Скорботна п'ятниця

XX

Вбрана, як християнська великомучениця, в ліфі, схожому на панцир Орлеанської діви, ніжна, як сестра, загадкова й далека, як Полярна зірка, сплатить вона свій борг пожирачеві людської плоті, насміявшися з інстинктів канібала, котрий прагнув попестити голі груди. Прокладки з вати, щитки, але найкращий захист — це густі грати віконця в дверях коридора, куди вона завжди виходила на побачення, ступаючи, мов пічний привид, у газовій сукні, серед гри тіней і електричного світла з вулиці, скоріше відсвіту, аніж світла, насторожена, трепетна, обминаючи великі вікна вітальні, що їхні важкі стулки одна людина не могла розчинити і які через це зоставались завжди зачинені, надаючи притулок тарганам і павукам. До того ж вони оглушливо бахкали, коли їх розчиняли.

Під час своїх побачень з Рікардо Ана Хулія користувалася цим дуже зручним віконцем, крізь яке служниці завжди дивилися, перш ніж відчинити тому, хто дзвонив, подати милостиню жебракові зі штанів святого Антонія, де ніколи не виводились мідяки, або сказати, що сеньйори чи дівчат немає вдома, коли це справді було так або ж коли ті не бажали приймати гостей.

«Змішаєш парфуми з камфорою і, якщо зможеш, прихопиш із собою гілочку рути, щоб твій коханий зовсім втратив до тебе охоту», — така була остання порада її сповідника, не кажучи вже про одежу.

Використати металеві чашечки від старих ополоників з жовтавого столового срібла виявилось неможливим — їх неможливо було відокремити від тонких держаків, — тому довелося їй поринути в море одягу старих гардеробів. Нишпорила наосліп. Кашляла, чхала. Порох історії. Вбрання багатих епох. Оксамити, адамашки, мусліни, плюмажі, мережива, лелітки, намисто. Все не те. Сукні з глибокими викотами, шовкові бюстгальтери, гаптовані вузькі жакети, — деякі в перлах і самоцвітах, — все це мало ще дужче випинати в жінці те, що й так гарно випиналося само по собі.

— Що ти забула в цих шафах, дочко? — спитала мати.

— Та шукаю одежу, яку служниці могли б перешити й надягти як обнову на Великдень.

— Служниці? І що це тобі спало на думку, доню? У кожної вже є святкова обнова: туфлі, шовкові хустки…

— Але ж Регула…

— Чи ти не знаєш, що Регула — справжня дурепа й нікуди не виходить? Але, як люди кажуть, чого не вкрадеш — те успадкуєш. Я теж у твої літа так само нишпорила по старих фамільних гардеробах.

— Еврика! — мало не закричала Ана Хулія. Вона натрапила на сукню своєї бабусі, з велетенськими нагрудниками, в котрі та, що давно зотліла, вставляла свої, мабуть, чималенькі груди. Сукня висіла в найстарішому й найдальшому гардеробі, куди вже ніхто не заглядав. То була висока шафа з червоного дерева, проста за формою, прикрашена невибагливою різьбою у вигляді листочків.

Нишком зняла сукню, щоб ніхто не бачив, і гайда до себе в кімнату. Сукня була на неї велика. Треба було б відпороти металеві нагрудники. Але куди вона тоді їх причепить? Ні, ні, краще хай залишаються на корсеті, так, як і були. Чашечки для неї завеликі. Тим краще. Вона вимостить їх усередині ватою і буде чудово захищена цим музейним панциром.

