Скорботна п'ятниця

XIII

— Вози!

— Вози Окампо!

— Приїхали вози Окампо!

Хто з пензлем, хто з молотком, а хто зі щіткою, з якої капав клей або клейстер, — одне слово, всі, що працювали, готуючи реквізит для студентської демонстрації, призначеної на скорботну п’ятницю, з галасом та вітальними вигуками вибігли подивитися на вози Окампо. То були велетенські, наче залізничні вагони, хури на чотирьох високих колесах; кожен віз мав ще двоє маленьких поворотних коліс під передком, на якому поважно сиділи ті, що правили кіньми.

Їм дуже подобалось, коли їх називали машталірами; друга назва, «погонич», або, ще гірше, «поганяйло», була зневажлива; слово «візник» їм подобалося менше, ніж «машталір», але більше, ніж «погонич», бо більше відповідало гераклівській статурі, необхідній для того, щоб їхати возом Окампо вулицями міста.

Коли візники заїхали в двір, де малювали, ліпили, шили, пиляли, де стукали молотки, лунали прокльони, сміх та пісні, їм вказали, куди поставити вози, що вони не гаючись і зробили. Потому позлізали з передків, — усього було найнято два вози, — випрягли коней і пішли, ведучи їх за поводи, діставши перед тим у почастунок по склянці горілки.

Коли прибули вози, відразу заметушилася бригада студентів, котрі сяк-так зналися на столярній справі. На возах почали лаштувати платформи, де мали їхати фігури «Жахи християнства» й алегорична група, названа «Ссавці, пияки та грошолови».

Трохи згодом з’явилися Різник і Шалений Мурах з лантухами стружок. Рікардо поглянув на комірчину, де зберігались опудала. Ніхто туди не міг зайти. Ключ був у нього. Несамохіть помацав рукою кишеню. Ключ до всього його задуму… Його мучили докори сумління, що він має замінити дядька Рамона, майстерний Сатирів витвір, одним з Іуд, замовлених майстрові. Він здригнувся. Ні, навряд чи це йому вдасться. Сатир буде присутній при встановленні манекенів і не дасть підмінити свій шедевр, найдосконаліший портрет того типа — знаменитого латифундиста, члена клубу, старого парубка, дядька Ани Хулії, — якимсь примітивним Іудою. Хай навіть у того техаське сомбреро на голові й пістолі за поясом.

Шалений Мурах із стружками в чорній чуприні, яка здавалася ще чорнішою на тлі збудженого блідого кістлявого обличчя, ходив від гурту до гурту, цікавився, розпитував, але не затримувався. Він ніде ніколи не затримувався, вічно «мусив іти», «поспішав». Адже мурахи, пояснював він, завжди кудись біжать, ніколи не затримуються на одному місці.

Відкликав убік Різника й сказав, що дуже заінтригований тією розповіддю про Сімонету.

— Мабуть, тому вона тебе так вразила, що схожа на ту, іншу, боттічеллівську? — спитав він.

— А для мене це одна й та сама особа! — відрубав Різник.

— Одна й та сама? Ха-ха-ха! — засміявся Мурах. — Не будь дитиною. Та ти що, справді так думаєш? Як же вона може бути тією самою, коли боттічеллівська жила ген в якому столітті?

— А метампсихоз?

— Не метампсихоз, а метемпсихоз…

— Заспокойся трошки, сядь.

— Ні, я пішов.

— Зачекай, я тебе підвезу додому.

Обидва замовкли, щоб послухати студентів, котрі хором розучували пісні, які цього року пролунають на святі вперше.

— Колосально! — Мурах на знак схвалення надув щоки й одразу випустив повітря, ляснувши по них долонями. — Оце пісня!

— Знаєш, як пісенька називається? «Хорхенья», і співають її на мотив мексіканської «Нортеньї». — Різник узяв товариша під руку, щоб викликати його на більшу відвертість, і запитав: — Ну, то ти тепер за демонстрацію чи ні?

— І так і ні,

— Тільки не крути. Тут середини бути не може. Або так, або ні.

— На необхідності вибору між цими двома протилежними твердженнями і стоять усі наші диктатури. При сатрапах і тиранах, котрі нами правили споконвіку, було тільки або «так», або «ні». Вони не припускали «і так і ні», отого «так, але…» або ж «ні, але…», бо знали, що в цьому суть демократії.

