Скорботна п'ятниця

XVII

Що ж це воно діється? Кого ви запитуєте — мене? Спитайте в тих, хто може цьому зарадити, у чиїх руках влада, військо, поліція. Але щось же треба робити. Так. Так. Щось треба робити. Піти до дружини міністра внутрішніх справ і про все розповісти. Звичайно, їм це відомо. Але звернутися до влади від імені світських дам не завадить. Піти до міністрової дружини, а та вже зуміє переговорити зі своїм чоловіком. Не можна давати волю отим шибайголовам. Не можна. Ну то й що, як вони студенти? Хай вони будуть і перестуденти, але хто їм дав право перетворювати скорботну п’ятницю на карнавальну п’ятницю? Або, як вони кажуть блазнюючи: п’ятницю скорботи усіх незайманих дівчат. Почнімо з цього. До того ж вони виступають проти святої матері-церкви, суспільства, уряду! Проти уряду — то нехай: він цього заслуговує, бо ж дозволяє студентам виробляти все, що їм заманеться. Та хіба тільки студентам? А тим, хто їх підбурює? І не на добрі діла. Воно ніби й не страх, але щось дуже подібне до страху відчувають люди перед отим набродом шмаркачів. Мабуть, це почуття безсилля. Так, так. Ми безсилі. А чому? Та тому, що любимо дивитися правді в очі. Тут і страх, і безсилля, і самобичування, і мазохізм. Ми з насолодою споглядаємо і слухаємо все, що вони плещуть язиками, виставляють на своїх возах і малюють на транспарантах. Якби в країні існувала справжня свобода друку, то їм би не було потреби випускати свою бунтарську газетку «І не введи нас у спокусу…». Так, святкову, бо цього дня немає на них ніякої управи: ні поліції, що припинила б неподобства на вулицях, ні чесних людей, котрі стали б на захист віри. Ет, віри… Не католики, а справжнісіньке тобі посміховисько. В іншій країні католики виступили б як один і камінням та палицями швидко розігнали б отих хуліганів. Дурне блазнювання. Дотепно, кажете? Вульгарна й аморальна дотепність.

Двері кабінетів високих військових чинів раз у раз рипіли, пропускаючи елегантних і гордовитих дам. Ніколи не зважилися б вони поткнутися сюди, якби не така скрута. Адже тут самі чоловіки. Подумати, скільки чоловіків! І всі в уніформах. Так, мій полковнику, говорила дама з лебединою шиєю, а що каже генерал? Ми не мали змоги поговорити з ним про справу, сеньйоро, бо він заклопотаний, дуже заклопотаний. Усі ми, вся столиця, дуже заклопотані. Еге ж, проникнення іноземців, погодилася повнощока матрона зі схожими на черепашачі яйця очима, але я просила б… Гаразд, сеньйоро, я доповім генералові, яка громадська думка про студентську демонстрацію.

— Як ви гадаєте, полковнику, генерал вживе заходів? — спитала дама й захихотіла. Подруга штовхнула її ліктем, і та стулила підфарбовані губи. Вони сиділи в приймальні начальника поліції, а дамі чомусь здавалося, що вона в салоні мод у кравця, тільки він у військовій формі. Полковник відповів ще на кілька запитань і скінчив інтерв’ю. Його щастя, що він був не кравець.

— Кажанів несе нечиста! — сказав один офіцер іншому, перш ніж постукати в двері до полковника й доповісти, що прибули члени церковної курії.

— Нехай проходять до приймальні, генерал їх негайно прийме, — наказав полковник.

Офіцер клацнув підборами, козирнув і вийшов. Он які справи… Ці студенти ще завдадуть нам клопоту!

Невдовзі рипнули двері, почулись уривки розмови.

— Це розбещеність, генерале… розбещеність…

— Полковнику, проведіть шановних отців, — пролунав голос генерала.

— Це розбещеність, полковнику, розбещеність, — повторювали шановні отці, здебільшого товсті та рожевопикі, тільки декотрі з них були худі та жовті мов віск.

