Скорботна п'ятниця

ІІІ

Одну, дві, три, чотири чи й п’ять хвилин, відрахованих ударами їхніх сердець, а може, лиш одну-єдину мить стояли Смаглявка й Тенасон, безмовні, непорушні, після того, як замовкла гітара й пісня сліпого Селестіно («тож хоч тіло вмирає, ніколи душа не вмирає»); стояли в синюватому присмерку ночі, юної ночі в блискотливій діадемі, стояли біля цвинтарної брами, над білим присмерком кісток у могилах, поміж учора, коли смерть була майбутнім, і сьогодні, коли вона стала минулим, — у чому й полягає сенс життя. Що це, дощ? Ні, небо чисте. Може, то скапує сльозами світло з очей ліхтарів?

Смаглявка відчувала, як Тенасонові зіниці стрибками й перебіжками обмацують її округле, ніби монета, обличчя, її розпущені коси, що, мов блискучий агат, надавали кокетливості її портретові, її оголені плечі, гіпюрову блузку, крізь яку просвічуються крильця ліфчика на м’ячиках персів, визивних і таких близьких. «Жіночі груди завжди видаються недосяжними й такими приступними водночас», — подумав цвинтарний сторож.

Вона змахнула рукою, щоб наполохати чоловічі очі, які бігали по ній комахами, перебираючи лапками вій, і, подолавши збентеженість, мовила:

— Над нами пролетів птах!

— Знала б ти, де мене щодня о цій порі хапає судома! — вигукнув сторож, засміявшись у вуса.

— Який-бо ви нескромний, — докірливо відповіла вона й зашарілася, аж запашіли жаром вилиці, бо сказала не те, що думала, перепинивши на устах відповідь, на яку той заслуговував: «Іди ти к бісовій матері!», і не мовила цього тільки тому, що своєчасно згадала: з ним не можна сваритися. Та (оскільки Тенасоя поводився й далі самовпевпено й грубо, — так, на «нескромний» віп процідив крізь зуби: «Буденьскромний, бачачи харч скором-, ний», на що вона подумки відрубала: «Щоб тобі язик усох, дурню, нахабо безсоромний») треба було поставити його на місце. І Смаглявка поставила. В житті одна яскрава мить варта тисячі безбарвних.

— Скажу вам, Тенасоие, що мені гидка, осоружна й діє на нерви оця гра словами, яку інакше як свинством не назвеш.

Сторож зробив вибачливий жест і промимрив: мовляв, така вже тепер мода…

— Знаю, знаю, не робіть з мене дурну, я дуже 'добре знаю, яка тепер мода; то велике паскудство, а не мода. В газеті я читала, що таку гру слів називають влучними висловами. А ці влучні вислови свідчать тільки про людську розбещеність.

— Це теж спосіб говорити правду.

— Правду? Непристойності, а не правду! Гра словами — це те саме, що гра руками, — ти мені кажеш одне, а я тобі інше, слово за слово, штурхан за штурхан — це тільки призводить до бійки. Нащо ходити далеко: мій чоловік під час однієї з таких перемовок мало не вбив удівця, який тиняється там неподалік, п’яний мов чіп і, здається, не при своєму розумі.

— Той зануда ще й досі тут тиняється? — спитав Те-насон, підводячи голову й випускаючи дим крізь ніздрі: вій щойно запалив недокурок від сірника, прикривши його від вітру долонями.

— Сердешний! Любов до дружини не пускає його звідси, — мовила Смаглявка. — П’є з горя…

— Яка там любов! — сказав сторож, пожувавши недокурок.

— Що ви в цьому тямите?

— Він п’є, бо в нього нечисте сумління.

— Не думаю.

— Він таке виробляв на цвинтарі, що нам довелось його витурити.

— Бідолаха…

— Ото була радість!

— З чужого нещастя радіють тільки ниці люди.

— Постривайте. Облиште свої розумування і краще послухайте. Якось увечері, коли вже споночіло, ми робили останній обхід. Часом доводиться виводити декотрих силою, бо не хочуть іти з цвинтаря: трапляються такі пришелепкуваті, що ладні й ночувати біля своїх мерців. Так от, один із моїх хлопців, що грає ангела в сцені з «Плакучої верби», коли проказують молитву святої діви гваделупської, одяг на себе свою уніформу…

— Уніформу? Уже й ангели пішли в поліцаї?