Не хотіла, не могла і не повинна була сміятись, однак сміялася від самої тільки думки про те, яке обличчя буде в Рікардо, коли він побачить її у вікні: кофта під саму шию, наче сутана в святої діви на старовинній іконі, а під сутаною бабині нагрудники, де серед вати він не знайде її маленьких персів. Як і завжди, він спершу її лоскотатиме, а потім спробує просунути руку до грудей. Але цього разу…

Яка тварюка. Яка тварюка! — закричав Тройо в трубку і після паузи, вислухавши свого співрозмовника, докинув уже спокійніше: — Хто б міг подумати, хто б міг подумати… Судячи з усього і з того, що ти мені кажеш, вони не розлучались…

— Ані на мить, чуєш? Алло! Алло! Ані на мить. Сатир, Толомео й він…

— І він їм розповів?

— Еге ж, виклав усе дочиста.

— Ну й скотина, ну й тварюка. Мабуть, вони всі п’яні? Машину він мені вже повернув, її привів один шофер.

— Атож, вони пішли по цвинтарних забігайлівках.

— І куди ж вони заходили?

— В «Останнє прощавай», в «Купідонові крильця», в «Ангелятка», і, як завжди, відвідини святих місць закінчилися в «Покитуті». Поки тут, поки там…

— Іди к бісу з твоїми жартами. Звичайно, Сатир першим запитав його про опудало?

— Ні, ні, Різник його обійняв і сам усе розповів.

— І ніхто не тяг його за язик?

— Отак, як чуєш.

— Ну й народу було… Вся столиця вийшла подивитися на демонстрацію, — мляво мовив, ніби позіхнув, з голоду чи то від безсоння, Толомео. Перед ним стояв келих із «байстрюком», фірмовим напоєм «Покитута», що його студент шлунком уже, мабуть, не сприймав, одначе жадав духовно.

— Атож, чоловіче, ми все створюємо конкуренцію релігійним процесіям страсного тижня, і це неабияк тривожить клерикалів, — одказав Різник. — Подивитись на наш хід справді зібралась уся столиця.

— Еге ж, ми їм… — ледь повертав язиком Сатир, п’яніший від усіх, п’яні сльози так і котилися з його очей, ніби в нього помер хтось із рідні… авжеж помер… витвір його рук… опудало… чудовий дон Рамон Монтемайор-і-Гуаль…

— Там був один твій колега…

— По медицині чи по чарці? — запитав, схлипнувши, Сатир.

— По одному й другому. Шукав свого сина, якого переїхав ваговоз. Приєднався до колони демонстрантів і шукав його там. Обійняв мене, обслинив, обмив мені слізьми обличчя і сказав: «Як побачите мого синочка, то перекажіть йому, що я чекаю на нього в клубі».

Коли Толомео говорив, здавалося, що його обличчя стає якимсь лукавим.

— І… що… далі? Іще п… по «байстрюкові»?

— Ні, Сатире, треба йти демонтувати вози.

— Демонтувати вози? Нехай їх демонтує той сучий син, що вкрав у мене опудало.

— Який-бо ти невихований.

— І не тільки невихований. Я ще й злочинець… щоб ви знали… убивця… і навіть більше, ніж убивця…

Запала мовчанка. Вбивати того, хто вкрав у нього опудало, Сатир, звичайно, не збирався. Дзижчали мухи, нахабні, настирливі. У повітрі висів сигаретний дим. Не стихали розмови інших покитутців, адже кожен, хто входив сюди, щоб смикнути чарку «байстрюка», ставав «покитутцем».

— Творити — це чудово, — виголосив Сатир, відсьорбуючи «байстрюка», якого йому щойно принесли разом із кружальцями ковбаси з зеленню, сирої нафаршированої цибулини й перцю. — Чу-до-во.

— Творити чи хильнути чарочку? <

— І те й те, Толомео, і те й те… Для того бог і створив світ і не демонтує його, адже демонтувати те, що зробив, — це принизити себе, а бог не може себе принижувати. Ваше здоров’я, — мовив він і вихилив чарку. — Нехай демонтують демонтажники… — Його п’яному язикові коштувало великих зусиль вимовити останнє слово. — Нехай демонтують ті, що крадуть опудала, ті, що цуплять шедеври, і я знаю, для кого це я кажу… кажу замість того, щоб плюнути…

— Зоставайся з миром, — проголосив Толомео, — а я піду на хвилинку.

