Скорботна п'ятниця

VI

Трояно Монтемайор-і-Гуаль, мокрий від поту, з кривавою смагою на вустах, метався, безтямно марячи, в жару.

Ледь виднілися меблі в затіненій кімнаті. Розкішне ліжко, китайські ширми, дороге кришталеве дзеркало з позолотою. Всі малярійники світу розмовляють однією мовою — початками або кінцями фраз. А його хтось слухав. Нерухома тінь у головах ліжка. «Розбудити?.. Навіщо? Щоб поставити термометра… Краще не треба…» А він говорив і говорив у маренні:

— Шкіряні черевики… так… ні… так… виставив свої ріжки… череп… язикатий, метушливий… свої ріжки… йому все жарти… рожево-золотисті одвірки, словесні змагання, гвинти, оплески… — Коротка пауза і знов: —…Дресирую вчені мізки… нікотинові зубці… квітучі сади… перець, часник, кручені паничі… соски… кінчики синіх коралів… каменюка… лампочка… скляні друзки… золота вулиця з чорним…

Трояно підвів голову, скинув ковдру, хапаючи ротом повітря. Тінь, що виявилася жінкою, заворушилася, щоб укрити його. Так недалеко й до запалення легенів. Та ще при такій лихоманці. Он як його трусить. Холод уривав його тарабарщину. Клацаючи зубами, він насилу вимовляв незрозумілі уривки фраз:

— Золота вулиця з чорніш… прикрашені квітами… велетки… розпечені кліщі… розвіюються мрії… кривляка… дурощі… кривля… дурощі… ні, ні, ні… переконлива, через стегна… винагородити себе… облизується мурахоїд, бачачи мурашник на лобику… тимчасова втрата свідомості… ні, ні, ні… непереконливо… жести… фігурні ринви… ні, ні, ні… він не з тих, що веде рахунки за місяцем… він не з календарної секти…

Прийшов на мить до тями. Розплющив бездумні очі й, перше ніж йому поставили термометра, заснув і плів далі:

— Запах її волосся… мигдалева олія… запах вапна… побіленої вапном стіни… не мати іншого ліжка… триматись на ногах… вертикальне ліжко… пюпітр… коливання маятника… тіла вночі… вночі дзвонив дзвіночок… пам’ятаєш?

І знову помалу приходила свідомість. Він бачив себе на висячому містку через скляну річку. Розплющив очі. Подумав, що помаранча кругла. А його поклали в квадратну помаранчу… Ні, це кімната помаранчевого кольору. Обік ліжка — його сестра Габрієла, вона намагається витерти йому піт з лоба й скронь маленьким рушничком, кажучи при цьому:

— Ти марив. Стільки набалакав… але нічого не можна було розібрати… — Хоча її недвозначна усмішка показувала, що вона зрозуміла геть усе.

Трояно похмуро відіпхнув її.

— Шпигунка — ось ти хто!

— Оце мені така дяка за те, що я висиджую отут, доглядаючи тебе?

— Що я говорив?

Габрієла вже мало не почала була викладати все, що зрозуміла з його слів. Про якусь не вельми цнотливу знайому, про більш ніж жартівливі розмови. Про скандал. Якби вона й мала який сумнів стосовно почутого, то його наперед розвіяли такі поетичні рядки, знайдені колись серед паперів Трояно, котрий писав вірші:

Габрієла мала безумовний авторитет серед жіноцтва в домі й тримала в руках усі віжки, бо донья Софія, її матуся, була несерйозна, сестра Ана Хулія — романтична й тонкосльоза, а меншенька сестричка — недоумкувата. Отож, вчасно зупинившись, вона відповіла, дивлячись просто в очі Трояно:

— Говорив усі ті дурниці, яких тебе навчив той суб’єкт, що липне до Ани Хулії.

— Різник?

— А ти з ним приятелюєш, знаючи його походження.

— Приятелюю, приятелюю… Адже ти добре знаєш, що це мій товариш по університету, товариш по навчанню.

— Чудово в тебе все виходить!

— А чого ти не поговориш з Аною Хулією?

— Поговори з нею сам, адже ти єдиний чоловік у домі.

— Не можу, Грело…

— Чому не можеш? — У голосі Габрієли забриніли тверді нотки. — Це твій прямий обов’язок.