— Ет, яка різниця. Ну, нап’яв на себе ангельське манаття і так убраний (напудрене обличчя, кучерява перука, газова туніка, що волочиться по землі, за спиною два крила, в руці блискучий меч) підійшов до вдівця, взяв його за руку й промовив такі слова: «Твоя дружина послала мене, щоб я тебе втришия потурив від її могили. Чухрай звідси з богом. Вона знала про те, що ти наставляв їй роги. Тож геть звідси! Негайно!»

— І той повірив?

— Наче вітром змело! Тепер не поткнеться на цвинтар ні за які гроші.

— Гроші? — не зрозуміла вона, втупивши в сторожа здивований погляд. — Помиляєтесь, якщо ви думаєте, ніби мертвим потрібні гроші!

— Я сказав: ні за які гроші, — з притиском уточнив сторож.

— А то однаково: мертвих уже не викупиш ні за які гроші, їм уже нічим не допоможеш.

— Певна річ. Я знаю одне: цей удівець більше не ступив сюди й ногою. Отже, так треба провчати всіх удівців і вдів, що приходять сюди проливати сльози від нечистого сумління. Жалю за мертвою дружиною чи то мертвим чоловіком вистачає якраз від могили до цвинтарних воріт.

— Гарно ви собі все це уявляєте!

— Нічого я собі не уявляю. Краще поговорімо…

— А ми й так говоримо.

— А вам пальця в рот не клади. Тепер ми квити. Але краще поговорімо…

— А ми й так говоримо, — невблаганно повторила Смаглявка, сміючись з того, що двічі не дала йому доказати своєї думки.

Мила, симпатична, з ангельським виразом обличчя, ангельськими рухами, вона бавилася сережками, заплетеним у коси волоссям, бавилася своїми гарними руками, бо мусила привабити сторожа, перш ніж повідати йому своє таємне прохання, що так і просилося на язик.

— Скажу щиро: якщо я зважилася прийти до вас так пізно, то тільки задля дуже важливої справи. Вона, можливо, здасться вам великою дурницею, але ми, знаєте, живемо чесно, скромно, богобоязливо, дарма що тримаємо оцю кляту забігайлівку…

— Це ви, може, стосовно скасування дозволу?

— Та ні, бо вже як, не доведи господи, скасують, то поновлять не знати коли. А хіба можуть і скасувати? Краще хай буде так, як є. Я прийшла до вас, як до начальства…

— Начальства?! В оцій дурній уніформі, що з чорної стала сіра, з оцими галунами, що колись блищали, мов живе срібло, а тепер уже стали сріблом мертвим…

— А що ви начальство і наш приятель, — провадила Смаглявка, підступаючи ближче до сторожа з усіма своїми чарами водяної змії, лискуча, звивиста, жвава, — то ми дуже хотіли б знати, чи останнім часом не було крадіжок на цвинтарі.

— Наскільки я знаю, не було.

— А чому ж тоді навколо стільки поліції?

— Чому? Ви мене дивуєте. Що, в нас мало всілякого неподобства?

— Але ж, Тенасоне, не з нагоди проводів чи дня всіх святих нишпорять вони по всіх усюдах.

— Браво! Ви гарно знаєте церковний календар!

— Не тільки я його знаю, його знають усі. А після масниці вони збираються обстежувати береги річки.

— Аякже. У піст людям смакує рибка.

— Людям? А ви що — не людина?

— Гаразд, усім нам смакує рибка.

— І не тільки в піст, — засміялася Смаглявка.

— Але в піст краще, бо то риба без усяких там… — Сторож примовк і трохи перегодя докинув: — Власне, нема чого дивуватися: нині свято, от їх і більше, ніж звичайно.

— У вас тут, Тенасоне, коли така ваша ласка, свята не буває ніколи. Самі тільки похорони.

— Справді, так. Тут не до свят. А там, — змахнув він рукою, — інфекційна лікарня. Усі її обходять десятою дорогою. Звідти смердить, наче з трупарні. Довелося різко поговорити в муніципалітеті з тими сучими синами, що позасідали там, на захист мерців, бо ж усе звалювали на них: мовляв, то смердять мої мерці. Ще далі будинок божевільних, а поряд притулок для сиріт. Повний комплект: мерці, божевільні, сироти й повії…

— Але ж божевільня далеко, — зауважила Смаглявка, аби щось сказати. Рукою, унизаною перснями, вона гладила пасма чорного волосся.

