Скорботна п'ятниця

IX

Ватаги, чи то пак комісії студентів, уповноважені збирати кошти, бігали по місту зі швидкістю блискавок. Призначені Пе Ка Ес Де (підготовчим комітетом скорботної демонстрації) і добровольці. Торговельні заклади — всі або майже всі в чужоземних руках — зі сміхом і побоюванням приймали гурти веселих і хитромудрих хлопців. Бакалійники, дрібні крамарі, торговці всяким начинням — ніхто не здатний був уникнути ні скальпелів студентів-медиків, ні вагів студентів-юристів, ані ступки студентів-фармакологів. Комісія, що «стригла комерцію» в центрі міста (а стригла вона її під нуль, а точніше під багато нулів після реальних одиниць), вривалася до магазинів у години найбільшого притоку покупців, коли зала була повна народу, — щоб усе виглядало більш театрально. І з комерсантового гаманця або з каси з’являлися купюри або чеки. Той, що вимахував скальпелем, у масці-черепі та білому балахоні, приймав данину в ім’я Смерті, покровительки студентів-медиків. Потім церемонійно передавав її представникові юристів, у масці й чорній тозі, щоб зважив її на вагах Феміди, а той, якщо вага його задовольняла, вручав чинш студентові-фармакологові, вбраному середньовічним алхіміком, який клав гроші в ступку, вдаючи, ніби розтирає їх.

Завершивши церемонію в одному магазині, переходили до іншого, співаючи на весь голос:

Магазин Піднебесної імперії, де на видному місці висів портрет президента Сун Ят-сена й де китайці щороку бучно справляли річницю проголошення Китайської Народної Республіки, так от, магазин Піднебесної імперії, як його вперто називали тут, славився тим, що завжди найбільше жертвував на студентське свято скорботної п’ятниці. Жертвував гроші, дарував гірлянди та драпрі у вигляді драконів, гусениць, метеликів, зірок для оздоблення фасадів університетських корпусів, а також коробочки із серпантином, що вибухали сотнями, ба навіть тисячами під час підіймання чорного прапора й оголошення канікул. А все для того, щоб не говорили про «жовту небезпеку».

Обхід магазинів тривав два-три дні. Ліванських — у передмісті Конкордія (одна-однісінька вулиця, а на ній — мільйон ліванців), німецьких — по критих галереях, турецьких — довкола центрального ринку. Рідше траплялася крамничка якогось християнина, сина своєї вітчизни, що завжди був у поганому настрої.

Якийсь передчасно облисілий студент, перевдягнений ченцем, ішов, примовляючи під супровід брязкалець:

А коли зустрічав по дорозі жінок, то співав:

Гурт студентів, що сунув за ним, підхоплював хором:

Менш показною була робота комісії, відповідальної за випуск «І не введи нас у спокусу…», щорічника про чотириногих і голкошерстих, про паскудників і скупу багату рідню, про рогоносців, флібустьєрів, священиків, веселих дівчат із будинку розпусти та про інші химерні явища.

Насамперед треба було обпатрати матеріал, — жарти тут чомусь звалися «пір’ям», — тобто дібрати жарти й плітки, зокрема вірші, нафаршировані натяками, а також прозу, авторів якої ніхто не звинувачував би у прямолінійності.

Обпатраний матеріал належало звільнити від довгих розумувань, через брак місця, або ж бодай скоротити, додати чи зняти щось навіть без згоди автора, бо співробітництво з журналом було здебільшого стихійне й анонімне.

У такому ж стилі працювали комісії по виготовленню плакатів, організації процесії та опорядженню возів, — остання була чи не найважливішою.

Тантаніс, Різник, — син і внук різників, — завдяки своїй активності був головною фігурою в цій комісії поряд з Майтінесом Пералем — Сатиром, а часом, коли той був відсутній, навіть виступав у ролі «віце-диктатора».

Кожна комісія складалася з диктатора чи президента, віце-президента та помічників або «високих посіпак».