А тут, у клубі, гамір і крики. Все студентське нам подобається… Нароблять шкоди? Та якої там шкоди? Ви ніде не були, люди, не жили в Парижі. Отам бувають випадки… Згвалтовано стару консьєржку просто у вестибюлі. Бідолашна… Не ходи на вулицю того дня, замкнись у квартирі й сиди, нікуди не рипайся, і не доведи господи, щоб у тебе почалася гикавка або розлилася жовч. Якщо ж тебе все-таки перестрінуть, тоді вже будь вдячний бодай за те, що потрапиш до чорної хроніки… Студенти? То ж набрід!.. Е ні, старий, мої сини не набрід, а один із них, найстарший, навіть у підготовчому комітеті, отак. Заборонити? А чого це я маю забороняти йому? Нехай говорить правду в очі тим, що позасідали в уряді. То, якщо хочеш знати, — справжній набрід, лайно в уніформах! Нумо краще грати далі, старий: у тебе козирі, ходи ти… Воно, може, й так, — але все росте з кореня. Треба навчати дітей шанувати батьків. Тоді вони шануватимуть і все інше… Тільки не дружину ближнього!.. Не будь свинею! Тобі, бездітному, легко таке молоти. А батько страждає через дітей, якщо в нього є бодай крихта совісті. Бо існує конфлікт, старий, еге ж, конфлікт, з одного боку треба зберегти батьківський авторитет, а з другого… Ет, що тобі сказати: у тебе зроду не було дітей, то ти й не знаєш, що воно таке… Тобі подобаються витівки студентів?.. Еге ж, вони симпатичні, дуже симпатичні… Пам’ятаю, торік…

Удар кулаком за сусіднім столиком. Я мегаломан? Я мегаломан? — кричав червоний, наче помідор, високий і худий суб’єкт з голубими очима. Заспокойтеся, доне Гер… Ніякий я вам не дон Гер! Чого ви мене дражните оцим «Гером»? Студенти мають повне право, і я за те, щоб вони провели свою демонстрацію… Оця рука — свідок, що коли ви вступали до клубу, я, голосуючи проти вас, укинув чорну кулю. Ось пожбурю тобі в пику кухоль із пивом, німецький вилупку, то перестанеш патякати про демонстрацію!

Мені можеш не повторювати двічі! Яке тобі в біса діло, що хлопці… Пролунав гучний ляпас, що його дістав один із тих біля стойки, хто розводився про демонстрацію. І пішло… A-а, то ти так, вилупку! Ось я тобі покажу! Ти в мене… Лясь! Бармен і ті, хто стояв ближче, кинулися розбороняти. Такий собі Папіоло, котрий ледве тримався на ногах, белькотів, ледве повертаючи язиком: я плюсквамперфект, сеньйори, плюсквамперфект… а це, невігласи, означає, що я більше, ніж перфект… що я зараз… бестії… в найдосконалішому, в найперфектнішому стані. Деінде можна жити й інакше, а тут виходить тільки плюсквамперфектно… Після коктейлю — вино, шампанське, одне слово, повний плюсквамперфект… Моє вам шанування, юні пустуни! Обіцяю, що неодмінно прийду подивитись на демонстрацію. Іще одну, бармене, ще одненьку!

Незабаром він уже стояв перед стойкою сам один.

— Ще одну, бармене, ще одненьку… бо я ще не зовсім наплюсквамперфектився!.. Сам… Мене покинули самого… Ну й нехай! Піду тепер розважатись у «Гавану»… Бо там ніхто не думає, що буде вранці-рано, — проспівав він.

Він спробував сісти, думаючи, що позаду стілець, і гепнувся на підлогу.

Бармен і офіціанти допомогли йому підвестися. Таж це відомий хірург! Його повели, майже понесли до крісла й усадовили там, а він знай виривався й горлав: «Хай живе демонстрація! Хай живе демонстрація!» Трохи згодом задрімав, схиливши голову набік.

Відколи під колесами ваговоза загинув його єдиний син, він весь час перебував у такому найплюсквамперфектнішому стані.