— Далеко? — спитав Тенасон, жуючи кислий недокурок жовтими зубами, й, поворушивши заслиненими губами, мовив: — Оті крики й виття, що чуються з цвинтаря опівночі, а то й цілісіньку ніч, то все голоси божевільних. — І не спиняючись, — а Смаглявка тим часом ніяк не знаходила зачіпки, щоб викласти свою справу, — ще раз перелічив: — Цвинтар, лікарня, божевільня, притулок для сиріт і веселі жіночки!

— Котрі тільки звуться веселими, бо сумніші від похорону, — докинула Смаглявка і поважно, врочисто мовила: — А що, Тенасоне, якби ви та били в дзвін, коли ховають і таку жінку.

— Красненько дякую. Я й так калатаю цілісінький день.

— Однаково таких ховають більше, ніж ви думаєте, отже, деякій перепадає і ваш подзвін.

— Як знати, де серед цих небіжчиць така чи не така.

— У кожному разі, — пожвавішала Смаглявка, бо знов знайшла зачіпку, щоб заговорити про свою справу, — коли б зараз ішлося про цих, то ми б бачили тільки звичайну поліцію, а це не так. — Вона хруснула довгими тонкими пальцями. — Крім поліцаїв в уніформах, наїхала ще й таємна поліція, з відомства внутрішніх справ, і муніципальна теж вештається. Тим-то мій чоловік, обережна й завбачлива людина, варта двох таких поліцаїв…

— Чого це я маю слухати про вашого чоловіка?

— Не сердьтеся. Він мене послав поговорити з вами.

— Ну то й скажіть своєму чоловікові, що останнім часом пограбувань на цвинтарі не було. Запала злодіям клямка. Ми щоночі обходимо кладовище.

— Буває, — почала вона й відразу ж замовкла: навмисне зробила паузу, щоб надати більшої ваги тому, що зібралася сказати: — Бачите, Тенасоне, буває, що в нас у пивниці залишають в заставу, продають або й віддають за пляшку цінні речі, що можуть бути краденими, і в такому випадку на нас ніби теж лягає відповідальність. Тим-то мій чоловік послав мене до вас, щоб ви були такі ласкаві й дали нам цінну пораду.

— А-а! — відповів Тенасон, а під його ногами, чим далі говорила Смаглявка, розверзалася невидима прірва.

Жінки не бувають тореадорами. Та й навіщо їм ними бути? Вони, коли хочуть, стають ще більшими тореадорами, ніж чоловіки, тільки їм не потрібний парадний костюм тореро, їм взагалі непотрібний ніякий костюм і ніякий парад… Справа, що її робила Смаглявка того вечора, була неоціненна. Базікаючи про се, про те, орудуючи словами, як тореадор плащем, Смаглявка виманила Тенасона з твердої арени влади й змусила грати роль співучасника або ж принаймні покривача злодіїв.

Вислухати його цінну пораду?

Аякже! Усе йдеться до того, щоб вона сама його попередила: деякі речі в їхній забігайлівці можуть бути крадені. Вони, бач, розповідають йому, а навіщо? Та тільки для того, щоб обхитрувати його, заплутати в тенетах.

Ці підступні люди уявляють чиновника в уніформі заводною лялькою, яку треба накручувати ключиком, щоб вона виконувала свій обов’язок. Якщо він сам почне діяти, ніхто його не спинить, а тому з ним треба поводитись, наче з ракетою: не дати їй самій злетіти в повітря, а запустити її, коли це потрібно. Гарна ракета та, що злітає й не вибухає. Перше ніж лялька в уніформі — військовий чи поліцай — почне діяти сама, їй накручують пружину подарунками, всякими друзями, пиятиками, гарними жінками.

Смаглявка пом’якшила колючий погляд зіниць співрозмовника, роз’їдаючи його серце іржею вологих і довірливих очей.

— Моя порада, — відповів напівроззброєний сторож, — проста: треба вимагати фактуру на кожну річ, що її обмінюють на пляшку, залишають у заставу чи продають. Фактуру й тільки фактуру! Бо фактура — це документ…

— Як же станеш вимагати фактуру з небораків, що приходять напівроздягнені, босі, не маючи за душею ані шеляга, плачуть, трусяться, падають навколішки, благаючи ковток спиртного за розп’яття, хрест чи свічник, що їх вони тримають за пазухою.

— Ну тоді приготуйтеся до наслідків: обшуку, конфіскації, суду.

— Ще рано!

— Що?

— Те, що чули, добродію!