А студенти хором співали далі:

— Чудово! — вигукнув Мурах і заплескав у долоні. Коли він не рухався сам, то рухались його руки, пальці, очі; за товстими скельцями окулярів, наче хижі комахи, стрибали зіниці. — Яка гарна пародія! — І по короткій паузі схвильовано додав: — У нас, Різниче, все, що не є пародією, є палідонією, тобто я хотів сказати палінодією[8].

— Оця твоя гра словами нагадала мені каламбур про Лоху.

— А ти його знаєш?

— А хто ж не знає.

— Так, чоловіче, є такий дешевенький каламбур…

— Грубий жарт, сказав би я.

— Грубий жарт? Та ні…

— А що в ньому дотепного? Женився такий собі дон Лоха Сігуапате, огидний карлик, — не знаю, чи він досі живий, — з довгою, наче в пляшки, шийкою й вухами, як лопухові листки. Відтоді й пішла приказка, що її ти мені нагадав своєю грою слів: «Найстрашніше на весіллі в Лохи — це сам Лоха, що людей полоха».

А хор співав уже нової пісні:

Кажан, голова підготовчого комітету, який відповідає і за хор, рушив у супроводі співаків туди, де опоряджали вози.

— Ну, як посувається у вас справа, хлопці? — спитав він, подаючи руку Сатирові, відповідальному за вози. У цей час хтось завів:

І хор підхопив:

— Заткніть пельки! — гукнув Кажан, намагаючись утихомирити хлопців.

— Заткни свою! — відповів, виходячи наперед, Фонсека, на прізвисько Сірий, з молотком у руці. Його обличчя кольором скидалося на хліб, що його називають сірим.

— Годі вам, хлопці, гиркатись. Адже ви товариші, борці за одну справу, — примирливо озвався Сатир і, змінивши тон, відповів Кажанові: — Все йде гаразд, і я думаю, що до п’ятниці вози будуть готові. Бракує тільки всяких матеріалів, — треба дістати завтра. Ось я склав список… — Він пошукав у кишенях штанів. — Ні, тут немає. Мабуть, я залишив його в портфелі.

Кажан, який ніколи не вмів стримуватись, пильно стежив за рухами Сірого. Той тремтів і все ще спопеляв його очима, що гнівно блищали на сірому, аж сизому, наче в мерця обличчі. Довгі рукава плаща ніби подовжували й водночас укорочували йому руки, і видно було тільки кінчики пальців, що стискали молоток.

— Отже, буде всього два вози? — спитав Кажан.

— Еге ж, два, — відповів студент, що виліз із-під коліс. — Два великих вози, — провадив він, підходячи до Сатира, котрий стояв, поважно насупивши брови, й схрестивши руки на грудях, і ніби запитуючи всім своїм виглядом: «А для чого ж тоді тут я?»

Студент, який вибрався з-під коліс, на прізвисько Тютюн, любив поговорити й охоче пояснював далі:

— На цьому возі їхатимуть «ссавці», тобто державні службовці, «цмулії» — громадяни, котрі, бачачи, які неподобства чиняться на любій батьківщині, п’ють не просихаючи, і «грошолови» — «гр-гр-гр-рош-шолови», як каже заїка Сарті, — власники розважальних закладів.

— А на другому? — спитав Сметана, білявий хлопець з очима водянистого кольору, який мав звичку схиляти голову набік, ніби для того, щоб краще роздивитися співрозмовника.

— На другому їхатимуть «Жахи християнства», звісна річ, — відповів Кажан.

— Ну ти мені подобаєшся, Кажане, — вищирив жовті зуби білявий студент, що був дратливий на вдачу. — Звісна річ! Може, ти все-таки поясниш, що то за жахи християнства? Якого б ото біса я крився!

— Наприклад, шлюбна ніч… — єхидно кинув хтось з гурту, викликавши загальний регіт.

— Ідіть ви всі к бісовій матері! — розлютився альбінос, згадавши, щó розповідають про його першу шлюбну ніч.

А розповідали, ніби тієї ночі дружина сказала йому, коли вони роздяглись: «Любий, погаси-но світло, щоб я могла тебе краще бачити».

Студент-медик, прозваний Турком, чиє смагляве вилицювате обличчя так і світилося сільською дотепністю, взяв Сметану під руку й мовив:

— Я теж, як і ти, Сметанко, прийшов тільки подивитись, які ж то лялі їхатимуть на возі жахів. Але спершу треба дізнатися, в кого ключ, бо ж вони під сімома замками: це щоб не порозбігалися, перш ніж почнеться отой гармидер.