Ось і тепер, у напівдрімоті, він пестив рукою дитячу голівку і примовляв: — Якби ти був живий, я пішов би подивитись на демонстрацію, щоб побачити тебе серед твоїх хлопців у маскарадному костюмі на возі або верхи на коні з прапором чи транспарантом у руці; так, так, чимало твоїх друзів, чимало з тих, що приходили до тебе гратися, тепер уже студенти університету, вони йтимуть на демонстрації, а з ними міг би оце бути й ти… — Підносив руку до обличчя, затуляв заплакані очі. — Не бачити, не бачити тієї картини… Велетенське колесо переїжджало дитяче тільце… Якби того не сталося, ти брав би участь у демонстрації, і я прийшов би посміятися з ваших витівок… з твоїх витівок… Зачекав би на тебе, потім ми пішли б разом до клубу. Так, так, ти б ішов у демонстрації з твоїми товаришами, що трошки схожі на тебе, з твоїми ровесниками, які сміються з нас — і слушно… Бо ж тут тільки насмішка, жарт, і хоча основа дуже хистка, однак без насмішки, без жартів, без студентської демонстрації що б то воно було? — і він водив долонею по підлокітнику, ніби гладив дитячу голівку, і все повторював: — Ти йшов би з ними на демонстрації, атож, я знаю, ти йшов би з ними…

Жарти жартами, але ж за тими жартами — правда. І то яка велика, свята правда. Для бідаків і людей середнього стану правда одна і немає іншої. А в багачів правда не одна, а щоразу та, яка їм вигідна. По центральному ринку ходять знатні дами, збираючи підписи під петицією, в якій просять уряд заборонити демонстрацію. Енграсія поставила свій підпис. Бо розписатися вона вміє, а людей для того й учать грамоти, щоб вони могли поставити позначку на бумазі, яку нам підсовують багатії, що стають тоді такі добрі-предобрі до нас… Та дурепа підписалася, навіть не запитавши, що їй підсовують. Треба їй пояснити. Хапай її, Томасо, за коси, а я наклепаю їй морду. Щоб знала, як підписувати бумаги! Та я б… Що ти хотіла сказати, Клодоміро?.. Та що я зроду б не підписалася під тією бумагою, хай мені краще руки повідрубують! Тепер мій чоловік, бідолаха Прієто, не матиме вихідних на цьому тижні. Бо його вихідні — четвер і п’ятниця. А тут надійшов наказ перевести поліцію на казармене становище через якийсь надзвичайний стан, як сказав мені Прієто, одне слово, через студентські жарти. Було б через що… Було б через що, кажеш? Бояться. Від страху вони втрачають усякий сором. Перевести поліцію на казармене становище через хлоп’ячі витівки! Погано тільки, що студенти ганьблять церкву, а все інше в них виходить дуже гарно.

Крики, гармидер, лайка чулися від крамниць, де продають матерію. Власниця однієї з них, Карміна Вальдес, добалакалася з покупницею до бійки. Та жінка набрала в неї матерії, і Карміна сказала їй між іншим, що буде гарна обнова не так до свята, як до скорботної п’ятниці. «А що то за такий день — скорботна п’ятниця?» — спитала жінка. «Таж на цей день люди купують барвисту матерію, в якій личить вийти подивитися на студентську демонстрацію». Покупниця страшенно зблідла, від чого чорні вусики в неї над губою стали ще чорніші, підступила до Карміни близько-близько і, не мовлячи й слова, плюнула їй в обличчя. Карміна не встигла навіть відхилитися, та й не мала куди, бо крамничка була дуже тісна. Підняла метр і трахнула покупницю по голові. Кров, волосся… Волосся, що струміло, мов кров, кров, що струміла, мов волосся… Крики, біганина, жіночий лемент. Що, що таке сказала тій жінці Карміна, що та плюнула їй у пику? — питали від крамниці до крамниці. Ніхто не знав. Заюшена кров’ю вусата дама кинулася навтіки, та послизнулася на банановій шкуринці і впала. Спідниця її задерлася, і з-під неї визирнула чернеча сукня. То це нелегальна черниця? Атож, є й такі, як ото є нелегальні повії, нелегальна горілка, нелегальне підданство, бо іншого годі дістати — одне слово, вижити в нашій країні можна лише ховаючись, свідомо чи несвідомо.