— Давай поборемося, Смаглявко, — підступив до неї сторож.

— Давайте поборемося! — відповіла вона, дозволивши йому на якусь мить обійняти себе, але зразу ж випручалась.

— От якби всі позови вирішувались отак…

— Я оце собі думаю — тільки, бога ради, пустіть мене, чоловіче. У мене є друзі, подруги… ой, ви мене обпечете своє сигаретою: курите їх одну за одною… то я собі думаю; може, сказати, що це нам надарували.

— Предмети похоронного вжитку? Не кожний цьому повірить.

— Або щось простіше. Мовляв, ці речі клієнти позалишали нам на збереження. Як ви гадаєте?

Тенасон не відповів. Вогник його сигарети, здається, говорив за нього якоюсь незнаною мовою, мовою небесних світил, які пломеніють і гаснуть у небесній жалобній темряві, не відповідаючи на запитання людської долі.

— Ну, скажіть, я б хотіла, щоб ви мене запевнили…

— Запевнив — у чому?

— Ну, запевнили, що…

— Єдине, в чому я можу вас запевнити, тримаючи руки у вогні, адже ваші рученята — це пекучий вогонь, — вона спробувала була забрати їх, але він не випустив, — це те, що зараз немає причини тривожитись. Ми не одержували заяв ані про пограбування, ані про крадіжки (це було саме те, про що Смаглявка жадала довідатись). Ми не діставали наказів обшукувати тутешні крамнички чи сусідні будинки, як це бувало за часів великих пограбувань на цвинтарі. Ви, мабуть, пам’ятаєте про ту труну, що її контрабандисти колись закопали тут, а в ній лежало більше коштовностей, ніж у ювелірному магазині? Вона прибула з-за кордону, а митники прогавили. Коли ж контрабандисти відкопали свою труну, то знайшли там лише кістяк з кабінету анатомії університету. Про цю справу добре знає дон Талісмео Луна.

— Бакалавр?

— Бакалавр? — здивовано перепитав Тенасон і посміхнувся. — Не знав я, що він бакалавр, хоч і квакає щось латиною. Так от, ми його впіймали на гарячому…

— Не може цього бути! — вигукнула Смаглявка. — Не може бути! Дон Талісмео не приносив до нашої крамниці ніяких речей. — А тому що сторож хитав головою, ніби виявляючи сумнів, вона дедалі більше тривожачись, спитала: — На гарячому? То ви його спіймали, коли він грабував?

— Коли грабував? Трохи не те. Ми його заскочили на острові…

— Не може бути! Неймовірно… Дона Талісмео?

— Авжеж, дона Талісмео. Перевдягнений священиком, він заробляв собі на прожиток, проказуючи над гробками поминальні молитви за душі похованих. Брав за молитву по двадцять п’ять сентаво. Декотрі давали й по п’ятдесят, і навіть песо, але його молитва коштувала двадцять п’ять сентаво.

— Не знала я, що молитися за душі померлих — то злочин.

— Ніхто цього не сказав.

— Таж ви сказали: на гарячому.

— Кажучи правду, якби ми не нагодилися… Одне слово, вийшло так, що бідолаха кинув молитися, забачивши, що йдуть люди в уніформах, — ніщо, знаєте, не лякає так, як уніформа, навіть поштарська і та полохає, — і дав драла в сутані, з молитовником у руках. Присутні на похороні, збагнувши, що поминальна молитва була шахрайством, забули про мерця й погналися за самозванцем між хрестами й могилами, горлаючи, мов навіжені, й жбурляючи камінням. Якби ми не наспіли вчасно, вони вчинили б над ним самосуд.

Обоє водночас підвели голови, прислухаючись до тріщання ліхтарів, почеплених над брамою, тріщання, що супроводжувалось дрібненькими зблисками між іскристими вугляними електродами та сліпучими спалахами молочно-білого світла. За цим світлом, що вабило до себе хмари комах, стояла густа темрява, морок над порохом історії, чорнота чорнот, яку ще посилювали тіні кипарисів і численних, безладно розкиданих надгробків. Обсаджена деревами вулиця, що бігла попід муром, — не просто широка, а широчезна, — відокремлювала той морок від заграви міста, прибою дахів, що завмирав у передмісті, жовтих, червоних і зелених вогнів, що ними переморгувалися різноманітні крамниці, й кінцевого кільця трамвайної колії, звідки трамваї ішли в зворотний рейс.