Коли вони залишились удвох, Різник сказав:

— Послухай, Сатире, кинь ти говорити натяками про це опудало. Чому не скажеш прямо, кого запідозрюєш?

— Натяками та прямо, — відказав той, булькаючи слиною. — Чи ти, може, хочеш, щоб я висловився ще ясніше?

— Іди ти знаєш куди…

— Піду, але спершу поверни мені мою ляльку, мого манекена, мій шедевр. Мені байдуже, що він не проїхав на возі. Тепер уже байдуже. Мені важливо знати, чи його не знищено, чи він, — тут Сатир мало не сказав «живий», — у тебе вдома, чи ти його зберіг…

— Адже ключі були в мене, — оборонявся Тантаніс, — то хіба б я не міг його вкрасти раніше…

— Міг, але зачекав, поки він опиниться на возі, ти й твої друзяки…

— Слухай, Сатире, — мовив Толомео, котрий зайшов, — треба йти демонтувати вози. Ми домовилися з Окампо, що повернемо їх сьогодні.

— Нехай іде Різник і докраде те, що зосталось…

— Слухай, Сатире, — відказав Толомео, вже сердячись, — перестань звинувачувати товариша, не маючи на те доказів. Тільки тому, що ти забрав собі в голову…

— Знаєш, Толомео, з тобою я піду, а з оцим Різником — ні. Нехай спершу принесе мені дона Рамона, й тільки тоді…

Рікардо обливався потом від «байстрюка» й від докорів сумління, і в нього визрівало рішення, що коли товариш насідатиме далі, він йому скаже правду, всю правду і тільки правду. Нещасний студент права: щойно зачує слово «правда», як. йому у вухах починають бриніти словесні викрутаси присяги!

Толомео попрощався й пішов.

— Алло! Алло! Тройо? Еге ж, я пішов від них і не знаю, що там було далі, але потім хлопці розповідали мені у дворі, де демонтували вози…

— Вони теж там були?

— Ні, тоді ще не прийшли…

— Алло! Алло!

— Чорний… Алло! Алло! Тройо, ти мене слухаєш?

— Так, так, я тебе слухаю.

— Чорний розповідав, що покинув їх у «Покитуті» — вони плакали й обіймалися.

— Різник признався?

— У всьому. Сатир розчулився, обійняв його й простив.

— А ти не знаєш, він не казав, чому викрав мого дядька з воза?

— Ні, Тройо, цього я не знаю.

— І він сказав Сатирові, де сховав опудало?

— Гадаю, що так. Принаймні коли потім вони прийшли демонтувати вози, то здавалося, що це рідні брати, а не просто друзі.

Демонтаж возів і нош. Нош, на яких несли прах померлої Центральної Америки. Нош зі сліпою вітчизною, що просить милостиню біля будинку монополії «Емпреса електріка». Вітчизна: «Світла, більше світла!», а янківський трест: «Грошей, більше грошей!». Нош із гарматою й гаслом: «Нема такого відомства, яке б вистояло проти пострілу в 50 000 доларів!» Нош із дядьком Семом, зробленим із бананів. Нош із дощем поліцейських кийків — манною небесною.

