Скорботна п'ятниця

XIX

— «Фру-фру із Табарина…» — наспівувала Ана Хулія, входячи з вулиці геть засапана, — «як не будеш шануватись, то назвуть тебе Фру-Фру».

— Ти диви, яка раденька, — мовила Грела, старша сестра, своїм сонним і млявим, як завжди, голосом; вона саме сиділа й вишивала на великих п’яльцях.

— Еге ж, — відповіла Ана Хулія. — Я справді дуже рада.

Не піднімаючи голови від роботи, від якої в неї вже боліла шия, так ніби вона й вишивала шиєю, Грела докинула:

— Така вже рада й весела, аж забуваєш, що в наш дім, де свято шанують родинні і релігійні традиції, негоже заходити, наспівуючи пісню з кабаре, та ще й у піст…

— А тобі не подобається?

— Не в тім річ, подобається чи ні. На мою думку, негоже, що її співає моя сестра і співає тут.

Якусь мить чулося тільки сопіння сестер, цих двох гострозубих пилок, що без угаву пиляли одна одну, шарудіння голки з ниткою, що протикала туго натягнену тканину, та стукіт п’ялець.

— Вітаю тебе, — порушила мовчанку Грела, — ми всі вітаємо тебе, — з притиском на слові — «ми», — з тим, що дядько Рамон не проїхав на возі завдяки…

— Богові… — урвала її Ана Хулія.

— Не знала я, що ти його так величаєш.

— Який грубий жарт.

— Грело, Греліто, Габрієліто! — заторохтіла, вбігаючи, Флювія, наймолодша з трьох, що завжди підлещувалася до старшої сестри. — Ти чула новину? — А побачивши Ану Хулію, додала: — Ви чули останню новину?

— Завжди ця сорока зі своїми новинами, — зауважила Ана Хулія.

— Сеньйор архієпископ відлучив не тільки студентів, а й усіх, хто вийшов подивитися на демонстрацію.

— Розділивши отак столицю на дві половини, — відказала Ана Хулія з неприхованою гордістю: наречені студентів теж відчували себе трошки причетними до їхнього тріумфу.

Вишивальниця неуважно слухала розмову сестер і вишивала далі, сильно натискуючи наперстком на голку, бо тканину було дедалі важче проколювати; голова її була низько похилена, а шия боліла так, що вона вже ледве бачила виноградні вусики, осоку, шовк, золоту нитку.

— А найсуворіше відлучений Трояно, — підвела риску Флювія.

— То цей блазень теж ішов у демонстрації? — запитала Габрієла, не припиняючи роботи.

— Якщо він студент, — відповіла Ана Хулія, — то як би він, по-твоєму, не йшов?

— Я знаю студентів, які не брали участі в цьому маскараді…

— Ха-ха! — засміялась у відповідь Ана Хулія. — Звичайно, це ті, що вчаться на священиків або військових.

— До того ж, Греліто, — докинула від себе Флювія, низеньке дівча з пухнастим, наче персик, обличчям, — Трояно не просто йшов у демонстрації. Хлопець він показний, тому його посадили на возі в ролі голого римського легіонера з негритянкою на колінах…

— Тобто з жінкою? — спитала вишивальниця, хрестячись пальцями, один з яких був у наперстку.

— З лялькою. Негритянкою, зробленою з бозна-чого, але страшенно схожою на голу жінку. Тройо віз її на колінах, сидячи на возі «Ссавці, цмулії і грошолови». Він був серед грошоловів. Тримав негритянку на колінах і гладив їй груди, ноги, сідниці, цілував її. І що дужче аплодувала публіка, то дужче він її голубив.

— Ну, Флювія, не прогавила жодної подробиці, — зауважила Ана Хулія, радіючи, що гострий язичок простодушної і дурненької Сороки, яка завжди послужливо переповідала старшій сестрі всякі плітки, ранить бездоганну, незаплямовану Габрієлу, пильного сторожа родинної репутації.