До цього світу і прямували тепер Смаглявка й Тенасон, він — широкими, мов ступав на ходулях, кроками, вона — видрібцем.

— Отож, — кинув сторож, — скажіть своєму чоловікові, що останнім часом на цвинтарі пограбувань не було і що, як я вже говорив, провадяться регулярні нічні обходи.

— Так, так, — неуважно відповіла вона, думаючи про своє, — хто цього не знає, адже ми щоночі бачимо людей, які ходять зі смолоскипами в руках між могилками.

— То було колись. Тепер замість смолоскипів послуговуються електричними ліхтарями, тому мармурник Сеполькрі каже, що створюється враження, ніби на цвинтарі показують кіно.

— Не згадуйте про Сеполькрі! Він вас дуже не любить…

— Мене?

— Каже, що насилу терпить вас, мовляв, вас можна вживати тільки малими порціями, але й вони можуть спричинитися до нетравлення шлунка.

— Я тут не для того, щоб мене любили чи вживали малими порціями, — відказав, карбуючи слова, Тенасон, — а для того, щоб виконували… трохи не так сказав… щоб виконувалися правила негрополя! — Вимовлене в такий спосіб слово покотилось по окрузі відлунням стародавньої величі, хоч Смаглявка, охоплена постійним страхом перед поліцією, — примарними постатями, котрі, як ввижалося їй, завжди вистежували її, — зрозуміла «негрополь» як місце перебування негрів-поліцаїв.

— Могила, каплиця — гримів сторожів голос, — він говорив голосно, щоб його далеко чули, — не циганський вівтар на чотирьох підпорах. Тут потрібний цемент і ще раз цемент. А Сеполькрі не розуміє, не хоче розуміти…

— Він хоче робити те, що йому забагнеться, — мовила Смаглявка, — але він не терпить не тільки вас, нас він так само ненавидить.

— Отож! Я йому не подобаюсь, бо вимагаю, бачите, вимагаю більше цементових відливків, аніж статуй.

— Статуї, кажете? Та то ж страмовище!

— Еге ж, оте страмовище, оті його статуї…

— А таких, як ми, він ненавидить — і дон Раміро теж, отой квіткар з перехрестя. Вони обидва кажуть, ніби назви пивниць — «Останнє прощавай» і «Сім морів» — аморальні й непоштиві.

— А знаєте, — Тенасон узяв Смаглявку під руку, намагаючись запустити пальці їй під пахву, а вона пручалась, — знаєте, над вашими дверима, дверима «Одноденного цвіту», дуже дотепне гасло. Таки дотепно придумали.

— Ви сьогодні дограєтесь, — мовила вона, намагаючись вивільнити свою руку.

— «Краще стати на якір тут, ніж навпроти». Ця рекламка вабить, усі з нею згодні, декотрі сміються з дотепу, але нікому з тих, кого я знаю, не подобається її читати, бо надто близько вона від місця, де, напевно, спочиває хтось із його рідні («Твоєї — ось що тебе зачепило!» — подумала Смаглявка).

— Ви єдина людина, яка має право протестувати, бо ж ми перебиваємо вам діло.

— Яке діло?

— Як — яке діло? А хто вигукує, б’ючи у дзвони, коли привозять мерців: «Завозьте, завозьте добриво»? До речі, нещодавно я чула розмову між Сеполькрі й квіткарем. Останній казав, ніби ця ваша примовка «завозьте добриво» вульгарна і образлива…

— А хіба мерці не той матеріал, що може ставати перегноєм? — урвав її сторож.

— Та дайте мені доказати…

— Я квіткареві й не дивуюсь. Він мені просто гидкий. Він хотів би, щоб я заплющував очі на те, як його люди через два-три дні після похорону забирають з могили арматуру вінків, удаючи, ніби вивозять сміття.

— Він хотів би, щоб ви дарували її йому?

— Або ж продавав. Він якось приходив до мене з такою пропозицією: мовляв, половина прибутку йому, а половина мені.

— Замість того, щоб спалювати їх?

— Атож. А я з задоволенням кинув йому в очі: «Доне Раміріто, кожне добриво прибуває сюди зі своїм квітучим добривом навічно, тому не буде діла».