Сатир і Різник змагалися працюючи. Коли один щось розбирав, то й другий щось розбирав, коли один відпорював, то й другий відпорював, коли один відв’язував, то й другий відв’язував, коли один витягав цвяхи, то й другий витягав цвяхи: вчора в роботі був один кінець молотка — той, що забиває, сьогодні другий: молоткові вушка, ті металеві вушка, що висмикують цвяхи, наче корені зубів із дерев’яних ясен. Розбираючи, курили, пили, співали («Ай, ай, яке то щастя, коли нікого щиро не кохаєш…»), обіймалися… Брате мій, брате любий, ну й меткий же ти, отак з-під носа вихопив дядька Рамона, отак з-під носа, дякую тобі від усієї душі, що ти його не знищив… Просто-таки з-під носа, але як добре, що ти признався, і я тепер не мучитимуся-здогадами. А чому ти, замість красти, та не попросив мене, щоб ми його вдвох трошки переінакшили? Маскарад, Різниче, був би маскарад: не обличчя, а самі маски, фігурні прикраси на носах кораблів, що пливуть на хвилях жовтого моря лайна… Але ж то твій шедевр, Сатире, ти б не міг його переінакшити… І чому, Різниче, я тебе не викрив, скажи, чому я тебе не викрив перед товаришами? Мабуть, тому, що я безвільний, — правда? — бо я богемник, бо я більше богемник, аніж… ет, нехай… ай, ай, яке то щастя, коли нікого щиро не кохаєш… І чому воно митцеві, отакому митцеві, як я, коли роботу зроблено, про все інше байдуже? Ота мить, коли бачиш витвір готовим, заповнює життя, і це єдині хвилини, коли відчуваєш вічність, і не тому, що ти вічний чи вічне твоє творіння, ні, брате мій, просто тобі так здається, бо коли ти завершив свій витвір, то він ніби вихоплює тебе з часу: ти себе тоді відчуваєш і поза часом, і поза світом, не існує для тебе в ту мить ні вчора, ні сьогодні, ні завтра… Годі тобі самому смоктати, дай-но мені… По черзі прикладалися до шийки пляшки з «байстрюком», прихопленої з «Покитута»… Чудово, Різниче, чудово… Від «байстрюка»?.. Та ні, це я надумав одну річ. Виставити дона Рамона — Іуду у великодню суботу на даху твого будинку, щоб люди його лінчували, бодай у вигляді опудала. Мабуть, я тебе прошу забагато, еге? Коли вже ти його потяг, то тільки для того, щоб урятувати, і то не його самого, а я знаю, кого з-посеред отих покидьків. Проте давай зробимо так: ти мені віддаси опудало, і я його заберу додому, е ні, додому мені брати його не можна: мої сестри трохи звихнуті. Триматиму його в своїй майстерні. Ідея, Різниче, велика ідея! Започаткуємо ним у моїй майстерні галерею бандитів. Я ще можу зробити Алькапоне, Вікторіано Уерту. Але говори, скажи щось, не мовчи, заведи свого грамофона, засурми у свою сурму, на те ж господь і дав тобі рота, щоб ти говорив, висловлював думки. Що ти там усе собі думаєш? То віддаси мені мою ляльку? Скажи, віддаси?.. Так, віддам, нащо вона мені здалася, — врешті відповів Тантаніс якимсь непевним голосом, розімлілий від «байстрюка», що викликав хтиву слабість у всьому тілі. То коли ти мені його повернеш? Скажи, коли? Може, все-таки виставиш його на даху як Іуду? Ото я дурний, усе запитую тебе про те саме, хоч і добре знаю, що ти цього не зробиш… За умови… Ет, умова, яка там умова! Адже він не лише мій, а й твій. Це така сама правда, як і те, що ти