…

— Однаково він тобі видасться маленьким, серце моє, — урвала його донья Крісанта, — бо ж ти бачив оті велетенські хвилі…

— Мамо… — знов урвав її Рікардо, щоб відвернути чергову сварку.

— Мені, як майстрові, що дорожить своїм добрим ім’ям, належить зробити велике опудало, яке можна бачити звідусіль і щоб його не їло повітря.

— Як це «щоб не їло повітря»? Ні, це таки не чоловік, а мішок з відьомськими чарами.

— Коли, жінко, скульптури ставляться не в приміщенні…

— Атож, ваша правда, сеньйоре. Щоб повітря не їло опудала, я йому збільшую ніс, роблю отакенного носяру на півтора корхи, вуха, як лопухи, рот, мов гамак, від вуха до вуха, зуби-ікла…

— А чому нас не їсть повітря?

— Їсть, доньє Крісанто, їсть. Подивіться на чоловіка, що сидить у кімнаті, а потім подивіться на нього на свіжому повітрі, і він вам видасться іншим. Обличчя й голова ніби менші й тіло тонше. Дебелим слід весь час перебувати на свіжому повітрі, щоб не здаватися такими дебелими.

— А таким худим, як я, сидіти вдома, щоб не здаватися кістяками, — зітхнула донья Крісанта, поклавши руки на плечі синові й пригортаючи його до себе. — Ет, дарма що я така кощава, зате в мене є син, який дарує мені радість і прагнення жити.

— А мене, мабуть, їсть сам Іуда…

— Та ні, тату, тобі треба…

— Йому не зарадять ніякі чудеса, і нічого йому не треба. Він живе своїми люльками і спогадами про Перу. А я, навпаки, живу тільки своїм сином. Крім нього, я нічого не знаю і знати нічого не хочу. Я в ньому вся від початку й до кінця. Скільки любих спогадів зберігає серце, коли маєш такого синочка, — мовила донья Крісанта до Матісано.

Потому між батьками й майстром почалася суперечка за ціну — запеклий герць, у якому дон Северо бився мечем, а його дружина — рапірою. Кожним помахом меча дон Северо відтинав добрячі шматки ціни, яку заправив майстер Іуд, а донья Крісанта тим часом штрикала жертву рапірою, знесиливши її до такої міри, що та вже от-от змушена була б скоритися й погодитися з тим, що давали замовники й що становило половину заправленої ціни. Матісано вдавав із себе ображеного, хапав своє сомбреро, вдаючи, ніби йде геть, і таки доходив до дверей вітальні, оздобленої люстрами на золочених консолях, що сягали стелі, старовинними килимами, статуями мисливців з луками, а тоді вертався від порога, просячи бодай невеликої надвишки. Довго не виходило ні по-їхньому, ні по його. Тантаніси-Сімборіо прикидалися глухими, звертаючи розмову на інші теми, так, наче у вітальні не було ні Матісано, ні їх самих, до кого він звертався. Втручання Рікардо помогло Матісано. Йому буде заплачено, скільки він просить. Батьки пронизали сина шпагами очей. Але нічого вже не могли вдіяти проти нього й неохоче погодилися, звичайно не на все, що просив майстер, а тільки на маленьку надвишку, і Матісано погодився, бо йому зоставалося хіба що повіситись, як тому Іуді, адже нужда сама по собі — добрий зашморг на шиї.