— Але цього разу, в отій розмові, що я згадувала, Сеполькрі захищав вас, казав, ніби десь є звалище королівських трупів, так званий Ескоріал, і якби ви, Тенасоне, приймали там королів-небіжчиків, то називали б їх не добривом, а сміттям. Тільки мені це здається ще гірше…

- — Мармурник і квіткар — базіки, — відказав Тенасон, — вони ніби змагаються, хто кого перебалакає, отже, це навіть не наговір на мене, але то саме вони найбільше каламутять воду в муніципалітеті, домагаючись познімати реклами з ваших пивничок.

— Якби бог дав свині роги… Але ж вони жалюгідні людці. Вони посилаються при цьому на заповіді того зборища старих багачок, що заснували, — певно, на свої гроші, — товариство захисту доброї слави міста. Це ті, що пишуть проти нас до газет, збирають підписи, тримають у руках самого архієпископа. Що вдієш, коли люди невігласи! А одного дня до нас завітав якийсь грінго, сказавши, що він професор. Цей грінго був справжня людина, бо й серед грінго теж є люди, не всі вони бидло. Він фотографував наші пивнички, вивіски й реклами, фотографував зблизька й з відстані, а потім привітав нас своєю мовою. Сказав, що після великого Мехіко тільки в нашім краї можуть так весело жартувати з приводу смерті. Що то коли чоловік вчений, а не тутешні дурники. Але якщо наші назви та заклики видаються їм непоштивими, гидкими, брудними, нескромними, мерзенними і не знаю вже, якими там ще, то чому вони не протестують проти голих жінок, що їх Сеполькрі виставляє на могилах? Хіба мармурові груди — не ті самі груди? І чому вони не кричать про неподобство, яке чиниться в «Ангелятках», про той привселюдний «ватер» і маски?

— An… an… ап… чхи! — Стара Клеотільда чхнула так виразно і смачно, що навряд чи Смаглявка й сторож могли б витлумачити цей звук як делікатний спосіб сповістити їм про свою присутність.

— Старе завжди не до речі, а надто коли перебиває…— мовила Клеотільда.

— Ніхто нічого не перебиває, —відказала Смаглявка. — Тенасон люб’язно згодився провести мене до пивниці.

— Але тепер вам уже є з ким дійти додому, — мовив Тенасон, розгладжуючи вуса кінчиками пальців, — тому я прощаюся.

— Е ні, вона мене ще злякається! — засміялася стара, худа, кощава жінка з запалими очицями; пасма її розкуйовдженого волосся спадали на чоло, зрошене каламутними крапельками якоїсь рідини.

— В усякому разі, — мовила Смаглявка, підступаючи ближче до Тенасона, — ви все знаєте. Головне, щоб ви це знали. Бо часом нам таки приносять речі, щоб продати, заставити, виміняти на склянку… -

— Звісно, але тільки з фактурою, — ще раз застеріг сторож, який з появою старої прибрав суворого вигляду.

— Про це не турбуйтеся: ми скажемо, що ці речі нам залишили клієнти па збережеппя.

— Послухайте, ось що мені спало на думку, — мовив сторож, знову беручи Смаглявку під руку. Стара Клеотільда дріботіла за ними. — Мені здається, я міг би стати вам у більшій пригоді, якби ми домовилися, що ви мені нічого не казали і я нічого не знаю. Отоді я міг би вам обіцяти, що все буде гаразд і вас не чіпатимуть. Але так чи так, а ви більше не повинні брати речей, не знаючи, яким шляхом, чесним чи нечесним, їх придбано, бо інакше вас зрештою посадять у тюрму, як переховувачів краденого.

Смаглявка важко дихала. Боялася схвильованою вертатися додому. Її біснуватий чоловік дасть їй чосу, коли дізнається, що вона втаємничила Тенасона в таку делікатну справу. Їхня підсобка давно вже скидалася на церковну ризницю. Розп’яття, хрести, свічники, канделябри, купелі, квіткові вази, портретні рами, ангели, що поклонялися і стояли на чатах, зі світильниками в руках. І все те посріблене або позолочене.

Сторожева обіцянка, що все буде гаразд і їх не чіпатимуть, — за умовою, якщо їхня розмова залишиться між ними, — була перемогою над усі перемоги, й вона відчула надзвичайну полегкість; ця перемога сповнила її таким блаженством, що вона навіть не помічала тремтіння пальців свого супутника, який, тримаючи її під руку, час від часу намагався провести ними по вигинові її грудей.

— Як на мене, — Смаглявка заговорила низьким голосом, щоб надати більшої урочистості тому, що збиралася сказати, — то я присягаюся моєю матінкою, яку я люблю понад усе на світі, що ми не тільки ні про що не говорили з вами, а навіть і не бачилися.