адвокат, Різниче… Мій! твій, повторив, мов папуга, Різник, мій і твій: твій, бо ти його зробив, а мій, бо я його не знищив… Ти не наважився?.. Еге ж, не наважився, адже це твій шедевр… От і гаразд, зауважив Сатир, потягши ковток із пляшки. От і гаразд. Це той випадок, коли мільйонер купує витвір відомого митця, витвір, що однаково належить, — хоч його й продано за мільйони, — тому, хто його створив… Ти так гадаєш? — заперечив Різник, жваво жестикулюючи, бо був уже добряче напідпитку. — На жаль, це не зовсім так. Витвір належить мільйонерові, його дітям, онукам, аж доки врешті не перейде як дарунок у власність якогось музею… Тут ти цілком маєш рацію, погодився Сатир, але чому є такі люди, як ти, що не дають чоловікові потішитись бодай мріями, бодай п’яному; навіщо вони силоміць повертають його до дійсності, до того, що він і так знає, на жаль, надто добре знає. Та ти, звичайно, тямиш, про що я, адже ми так розуміємо один одного… Я хочу поїхати на пристань, сказав Різник. Що ж, їдьмо на пристань. Чому б нам не поїхати?.. А як з опудалом? Що робитимемо з опудалом?.. Я тобі його дарую, Різниче, дарую його тобі… Вони потягли ще з пляшки, сигарета в них лишилась одна на двох, і вони її викурили, затягуючись по черзі. Роги, дійки, ноги дійної корови з воза «Ссавці, цмулії та грошолови», яку смоктали державні паразити, полетіли з воза додолу. Обличчя, руки, напхані ватою рукавички, сурдути з чорного паперу, сомбреро, ганчір’я, еполети, Цезарі з воза «Жахи християнства», папи, гангстери, раби, виснажені голодом люди-кістяки в тюрбанах і з пов’язками на стегнах — все тепер лежало купою на землі… Ні, Сатире, не можеш ти мені подарувати опудала, яке я потяг із воза… Чому?.. Бо воно не лише твоє. Воно твоє і — моє. Отакий юридичний бік справи… Твоя правда, Різниче, я не маю права дарувати те, що належить не тільки мені… І по якійсь хвилі: знайшов, знайшов вихід! Я дарую тобі мою половину: оскільки твого й мого там по половині, я дарую тобі свою половину… Ні, ні, Сатире, я тобі поступаюсь моєю, дозволь мені поступитись тобі своєю… Вони обіймалися, плакали, — брате мій, брате, — слинили один одному плечі… Або ж, якщо тебе це влаштовує, давай розділимо його навпіл… Сатир відіпхнув від себе Різника на відстань витягнутих рук. Ти, Тантанісе, хитра бестія. Хочеш, щоб опудало дісталося тобі, щоб я сказав, як та мати на Соломоновім суді: ні, ні, не рубайте. Гаразд, старий, я згоден: розділімо опудало надвоє; звісно, краще, якби воно було з м’яса й кісток, тоді б ми посікли його на фарш… Я, Сатире, згоден подарувати тобі мою половину, щоб ти був повним хазяїном свого витвору… О-о, хіба я не казав, що ти хитра бестія! Бач, який щедрий, який безкорисливий! Просто воно дісталося тобі на дурняк, ти не платив за нього, ти його поцупив, украв — оце тобі вся щира правда. І не поїду я з тобою на пристань, не поїду… не поїду. Чого це я маю туди їхати?.. Їдьмо, Сатире, вивітримо хміль, а то далі вже неможливо: така спека, піт заливає очі… А може, я не хочу, щоб із мене виходив хміль. Навіщо ж я тоді пив — щоб протвережуватись? Ні, ні, я ще не зовсім здурів… еге ж, не зовсім… я поринув у забуття… я щасливий, такий щасливий…