— Та ключ у Різника, — озвався завжди послужливий Тютюн, який любив стромляти свого носа в усі шпарки, — тільки ж хто знає, куди він зашився. Він щойно ходив тут із Шаленим Мурахом.

— А чого це вони під замком? — обурився Сметана. — Нехай покажуть нам опудала, адже для цього ми й прийшли сюди, правда, Кажане?

Той аж підскочив, наче його вкусила змія.

— Так, я Кажан, але нікого ще не зрадив.

Хлопці дружно зареготали.

У цей час з’явився Різник, який теж нікого ще не зрадив, але був уже готовий це зробити. Він відімкнув кімнату, де зберігались опудала.

— Чудові! Просто чудові! — схвально оцінила інспекційна комісія маріонеток, оцих non plus ultra[9], що так яскраво уособлювали замасковану варварську суть християнства.

Вони гаразд і не роздивились усіх манекенів, бо занадто замилувалися головним шедевром — опудалом, що зображало латифундиста в одіозній подобі дона Рамона Монтемайора-і-Гуаля.

Непогане було опудало святого отця-домовласника, що закочував очі в молитві біля своїх будинків, а також те, яке зображувало загальну неписьменність у подобі генерала, котрий, наче Пілат, омивав руки, перш ніж узяти народ за горлянку.

Високий, худий, із запалими грудьми, Сатир розхитувався на своїх тонких цибатих ногах, дивлячись кудись невидющими очима: він був дуже втішений, що так гарно вийшли ці ганчір’яні ляльки, справжні шедеври карикатурної портретистики.

З’явилися Чиряк і Блощиця, представники від факультету медицини: перший — з обличчям землистого кольору, другий — рожевощокий; перший — худий і кощавий, другий — низенький і тендітний. Медики шукали Кажана, хотіли повідомити його, що строфи про лікарів для бойової пісні студентів уже готові, та поспитати, чи студенти-юристи зробили свою частку.

— Для цього, дітки… — почав Кажан і, думаючи, що казати далі, встромив пальця в носа.

— Не будь свинею, Кажане! — запротестував Блощиця проти не вельми привабливого видовища.

— От дожився — не можна й у носі подлубатися! — мовив Кажан і, скінчивши потрібну операцію, доказав свою попередню думку: — Вам треба піти в провулок Притулку святої Марії і розшукати Баламута й Ананаса. Матеріал для нашої бойової пісні готують вони.

— Ну, і якщо матеріал готовий? — спитав Чиряк, відтягаючи тонкими пальцями шкіру на землистій щоці.

— Якщо він готовий, — відповів Кажан, — то пропоную призначити комісію, таке собі літературне жюрі, яке й відбере з того, що зроблено, строфи для студентського гімну.

— Краще назвати його «Бойова пісня», — озвався Блощиця, — бо це «гімн» — надто вже пишномовне.

— Справді, назва «Бойова пісня», на мою думку, звучить непогано, — погодився Кажан і докинув: — Минув час художників та скульпторів, тепер нехай беруться за діло поети.

— Отже не гаючись, оберемо жюрі й одного пса Цербера, — запропонував Чиряк, що дуже кохався в міфології, — отого собаку, котрий зажене членів жюрі до якоїсь кімнатки й не випускатиме їх звідти, аж поки вони приймуть свою остаточну ухвалу.

— Собаки серед нас немає, тому доручімо це Мавпі, — мовив, давлячись від сміху, Альбінос, чия шкіра була біліша від нафталіну, а очі ховалися за товстими жовтими скельцями окулярів.

— Бо Мавпа — ось він, перед нами, гроза Східного кварталу, — підхопив Кажан і запитав: — Згоден, Мавпочко?

— Згоден, тільки з однією умовою, — відповів Мавпа.

— Викладай!

— Щоб Кажан більше не длубався в носі, — відказав Мавпа, вишкіривши всі свої тридцять два дрібненьких зуби.

— Ти кажеш так, ніби я тільки те й роблю, що длубаюсь у носі, — протестував той. — Це підлий наклеп з твого боку.

— Гаразд, то що я маю робити? — спитав Мавпа все ще з іскорками сміху в очах.