Отож Різник був віце-президентом комісії, відповідальної за опорядження возів, які в скорботну п’ятницю мали проїхати вулицями столиці. Цей керівний пост мав допомогти йому здійснити секретний план: непомітно усунути опудало дона Рамона Монтемайора-і-Гуаля з воза «Жахи християнства».

Крім того, його завдання полегшувалося тим, що на возі мало бути дуже багато інших фігур. Аж цілих десять. Одні живі, що їх представлятимуть студенти, перевдягнені тиранами, катами, військовими й поліцаями. Інші — зроблені з картону й тканини. Кривавий синтез пошарпаної вибухами історії. Щоб мовчазне суспільство, звикле до реклам, побачило, яким сумирним було поганське варварство проти варварства християнського.

У тісному передмісті Галліто, де густо розгалужуються вулиці та вулички, — сюди, туди й на всі боки, — з глибині великого барака, відокремленого перегородкою від великого гаража, що обслуговував якесь міжнародне транспортне агентство, надаючи притулок його машинам, студенти працювали над реквізитом для возів, а їм допомагали студенти академії мистецтв, для котрих малювання й скульптура — їхній хліб.

Сатир сам узявся за «дядька» Рамона. Виходило бездоганно. Йому вдався образ цього «дядька»-багача: застигла люта посмішка, коротенькі ручки з жіночими долоньками, пихато випнуті груди, криві ноженята.

І в міру того, як фігура латифундиста, котрий був одним з найжорстокіших, найлютіших представників свого класу, ставала все довершенішою під умілими руками Сатира, що працював натхненно, воркуючи, мов кіт, із запаленою сигаретою в міцно стиснутих губах, посилювався, розгорався бій, що його Різник вів із самим собою. Покінчити з привілеями… ні, ні, він про це ніколи не обмовився й словом, тут він не піде проти своїх переконань. Він задумав інше. Його план полягав у тому, щоб викрасти опудало дядька Рамона, не залишивши порожнього місця на возі, аби ніхто не помітив пропажі. Тільки ж як це він, хлопець із простого народу, збирається вирятувати від ганьби багача, паскудника, п’яницю, звірюку, тирана й себелюбця. Але ж уста Ани Хулії… Вона дозволяє цілувати себе й торкатися грудей. Так, він повинен викрасти опудало, що його закінчує Сатир, щасливий, усміхнений, схиляючи голову то на один, то на другий бік.

Он він узяв пензля, щоб завершити роботу. Мазнув тут, мазнув там і нарешті лишився вдоволений. Повернувся спиною, відійшов кілька кроків, щоб подивитися збоку на свою роботу, став до неї обличчям і вигукнув:

— Бездоганно! Правда, бездоганно, Різниче?

Студенти, які працювали поряд, — хто з молотком, хто з пензлем, — над фігурами, прапорами, плакатами, оточили Сатира, вітаючи його обіймами та оплесками з цим майстерним витвором.

Сатир дістав носовика, витер піт з обличчя, — обіднє сонце смалило просто з зеніту, — і сів на дерев’яний оцупок, що правив йому за стілець. Сидів, схрестивши свої тонкі цибаті ноги.

— Та ти ж художник, а вивчаєш медицину?

— А що дає у нас мистецтво? Ні, Різниче, я не хочу ані смоктати лапу, ані емігрувати. Як лікар, я знайду сяке-таке місце і в себе на батьківщині. А як художник — або здихатиму з голоду, або ж емігрую — подамся до Мексіки, до Аргентіни, до Парижа. А вже там інша справа: там художник, скульптор, музикант цінується так само, як і лікар, коли не більше.