Тенасон у відповідь тільки стис їй пальцями руку, тут же випустив, попрощався й повернув назад — ні юнак, ані дід з його сивою, жовтавою, кольору січеного часнику, чуприною й гладенькою, без жодної зморшки, шкірою обличчя.

Стара Клеотільда, що дріботіла позаду, випустила губу, яку була прикусила з люті двома розхитаними зубами, наздогнала Смаглявку й мовила:

— А зі мною, бодай би його трясця вхопила, навіть не попрощався. Дарма, ще привітає отим своїм «завозьте добриво!», коли прийматиме в себе на вічний спокій. Це ж мрець серед живих і живий серед мерців. Отакечки він і живе, а тепер, видно, подався до того, що зветься генералом. Там збираються всякі пограти в кості. У нього, я чула, всюди багато друзів. А я, знаєте, саме до вас ходила, щоб розповісти дещо, але застала тільки вашого чоловіка. Що чула, те й вам кажу: то через отого мексіканського генерала нагнали сюди стільки поліції… — Засапавшись, вона урвала мову, а трохи віддихавшись, вигукнула: — О господи, куди не глянь, самі тобі охоронці закону! — Вони йшли одна за одною попід цвинтарним муром. Смаглявка квапилась додому, бо їй нетерпеливилося розповісти чоловікові гарні новини. — Що чула, те й вам кажу, — знову заговорила стара, — вони попривозили поліцейських собак, наче самі не собаки. Ще й яких собак! Бачили б ви собацюру-британа, що його водив сержант! Мало не з’їв мене живцем, а не з’їв тільки тому, що я стара. Ось вам перевага старості, еге ж? Гарна перевага, а то б, мабуть, і самі поліцаї або відлупцювали мене, або й заарештували. А псище на ланцюзі і в наморднику. Я підійшла до того сержанта ніби щось поспитати, а сама повернулася до пса та й кажу: «Ех ти! Мало тобі здалося бути собакою, то ти ще й поліцаєм став!»

Смаглявка засміялася й спитала:

— Ну й що на те сержант?

— Він нацькував на мене пса, та я перехрестилась, і хоч собака трохи подряпав мене, однак не вкусив, — відповіла стара Клеотільда, то наздоганяючи Смаглявку, то відстаючи від неї, і торохтіла далі. — Ви мені сказали перевірити ту справу, то я й ходила, всюди прислухаючись, — баба вміє діяти тишком-нишком, — і чула, як бакалавр Талісмео Луна сказав, що поліція тут на манерах.

— На маневрах? — перепитала Смаглявка. Але стара, видно, натякала й на щось інше.

— Атож, на манерах, і не з добрими намірами.

— Не розумію…

— Яке ж бо ви дитя! Вони всякими манерами намагаються накласти руку на труну з коштовностями, бо тут не кожен, хто похований, покійник… Така ганьба! Бідаки, яких ховають, — ото справжні покійники, а пишний багатий похорон часом влаштовують, щоб заховати золото, коштовності та всяку контрабанду; небіжчик для них — другорядна справа. І ще один жарт, — стара намагалась іти поряд зі Смаглявкою, щоб говорити якомога тихше, — іще один жарт, веселішого й не придумаєте: Тенасон злигався з мексіканським генералом, який днює й ночує на цвинтарі, а мексіканці, щоб ви знали, не марнують часу: вештаються вночі поміж могилами з магнітним апаратом, який показує стрілочкою, де лежать коштовності, а не труп. Бачили б ви, що робиться! («Еге ж, робиться, — подумала Смаглявка, — ми в розпачі, боїмося за дрібнички, що їх нам понаносили п’яниці, а ці живуть у розкошах, мають апарати і все, що потрібно»). Ходять уночі, світять ліхтариками, мовляв, щоб не забралися на цвинтар злодії… Тільки скажіть, які злодії можуть туди забратися, коли справжні злодії вже там! Тим-то я й сказала вам, що оцей Тенасон мрець серед живих і живий серед мерців. Ой, мало не забула: я ще не сказала про бідолашного вдівця, який тиняється у нас несповна розуму. Лихий поніс його до вуглярні Онофре Бракамарте, а то ж відьма, та ще й люта.

— Коли? — спитала Смаглявка, не тому, що їй було цікаво, а щоб трохи перепинити торохтіння старої.

