Скорботна п'ятниця

XVI

Текст бойової пісні студентів був готовий. Бракувало тільки музики. «З ді-ра-ми-ква-со-лі» як, жартуючи, казали студенти. Боялися, що все це може перетворитися на «до-не-ма-ква-со-лі», якщо не знайдуть талановитого композитора, і не тільки талановитого, але й сміливого, — а такого знайти куди важче. Бо ж малося на увазі покласти на музику вірша, в якому висміювалися різні патріотичні символи, військо, церква, правосуддя і навіть сама батьківщина. До того ж ім’я автора треба буде зберігати в суворій таємниці. Бо інакше попаде в халепу: коли він, скажімо, вчитель сольфеджіо в музичній школі чи консерваторії, то просто втратить роботу, коли ж він один з музикантів військового оркестру, то його не тільки демобілізують, а й віддадуть до військового трибуналу як зрадника й підбурювача. А часу залишалося зовсім обмаль, лічені дні, ба навіть години. Хтось сказав: якщо не пощастить знайти композитора, продекламуймо нашу пісню, прокричімо її, нехай це буде не спів, а рик. Потім надійшла пропозиція: замовити музику одному молодому композиторові на ймення Хосе, який за власним вишуканим правописом писав своє ім’я з «х» на кінці— «Хосех». Але чи згодиться він на те, щоб скомпрометувати себе перед державою, перед владою?

— За це не турбуйтеся, — відповів той, хто висунув таку пропозицію, вічний студент медицини. — Він згодиться. І не питайте мене, звідки я це знаю, бо однак не скажу. Досить із вас того, що я це знаю і можу твердо поручитися: коли йдеться про ідею, як і в нашій бойовій пісні, то Хосех не відмовиться. Хіба що в нього немає часу, бо хлопець перевантажений роботою, чи щось там йому не сподобається, адже в кожного свої смаки, проте не думаю: наша пісня ідейна, бойова, а він це любить.

— Докази! Де твої докази, Вусаню? — вигукнуло кілька чоловік.

— Які докази? Я ж вам сказав…

— Ти нам ще нічого не сказав, — озвався один веселий студент на прізвисько Бізон.

— Послухай, Бізоне Бидло… — вигукнув Вусань, пародіюючи Бізона Білла[11].

— З «Бізоном» я ще сяк-так згоден, а от «Бидло» залиш для свого татуся.

— Годі вам гризтися. Хай-но краще Вусань пояснить, чому він пропонує нам саме отого хлопця.

— Та не галасуйте ви так, — мовив Вусань, затикаючи пальцями вуха. — А то я взагалі не стану відповідати. Потім усе розповім…

— Ніяких «потім»!

— Якщо присягнете, що нікому…

— Це образа! Недовіра до комітету!

— Ну, гаразд… Цей молодик був масоном, як я вже вам колись розповідав. Але нещодавно зійшлися вони на свої збори, і там Хосех сказав їм усю правду в очі. «Як же воно так виходить, — кричав він розлючений, бо зрозумів, що його одурили й дурять далі. — Як же воно так виходить, що майстер ложі Істини — найбрехливіший і найпродажніший з газетних видавців? Як воно так, що ложу Вірності очолює генерал-зрадник, ложу Чистоти, Честі і Справедливості прибрав до рук відомий злодій, а в ложі Життя порядкує акушер, котрий заробляє на підпільних абортах?» — «А робиться це для того, брате, — відповіли Хосехові Тридцять Три, — аби сії брати, бачачи, що їм виявлено таку високу довіру, каялись, виправлялись, ставали на добру путь». У відповідь пролунав диявольський регіт, наче з отієї опери…

— А ти, Вусаню, хоч знаєш, що таке опера?

— Отож Хосех відповів їм мефістофелівським реготом і пішов геть.

— Хлопці, — взяв слово Чиряк, або Чирячок, як його ще пестливо називали. — Я не знаю, чи Кажан, Ананас та інші студенти-юристи згодні, але медицина вважає, — правда, Блощице, ми так вважаємо? — що треба віддати текст…

— «Чалани», — підказав Блощиця. — Так названо бойову пісню студентів.