— Згоден, — озвався скульптор Галерник, — оце і є проблема проблем для всіх нас — скульпторів, художників, музикантів. — У Галерника, коли він говорив, так ходив кадик, наче він випльовував кожне слово разом з адамовим яблуком. — З плином часу ми чимраз дужче переймаємося якоюсь ніби тугою за батьківщиною, та такою тугою, що, навіть живучи тут, не знати чому почуваємо себе закинутими далеко-далеко… Далеко від усього ворожого нам, ворожого до такої міри, що коли хтось із нас досягає певних висот у своєму мистецтві, то запитує себе: який тобі тут пожиток з усього цього художнього свисту? І нічого йому не залишається, як емігрувати.

— Але скажи, Галернику, чому ж ти вчишся в академії мистецтв, а не пішов на медицину або на право? — спитав Тантавіс байдужим голосом, більше думаючи про дядька Рамона та груди Ани Хулії.

— Не пішов, та й годі. Не тому, що не хотів, а тому, що не був бакалавром, старий. А в нас без ступеня бакалавра…

— Зате ти будеш великим скульптором…

— Великим чи малим, Різниче, то мені байдуже, — відказав, звівши очі, Галерник; а очі в нього були, наче мигдалини: серед білкового обширу — чорні-чорнющі зіниці, — аби скульптором…

— Гарна вийшла дискусія, — мовив, підводячись, Сатир, — але треба ворушитися, бо час не жде.

Усі підвелися, й кожен узявся до свого діла.

— А ти, Річарде, — наказав Тантанісові Сатир, — забери дона Рамона й тримай його там, де й інші опудала. Візьми ключа, й нехай він буде в тебе, бо я його неодмінно загублю.

«Злодієві й ключі в руки», — мовив подумки Рікардо Тантаніс, підняв ляльку, зроблену з картону й накрохмаленої тканини, що так чудово зображала дядька Ани Хулії, й поніс, щоб замкнути на ключ у маленькій кімнаті, вікно якої виходило на вбиральні гаража.

— Яка волога ця кімната, і як у ній смердить, — зауважив Різник, повернувшись назад.

— Відколи це ти, Річарде, — спитав один з художників, — оцим «Річарде» він передражнив Сатира, — став скаржитись на сморід, коли у тебе вдома смердить тельбухами?

— Прошу вибачити за втручання, — мовив Галерник, весело засміявшись, — все-таки добре, що ці багачі, бодай у шкурі опудал, зазнають, як то воно приємно бути замкненим у вологій і смердючій буцегарні.

— Чуєш, Сатире, нехай краще ключ буде в тебе, тримай його десь сам, — мовив Тантаніс, бажаючи позбутися шматочка нікельованого металу, що пік йому руку.

Ключ… Малесенька ніжка серафима… Серефими погубили ніжки, які тепер обернулися на ключі: зубці — то пальчики, а дірочки там, де були щиколотки… Тьху, чого це лізе в голову дурна казка, що її він чув у дитинстві. Коли так, то вже краще було б згадати казку Шахразади про ключ, який відмикав двоє дверей: двері вірності товаришам, ближнім з твого соціального стану, й двері зради. Оцей ключ полегшив би його плани.

Візник? І навіть вільний! Дуже доречно. Тут, бачте, навіть є ще візник? Стара тарадайка на нових колесах запряжена двома шкапами, що світили ребрами, мов на рентгенограмі.

Тантаніс звелів візникові, який смердів йодоформом, підвезти його до рогу вулиці Піла Сека. Не треба, щоб той знав точну адресу. Сигарету… Дим, дим замість думок… Окуляри, чорні окуляри… Сховатися. Сховати очі. Сховатися від самого себе. Ще одну сигарету… Тютюн і йодоформ… Єдина надія, що майстер, котрий виготовляв Іуд, відмовиться. Піла Сека… В іншому кінці міста. Колеса… Іще якісь колеса… Та це ж ті самі колеса, тільки часом торохтять, як інші колеса. Ключ відтягує кишеню. Він уже боявся, щоб не перекинулась перехняблена під вагою ключа тарадайка, але, мабуть, ключ тільки видавався важким. Кожен порух візника гнав на нього хвилі йодоформу. Ангели-серафими… Вірність підготовчому комітетові — ха-ха-ха… Велике діло — куди ж, пак! Одне опудало замість іншого, підмінити дядька Рамона на возі… яке це має значення, коли чим далі, тим злочиннішими стають варвари-християни! А з якого металу зроблені хлопці-студенти, що не розкладаються морально? Вийти з домашнього затишку, де був достаток, добробут, ласка, ніжність, і на власні очі побачити тюрми, шпиталі, нетрі, жахи й злидні мешканців дна…

Тарадайка спинилася. Ріг вулиці Піла Сека. Заплатив і почекав, доки візник поїде.