— Та оце як я йшла до вас. Зчинився величезний скандал. Він зайшов і запропонував їй «поставити ніжку», — знаєте, як ото п’ють по вуглярнях: тулуб надворі, а нога в магазині? Тільки він зовсім інше мав на увазі. Вона погналася за ним з полінякою.

— Тьху! З такою бридкою бабою!

— Бридка, та не дуже! Видно, що ви не все знаєте. Бракамарте, як медіум, — а медіум — це людина, що спілкується з духами, — робиться прозорою, і тоді видно, як із зморшкуватого й збриженого, мов згорнута парасолька, тіла постає статуя, ніби з матового скла, освітленого зсередини, божественна жінка…

— А я думала, що він тиняється, втративши розум від туги за своєю дружиною. Виходить, правду казав Тенасон: той п’є через нечисте сумління.

— Он як! Тенасон вам щось про нього казав?

— Так, він мені розповів, що їм довелося вигнати вдівця з цвинтаря: якийсь хлопець перевдягся ангелом і налякав бідолаху. Бо, каже, вже не могли його там терпіти.

— А чому вони не могли його терпіти? Воно завжди буває не так, як розповідають. А я скажу, чому вони не могли його терпіти. Бо він стовбичив у них перед очима, їм заважала його присутність. Його чутливе, щире серце сумнівалося, що в труні, яку йому вручили койоти, запаяну… забула, як зветься те, чим запаюють…

— Койоти? — здивовано перепитала Смаглявка, уповільнюючи ходу, щоб краще чути.

— Койотами називають у Мексіці тих, що займаються мерцями. Я думала, ви знаєте.

— Ви хочете сказати, доньє Клеотільдо, що вона померла не тут, а в Мексіці?

— У столиці, в самому Мехіко. Її звали Лусіла Луїса. Автоген. О! Ніяк не могла згадати цього слова! Нещасний одержав труну, запаяну автогеном, що залишає на металі такі жовті рубці. Та щойно він одержав труну, як його охопив сумнів, чи справді в цьому свинцевому ящику, холодному, мов куля, лежить його кохана. Тим паче, що в Мексіці часто торгують трупами.

— Торгують трупами?

— Так, — відповіла, хрестячись, стара, — свят, свят, не доведи мене, язику, до пекла. Їх продають, беруть напрокат для похорону, оплати страхових полісів, підміни живих, які хочуть видати себе за мертвих. Трупи на виплат, трупи в кредит…

Стара Клеотільда замовкла. Вони дійшли до дверей пивниці «Одноденний цвіт». У залі ані душі. Порожньо. Поліція геть розполохала клієнтуру. Нема навіть завсідників-п’яничок, питців дешевого розливного. Тільки її чоловік та мухи, що роєм снують в осяяній електричним світлом пивниці.

— Що я зараз зроблю, — мовила Смаглявка, переступаючи поріг і здригаючись від холоду, — так це зварю шоколаду. — Вона обійняла за плечі чоловіка й прошепотіла йому на вухо: — Я тобі принесла добрі новини: все залагоджено… То, може, донья Клео зволить продмухати пінку на шоколаді, збитому в продимленому млинку.

— Продимленому?

— Еге ж, сеньйоро. Млинок спершу продимлюють, а потім у ньому збивають шоколад, і він виходить із продимленою пінкою.

— Це так само, як роблять сизим пір’я бойових півнів. Збивають з димом яєчні жовтки, а потім додають їм у корм.

— Два шоколади чи один? — урвала її Смаглявка.

— Мені шоколаду не треба. Якщо ви вже так гарно мене приймаєте і такі люб’язні до мене, — хоч я й не маю чим віддячити, — то, коли ваша ласка, я випила б ще одну ганусівочку.

— А я вже тривожився, — сказав господар, наливаючи чарку Клеотільді. З підсобки було чути, як вештається Смаглявка, сопе міх для роздмухування вогню, а програвач насвистує «Місячну ніч серед руїн». — Я вже так тривожився, — вів далі чоловік, — коли зачув десь за стіною постріл. Так глухо стрельнуло, наче хляпнула петарда.

— Хляпнула? Чи то хляпнули? — мовила, сміючись, Клеотільда, але, зрозумівши, що так легко, жартома сказала те саме, що означало й «уколошкали», пробелькотіла, заїкаючись, ніби щойно сама зачула моторошну звістку: — A-а в… ви не знаєте, к-кого вбили?

І, вихиливши чарку, почимчикувала на вулицю. А надворі була темна ніч.