— І народ, який усьому знаходить пояснення, — докинула Флювія, — казав, — сама своїми вухами чула, — що негритянка, котра сиділа в Тройо на колінах, — то цариця Савська…

— А я чула, — додала від себе Апа Хулія, — ніби то така собі Марія Чікімула і ніби коханець тієї жінки хотів у нього стріляти…

— У кого? — аж підскочила Сорока.

— Та в Тройо…

— Який жах! Скільки небезпек чигає на них під час отих демонстрацій.

— Цариця Савська? — підняла голову вишивальниця: спітніле чоло, гарно зачесане волосся, зіниці, мов із чорного дерева, на сліпучому-білому тлі білків. — Невігласи: римський легіонер з царицею Савською?

— Я переказую те, що чула… — відповіла Флювія. — Що найперше впадало в очі, то це контраст між шкірою Тройо, білою-білою…

— Та ні, не цариця Савська, — поквапилася втрутитись Ана Хулія. — Гомоніли, що то Марк Антоній і Клеопатра…

— Отож, як я казала, — правила своєї Сорока, — всім в очі впадав контраст між шкірою Трояно, білою-білою, і шкірою манекена-негритянки, чорною і блискучою, як вугіль. Тут Ана Хулія має слушність, — провадила вона, звертаючись до Грели, — еге ж, таки має слушність: Тройо ні в чому, геть ні в чому не схожий на нас трьох, він — білий, а ми — темні, у нього шовковисте волосся, а в нас — щетина…

— Гадаю, Ана Хулія теж не пропустила жодної подробиці, —пошепки мовила Грела, — але вона, мабуть, не хоче ділитися з нами своїми враженнями…

— Щоб оберегти тебе від гріха, — відрубала Ана Хулія.

— Безгрішних людей не буває, — відповіла Грела, аби щось відповісти.

— Тільки Хуліана Ана (так пестливо називала Флювія свою сестру) чогось мовчить про те, що Рікардо йшов, ніби шпагу проковтнув. Весь напружений, у чорних окулярах, якраз у тон возові «Жахів». Не надів маски чорта, як збирався, навіть не перевдягся в іншу одежу, не галасував, не співав, не аплодував, не вигукував привітань, як усі інші. Ішов, наче на похороні.

— Дивно, що це з ним таке? — зауважила Габрієла, закручуючи дерев’яну гайку на п’яльцях, і повторила: — Бідолаха, і що з ним таке?

Запала мовчанка. Флювія не знала, що відповісти, не знала, чому Рікардо йшов отак, блідий, сам не свій, у чорних окулярах; а Ана Хулія, навпаки, надто добре це знала, але мовчала, бо відчувала себе винною. Атож, це через неї Рікардо йшов у демонстрації, — у своїй демонстрації, з якою пов’язував стільки ілюзій, — так ніби в похоронній процесії. Мабуть, йому здавалося, що ховають його, ховають як студента університету, як члена почесного підготовчого комітету; він знав, що зрадив довіру студентства, і тому тремтів, упрівав, мусив прикидатися перед товаришами, а все заради неї, за те, що вона дозволить йому попестити свої груди. Ой, та що ж це виходить? Вона почала задихатись, опустилася в крісло.

— Фру-Фру із Таба…

— Ну, знаєш! — вигукнула Грела, схоплюючись на рівні з п’яльцями та всім причандаллям.

— Вибач… вибач мені, — мовила Ана Хулія. — Знаєш, бринять оці рядки у вухах, ніяк не можу їх спекатись.

Сорока втекла до своєї кімнати. Вона вміла вчасно зникати за лаштунками. Зайшовши в свої володіння, дістала з сумочки листівку з надрукованим на ротаторі текстом «Чалани» й почала голосно наспівувати, пригадуючи мелодію і читаючи слова: «Ескулапи-практиканти… панацеї фабриканти… і карателі гріха… гей, студенти…». Щойно вона промовила «студенти», як зачувся лютий вигук Грели.