А онде в тому будинку, напевно, й мешкає той чоловік, що виготовляє Іуд. Перш ніж постукати, прочитав напис на прикріпленій до стіни кам’яній табличці. Вона проголошувала: «Художник». Ні більш ні менш. Просто — «Художник».

Постукав бронзовим молотком, узявшись за позолочену ручку, вистромлену крізь двері, мов рука дружби. За якусь хвилю, — йому так нетерпеливилося, що здалося, минуло ціле століття, — двері відчинила жінка, вся в чорному, сива, але зі свіжим обличчям.

— До кого ви? — спитала вона.

— До сеньйора Матісано, якщо він удома.

— Сімонето, — мовила, підвищивши голос, жінка й звеліла комусь у приміщенні: — Подивись-но, чи є художник. Як завжди, працює, зачинившись у себе, — сказала, знов повертаючись до відвідувача. — Ми й самі ніколи не знаємо, чи він удома. Нема гірше, як вийти заміж за художника. Повірте мені. На художників ніяк не можна покладатися — такі це непевні люди, ніколи не знаєш, коли на них найде натхнення, а воно, пробачте, оце натхнення, находить на них так само, як ото охота помочитися на хворих. Отак і з художниками: коли на них находить натхнення, тоді хай хоч стеля валиться їм на голову. Я вже не кажу про те, що в нас тільки одна донька, на більше не стало часу саме через оте натхнення. Ну то що, доню, тато вдома.

— Удома! — гукнув дзвінкий голосок з глибини квартири. — Питає, хто до нього прийшов.

— Скажіть йому, сеньйоро, — поквапливо відповів Рікардо, — що прийшов син сеньйорів Тантанісів.

— О, дуже приємно, а я художникова дружина. Сімонето, скажи татові, що прийшов син рі… (вона була мало не бовкнула «різників») сеньйорів Тантанісів.

Але художник уже йшов до дверей, витираючи руки ганчіркою, змоченою скипидаром, і ще з патіо, — оскільки двері звідти розчинялись просто до вітальні, — привітався:

— Доброго здоров’я, юначе! Прошу, заходьте.

Рікардо зайшов, але мало був не подав руку доньці замість її батька. Обік своєї матусі, тонкої й довгої, мов стеблина лілії, просто перед ним стояла усміхнена п’ятнадцятирічна Сімонета. Смагляве золотисте обличчя, сині очі, опушені віями, що злітали аж до брів, вигнутих правильними дугами.

— Оце я зайшов до вас… — промимрив Тантаніс, засліплений красою Сімонети.

— Ви тільки не подумайте, що я забув про замовлення ваших тата й мами. Щоправда, я зробив не все, що сподівався зробити за цей час. Боліла кила. Вилізла після операції. Не доведи господи мати килу. Відколи в мене видалили апендикс, у мене час від часу болить кила, а я боюся ще раз лягти на операцію.

— Чому?

— Бо Сімонета, моя донька, якось принесла французький журнал і переклала дещо звідти. Там писали, що з тисячі оперованих під анестезією один залишається на операційному столі.

— Але ж…

— Знаєте, юначе, навіть імовірність один на тисячу, хоч хай яка мала, все ж страшна для таких, як я, котрі дуже бояться смерті. Як я вам уже сказав, я трохи затримався з роботою, бо маю багато інших замовлень.

