Скорботна п'ятниця

XXIII

Пекли повіки, тіло вкривав липкий піт… Учитель Касаюка, щойно пробудившись із важкого сну, розплющив очі, очі старого викладача географії, нині пенсіонера, очі, звиклі до зображених на картах материків, морів, річок, гірських пасом із дивовижними назвами, як-от Хуанхе, Гімалаї… Ні, ні, цього не може бути. Мабуть, він іще спить. Хто це? Римські воїни? Легіонери? Кого вони шукають? Певно, він ще не зовсім прокинувся. Історія, сцена з далекої історії. Ударився ліктем об край ліжка. Гострий біль, рука відразу затерпла. Закасав рукав піжами. Яка довжелезна рука, як далеко від нього долоня… Спалахнув сірник, потім хтось увімкнув світло… Знову поліція в його домі. Вони вже приходили з обшуком, щойно скінчилася бійка на вулиці, навідувалися після обіду та ввечері, а це знову пересувають меблі, нишпорять на горищі, заглядають у шафи, засік із вугіллям на кухні, туалет. Він стежив за ними лежачи. А чого це він має вставати? Допитати його можна і в ліжку. Чи не сховався у вашому будинку Приємний Мулат? Якщо не у вас, тоді де він ховається? Але спершу ваш вік, соціальне становище, адреса, дата й місце народження, ім’я та прізвище батька й діда. І того й того звали Сіріло Сільвосо. Рід починався Сільвосами, а завершився Сатурно Касаюкою.

— Встаньте, вчителю! — наказав один із сержантів, бо обшук у будинку робили троє сержантів і шестеро рядових поліцаїв.

— Я вам потрібен?

— Ага…дюка — це змія, — проспівав сержант. — Ви нам потрібні. Там у дворі простукується під землею якась порожнеча. Перш ніж розбирати бруківку, ми б хотіли довідатись у вас, що там таке. Каналізація?

— Якщо я вам потрібен тільки для цього, то вставати мені немає чого. То яма від колодязя, в якому ніколи не було води, і господар, — я, бачте, тільки наймач, — звелів його закласти. Але це було так давно. Quosque tandem, Catilina, quosque tanbem…[20]

— Це ви проказуєте молитву, вчителю?

— Чого ви так вчепилися за мій будинок, сержанте? Це давня казка, що не має кінця. Через дві тисячі років знову те саме. Тоді цезареві пальці, як називали легіонерів, теж нишпорили по будинках, шукали того, хто воскрес…

— Сусідні будинки ми теж усі обшукали, — про це, вчителю, не турбуйтесь. А зараз, із вашого дозволу, ми відсунемо ліжко. Можете не вставати: мої хлопці впораються і так.

Гурт поліцаїв легко відставив убік старе дерев’яне ліжко, яке заскрипіло й затріщало, ніби от-от мало розпастися.

— Невже, сержанте, я припустився б такої необережності й став би його переховувати у своєму будинку?

— А де ви його переховуєте? — поквапився запитати сержант.

— Та ніде, сержанте, це я невдало висловився, вживши…

— А ви вживайте жувальну гумку «Чіклетс», — засміявся сержант, а за ним і всі підлеглі, адже сміялося начальство.

— Еге ж, вживайте жувальну гумку «Чіклетс», — підтакнув учитель, миттю переходячи на жартівливий тон і благаючи господа, щоб поліцай швидше забув його необачні слова (— Не скажу, чуєте, не скажу! Все одно не скажу! — знову забринів у його вухах голос п’яного, винного в отих трагічних подіях, хоча найбільше винна була поліція).

— Ви були там від початку й до кінця?

— Та ні, сержанте, не до кінця. На самому початку, коли все ще було більш-менш спокійно, я тільки підійшов до поліцая й порадив йому, — адже мій вік, моя сивина дають мені на це право, — щоб він не бив п’яного, а відвів його до комісаріату.