Та підхопилася з низенького ослінчика з гаптованого подушечкою і, випроставшись на весь свій високий зріст, люто відірвала від колін п’яльці з вишиванням та мотками ниток. Ана Хулія, сповнена неприязні до своєї суворої та цнотливої старшої сестри, відзначила про себе, що та, звичайно, відірвала свої непорочні ноги від ніжок п’ялець з явним наміром якось перебити розмову про негритянку на колінах у Тройо.

П’яльці, накриті де-не-де аркушами білого прометаного нитками паперу, видавалися при світлі, що проникало крізь штори, білим лебедем на зеленаво-синіх хвилях килиму, лебедем Леди. Ніжки п’ялець охоплювали сестрині ноги, і білий лебідь упирався в її запалий живіт, живіт жінки, яка не піклувалася про своє тіло, вважаючи його знаряддям диявола.

Примусити Флювію замовкнути було нелегко. Та цього разу Грела заткне їй рота, вона їй покаже. Отак прокричати в неї під самим вухом: «Клерикалів засміємо… й солдафонів… Ха-ха-ха!..»

«Слово «Диявол» треба завжди писати з великої літери; з маленької його пишуть ті, хто в нього не вірить. Диявол існує, адже це він запліднює наш мозок гріховними помислами, — так пояснював падре Луканор у своїх проповідях, що їх читав для дівчат із шляхетних родин під час великого посту. — І хоча ви не знаєте, що таке бути заплідненими, вагітними, а тим паче цього не знаю я (оте своє «я» він вимовляв медовим, ангельським голосом), однак якби замість рентгенівського проміння та просвітити наші черепи промінням райським, що проникає всюди (від бога нічого не приховаєш, і дух святий — це найперший шпигун небесний), то в нашому мозку було б виявлено огидні зародки найниціших думок. Цвітна капуста в овочевій крамниці може прибрати в наших очах жахливого плотського образу… Ви про це менше думайте… Я теж намагаюсь про таке не думати… А що ж казати про голу поганську статую, яку-небудь гріховну картину або, що найгірше, про оту фотографію в русі, так званий кінематограф…»

Постукали в двері з вулиці. Якийсь жебрак. Їх тут аж кишіло. Служниця повинна була наділяти кожного з них мідяком, що їх вона діставала з кишень штанів святого Антонія, хоча Грела засуджувала цей забобон. Як можна в наш вік, вік просвітництва, вдаватися, в надії вийти заміж, до такого безглуздого ворожіння?

Штани святого Антонія?

Атож. Звучить ніби якась легенда. Найобідранішого, найнещаснішого і найжалюгіднішого з жебраків, що вчащали до дверей їхнього дому, запитували, чи не хоче він обміняти свої штани на інші, пропонуючи йому більш-менш придатні до вжитку, а часом і нові, щойно куплені.

Пропозиція була проста й вигідна, проте старці приймали її не завжди, і деякі підозріливі пускалися навтіки у своїх драних штанях, побоюючись устряти в якусь халепу.

Коли ж пропозицію приймали, коли якийсь жебрак давав свою згоду, його просили пройти перевдягнутись у внутрішнє патіо, де було звалище старих скринь, валіз, випотрошених матраців та всякого непотребу, і десь там покинути або повісити свої старі штани.

В усіх домах із дочками на порі штани святого Антонія вважалися своєрідним магнітом, — недаремно штани і формою скидаються на магніт, — що мав притягувати достойних претендентів на руки сеньйорит.