— «Чалана»? — з подивом перепитав хтось, що вперше чув цю назву.

— Так, «Ча-ла-на», — повторив по складах Блощиця. — Від слова «чалан» — балакун, ярмарковий закликальник.

— Та дайте договорити, — урвав його Чиряк. — Отже, медицина не заперечує, і якщо юристи й фармацевти теж згодні, то нехай комісія передасть текст Хосехові, щоб він поклав його на музику. Шкода, що мій тато старий: він був гарним композитором.

— Різдвяних пісеньок? — засміявся Вусань, сяйнувши з-під густих вусів золотими зубами. — Це тобі не різдвяна пісенька.

День видався сонячний. На вулицях було повно людей, що купували подарунки до свята.

— От клятий китаєць! Ет, що то, коли воно іншої віри! — вигукнула якась опасиста жінка. — Я ж тобі добре даю за цю матерію!

— У мене немає віли.

— Таж ви вірите в свого Препуція. Украв наші заповіді й став там у вас за бога.

— Конфуцій, а не Плепуцій. А мателія десево-десево, як з вас і зовсім десево…

— Побійтеся бога, доне Мауксімо! — гукала якась пихата сеньйора в бакалійній крамниці, де на вулицю виходило шестеро дверей. — Гадаєте, якщо піст, то можна гнути за тріску отаку ціну?

— Не моя в тім вина, шановна сеньйоро. Її привозять уже таку дорогу з-за кордону.

— Скиньте трохи, адже я у вас візьму й інших холодних закусок.

— На трісці не можу. Скину на чомусь іншому, скажімо, якщо ви братимете олію, вино сардини…

— Трьох з половиною вар[12] тобі не вистачить на плащ, синку, — говорила мати синові в одній із крамниць на центральному ринку, — хоч хай там що говорить та кравчиха. Трьох з половиною вар замало. Чи ж не так, доне Панфіло? — спитала вона через плече продавця. — Я вас знаю вже стільки років, доне Панфі, то зробіть нам таку ласку, гляньте одним оком і скажіть, чи вистачить три з половиною вари. Цей матеріал подвійний, еге ж?

— Ні, сеньйоро. З плащових матеріалів подвійний тільки оцей, темно-ліловий.

— Е ні, цей ліловий мені не подобається: надто він темний.

Крізь весь оцей торговий світ, крізь гурти святково вбраних селян, котрі поверталися з повними покупок саквами, взуті в нові рипучі черевики з дзеркальними носаками, що метали на всі боки сонячні зайчики, крізь оце з’юрмисько, яке до обіду вирує, а пополудні починає розходитись, ішла комісія підготовчого комітету, шукаючи будинок імовірного творця музики до «Чалани».

Великий будинок, позначений на оббитих цвяхами дверях номером 8, що стояв на розі, з вікнами на дві бруковані вулиці, — шибки о цій порі під пекучим сонцем мінилися синюватими барвами пляшкового скла, — доходив аж до самого майдану Театро Колон, якраз там, де на колоні підносилося погруддя одного поета-романтика, якого, за переказами, хотів забрати диявол за його безвір’я, блюзнірство, вільнодумство та розбещеність.

Спинившись неподалік від носатого й лобатого поета з буйним чубом та пишними вусами над чуттєвими губами, гурт студентів дивився на будинок Хосеха, до якого вони прийшли зі своєю пропозицією і який тепер, мабуть, снідав.

Блощиця став обличчям до поета й докірливо мовив:

— Ой Пене, скільки зла ти нам заподіяв своєю поемою, що починається словами: «Люба й нещасна моя батьківщино…»

— Киньмо монету, заходити нам чи ні, — запропонував Ананас.

— От шмаркачі! — закричав Кажан. — Ходімо, нічого нам не буде, хіба що не захоче.

— Відмовиться… — промимрив якийсь песиміст.

— Відмовиться, відмовиться! — перекривив його Кажан, чухаючи потилицю.