— І ви бачили мулата?'

— Та, знаєте, щось я гаразд і не пам’ятаю. Там було стільки народу, дітвори, стовписько, гамір, бамкання дзвонів, ракети, петарди — яка великодня субота, господи боже мій!

— І який Великдень для нас, якщо ми мусимо спіймати мулата, хоч хай куди б він зашився, видобути його хоч із-під землі або ж… вигадати, підставити іншого.

— Як це вигадати, сержанте?

— А отак:, якщо справжнього злочинця не щастить зловити, то такого злочинця вигадують, хапають першого-ліпшого, ото й буде злочинець. Якщо ми не злапаємо Приємного Мулата, знайдемо когось іншого. Не знайти злочинця, вчителю, ми не можемо. Так роблять усі поліцаї світу.

— Нічого там немає, хлопчики, — сказав, заходячи, інший сержант. — Пробачте, що потурбували, — мовив він до вчителя.

Посеред маленького патіо виднілися купи землі й каміння — то в пошуках Приємного Мулата розкопали старий колодязь, закладений багато років тому.

Дон Сатурно вже не міг більше заснути — голова розколювалась від тяжких дум. То, може, фарисеї замість справжнього Христа вже взяли когось іншого? Отже, не всі ті, що виходять на ешафот, справжні злочинці? Серце стискалося з болю. Чи не губить він душу всякими отакими думками? А так само й тіло? Атож, він губить свою душу, бруднить її блюзнірськими здогадами. Бруднить її, щойно благословилося на світ цього осяйного великоднього ранку. Алілуя! Алілуя! Бамкали вже ніби інші дзвони. Не ті, що подавали свій голос учора, у великодню суботу після довготривалої мовчанки. Чітко лунали окремі удари. Дзвони — то ті ж самі хамелеони. Тільки змінюють вони не забарвлення, а звук. Коли співають славу, то б’ють урочисто, весело махають мідними дзвінкими крильми (о Едгаре По, поступися місцем бідолашному вчителеві!); коли плачуть за мертвими, їхні звуки мокрі, скапують великими солоними краплями; якщо ж правиться вінчання, вони ніби оголюються, переплітаються й зливаються між собою; а як б’ють на сполох, то їхні металеві голоси звучать різко, гучно, тривожно. Однак ніколи не бринить у їхньому хорі стільки радості, як великоднього світанку. Алілуя! Алілуя!

Сонними вулицями міста прямували до церкви або вже верталися додому групи одягнених по-святковому жінок. Сходилися на вулиці сусіди, робили перші затяжки, спльовували, очищаючи горло, і йшли до причастя. А на їхніх чолах вимальовувалися усмішки, і вони здавалися херувимами, адже херувими, коли співають у піднебеснім хорі, всміхаються чолом, морщачи рожеві лобики під золотими кучерями.

— Зчеплення доль — ось як це можна назвати, — говорив сеньйорі Монтемайор-і-Гуаль, вдові дона Флоріана, своячениці дона Рамона, на паперті церкви святої Катаріни один із майордомів братства воскреслого сина господнього. Він аж задихався, так поспішав висловити свою думку. — Це називається зчепленням доль або ланцюгом обставин: оті різники виставили Іуду у вигляді сеньйора вашого свояка, ви про це знаєте?

— Так, знаю… — У сеньйори Монтемайор затремтіли губи.

— Та ви не знаєте, що, виставляючи Іуду, вони закликали до державного перевороту. Не заперечуйте, доньє, бо мені це відомо з добре поінформованого джерела. Вони поширили листівки, видрукувані на кольоровому папері, на зразок циркових програмок, у яких прямо закликали народ лінчувати охоронця громадського порядку, а Іуда, котрого вони виставили, — викапаний дон Рамон, тільки й того, що не говорив, — мав стати сигналом до виступу. Отакі-то справи, доньє. Та їхній план провалився. А то були б перебили всіх нас, католиків. Кажуть, вони збиралися в домі якогось учителя географії і там обмірковували, як краще, скориставшись із загального безладу, збунтувати натовп і напасти на казарми. І, вірте не вірте, — я вам кажу тільки те, що чув, — уся буча зчинилася через п’яного змовника, якого побив поліцай, щоб вирвати в нього зізнання.