— Не можу. Він мій товариш, разом вчимося, майже завжди ходимо вдвох, і, крім усього, — тільки це велика таємниця, — представляємо юридичний факультет у підготовчому комітеті.

— І ти, будучи членом комітету, дозволиш, щоб дядька Рамона провезли через усе місто на возі «Жахи християнства»?

— Звідки ти про це знаєш?

— Пташка на хвості принесла.

— Яка там пташка! Це Різник вибовкав Ані Хулії. І хто його просив розпускати язика. Це вже надуживання довірою — не тримати в таємниці того, що обговорюється в комітеті. Та найгірше буде, якщо звинуватять у цьому мене, а я не зможу заявити, що це вчинив Рікардо Тантаніс, на прізвисько Різник, бо це означало б визнати його близькі стосунки з моєю сестрою.

— Гаразд, тоді не зчиняй скандалу через другорядні речі.

— Другорядні — для тебе…

— Другорядні, — мовила з притиском твердим голосом Габрієла, — якщо порівняти з тим, що хочуть учинити: провезти дядька Рамона як представника землевласників.

— А він хто — не землевласник?

— Але ж є й інші.

— …і не експлуатує пеонів?

— Знову ти зі своїми ідеями. Цікаво, аж нікуди.

— Цікаво те, що Різник, якого ти зневажаєш, проти того, щоб провозили дядька Рамона.

— Що тут у вас діється? Про що ви? — спитала донья Софія, заходячи до кімнати зі щойно купленими в аптеці ліками.

— Та нічого, мамо, — відповіла Грела, а Трояно обвів неспокійним поглядом півтемну кімнату й спинив погляд на пляшечках з мікстурами, що їх мати виставляла на стіл.

— Цікаво виходить, — провадила далі Грела, коли донья Софія вийшла, — внук і нащадок перуанських конярів і різників виступає проти того, щоб дядька Рамона провезли серед отих манекенів, та й взагалі не схвалює воза «Жахи християнства», а ти, освічена людина, із шляхетної родини, яка носить горде прізвище Монтемайор-і-Гуаль, висловлюєш свою згоду і ладен спокійно сприйняти глум, що його хочуть вчинити деякі людці. Тільки ж, бач, твої ідеї…

— То ти схвалюєш стосунки Ани Хулії й Тантаніса!

— Чого я не схвалюю, так це «Жахів християнства» — карикатури, яка дискредитує твою родину, твій соціальний клас і нас взагалі. Я не схвалюю того, як намагаються зобразити становище, в якому перебувають пеони. Тільки ж твої ідеї…

— Запевняю тебе, Грело, що дядько Рамон не стоятиме на возі.

— Тантаніс теж, — о боже, ну й прізвище, Тан-та-ніс, — ручався Ані Хулії…

— A-а, то вони вже заручені…

— Не блазнюй!

— І виконає свою обіцянку так, як виконує клятву, дану перед підготовчим комітетом, — не розголошувати нічого, що обговорюється на засіданнях. Але найгірше те, що я не можу його виказати, викрити його зраду, і то через Ану Хулію. Бо це кинуло б тінь на сестру.

Габрієла мовчала, а брат, у якого знову почався напад пропасниці і який насилу стримувався, щоб не зацокотіти зубами, сказав:

— Бракує мужності, бракує твердості характеру… Які голосні слова. А, по суті, йдеться тільки про таку собі жартівливу витівку під час студентського свята.

— Ви б хотіли, щоб ми під час вашого свята мовчки сприймали все, пов’язане з вашими ідеями. Глузування з церкви, кепкування з символів батьківщини, випади проти шляхетних родин…

— Але ж усе це жарти…

— Жарти, жарти, — гірко повторила Грела. В цей час повернулася мати з ложкою, щоб дати Трояно ліків.

— От балакуни, — зауважила вона, наливаючи в столову ложку молочно-білу пекучу, гірку рідину. — Доню, подай-но оту склянку. Нехай твій братик прополосне рота після ліків.

І поки той, над силу ковтнувши липку рідину, прополіскував рота, донья Софія спитала:

— Про що ви тут розмовляли?

— Про демонстрацію, — відповіла Грела.

— Ту, що буде в п’ятницю?

— Так, у цю п’ятницю, — сказав Трояно.

— Ні, братику, — уточнила Габрієла, — ця, що буде, іще не скорботна п’ятниця. Скажи, мамо, коли тато був студентом, то він теж брав участь у демонстраціях? — різко спитала Грела.