— А я прийшов…

— Сказати, щоб я вам не робив Іуди? Розумію. Повірте мені, я все розумію. Уявіть собі, Сімонета, моя донька, яка навчається в гувернанток, теж не хоче, щоб я робив Іуд.

— Мене прозивають Іудиною сестрою, — мовила Сімонета співучим, переливчастим, кришталевим голосом, — бо тато виготовляє Іуд.

— Зовсім навпаки, зовсім навпаки, — заперечив Тантаніс. — Я прийшов попросити вас, щоб ви, коли це можливо, замість одного, зробили два опудала.

— Двох Іуд?

— Так, двох Іуд.

— Ти диви, — зауважила жінка, котра говорила більше носом, аніж ротом.

— Нечувано! — розкинув руки Матісано. — Знаєте, є речі, що зворушують нас, митців. Новизна, таке, чого не побачиш щодня, тому справжній художник завжди шукає…

— …таке, чого не побачиш щодня, — доказала своїм мелодійним голосом Сімонета.

— Кращого визначення мистецтву й не даси, — усміхнувшись, мовив Рікардо Тантаніс, хоча художникова дружина, промовляючи в ніс, дала йому зовсім інше визначення:

— Мистецтво — це бредня…

— Балакай, балакай, — урвав її Матісано, — а я тобі кажу: мистецтво — це все, так, усе, поки воно залишається мистецтвом.

Сімонета повела своїми круглими синіми, інколи аж зеленими очима туди, де стояв, уже поза простором, юний відвідувач. Поза простором, бо він перед цим невимовним створінням ніби перенісся з країни вічної весни в весну Боттічеллі.

— Я б хотів подивитися деякі ваші роботи, — сказав Рікардо, намагаючись продовжити відвідини.

— Проходьте сюди. Це майстерня. Справжня тюрма. Хіба тут даси лад, коли все тепер коштує так дорого. І важко знайти помічників… — В одному з кутків майстер підняв полотно: на дерев’яних лавах красувався шерег святих, ангелів і непорочних дів, що дивилися на них скляними очима. — Усе це замовлення з нашого міста, зі столиці, а також з деяких довколишніх селищ. Чернечим братствам уже набридло бачити одні й ті самі лики святих, і вони їх замінюють. Замовляючи, кажуть: зроби так, щоб лик був інший. Як бачите, я роблю також горщики. Мистецтво на службі домашнього побуту. Горнята з фігурами тварин. За них добре платять. Горнята для багатих домів…

— Авжеж, — погодився Рікардо, — бо в бідних халупах замість горнят користуються старими череп'яними баняками, потрісканими й пощербленими з усіх боків… — І всміхнувся до Сімонети, котра, теж усміхаючись, нервово стріпувала своїми кучерями, що спадали на її чудові плечі.

— Дуже дотепно! — вигукнула мати. — Старі череп’яні баняки, потріскані й пощерблені з усіх боків… Так, це також наші горнята, які ми колись продавали. А тепер замість них ми продаємо ведмедів, слонів, котів і качок, що спокушають дітей порозбивати їх і допастися до ласощів, які заховано всередині. Адже все має свою солодку серединку…

Сімонета відчула, як зашарілися її щоки. Їй було соромно за матір, що так недоладно висловлювала свої думки перед людьми.

— А де ж Іуди? — спитав Рікардо. Він хотів побачити, як майстер їх робить.

— A-а, Іуди… Їх не можна показувати, доки не закінчиш.

— Забобони…

— Яких треба дотримуватися, — відказав майстер.

— Дотримуватися треба тільки святих заповідей, — озвалася в ніс його дружина.

— Це примхи, сказав би я, — звернувся Рікардо до Сімонети, зачарований її виглядом, — у художників, сеньйорито, свої примхи. Та й у вас мають бути свої забобони…

— Усі ми трохи забобонні, чи не так?

— Тільки у жінок забобон зветься кокетством.

— То це ви мене називаєте кокеткою?