— Цей уряд у всьому вбачає змову, — врешті спромоглася зауважити сеньйора.

— А надто в ці дні страсного тижня. Але страх — поганий порадник, доньє. Уряд боїться всяких скупчень народу й охоче розганяв би їх, але не може, бо всі вони релігійні. Для представників влади немає нічого страшнішого, коли люди збираються у великий гурт.

— Вони ладні заборонити ченцям ходити з прикритими обличчями.

— Тому що бояться змови, ви ж розумієте, доньє… Ну, я йду, — мовив він, глянувши на годинника; на грудях у нього поблискувала біла з жовтим ладанка священнослужителя. — Ну, я йду, бо вдома вже скоро попрокидаються дикобрази. Кожна дитина, доньє, то дикобраз: нічого йому не скажи, ніякого зауваження, ніякої поради, бо хоч би що ми, батьки, їм казали, вони наставляють у відповідь колючки.

Цього ж таки дня спіймали, — а вчитель Касаюка був певен, що вигадали, — Приємного Мулата. Його схопили в будинку Агапіти Венансіо, негритянки, яка, коли сміялась, — а сміялась вона завжди, — виставляла білі-пребілі, ніби молоко, зуби.

Її теж забрали. Забирали всіх, хто мав бодай якесь відношення до справжнього чи то вигаданого злочинця, — для перевірки. Негритянку Агапіту Венансіо взяли як переховувачку. Як переховувачку й спільницю. Агента 326 лінчували не тому, що вподобали його мавпяче м’ясо, — а він здавався мавпою в уніформі, — а тому, що зчинилася колотнеча. І за це хтось неодмінно мав відповідати. Приємний Мулат і негритянка Агапіта Венансіо з кварталу Белісе поки що були першими ланками змовницького ланцюга.

— Вони мають викликати мене, щоб я впізнав його, — мовив подумки дон Сатурно, коли сусідка сказала йому про арешт мулата. — Нам зроблять очну ставку, і я побачу, чи це той самий мулат.

Його справді викликали. Того ж таки дня пополудні, а точніше, коли вже смеркло, терміновою повісткою.

То був зовсім інший мулат. І вчитель сказав, що не певен, що це той самий, бо висловитись рішучіше побоявся. А той скидався на Приємного Мулата хіба тільки тим, що теж був мулат.

Коли вийшов з комісаріату, в голові йому наморочилося. Нудило… це жовч… клята печінка.

То був інший мулат. Якийсь нещасний із приплюсну-тим носом і скісним розрізом очей, теж мулат, але без жодної риси Приємного Мулата: ні бронзового кольору шкіри, ні кучерявого волосся, успадкованого від африканських предків, ні граційних рухів, ні по-ангельському всміхнених уст.

І аж тепер, — раніше він би не зміг, — завдяки не знати якому механізму пам’яті, він чітко, до найменших подробиць, пригадав риси обличчя і поставу Приємного Мулата. Пригадав його таким, яким побачив просто перед собою, коли той — як Спаситель, так, так, як Спаситель, і без усякої надії на воскресіння… Тільки ж чи був Ісус справді Ісусом, чи, може, вони також схопили когось іншого, підставили?.. Чи то Джордано Бруно згорів на вогнищі?.. Чи не спалили яку-небудь сільську дівчину, назвавши її Жанною, замість справжньої Жанни д’Арк?..

«Не бийте його, агенте…» — навіть голос у Приємного Мулата був зовсім не схожий на голос мулата, заарештованого в домі негритянки Агапіти Венансіо. Бідолаха аж захрип від крику, доводячи, що то не він, що він не той, що він навіть не ходив шматувати Іуд.