— Якщо в юристів матеріал готовий, — а вірші медиків уже тут, коли оці двоє не обдурюють, — сказав Кажан, — то сьогодні ж призначимо жюрі, й нехай воно, не гаючи часу, збереться на факультеті права.

— Правильно! Правильно! — схвально загули всі.

— Цьому жюрі, — вів далі Кажан, — буде здано всі вірші, і попередньо розглянуті комісіями, і ті, що надійдуть в останню хвилину, — анонімні й написані експромтом прийматимуться теж, — із усього цього матеріалу нехай воно відбере найкращі рядки для нашого гімну…

— Ти знову кажеш «гімн»?

— Ну, бойової пісні, коли це так подобається Блощиці.

— А мені що робити? — спитав Мавпа.

— Зібрати жюрі, замкнути його й тримати, поки воно запише ухвалу, — пояснив Чиряк.

— Гаразд, я згоден, — сказав Мавпа, якому його місія явно подобалась, бо він був добрячий зануда, і, далі шкірячись на всі свої тридцять два зуби, сам заходився длубатися в носі.

— А зараз треба їхати, — сказав Кажан. — Поїдемо в провулок Притулку святої Марії й дізнаємось, чи вже готові вірші в Ананаса й Баламута.

— А ми теж поїдемо? — підскочив до Чиряка Блощиця.

— Еге ж, треба поїхати й нам, — мовив Чиряк, повертаючись до Кажана. — Блощиця візьме з собою вірші про лікарів, і ми зможемо там зробити попередній відбір.

— Гаразд, їдьмо втрьох, але ходімо вже, — погодився Кажан і попрямував до машини, схожої на іржаву миску на колесах. У кабіні сидів Теофіло, шофер, що ніби прийшов із минулого сторіччя.

Задирчав старий мотор, — для цього спершу треба було повернути колінчастий вал, а Теофіло в цій справі був просто маг: круть за ручку — і дир-дир! Машина поїхала під евкаліптами. Вгорі тихо шелестіло листя. Їхали вуличками зі старою повибиваною бруківкою та широкими центральними проспектами, залитими сонячним сяйвом, пожвавленими о цій порі дня.

Поривом вітру в Кажана зірвало сомбреро. Всі рвучко обернулися. Та вже годі було його спіймати. Кажан тільки встиг гукнути: «Мій капелюх!» А його капелюх уже котився по асфальту; машина, яка їхала слідом, розчавила його колесом.

Не впадаючи в розпач, Кажан сказав:

— Самі тобі збитки! Втратив під час виконання службових обов’язків, — ви свідки. Поставлю вимогу перед комітетом, щоб мені купили нове сомбреро.

Машина звернула у безлюдні широкі й довгі заасфальтовані вулиці. Теофіло хвацько крутив кермо, напіврозкривши рота, схожого на фігурний кінець, сомбреро збилось йому на потилицю, закриваючи комір плаща. Він повернув праворуч і, заїхавши в провулок Притулку святої Марії, спинив машину біля першого будинку. Дзвонити не довелося. Двері розчинилися, із них вийшли з кодексами в руках Баламут і Ананас.

— То як воно, поети? — спитав Чиряк, підходячи з Блощицею до них. Кажан забарився в машині, даючи доручення Теофіло піти купити десь сигарет і пляшку рому.

Він аж схопився за голову, коли Блощиця, повернувшись, розпачливо заявив:

— Чуєш, Кажане, таж вони нічогісінько не зробили!

— Вигадки! — заперечив Кажан і рушив до будинку.

— Справді, ми нічого ще не зробили, — мовив Баламут, ніяково розвівши руками.

— Він що, жартує, Ананасе? — спитав Кажан.

— Нам треба було зубрити карний кодекс. Коли ж, по-твоєму, ми мали…

— Нікчеми ви, та й годі! — обурився Блощиця, вдаряючи кулаком об долоню.

— В такому разі, — озвався Чиряк, — нехай складають бойову пісню студентів тільки з варіантів, поданих медиками, і тоді ніякого жюрі не треба.

Кажан, хитріший від товаришів, чув нюхом, що Ананас і Баламут казали неправду. Він мовчав і уважно обмацував очима стіни, стелю, підлогу, меблі, захаращені книжками столи.

— Юристи теж мають бути представлені, — глибокодумно заявив він, увесь час пильно роздивляючись довкола хитро примруженими очима і врешті запитав: — У кого є сигарети?