— Ні, доню, тоді нічого такого не було. Все це почалося… Хоч, здається, так: він ще тоді був на факультеті.

— Агрономії, — засміявся Трояно.

— Не смійся, синку, твій батько вивчав право, а згодом присвятив себе сільському господарству. Здається мені, він іще був на факультеті, коли студенти постановили, що від скорботної п’ятниці в університеті не повинно бути лекцій, а коли на це не дали згоди, вони оголосили страйк і влаштували демонстрацію. Та ще й захопили один з трамваїв, що ходять Дев’ятим проспектом до площі Биків.

— Це тоді вбили…

— Еге ж, тоді поліція вбила студента.

— А ця дівчина, — мовив він, маючи на увазі свою сестру, — хоче, щоб ми не глузували з влади і не насміхалися з суспільства.

— Мені не подобається у ваших демонстраціях те, що ви глузуєте зі священиків. Цим ви ображаєте бога, а також бідного падре… тільки за те, що в нього, кажуть, багато будинків. — І, облишивши суперечку, ніжно мовила: — Ти спітнів, синку, але це краще, значно краще, що ти пітнієш від ліків. Може, завтра, як на те воля божа, ти вже будеш здоровий.

— Завтра я повинен бути на факультеті.

— Якщо тільки дозволить лікар… І то ж треба, щоб така пропасниця звалила дитину, — докинула донья Софія, звертаючись до дочки. — А все через Рамонову впертість. Надумав возити хлопця по болотах на полювання та риболовлю.

— А дядько, — спитала Габрієла, — приїде на Великдень?

— Не знаю, доню. Хіба він коли каже? Як почуємо з вулиці кінський тупіт, отоді й знаємо, що він уже тут. Ніколи не попереджує, коли приїде. А то, дивись, прибуде серед ночі, тоді вставай і думай, що йому подати, чим догодити. Бо, буває, не попрощавшись, не мовлячи й слова, хапає сомбреро і — до воріт. Тільки й почуєш цокіт копит удалині.

— Дивак.

— Ні, доню, він неодружений.

А якщо він дізнається, що красуватиметься на студентському возі, та ще й з відома свого небожа, міркувала Габрієла, то сяде на коня й більше ніколи сюди не повернеться. Ні, треба цьому запобігти, вирішила вона, виходячи з кімнати хворого, — він, здавалося, спав, а мати сиділа біля ліжка, приклавши йому руку до лоба. — Не можна допустити, щоб дядька знеславили на карнавалі, й зробити це треба з допомогою Рікардо. Скажу Ані Хулії, щоб вона його попросила. Тільки з допомогою Рікардо, бо на Трояно годі надіятись. Хоч він і доводиться небожем донові Рамону Монтемайору-і-Гуалю, однак анічогісінько не зробить, щоб його дядька не було на возі «Жахи християнства». — Боїться вчинити щось усупереч своїм «передовим ідеям».

До того ж треба, не гаючи часу, дати зрозуміти Ані Хулії, що коли дядько Рамон проїде на карнавальному возі, то для отого її Різника назавжди будуть зачинені двері їхнього дому. Тільки як би це їй сказати? Якими натяками з нею говорити? Сестра не повинна здогадатись, що вона, Габрієла, підслуховує всі розмови Ани Хулії з Тантанісом, ховаючись за ширмами в залі, де молоді люди зустрічаються, коли всі поснуть. Сказати, що це їй розповів брат, небезпечно, бо якщо Ана Хулія скаже про це Рікардо, той може піти в комітет і звинуватити Трояно в клятвопорушенні.

Немає нічого швидшого від думки. Звук, навіть світло рухаються зі швидкістю черепахи в порівнянні з думкою.

— Ано Хуліє! Ано Хуліє! — Габрієла вдала, ніби шукає сестру по всьому будинку, охоплена несамовитим переляком. — Трояно марить, у нього жар, а я вже знаю, що таке жар… Ой ні, не віриться, не може цього бути… Знаєш, що він сказав марячи? Знаєш що? Та ні, цього бути не може. О господи, не може цього бути!

Ана Хулія принесла їй води, щоб вона заспокоїлась.