Коли жебрак ішов геть у своїх нових чи поношених, але ще пристойних штанях, чекали ночі. Ніхто не смів заходити в патіо-звалище, доки вісім разів не видзвонить своїм іржавим язиком дзвін на соборі Душ, де колись служив розбещений паламар, що дотримувався такої філософії: «Душа — жіночого роду, тож коли чоловік помирає, то неодмінно перетворюється на жінку, хоч який він був за життя самець». Отож по восьмій, після особливого звертання до Самотньої Душі, — звичайно до душі якоїсь старої діви, яка й потойбіч зоставалася самотньою, — проказували, схрестивши руки й перебираючи чотки, літанію всім святим. Відтак зверталися з проханням особисто до святого Антонія Падуанського, уклякнувши перед його вівтарем, рясно втиканим запаленими свічками, з яких капав віск, — і що дужче він капав, то слізніше було прохання. Потому втаємничені особи, господарі дому й найстарші служниці, ішли на звалище й забирали звідти штани, які з тієї хвилини діставали назву штанів святого Антонія.

Багату здобич вішали за одними з дверей, холоші, кишені та все інше щедро кропили трояндовою водою і креоліном, щоб трохи забити сморід. А смерділи штани помийницею, брудом, сечею, недоїдками, що позашивалися по кишенях, пліснявою, риб’ячими та курячими кістками, тельбухами, недокурками і ще хтозна якою гидотою. Наприкінці кишені напихали монетами, призначеними для жебраків, що приходять просити милостиню по вівторках.

І отам, за дверима, штани святого Антонія мали висіти доти, доки дочки на порі повиходять заміж…

Тимчасом як сестри гиркалися, — одна, геть знавіснівши, кричала, щоб Флювія замовкла, а та відповідала, що ні, не замовкне, бо інакше може забути мотив «Чалани», — Ана Хулія зачинилась у себе в кімнаті. За картиною «Серце Ісуса» в неї були сховані дамські сигарети й коробка сірників.

Закурити… Закурити… «Курячи, я чекаю на того, кого кохаю…» Не відходити від телефону: може, подзвонить Рікардо. Запаливши сигарету, відчула якусь приємну задуху, пальці на руках тремтіли. Затяглася на повні груди. «Пішла в поле, запалила солому, а дим принесла з собою додому», — проказала, випускаючи дим ротом і ніздрями. «Курячи, я чекаю на того, кого кохаю, і поки отак курю, життя свого не гублю: дивлюсь на дим і ніби засинаю…» Підійшла до дзеркала, — «курити — це ж утіха», — і, оголивши груди, довго дивилася на себе, ніби побачила самого диявола. Вона була схожа на одну з жінок, зображених на сигаретних коробках у дядька Рамона, гарних, виряджених, як туркині, з двома голими служницями…

Втекла від дзеркала, нараз усвідомивши, що її мучить. Щойно вона проявила, наче фотографію, спогади про те, як пропонувала Рікардо свої груди.

Ана Хулія вибігла з кімнати. Вперше вийшла в коридор із сигаретою в роті. Яка необачність! Кинула її в унітаз, потягла за ланцюжок, — боже збав, щоб хтось побачив недокурок із кільцем губної помади, — і побігла на кухню.

— Якщо дівчинка прийшла снідати, то сніданку немає, — прощебетала кухарка. — Через отих гемонських студентів не було базару, не було зелені, не було ніде анічогісінько.

— Байдуже, Даміано. Не кляніть так гемонських студентів: ми ще не голодні. Та й мама досі не прийшла. Я хіба що з’їла б тільки коржик із сиром.

— Ой ви ж моє дитятко-вередятко. Ось вам і коржик. Щоправда, не зовсім добрий, бо борошно грубого помелу, та й сир якийсь не такий. То як, смакує?

— Еге ж, саме такого мені й хотілося — хрумкого й солоденького.

Кухарка, стара служниця, що знала свою панночку з дня її народження, нараз окинула схвальним і лагідним поглядом груди дівчини.