— Так, так, понапивались… Алло! Алло! Ти кажеш, що вони понапивались. А потім?

— Ти зараз упадеш, Тройо, хапайся за що-небудь, бо впадеш, коли я тобі розповім…

— Поїхали на пристань?

— Де там на пристань! Потрапили до божевільні!

— До божевільні? Біла гарячка?

— Та ні, яка гарячка… Вони зайшли туди до Чорного, щоб їхати разом на пристань. Алло! Алло! Тройо!

— Так, так, я слухаю.

— А що обидва були добре напідпитку, то Чорний, котрий проходить практику в жіночому відділенні божевільні, завів їх до свого кабінету й запропонував їм перепочити, бо вони, мовляв, дуже стомлені…

— Тобто п’яні…

— Еге ж, але п’яному не можна казати, що він п’яний: то для нього найбільша образа. Різник не хотів, але Сатир, котрий більше випив…

— Тобто стомився…

— Так, так, стомився, згоден… Отож Сатир погодився, і вони поскидали з себе плащі, піджаки, штани, одне слово, пороздягалися до майок і трусів… Др-р-р-р…

— Ну й дирчить цей телефон!

— Отож пороздягалися вони до майок і трусів, лягли і відразу поснули. Тоді Чорний вийшов купити якихось продуктів, щоб узяти з собою на пристань. Там стільки тепер товчеться народу, що нічого не купиш. Купив хліба, сардин, ковбаси, сиру, вина. Поки він ходив… Алло! Алло! Ти чуєш мене, Тройо? Так от, поки він ходив, ті попрокидались і з похмілля ніяк не могли второпати, де вони. Понадягали на себе штани, решту — плащі, піджаки, сорочки, краватки — взяли в руки і подалися шукати виходу, та потрапили в патіо до божевільних жінок. Зчинився страшенний гвалт. Знаєш, які вони хтиві, ті дівчата.

— А Чорний?

— А Чорний повернувся… Алло! Алло! Отож він повернувся і не знайшов у своєму кабінеті ні їх, ні їхньої одежі. «Мабуть, пішли на пристань, — подумав він, — зустрінуся з ними там. Не пропадати ж купленим продуктам». І подався їх доганяти.

— Ви, студенти-медики, всі скупі та дріб’язкові, живете як голодранці…

— Це, Трояно, через те, що нам не дарують звання, як вам, юристам, — воно нам коштує великі гроші, тому ми живемо ощадливіше.

— Маєш рацію. Підготувати медика коштує дорожче… Алло! Алло!.. Урвали…

Сатир і Різник одчайдушно відбивалися від божевільних жінок, котрі їх смикали, щипали, дряпали, кусали, слинили поцілунками, роздягали, тягли кожна у свій бік. Не стихаючи, калатав дзвін тривоги, до якого допалась якась божевільна. А з віконець темних камер, з-за товстенних грат дико волали інші, щоб і їм кинули хоч одного. Волали молоді дівчата, розпачливо торгаючи товсті прути, волали жовті й висохлі, наче мумії, старі, рвучи на собі останнє волосся, роззявляючи беззубі роти. Врешті надійшла допомога. Вдарили чисті водяні струмені із шлангів, що ними вправно орудували санітари, й кілька десятків лютих, розпалених хіттю самиць стали відступати, неспроможні витримати потужного натиску водяної стихії. То стихали, то злітали аж до небес плач, виття, вереск, крики й прокльони божевільних самиць, що не бажали примиритися з поразкою. Холодні, люті струмені майже підкидали в повітря худих і валили з ніг тілистих. Плазуючи по сірому асфальту патіо, що розкинулося, мов нескінченна пустеля, вперто вертали вони назад, до своєї здобичі, двох майже голих молодців, тепер зовсім тверезих, бо хміль вилетів від страху, без документів, які погубили хтозна-де, але, дякувати богові, живих.

До з’ясування, хто вони такі, їх замкнули в палаті тихих божевільних у чоловічому відділенні. Сатир і Різник не наважувались поглянути один на одного. Ані перемовитись бодай словом. Кожен обстежував своє тіло, яке боліло від численних подряпин. Доктор, — санітари вже називали Чорного доктором, — сказав, що їде на пристань, і коли часом його питатимуть двоє друзів…

— То це ж ми і є, — в один голос відповіли обидва. — Ми і є ті його друзі.

— Гаразд, гаразд, ось прийде доктор, і все з’ясується.

— Ви що, хочете тримати нас тут? І доки?

— Доки прийде доктор, — відповіли санітари; для них хлопці були двома новими божевільними. — Вас хтось сюди привів? — спитали вони.

— Ніхто, ми самі прийшли.