Удари молоточка прокотилися луною по широкому, хоч конем гасай, подвір’ї. Десь за парканом шумів водограй. За якусь мить їм відчинила служниця, вся обвішана прикрасами, — сережками, намистом, медальйонами, перснями, браслетами.

— Піду скажу, — відповіла вона, почувши, що прийшли до дона Хосе, і побігла коридором, який, очевидно, вів до дверей їдальні. Незабаром, так само бігцем, повернулася.

— Сеньйор сказали, щоб ви пройшли до вітальні, — мовила дівчина, — і зачекали там, доки вони поснідають.

— А може, ходімо звідси? — завагався Чиряк, якого завжди лякали правила хорошого тону.

— Звідси? — накинувся на нього Ананас. — Коли ми вже тут, у будинку? Ти нічого кращого не зміг придумати?

Студенти пройшли до вітальні з червоними килимами та портретами, обставленої гарними меблями, серед яких на чільному місці стояв рояль. На роялі сидів чорний кіт, і гості сприйняли це за добрий знак. Усе починалося ніби добре. Кіт, сидячи на роялі, робив свій туалет. Полизавши язиком лапку, тер нею по мордочці.

Ще не дожувавши шматка, з серветкою в руці, в пенсне, прив’язаному ниточкою до вуха, до вітальні нервовою ходою зайшов, трохи сутулячись, Хосех.

— Пробачте, маестро, що турбуємо вас у такий час.

— Ми вам перебили сніданок…

— Так, так, кінчайте снідати. Ми можемо зачекати.

— В якій ви справі? Чим можу служити? — повторював Хосех щоразу, коли випадала пауза між чемними перепрошеннями за те, що його так рано потурбували.

— Ми принесли ось що… — наважився Кажан і, діставши з портфеля два аркуші з текстом «Чалани», розгорнув їх і подав маестро. Той узяв аркуші, поправив на носі пенсне й приготувався читати написане.

— Це текст бойової пісні студентів, — пояснив Чиряк. — Ми б хотіли…

— Ми б хотіли, — заговорили всі водночас, — щоб ви написали до нього музику.

— Погано тільки те, маестро, — сказав Ананас, коли композитор уже почав читати, — що в нас обмаль часу. Нам хотілося б заспівати її ще цього року.

— Справді, часу у вас обмаль, — підвів голову від аркуша Хосех, — бо ж це на скорботну п’ятницю, день демонстрації, чи не так?

Усі мовчали. Час був проти них. Маестро читав далі. Нараз устав з крісла, підійшов до рояля, поставив аркуші перед собою на пюпітр і, сідаючи, сказав:

— Ану подивимось, як воно виходитиме… Ви, мабуть, хотіли б щось отаке? — І, вдаривши по клавішах, заграв, а студенти вперше почули вступні ритми «Чалани».

Усі повеселішали. Маестро ще раз повторив вступ, трохи його змінивши, беручи інші акорди й сильно натискуючи на педалі.

— Дуже добре, — зауважив він, теж повеселішавши. — Залиште мені текст, а завтра нехай хтось до мене зайде…

— О котрій годині, маестро? — спитало кілька голосів.

— Так, як і сьогодні, якщо вам зручно, або ж трошки пізніше, десь о другій годині дня. Побачимо, чи воно щось вийде. Не хочу вам обіцяти наперед, але текст мені подобається: в ньому є щось нове, бунтарське, а мені до душі непокірні, — сказав він і засміявся.

Щасливіші, ніж коли б виграли в лотерею, студенти висипали на вулицю й кинулись на пошуки якоїсь харчівні. Чиряк спинився, наморщив, чоло, як завжди робив, коли про щось думав, і сказав:

— Хлопці, а ми так і не запитали, скільки він з нас за це візьме.

— Всім відомо,» що ти дуже практичний, — озвався Кажан. — Скільки візьме… Мистецтво не оцінюють грішми.