— Так, Сімонето, він тебе називає кокеткою. Але я мовчу. Цей юнак — студент…

— …права, — підказав Рікардо.

— От і маєш нагоду, — вела далі мати. — Можеш його спитати…

— Атож. Скажіть, це правда, що на демонстрації у скорботну п’ятницю мають провезти архієпископа верхи на ослі? Ой, ні, не сеньйора архієпископа, — виправилася, зніяковівши, Сімонета, — а його подобу?

— Це вже неповага, — зауважила сеньйора.

— Чому неповага, жінко? Чим архієпископ, хоч який він там є, кращий від Христа?

— Куди це ти хилиш?

— А туди, що Ісус в’їхав у Єрусалим верхи на ослі.

— Бо тоді так було заведено…

— Ні, жінко…

— Не можу сказати вам нічого певного, сеньйорито, — відповів Рікардо Сімонеті, поїдаючи її очима, — бо не належу до організаторів демонстрації, а ті, що її готують, тримають усе в суворій таємниці.

— Як тато своїх Іуд?

— До речі, про Іуд, — мовив Матісано, ставши перед Тантанісом. — Замість одного ви тепер хочете мати аж двох. Що ж, можна зробити, тільки мені треба знати, чи такого самого завбільшки, схожого, чи інакшого…

— Зараз поясню. Я хочу, щоб бодай один з них був убраний латифундистом, багатим латифундистом. Широке сомбреро, пістолі й таке інше…

— Тоді вам доведеться заплатити вдвоє дорожче.

— Замість тридцяти динарів одержите всі шістдесят.

— Коли в сім’ї заводяться грошенята, — зауважила дружина, — Сімонета в цей час нахилилася погладити песика, що лащився до неї, — то подвоюються й витрати, їх стає удвічі більше.

— І ви заберете їх, як домовлено, — в четвер перед скорботною п’ятницею…

— Перед п’ятницею, в яку має відбутися демонстрація, — озвалася Сімонета, бавлячись із песиком, що розгавкався.

— Краще, якби в середу… — сказав Тантаніс.

— У середу?

— Якщо ви не проти, я сам заберу їх у вас. Так буде краще. Тоді й заплачу вам решту. Тато дав вам завдаток?

— Та трохи дав. Але не турбуйтесь: я підписуюся під зобов’язанням на двох Іскаріотів, — відказав майстер і безгучно засміявся.

Песик заливчасто гавкав на Рікардо. Коли Тантаніс розпрощався й пішов, а майстер, зачинивши за ним двері, повернувся до кімнати, дружина сказала:

— Цей хлопець — погана людина.

— Що ти верзеш, жінко!

— Інстинкт не обманює тварин. А Муця, щойно обнюхавши відвідувача, оголосив йому війну.

— Дивно, бо запах, яким він просяк, — це запах свинячих тельбухів…

— Тату! — запротестувала Сімонета й додала: — А мені він видався чарівним хлопцем.

— Чарівним? Посоромилася б батька й матері!

— Тепер зрозуміло, навіщо йому аж два Іуди напередодні демонстрації, — знову вступила в розмову дружина. — Спершу вони знадобляться йому для демонстрації, а пізніше у великодню суботу, він виставить їх на своєму домі.

Майстер здвигнув плечима.

— Аби мені добре платили, а інше мене не обходить.

— Отак і не інакше, — мовила дружина. — Художники, ці великі невдахи, завжди кінчають погано. Пам’ятаєш дона Хако, которий пустив собі кулю, коли побачив, що спіймався на гарячому. А теж був великий художник…

— Мамо, дона Хако звинуватили в тому, що він виготовляв бомби.

— А тепер, мамо й доню, дайте мені спокій. Я пішов, бо в мене натхнення.

— А мені, — сказала Сімонета, — треба йти вивчити святе писання, — і, розгорнувши книжку, стала читати: — «Від трубного звуку…»

— Від удару, — поправила мати.

— Ні, мамо: «Від трубного звуку впали стіни Ієрихона».