— Знаєш, що він сказав? Що дядька Рамона збираються провезти на одному з карнавальних возів. Це було б жахливо, Ано Хуліє, жахливо для нас, для мами, для нього. А може, він сказав це в гарячці…

— Розумієш, — Ана Хулія виплеснула решту води зі склянки, з якої її сестра відпила зо два ковтки, — в цім є якась правда, але…

— Яке там «але»! Якщо це правда, то ми повинні цьому запобігти.

— За-по-біг-ти, — проскандувала Ана Хулія. — Треба відверто поговорити з Трояно.

— Як же я йому скажу? Що він у маренні вибовкав?

— А отак, дурненька, як ти кажеш мені, і не інакше.

— Я дала мамі слово, що нічого йому не скажу.

— А мама чула?

— Вона була зі мною, а потім вийшла по ліки. У нього від ліків підскочила температура, він почав марити й лежить без тями. Якби знати кого-небудь з комітету…

— Флювія досить близька приятелька одного студента-медика. Тільки ж ні: як може Флювія звернутися до нього з цією справою, не знаючи, чи її знайомий — член комісії, що відає тими возами?

— A-а, то є така комісія?

— Так, комітет призначив комісію, що займається виключно возами.

— А в цій комісії немає твоїх знайомих?

Ана Хулія мовчала. І її темно-бурштинові очі прикрились повіками.

— Здається, є… один знайомий.

— Ти повинна з ним поговорити, вблагати його, і якщо він зможе зробити щоб дядька Рамона не було на возі, то для нього будуть відчинені двері нашого дому.

Якусь хвилю обидві мовчали. Потому Грела докинула:

— Але Трояно про все це — ані слова! Присягаєшся?

— Святим богом присягаюся.

— Зійшлися посекретничати? — мовила, ставши в дверях, Флювія.

— Нарада чарівних квіток, — почувся голос Рікардо Тантаніса, що прийшов провідати хворого Трояно.

— Пам’ятаєш, — мовив Трояно, щойно Рікардо переступив поріг, — ти якось говорив про те, якою буде моя могила. — Донья Софія, що й досі сиділа край ліжка, мало не кинулася до сина, ладна затулити йому рота долонею, подушкою, рушником і взагалі будь-чим. — Не лякайся, мамо, а ти, Флювіє, подай Рікардо стільця, нехай сяде.

— Тільки, бога ради, не говори про могили. — Через ці слова доньї Софії та знаки, що йому робив Тантаніс очима, хворий перестав розводитись про свою могилу, але мав намір повернутися до цієї теми, і не тому, що йому дуже подобалося говорити про свою смерть, — його мати сказала правду, йому не личило бути хворим, — а тому, що йому сподобалося сказане колись приятелем і він хотів би, щоб його рідні теж почули, який має бути пам’ятник над його прахом, — великий камінь, з якого ніби виходять люди із смолоскипами, заступами, плугами, молотками, кувалдами, газетами, снопами, серпами, розбитими кайданами («Це все твої ідеї», — сказала б Грела).

— Як іде підготовка до карнавалу? — спитала Флювія.

— Рікардо, мабуть, приніс новини, — висловив здогад Трояно.

— Жодної. Знаю те, що знають усі.

— А що знають члени підготовчого комітету? — з притиском спитала Флювія, дивлячись просто в очі Рікардо.

— Абсолютно нічого. Раніше в мене були знайомі в підготовчому комітеті, але цього року я навіть не знаю, хто до нього входить. Хай скаже Трояно. — І показав на хворого.

— Люди багато чого говорять…

— Люди, люди, — втрутилася донья Софія, випередивши Флювію, яка збиралася щось сказати, — то все хлопці та дівчата й вирішують: мовляв, буде так або так.

— Ні, мамо, мої викладачі — не хлопці та дівчата, але й вони говорять про маніфестацію — так вони називають свято. І найкраще в ньому — карнавал.

— А от і ні, — озвався Трояно. — Адже правда, скажи? — спитав він, повертаючись до Рікардо. — Карнавал — це дурощі, а демонстрація — річ серйозна.

— Гаразд, — мовила донья Софія, — хлопцям треба погомоніти. Прийшли не до нас, а до хворого.

— Так, так, до хворого, — повторила Флювія, виходячи слідом за матір’ю.

Коли вони лишилися самі, Трояно, приклавши пальця до вуст, показав, щоб Рікардо мовчав.