А у вухах учителя лунав і лунав голос, який, мов та крапля води, довбав його сумління, його душу, його життя: «Не скажу, чуєте? Не скажу, не скажу, все одно не скажу!..» І веселі дзвони, і петарди, і ракети, і юрби, і трамваї, і поліція… потім постріли… тиша…

Він насилу доплентався додому. В очах стояв туман,~ руки були мокрі від поту, і мучив гострий біль у печінці, органі на одинадцять тисяч функцій, з яких була порушена та, що називалася виділенням жовчі. Випив чарочку олії і ліг на живіт — на печінку. Який жах: мулат, котрого заарештували, нічим не був схожий на Приємного Мулата, то був інший, зовсім інший мулат!.. А Галілея не спалили… Мабуть, тому, що старий був надто показний і важко було кимось його підмінити…

Сеньйора Монтемайор-і-Гуаль прийшла додому. Вона щойно причастилася у церкві святої Катаріни. Назустріч вийшла служниця зі склянкою чистої води. Після причастя сеньйора завжди випивала кілька ковтків води.

— А що роблять дівчатка? — спитала вона.

— Здається, ще не повставали, — відповіла служниця.

— Піду розбуджу їх…

— Спробуй-но розбуди, — сердито кинула Грела, виходячи, — розбуди, коли ми навіть не лягали.

Флювія плакала, Грела ходила по кімнаті, й тільки Ана Хулія спала. Вона випила цілу пляшечку снотворного.

— Звіримося на бога, — сумно мовила мати.

— Вирвімо телефонний шнур, — урвала її Флювія. — Нам щомиті дзвонять і запитують: «Це я говорю з домом Іскаріотів?», або: «Чи піде сьогодні ваш дядько на тайну вечерю?», а то й просто: «Ну, то як — вечеря буде?».

— А де Тройо? — запитала мати, хрускаючи пальцями.

— Він устав і, навіть не поснідавши, пішов із дому. Сказав, що йде в басейн.

А телефон дзвонив і дзвонив.

— Вирвімо шнур! — закричала Флювія. — Знову питатимуть про Іскаріотів, цікавитимуться, чи дядько піде на тайну вечерю.

— То вже старий жарт, — понуро мовила Грела.

— Був жарт, а тепер ні, — відказала Флювія. — То піде дядько чи не піде на тайну вечерю?

— Дотепно, аж нікуди!

Новини. Свіжі новини. Новини на кухні. Колись у них була прачка Каліста, котра вже давно в них не працювала, але завжди навідувалася, коли в родині траплялося щось поважне. Прийшла вона й цієї великодньої неділі, по-своєму воскресла, бо довго лежала в лікарні з болотяною пропасницею.

— Кажу вам: я її бачила, бо стояла біля неї так близько, як оце біля вас.

— А все-таки ти добре роздивилась, то була справді вона?

— Хіба ж я вам не кажу, що стояла зовсім близенько? А я вже досить стара, щоб бачити все, як воно є. — Вона розіпнула хустку, у вухах задзвеніли сережки, й ущипливо додала: — Це в такому зеленому віці, як у вас, бачать завжди те, що хочуть бачити, а не те, що є насправді.

— Тоді вона геть збожеволіла, — сказала Флювія, підбираючи на потилиці волосся, щоб заколоти його гребінцем. — Тільки цим можна пояснити, що вона теж була там.

— І все ж таки, — вперто допитувалася Грела, — може, ти помилилась, то справді була вона, сеньйора француженка, знайома дядька Рамона?

— Та хіба ж я її не знаю? Знаю як облуплену. То була вона, давня подружка дядька Рамона. Стояла її плескала в долоні. Та ще як плескала!

— Плескала в долоні, кажеш? Тобто аплодувала? Пригадай добре: сеньйора француженка, знайома дядька Рамона, аплодувала?