Ні, ні, не ходіть, люди, на ту скорботну демонстрацію. Не вірте медоточивим словам. Студенти будуть шпигати нас крамольними промовами, обіцяти нам золоті гори. Але то все брехні, бабоньки, то все брехні. Не даватимуть даром ні дров, ні вугілля. А студенти обіцятимуть… Не буде в ту п’ятницю ні газованої з сиропом, ні морозива. А студенти обіцятимуть… До коледжу? Як це можна посилати дівчат до коледжу? А студенти обіцятимуть… Хай краще іншого дня ми підпишемо цю бумагу, а перед скорботною п’ятницею — ні… А студенти обіцятимуть… Що обіцятимуть? Та все. Розперезалися — далі нікуди. А молебні правитимуться? Як це «правитимуться?» Вже правляться: люди просять підтримки божої, благають у господа, щоб він покарав блюзнірів. Тут треба поститись, а вони влаштовують казна-що… Галас, музику, сміх, тупіт, гемонський карнавал…

— Розчиніть, розчиніть двері! Розчиніть навстіж!

— Але ж, отче, вони розчинені.

— Розчиніть навстіж!

— Більше не розчиняються.

— Я ще сліпий. Я ж казав, що буду сліпий цілісінький піст. Краще осліпнути, аніж бачити оце неподобство… Геть, геть з-перед моїх очей!

— Та то не студенти, отче, — то побожні люди, котрі прийшли помолитися…

— Тоді навколішки. Хай заходять навколішках і колінкують аж до великого вівтаря благати прощення у святих ран.

Парафіяни важко посунули за священиком навколішках, раз у раз перепочиваючи, і їм видавалась щоразу більшою відстань від однієї зупинки до іншої, і не один падав напівдорозі, геть виснажений, мало не непритомніючи; не бракувало й таких, що зводилися на рівні, обтрушували наболілі коліна й ішли геть.

Чиясь рука спинила її біля чаші зі свяченою водою. Вона йшла така пригнічена, така невдоволена, така стомлена, що відразу й не впізнала, хто це, і мало не закричала, зі страхом подумавши, що то сам диявол. І якби Рікардо вчасно не заговорив до неї, таки закричала б.

— Ано Хуліє, — мовив він, узявши її під руку, прикриту шовковою хусткою. — Ти прийшла до церкви так рано?

— Я погано почуваю себе. Ходімо на вулицю.

Тепла ніч. Здавалося, будинки не стоять на землі, а висять у повітрі. Все якесь невагоме. Пахощі магнолій. Далекий шум міста. З паперті зійшли на невеличкий майдан.

— Недобрий — мовила вона хрипким, ніжним голосом: її хрипкий голос і справді був дуже ніжний. — Який ти недобрий. Чому не приходиш?

— А чому ти урвала молитву?

— Чому? Бо яке пуття молити господа, щоб він полегшив мої страждання, коли страждаю я через тебе? — відказала вона, засміявшись, і, враз споважнівши, вела далі: — Мабуть, нас усіх охопила якась передсвяткова істерія. Я не сплю, не їм, лише молюся й молюся, а за що? — Тантаніс поцілував її в щічку, а вона, хоч і притислася на мить до його жарких губів, мовила: — Ні, ні, нас тут бачать. І не йди зі мною далі того рогу. Там вулиця освітлена і…

— Тоді вертаймося до церкви.

— А чого?

— Вважай, що душа моя десь заблудилась і ми йдемо її шукати.

Вернулися назад.

— А як же шукати заблудлу душу?

— Поцілунками.

— От недобрий. Ви, любий друже, такий до мене недобрий. Так і не розповіли, як справи з викраденням опудала дядька Рамона. Навіщо ж ви мене цілуєте, коли нічого не хочете для мене зробити?

Вона зверталася на «ви», ніби віддаляла його від себе, і водночас горнулася до нього й лоскотала своїми довгими віями його вії, бо знала таку любовну гру.