— Причини двері, та добре, — мовив він, — і підходь ближче, не бійся: малярія так не передається. Сядь ось тут, край ліжка. Треба говорити тихо, бо жінки завжди вештаються поблизу. В тебе немає сестер, а в мене, старий, їх аж три, і кожна страх яка допитлива та цікава. Хочуть усе знати про демонстрацію, про карнавал. Ну, то що нового в комітеті?

— На порядку денному бойова пісня студентів. Чув?

— Ні. Розкажи.

— Чиряк і Блощиця мають доручення. Кожен принесе свою.

— Бойова пісня, кажеш?

— Так, гімн.

— Браво! Мені подобається ця ідея.

— Цього року її співатимуть, піднімаючи прапор. Якщо встигнуть написати.

— А як посувається справа з возами?

— Призначено комісію. Я теж у ній.

— А мене в яку комісію записали?

— По збиранню фондів, старий: у тебе є до цього хист, і всі багачі — твої друзі. Тому хоч-не-хоч, а ти не маєш права хворіти.

— Завтра думаю встати. За цей час я не брався за науку, кодекси так і лежать нечитані, а найстрашніший із них — військовий. Чув такий старий прокльон: «Щоб тебе трясця вхопила»? А я додам: «І бодай тобі довелося вивчати військовий кодекс».

Рікардо запалив сигарету.

— Тобі не даю: ти куриш вишукані.

— У мене є, дякую. Що ти мені можеш дати, то це вогню. — І розпачливим тоном додав: — Дожився, не годен навіть сірника запалити: не можу тернути об коробку, хай йому біс!

— Якщо хочеш, я тобі залишу запальничку, хоча тобі й не варто було б курити.

— Кого ти бачив. Що говорять? Що робиться на вулиці? Мені цікаво знати, хто в якій комісії.

— Сама тільки фауна, старий. Попосмієшся, як скажу. Весь тваринний світ. У декоративній комісії — Ескобар — Мавпа, Сагастуме — Кішка, Леаль — Жаба, Ларіо — Індик та інша звірина.

Трояно сміявся, повторюючи:

— Мавпа… кішка… жаба… індик…

— У фейєрверковій комісії: Моралес — Щипавка, Естевес — Тритон, Лопес — Птах, Перес — Жеребець, Бенітес— Пума.

— А Змія не ввели?

— Як це не ввели: без нього вода не посвятиться, адже він приятель усіх піротехніків. А в бенкетній комісії двоє кривляк.

— Треба ж комусь іти з побожним виглядом, молячись і перебираючи чотки.

— Так, перебираючи чотки і б’ючи себе в груди.

— А хто випускатиме «І не введи нас у спокусу…»?

— У цій комісії залишився ти — отже, ти тепер у двох комісіях, — а також Вальє — Баламут. Блоха і…

— Тепер ми трохи загнуздаємо медиків, старий. А то животіють серед усяких там органів, гнійників, проносів і пишуть казна-що.

— Буває й дотепно.

— А як фармацевти?

— Є в усіх комісіях. Ну, я пішов, тобі потрібний спокій.

— А хто ще в комісії возів? Мене цікавить справа з моїм дядьком.

— Я, Сатир, Тютюн, Мурло, Хам…

— І Сатир наполягає, щоб провезти дядька Рамона?

— Наполягає.

— А інші? Ти говорив з ними?

— Ні. В мене інший план. Завтра тобі розповім.

Десь далеко почувся голос Ани Хулії. Голос і сміх.

Вона щойно прийшла з вулиці. Роздавала покупки сестрам, що з цікавістю й нетерпінням зазирали в сумку. Панчохи, парфуми, пудра, цукерки й один секрет, що відразу перестав бути секретом через форму коробки: краватка.

— Для хворого? — спитала Грела.

— Так, — відповіла Ана Хулія трохи збентежено; в неї був інший намір — подарувати краватку Рікардо, щоб легше було його просити за дядька. Вона швидко й розумно вийшла зі становища.

— Ця для Трояно, але я б хотіла почути думку Рікардо. Хоч хай там що говорять, а ми, жінки, краще вміємо вибирати краватки, ніж чоловіки.

— І через це їм надано право голосу? — спитав хворий.

Чи зрозумів Рікардо, що Хулія, питаючи про його думку, давала знати, що купила краватку для нього і тільки сестри, які її перестріли, коли вона прийшла з вулиці, вчинивши таку сувору митну перевірку, змусили її заявити, ніби краватку призначено братові?