Баламут дістав портсигар. Сиділи мовчки, наче над небіжчиком. Сиділи над мертвим тілом ще не написаної поезії, не знали, що робити далі, чи йти, чи залишитися. Хотілося плюнути в пику цим горе-поетам, пошматувати клятущі кодекси…

— Не може цього бути, — врешті порушив мовчанку Чиряк. — Просто їм, мабуть, не подобається те, що вони написали. Можливо, воно не досить а-ван-гар-дист-ське, — проскандував він. — Але однаково вони повинні показати нам, що в них вийшло.

Погляд, яким обмінявся Баламут із Ананасом, потвердив підозру. Цей погляд перехопили, й поети засміялися.

— Я ж казав, що це вигадки, — мовив Кажан, випинаючи груди й стромляючи руки в кишені дощовика.

— Та ні ж бо, у нас справді нічого немає, — боронився Ананас.

— Покажіть! Покажіть! — заволав Блощиця і, не чекаючи, заходився висувати шухляди шаф та письмових столів.

Полетіли в усі боки аркуші паперу, вирізки з газет і журналів, портрети, передруковані молитви, альбоми, брошури, ладанки, свячені гілочки, медалі, асигнації, які вийшли з обігу…

— Справді нічого немає, хлопці, — запевняв Баламут. — Годі тобі, Блощице, перекидати все догори дном.

— А от і є! — вигукнув Кажан, і з-поміж сторінок карного кодексу випало кілька аркушів з віршами.

— Ого скільки! — радо вигукнув Чиряк.

— Тут буде на чотири гімни, — оголосив Блощиця, із радості став витанцьовувати й відразу ж поправився: — Ой, що це я кажу, — на чотири бойові пісні.

Кажан дістав ще одну сигарету з Баламутового портсигара й встромив її в зуби, а його зизі очі тим часом швидко бігали по рядках, по строфах… Коли зизоокі читають, то літери ламаються й літають, мов сухе листя під вітром.

— На мою думку, гарно… ось тут… і отут… і отут, — показував він пальцем Чирякові, який читав, ворушачи губами.

— А мені? — Блощиця простяг руку по аркуші, які ті двоє вже прочитали, і додав: — Головне — не квапитись із висновками.

— А ніхто й не квапиться, — відказав Кажан. — Але відразу видно, що вірші добрі, а деякі просто геніальні…

— Жюрі само відбере, — сказав Блощиця.

— До чого тут жюрі? — докинув Ананас, худющий, як макаронина. — Я певний, що студентську пісню мають складати всі, а не два-три поети.

— Я гадаю, — озвався Чиряк, — що коли жюрі вирішить змінити щось у віршах, складених Ананасом і Баламутом, скажімо, якусь строфу, чи там ухвалить щось додати, то Ананас і Баламут не заперечуватимуть…

— Звісно, жюрі має повне право змінювати, викидати, додавати, — погодився Баламут.

— Ваша присутність обов’язкова, — сказав Чиряк.

— Ні, — заперечив Блощиця, — вони не можуть бути авторами й членами жюрі водночас.

— Розумію, Блощице, — мовив, плеснувши його по плечу, Баламут, — ти хочеш протягти кілька своїх віршиків.

— Іди ти геть!

— Ясно, що вони не можуть бути авторами й членами жюрі водночас, — сказав Кажан, — але чому б їм не постояти біля дверей кімнати, де засідатиме жюрі, на випадок, коли виникне потреба порадитись із ними щодо якоїсь зміни? Скажу вам одне. Я дуже радий, що гімн студентів уже майже готовий.

— Не гімн, а бойова пісня, — сердито виправив Блощиця.

— Як голова підготовчого комітету, пропоную призначити жюрі в складі Кота…

— Нехай він спершу присягається, що не бере участі в конкурсі, — озвався Блощиця, дріб’язково вимогливий до всього, що стосувалося демонстрації.

— Звичайно, — підтримав його Чиряк, — а оскільки мені відомо, що Тютюн участі в конкурсі не бере, то він може бути представником від медиків. Ще треба когось від аптекарів…

— Але спершу кожен із них — і Кіт, і Тютюн, і той аптекар — повинні присягнутися, що не подали на конкурс жодного вірша, — стояв на своєму Блощиця.

Врешті жюрі було затверджено в такому складі.