— Можу присягнути, що аплодувала, так само, як і я.

— То й ти аплодувала, Калісто? — здивувалася Флювія.

— Як же було не аплодувати, коли всякому, хто не аплодував, могли дати доброго бобу… Поблизу мене, тобто неподалік від місця, де я стояла, одна баба проказувала «Пошматовану молитву», що починається словами: «Тіло на ложі…», але йдеться там не про ту ложу, що в театрі, а про ложе, на яке кладуть мерців, бо ложе призначається для тіла, а небесна ложа — для душі з отого тіла, покладеного на ложе. Отже, коротше кажучи, виходить, усьому своє місце: тілу — ложе, душі — ложа.

— Усе, що варнякає ця жінка, — смертний гріх, — мовила, заходячи на кухню, донья Софія, роздратована філософськими міркуваннями прачки на ймення Каліста, або Каністра, як її презирливо називали, за звичаєм багатих господарів калічити імена слуг.

— То все забобони, — позіхнула Флювія, в якої і голос звучав, наче позіхання, — вони вже віджили свій час.

— Як то віджили? А знаєте, панно Флювіто, що коли слухаєш «Пошматовану молитву», то волосся стає сторч…

— Калісто! — закликала прачку до порядку мати, яка чистила апельсин, намагаючись не помічати того безладу, що зробився на кухні за останні дні.

— В таке вірять суперзабобонні люди, — докинула від себе Грела.

— Супер, супер! Для вас, нинішньої молоді, все супер!

Усі засміялися, засміялась і Каліста. Сміялася, не розуміючи, що сміються з неї.

А телефон дзвонив і дзвонив. Та ніхто не брав трубки. Навіщо? Аби почути: «Алло! Аллої То Іуда вже цілувався?», «Алло! Пробачте, що ми говоримо про мотузку, адже в домі повішеного про це не говорять, але скажіть: у вас мотузки продаються?».

— А француженка була сама? — спитала Грела.

— Сама, — відповіла Каліста, — і мені здається, що вона зійшла з трамвая, який прибув від кладовища. Побачила Іуду на будинку різників і відразу гукнула: — Гамон! Гамон!

— Підла повія! — вигукнула Габрієла. — Примусити б її пожерти всі оті банани, якими одного вже нагодовано!

— Грело! — відкликала її вбік донья Софія. — Я вас просила, і ви всі мені обіцяли, заради вашого покійного батька, що в нашому домі ніколи більше про це не буде й згадки. То, може, мені вклякнути перед тобою і благати тебе навколішках? То була ганьба… Ана Хулія весь час плаче, а той хлопчина…

— Той бандит, мамо…

— За віщо ти така на нього зла?

— А що він зробив із дядьком Рамоном: виставив його, як Іуду, і зганьбив цим не тільки дядька Рамона, а й усіх нас. — І приказувала далі, плачучи: — Усіх нас, нашу родину, ім’я Монтемайор-і-Гуаль. Та ще й дав про це оголошення, мамо, наче про циркову виставу.

— А того, що з ним учинив дядько Рамон, по-твоєму, мало? Отак його принизити, примусити з’їсти під пістолетом ціле бананове гроно…

Витерши очі, Габрієла гордовито кинула:

— Спершу мене гризли докори сумління, але тепер я навіть рада, що тоді зареготала йому вслід, коли він вибіг із будинку, блюючи бананами.

Будинок Монтемайорів пахнув старим деревом, крученими рослинами, листочки яких тремтіли під найслабшим подихом вітру, свіжою водою фонтанів у передніх патіо, а всередині — скатертинами, буфетами, повними духмяних спецій, мов трюми заморських кораблів, а ще далі в покоях — запаленими свічками, камфорою, ладаном та отим особливим запахом скла, що поширюється від дзеркал.