— Удвох?

— Удвох: він і я.

Щоразу, коли хлопці пояснювали, хто вони такі й що вони не божевільні, одна з сестер, яка говорила з французьким акцентом, відповідала їм:

— Еге ж, comme ça[16] кажуть усі. — Вона вимовляла «р» як «г».

— І що з нами робитимуть далі?

— Завтра побачимо. Підете пгацювати на гогод — садити гедьку.

Не може такого бути, заспокоювали вони себе подумки. Завели розмову з санітаром, котрий здався їм приємним чолов’ягою.

— Я студент медицини, — сказав Сатир.

— А я за рік буду адвокатом, — мовив Тантаніс. — Чи не будете ви такі ласкаві сповістити наших, що ми тут?

— З великим задоволенням, з великим задоволенням, — відповів санітар, але тільки щоб не перечити їм, щоб вони, бува, не почали казитись, — А куди сповістити?

— Про мене — моїм батькам, — відповів Тантаніс. — Наш номер є в телефонному довіднику, можете перевірити.

— А про мене — моїм сестрам на Четверту вулицю, — сказав Сатир. — Доктор, — вони теж уже називали Чорного доктором, — завів нас до себе, щоб ми протверезилися. Ми, розумієте, трохи випили з нагоди скорботної п’ятниці, студентського свята, і…

— Так, так, коли прийде доктор, тоді й сповістимо, не хвилюйтеся, а поки що ляжте поспіть — вам дадуть чогось заспокійливого.

— Ми нічого не станемо тут у вас пити! — підхопився на ноги Сатир так, наче хто припік його ззаду розжареною головешкою.

— Гаразд, навіщо сперечатись, — примирливо мовив Різник. — Я вип’ю все, що мені дадуть, аби тільки прояснилося в голові від хмелю.

— Давайте бром, — і Сатир назвав дозу.

— Нехай буде бром. Знаєш, на похмілля ладен пити й отруту, аби тільки полегшало.

Їх розбудив регіт Чорного. Він аж корчився від сміху. То згинався в три погибелі, то випростувався на весь свій височенний зріст, махаючи руками, мов пальма листям.

— Ха-ха-ха! Ха-ха-ха! Які ж бо ви йолопи: повтікали з моєї кімнати… Ха-ха-ха! Ха-ха-ха! — Сміх не давав Чорному говорити. — Я подумав, ви поїхали на пристань, та й собі подався туди за вами.

— Не говори до мене, мерзотнику! — визвірився Сатир, що був блідий, наче вирізьблений із слонової кістки. — Подивився-но лишень, що з нами сталося! Єдине, що я тебе прошу, — не говори до мене, ніколи не озивайся до мене й словом, сучий сину, негіднику!

— Спокійно! Спокійно! Заспокойся, Сатире! — мовив, заходячи, Толомео, сам насилу стримуючи сміх. — Можу засвідчити, що Чорний, — а я теж тоді був із ним, — не заставши вас у своїй кімнаті, запросив мене з собою на пристань. Ходімо, каже, хлопці, певно, вже там. Чекали вас аж до суботи…

— А який сьогодні день? — запитав Різник, усе ще сонний від брому.

— Та вже неділя.

— Ото, мабуть, непокояться мої старі.

— Аніскілечки, — відповів Чорний, переставши сміятись. — Я розмовляв по телефону з твоєю матір’ю, а вона сказала, що тебе немає вдома, а коли я спитав, чи вона, бува, не знає, де ти можеш бути, відповіла, що, мабуть, поїхав на пристань.

— Знала б вона… — промимрив Тантаніс, якого все ще змагав сон.

— По-перше, твої біснуваті пацієнтки, розпалившись, мало не порозривали нас, — озвався Сатир, у котрого на тілі не було місця, яке б не боліло, — а по-друге, і це найгірше, ваші сестрички та санітари майже переконали нас, що ми божевільні. Який це все-таки жах, коли ти нормальний, а тебе вважають за божевільного. У вас не знайдеться сигарети? — спитав він, нервово переплітаючи жовті від нікотину пальці.