— Єдине, чого в нас не цінують, то це мистецтво, — зауважив Чиряк. — Тому наші митці ходять жебраками. Мистецтво заслужено винагороджують тільки в розвиненішому, культурному суспільстві…

— Чого ти лізеш зі своєю культурою, коли ми голодні!

«Ресторан «Хочімілко». Тут вас обслужать у будь-який час. Закуски, перець, індиче філе», — проголошувала вивіска на вході, де плющ, бегонія та інші рослини створювали прохолодний затінок. Пройшовши коридором, теж затіненим декоративною зеленню, можна було потрапити до патіо, в якому стояли столики, накриті різнобарвними скатертинами, та грубі стільці. З прикрас тут були тільки фестони у вигляді хвостів кетцаля, що досягали підлоги, позолочені бамбукові перегородки, кручені рослини з листям примхливої форми та карликові пальми.

Це був ресторан трьох сестричок. Спершу здавалося, що двох — Люсіти й Карміти. Але Карміта враз ніби роздвоювалась, і обіч неї, якось наче й не відокремлюючись, з’являлася Пакіта. Три сестрички. Дві сестрички. Дві, коли Карміта не роздвоювалась. А вона роздвоювалася дуже рідко. Тож звичайно були дві сестрички-удовички, Люсіта й Карміта, дуже гладкі, дуже скромні, дуже мовчазні, дуже… дуже… дуже… одне слово, хоч яку рису візьми, — все дуже.

Галас, спів, крики студентів порушили тишу півпорожнього патіо. Ті кілька клієнтів, які їли в цю пору, зчиняли шум хіба тим, що жували, наливали собі воду, пиво чи вино або стукали столовими приборами об тарілки — ложками, виделками, ножами — усім оцим невагомим, наче з бляхи, начинням.

Хлопці зсунули докупи три столи й посідали; один рикав, наслідуючи зголоднілого хижака, другий вив койотом, третій видобував з горлянки якісь дивні канібальські звуки — і всі ці дуже природні вияви голоду не видавались у тих хащах чимсь незвичайним.

Нарешті повсідалися, підійшов офіціант. Кажан підвівся й мовив:

— Послухай, подай-но їм…

— Нехай тобі, Кажане, подають попідвіконню, — відрубав хтось із товаришів.

— А що я такого сказав? — захищався той. — Тільки попросив, щоб вам подали їсти.

«Хто перший кінчає, товаришеві помагає» — таке було гасло, і тому без зайвих слів кожен допався до своєї миски з чорною квасолею упереміш із рисом. Потому принесли другу страву — смажене м’ясо. Чувся тільки стукіт ножів та виделок, страва була така гостра, що язик і піднебіння пекло вогнем, подих перехоплювало, а з очей текли рясні сльози, і всі хапали ротом повітря, щоб бодай трохи остудити жар від перцю. Пили пиво. Літровими кухлями. Агавівку, коктейлі, ром — склянками. І курили, як навіжені. Після бенкету позалишалися тільки столові прибори зміненої форми. Ложки з позакручуваними, мов хвости у сирен, ручками. Виделки з погнутими зубцями, що робило їх схожими на маленьких змійок. І тільки ножі не піддавалися. Тупі, потемнілі, вони тільки й годилися, щоб ними брати спеції, яких подавали аж занадто.

Сестрички спокійно дивилися на ці витівки. Вся заподіяна шкода оберталася додатковим зиском. За те, й за те, і ще за те, — рахували вони. Битий посуд, понівечені столові прибори, порвані серветки — все піде в рахунок, в отой довжелезний рахунок, який принесуть до сплати підготовчому комітетові.

По обіді знов у місто, геть від цієї оранжерейної прохолоди, від лискучої зелені велетенського листя, кекекске, від гладеньких і пощерблених мечів агав, тріпотливих листочків кручених рослин, золотих кілець на бурштинових стеблах бамбука, від бегоній, волохатих кактусів, плющів, які обплутували стіни й дахи; вони повернулись у світ задушливого міста, кожен до своїх справ, а в їхніх вухах бриніли перші акорди пісні, що стане їхньою піснею, їхнім гімном, — бойової студентської «Чалани».