Ана Хулія спокійно витримала кухарчин погляд, такий не схожий на хтиві погляди чоловіків на вулиці, котрі могли сказати, як, приміром, сказав один із них: «Оце так льодорізи», або оцінити її перса як товар (я викраду з воза дядька Рамона, а ти за те даси мені помацати груди). Льодорізи, товар — за що вони тільки не правитимуть, доки настане час служити для того, для чого сотворив їх господь… «І що то мовлять хвилі, б’ючись об скелі білі, до господа волають, втрачаючи на силі?» — згадався їй зненацька вірш із її дитячої читанки, — може, тому, що всі вважали її за дитину, ставились до неї як до маленької?

— Дай ще коржика, Даміано.

— Наїстеся коржиків, а тоді не захочете снідати.

Обпікаючи пальці коржиком, підсмаженим більше, ніж перший, вона побігла коридором до патіо прачів і прачок, до розвішаної на мотузках або розстеленої на камінні проти сонця білизни.

Це був довгий і вузький коридор старовинних будинків, де вологі, з облупленою штукатуркою стіни видаються картинами з цяток і плям.

Швидко, ступаючи якомога тихіше й не оглядаючись, вона перебігла цей коридор, який завжди поглинав її, наче могила, і вибігла в патіо, оточене височенними, теж вологими, з патьоками від дощу, стінами, вкритими сухими пагонами хмелю чи плюща… Сонце. Де-де прошмигне ящірка. Вгорі — небо.

А патіо все в русі. Що то — хмари? Ні, то сушаться розвішані на шворках простирадла — білі, небесно-блакитні, рожеві. Вони напинаються на вітрі, а найсухіші майорять, немов знамена. В патіо прали дві жінки. Голі по пояс, волосся закручене довкола голови над вухами, зав’язане вузлом спереду. Руки, плечі, груди — все на вітрі. Вони низько нахилялися й терли намилену білизну об шерехатий камінь, випростувалися, піднімали плечі та груди й терли, терли, знову низько нахилялись і знов розгинались — отак без кінця. Ана Хулія дивилася тільки на їхні гарні перса, тугі, налиті, ніби вирізьблені з шоколаду. Вони завзято терли брусками мила і, здавалося, вже не прали, а місили гіпс для статуй, як ото в майстерні, де вона навчалася малювання, скульптури та ліплення. Чому б Рікардо не прийти сюди — тут би він міг мацати оцих праль, скільки йому заманеться.

Думки її плинули одна за одною, а пралі тим часом працювали, занурюючи руки в мило, біле, як гіпс, який і вона колись готувала в школі-майстерні професора з кущистими бровами над лагідними очима, гундосого й закоханого в перифрази. Він якось пояснив їм, що груди Венери Мілоської вважаються класичними, «Голої Махи» — романтичними, а Пауліни Боргезе — неокласичними, хоча нині більше заведено цінити їх за вагою, від грудей на кілька унцій і до тих, що витягнуть кожна по піварроби[14].

Пралі привітали її, вона їм відповіла і, махаючи розкинутими руками, схожа на цибатого птаха, пірнула між простирадла, що пахли льоном, милом, жавелем, сонцем. У самих хащах, не на такій видноті, висіла інтимна білизна, і діяло суворе правило поділу статей: сорочки, майки, труси, піжами, шкарпетки Трояно висіли збоку, на іншій шворці.

…Ключиці, еге ж, ключиці… Тебе коли-небудь цілували, цілували осюди, в ключиці? Так, падре, але тільки…

Щоб сповідатися перед цим єзуїтом, треба було добре знати анатомію і, крім того, мати гостре вухо, щоб уловлювати, до чого він хилить. Кожен смертний гріх підпирався в нього цілим каркасом із кісток або був пов’язаний із якимось суглобом, схрещенням м’язів чи іншим місцем на тілі…

То не змія, дочко, яку малюють, спонукала наших прародителів согрішити в раю. Вони, за своїм божественним походженням, були істотами доматеріальними, — тобто не такими матеріальними, як оце ми з тобою, — аж доки хребет, котрий був єдиний, розділився на два змієвидні стовпи хребців, які й стали проводити мізковий гріх, як я називаю первородний гріх і хтивість.