— На, бери собі всі, в мене ще є, — сказав Толомео, подаючи йому пачку.

— Ніхто не хотів піти нам по сигарети, — скаржився далі Сатир, затягнувшись так жадібно, наче мав у грудях четверо легенів. — Тут гірше, ніж у в’язниці. А Різника згвалтували…

— Хто? — засміявся Толомео, вдаючи зацікавленість.

— Та одна божевільна…

— Ну і язик у тебе, Сатире!

— Таж ти мені сам хвалився!

У цю мить зайшла медсестра й спитала:

— То вони йдуть садити гедьку?

Її слова потонули в загальному реготі.

— Ні, сестричко, — відповів Чорний, — вони на город не підуть, і не треба вам заповнювати ніяких паперів — вони підуть зі мною.

А коли сестра, черниця Марселіна, нечутно вийшла, кивнувши їм на прощання, мов голубка крильми, білими крисами сомбреро, Сатир звернувся до Чорного:

— Чому ж ти не сказав їй, що ми не божевільні?

— Бо вона однаково не повірила б. Для нас, психіатрів, і для них, котрі служать тут богові, психічно здорових людей не існує: усі божевільні — ми й вони включно.

— Ну то їдьмо на пристань, — запропонував Толомео, потираючи руки та все посміхаючись.

— Зараз тільки їхати на пристань! — обурився Тантаніс.

— Нехай вони йдуть туди, звідки прийшли, — розпорядився Чорний, — тобто до мого кабінету, і зачекають, доки їм принесуть одежу.

— Е ні, нема дурних! — відказав Сатир, — Щоб знову нас злапали ті божевільні дівки?

— То йдіть у мою халабуду на подвір’ї лікарні, тільки це далеченько.

— І не виспались як слід: онде Різник і досі очей не продере, — бурчав Сатир. — Ти, Толомео, для своїх дослідів із снотерапії тримаєш у себе вдома достобіса кажанів, живих і дохлих. То, може, візьмеш і нас за кажанів?

— І все ж їдьмо па пристань, — наполягав Толомсо. — Сьогодні неділя, немає куди йти. До того ж вербна неділя, а цього дня завжди панує нудьга.

— Може, зіграємо в ослика, Різниче?

— Тобі мало було божевільних, що їздили на тобі верхи?

— Ану не блюзніть! — гримнув жартома Чорний, сяйнувши золотим зубом. — Хіба можна казати таке про Сатира, який нещодавно йшов у святій процесії?

— Їдьмо на пристань, — правив своєї Толомео.

— Гаразд, їдьмо, — погодився врешті Тантаніс. — Толомео має машину від управління охорони громадського здоров’я, — а все за свою снотерапію, — то покладемо в неї наше манаття. А на пристані я відразу подамся по раків, щоб зварити добру юшку…

— І забути, як до тебе рачкували під брандспойтами оті божевільні, — докинув Сатир, котрий теж погодився їхати на пристань.

— Еге ж, добряче ви пропотіли — вийшов хміль боком.

— То все через тебе, Чорний, сучий ти сину.

— Пусте, то був так званий фізіологічний піт. Усякий піт буває: від спеки, від похмілля, від страху…

— Підемо вчитися на психіатрів і втремо носа Чорному, — говорив Сатир. — Я волію краще залишитися тут у божевільні, аніж слухати зараз лекцію з фізіології.

— Цей Сатир не дасть собі в кашу наплювати, — коментував Чорний. — Нічого, на пристані нам прочитають лекцію з анатомії, та ще з якої гарненької анатомії!

А Сатир, як художник, думав про божевільних жінок, про Гойю та про те сіре заасфальтоване патіо, де, здавалося, висохло ціле море сліз.