— Ні, ні, не так… — казала Ана Хулія, а він тим часом, не мовлячи й слова, витягував губи й цілував її. — Отак, отак, нижче нахили обличчя, щоб твої вії лягли на мої, а тоді закліпай. Ні, ні, не так… — А він цілував і цілував її все вологішими губами в тіні під пальмами. — Почнімо знову, — говорила, — нумо, почнімо знову… Ти торкаєшся своїми віями до моїх…. То ти знаєш, чому ти маєш викрасти опудало дядька Рамона?

— Чому? Чому, дурненька? — Він уже не цілував її, а тільки проводив кінчиком свого холодного носа по її вологому носику. — Атож, знаю. Тому що кохаю тебе.

— І тому, що вдома на мене вже дивляться мов на дурну. Моя сестра Грела…

— Ота…

— …тільки про це й говорить.

— Ти знаєш мій план.

— Щось не дуже віриться, хоч, зрештою…

— Сумніваєшся?

— Так. Якби ти був…

— Розумію. Якби я був з ваших. Класова солідарність, чи не так?

— Тільки не класова. Мій брат Тройо страх як ненавидить слово «клас», а воно часом у мене прохоплюється. Існує ще солідарність між родинами, тому Грела вважає, що хоч хай як я тебе проситиму й покладатимусь на тебе, ти пообіцяєш, але нічого не зробиш.

— Звісно, для них моя родина…

— Годі про це. Але якщо ти врятуєш дядька Рамона від глуму (згадався басистий голос падре: «І задля глуму надписали вгорі на хресті «Цар Іудейський»), то ти так заткнеш рота Грелі й усій нашій касті, що їм уже не буде чим крити.

Обоє замовкли й тільки дивились одне на одного повними ніжності очима.

— Ти навіть не можеш собі уявити, як мене вдома гризуть, — прошепотіла вона, немовби пробуджуючись із мовчанки. — Кажуть, що ти, мовляв, не тільки поганого роду, не тільки різник (бо комерція, яку провадить твоя родина, — найостанніша), не тільки облудник, що прикидається святим, не тільки блюзнір, масон і вільнодумець, але й зловмисник: що ніби ти хочеш помститися нам і не хто інший, як ти, запропонував виставити дядька Рамона на глум на возі «Жахи християнства». «Та ти лишень придивися до нього! — якогось дня кричала мені Габрієла. — Так у нього ж волосся, як шерсть, хоч хай скільки він його прилизує: це покруч негра з перуанським індіанцем по лінії його татуся, котрий був конокрадом».

Ана Хулія закинула назад голову, щоб дихнути свіжим повітрям, і побачила церкву Віакрусіс. Рікардо міцно пригортав її, а вона тремтіла в його руках, наче сарна, що стікає кров’ю: адже кохати — це стікати кров’ю.

— Пізно вже, — врешті прошепотіла вона над вухом Рікардо. — А ви недобрий, справді недобрий… Зробіть мені приємність — викрадіть опудало дядько Рамона з воза, щоб мене не гризли вдома.

— Краще підшукаймо женихів твоїм сестрам і мамі.

— Не будь таким вульгарним, — сердито урвала його Ана Хулія.

— А що, хіба вдовам не можна виходити заміж удруге?

— Але ж у мами цього й на думці немає,

Вони обоє рушили до центру міста.

— Я бачу, — мовила Ана Хулія, — що ти й не думаєш здійснювати свій план — підмінити на возі дядька Рамона опудалом, яке ти буцімто замовив.

Два Іуди, майстер, Сімонета… Йому на мить здалося, начебто він не з Аною Хулією, а з Сімонетою, і не йде вулицями посеред машин, трамваїв, екіпажів, велосипедів, пішоходів, а пливе тінистим садом на хвилях проміння під звуки нечуваної прекрасної музики.

Прискоривши ходу, Рікардо наздогнав дівчину й спитав:

— Ано Хуліє, ти будеш у церкві Віакрусіс післязавтра, в п’ятницю?

— Мій коханий уже все на світі переплутав: післязавтра скорботна п’ятниця, день демонстрації.