…Ось що я тобі пораджу, дочко моя. Оскільки так чи інакше тобі доведеться платити монетою тяжкого гріха, бо не дотримати свого слова — гріх ще тяжчий, то треба діяти так, щоб завдати найменшої шкоди і твоїй, і його душі… Ви бачитесь удень чи вночі? Уночі, падре. Тим легше для тебе, тим легше. Тобі треба прикритись — як прикривалися святі мучениці нашої віри. Більше одежі, — розумієш, якомога більше одежі. Тепла кофта з високим коміром, а під неї кілька сорочок або комбінацій, і добре було б прикрити груди якими-небудь металевими чашами. У такий спосіб ти зможеш виконати свою обіцянку без великої небезпеки для себе… Я міг би порадити тобі й щось інше, але досить того, що я сказав.

Простирадла, інтимна білизна, камені для сушіння, палюче сонце, ліниві коти, безтурботні й щасливі пралі, створені, щоб по-тваринному, без ніяких забобонів, віддаватися коханню…

Верталася не поспішаючи. В сусідньому патіо бігала на ланцюгу мавпа. Ланцюг ковзав по товстій дротині, протягненій від коридора до коридора, і мавпа мала де гасати й гратися. Коли Ана Хулія ішла мимо, мавпа кинулася до неї, підстрибнула й засміялася, тобто вищирила свої дрібні зубки.

А чого це вона ступає навшпиньках? Не хоче чути своєї ходи.

У їдальні стіл був уже накритий, але снідати ще ніхто не прийшов. Трояно і не збирався — після демонстрації всі члени підготовчого комітету пішли снідати в ресторан Гілермана на Гвардав’єхо. А мама й сестри?

Прислухалася. В голові — порожньо. Отож розмова, яку почула, вже не була маренням.

— Звичайно, — мовила мати, — цей хлопець зробив нам велику послугу, неабияку послугу, і я гадаю, що Хуліана Ана, як ви її пестливо називаєте…

— То Флювія, а не я, — внесла поправку Габрієла.

— Отож я гадаю, що оскільки їх уже можна вважати зарученими, то, замість перемовлятися з ним уночі, виглядаючи з вікна, Ана Хулія може запрошувати його в дім. Для цього існує вітальня, і вона сеньйорита, а не якась служниця. Чи не здається тобі, що я маю рацію?

— Ні, не здається.

— Чому?

— А ти, мамо, подумала про дядька Рамона? — спитала Габрієла, котра, судячи з того, як звучав її голос, досі сиділа над п’яльцями.

— Чого ж не подумала. З ним ми, звичайно, порадимося.

— Порадимося? — скептично перепитала Грела.

— Атож, бо він має дати свою згоду, спершу поговоривши з хлопцем. Адже він єдиний чоловік у домі, котрий заступає нам твого бідного батька.

— Згоду? Не думаю, щоб він дав згоду, проте…

— А чому він має відмовити? Адже це нормальна річ, коли дівчина на порі…

— Дядько Рамон, матусю, — Грела навмисне карбувала кожне своє слово, — не тільки дядько, а й півень у нашому домі.

— Що це ти верзеш, дівчино? — спитала шокована мати. — До чого тут півень?

— Дядько Рамон почуває себе в цьому домі не стільки дядьком, скільки господарем.

— А Трояніто?

— Не знаю чому, але на нього дядько не зважає…

— Який жах, — аж перехрестилася мати. — Ти такого наговориш…

— У цім домі ти — курка, а ми, троє, — курчата…

— Оце сказала! Однаково що вдарила мене дрючком по голові… Невже ти справді таке думаєш, дочко?

— Що?

— Та що він — півень, я — квочка, а ви — курчата?

— Не в якому поганому розумінні, звичайно. — І, трохи помовчавши, вела далі: — Як би тобі краще пояснити…

— От бачиш, ти вже сама заплуталась.