А телефон дзвонив і дзвонив…

Будинок Тантанісів смердів свинячими тельбухами. Годі було уникнути цього смороду. Учитель дон Сатурно дістав носовичка, що ним завбачливо запасся, йдучи сюди, й довкола нього поширився міцний дух квіткового одеколону.

За п’ять хвилин адвокат Рікардо Тантаніс зауважив цей факт, але вирішив краще промовчати. Звичайно, то була неприкрита грубість. Але він не виставив гостя за двері, бо бачив, що той прийшов до нього у важливій справі. Отож хоче той чи не хоче, а йому доведеться нюхати свинячий сморід. На оцих свинячих нутрощах виріс увесь їхній достаток, завдяки їм він здобув освіту, завдяки тельбухам та кишкам, що їх не заміниш парфумчиками.

Тантаніс, якого вчитель називав адвокатом, вислухав клієнта, потер руки і, подавшись усім тілом уперед, наче збирався вискочити зі свого крісла, що стояло перед полірованим письмовим столом у міністерському стилі, сказав:

— Якщо цей мулат, котрого заарештували і котрий, як ви кажете, не був на місці колотнечі, доведе своє алібі, то проти нього не буде заведено кримінальної справи. Однак він повинен його довести.

— Тобто?

— Йому треба знайти людей, які його бачили там, де він того дня був від десятої години ранку й до обіду. Ну, кудись ходив, з кимось розмовляв, можливо, щось робив чи, може, був у якоїсь жінки, одне слово, він має довести свою непричетність. Не турбуйтеся, вчителю.

— А якщо він не зможе довести або йому не повірять?

— То вже клопіт оборонця.

— Але ж, сеньйоре адвокате, де вже такому голодранцеві наймати оборонця.

— Йому призначать офіційного оборонця.

— Чи ж офіційний оборонець чимось зарадить? Чи він хоч пальцем кивне задарма?

— Ми дізнаємося, хто ним буде, і постараємось…

— Якби Приємний Мулат, — промимрив дон Сатурно, — був сміливим і благородним чоловіком, то сам би прийшов у поліцію й заявив: «То був я, а не цей нещасний, що його ви заарештували».

Касаюка вже хотів був спитати, чому Іуда цього року був не звичайним, ні на кого не схожим Іудою, а зображував одного з великих цабе, та вчасно схаменувся. Мовчи, глуха, менше гріха. Скільки вже разів його необережні слова, його безбожні, вільнодумні висловлювання вилазили йому боком…

Натомість він запитав:

— Мало не забув, сеньйоре адвокате. Негритянка, в якої заарештували мулата, що, як я тверджу, ні в чому не винний і зовсім непричетний до цієї справи, заявила, що він спав із нею і нікуди не виходив з її будинку, але їй не повірили. То як же він тепер буде казати, що десь був, коли негритянка під присягою посвідчила, що він від неї не виходив?

— То вже клопіт оборони, вчителю, ідіть собі спокійно.

Ті, хто вивчає право, думав Касаюка, виходячи й витираючи носовичком піт, — носовичок уже теж устиг просмердітися кнуром у домі Тантанісів, — ті, хто вивчає право, проходячи практику в наших судах, робляться черствими, звикають до несправедливості під машкарою правосуддя, до юридичної сваволі, підкріпленої статтями кодексів, бо інакше як би вони могли жити й працювати в країні, де…

«Не скажу, не скажу, все одно не скажу!»

Той самий стовп, те саме місце, той самий трамвай — до цвинтаря, той самий і плакатик, видрукуваний великими чорними літерами на яскраво-жовтому папері:

«ВЖИВАЙТЕ ЖУВАЛЬНУ ГУМКУ «ЧІКЛЕТС»!»

Дон Сатурно повернувся з вулиці. Вибачте, ще одне запитання…

— А як ви думаєте, сеньйоре адвокате, хто може бути оборонцем?

— Я, — відповів Рікардо, відчувши, що він уже не той хлопчисько, яким був досі, — так він постарів за останніх кілька днів.