— Я не кажу, що він почуває до тебе або до нас щось більше, ніж любов шуряка та дядька, але йому навряд чи буде приємно, коли в домі з’явиться ще один чоловік…

— Не перебільшуй: він сюди навідується раз на тиждень.

— Це байдуже; ти сама знаєш, як його дратує кожна дрібниця, тому, побачивши в цьому домі ще одного чоловіка, може відчути себе не шуряком і не дядьком, а півнем, і викинути якогось коника.

Мати мовчала й важко дихала… Еге ж, із цим владним, деспотичним чоловіком із неронівськими замашками, якому вона мусила догоджати, вгадуючи кожну його забаганку, справді нелегко. Він був сама вразливість, що ходить по голках.

— Умовити його буде важко, — мовила Грела, щоб якось урвати мовчанку.

— Не так уже й важко, як ти собі уявляєш, дочко, адже тепер ми можемо йому розповісти про благородний вчинок цього хлопця, котрий врятував його від ганебного стовпа, неслави, глуму, знущань (усі ці слова так і зривалися з язика доньї Софії, бо в ці дні великого посту священики щедро пересипали ними всі проповіді, коли говорили про Ісусові страждання, а особливо про бичування та коронацію терновим вінцем). І ти, напевне, погодишся зі мною, що, рятуючи дядька від такої ганьби, він робив це не за наші гарні очі. Я рада, що він позбавив нас великих неприємностей, бо, повір мені, тоді не було б відбою ані від співчутливих друзів, ані від зловтішних ворогів. Оце щойно я зустріла донью Гумерсінду всю в сльозах. Провезли її чоловіка серед ссавців, смоктав аж дві дійки державної скарбниці. Розповідає, що їм раз у раз телефонують і незнайомі голоси запитують: «Алло, це телятник?»

— У всякому разі, мамо, розказати про це дядькові Рамонові повинна ти.

— А я гадала, що ти… Саме тепер, коли ти закінчила завіски і вони, такі гарні, висітимуть перед Ісусовим вівтариком. Ой доню, як я заздрю твоїм золотим рукам!

Грела аж здригнулася, коли почула, що мусить говорити з дядьком Рамоном, та ще в такій делікатній справі, і вколола з переляку палець голкою, в якій була золота нитка.

— Не хвилюйся, мамо, це дрібниця. Висмокчу кров, і все минеться.

Вона встромила палець у рота й сказала:

— То оце я маю з’явитися перед дядьком Рамоном і отак, ні сіло ні впало, викласти йому, що в Ани Хулії є наречений і що той наречений, якщо дядько дозволить, стане ходити в наш дім… Ні, на таке я не зважилася б навіть п’яна, сонна чи під наркозом…

— Та ні, це робиться зовсім не так, як ти думаєш. Шофер Кайяко сьогодні після сніданку має повезти в його маєток «Ластівки» зерно й добрива. І я гадала…

Габрієла заперечливо хитала головою, не виймаючи з рота палець.

— Дай мені доказати, не перебивай, — говорила мати. — Він просив також прислати йому оливок, каперсів, сардин, олії та всього іншого для холодної закуски. То я собі так подумала: не посилати йому продуктів, а ти поїдеш і запросиш його на холодну закуску до нас.

— Я не посмію, мамо…

— Послухай…

— Слухаю…

— Та ти ж поїдеш не з порожніми руками. Повезеш, і то чимало.

— Але ж коли ми не відправимо дядькові всього, що він просив, то знаєш, як він збіситься.

— Гаразд, повезеш усе. Тим паче, що ті продукти вже закуплено. Однак, перше ніж їх йому передати, скажеш, — і це підлестить йому, — що ми, курка й курчата, не хочемо, щоб його душа почувала себе в ці великі дні самотньою, і, мовляв, просимо його обов’язково приїхати до нас і розділити з нами святкову трапезу.

— А про Ану Хулію?

— А про справу Хуліани Ани спершу ні слова. Ми, жінки, стільки вистраждали, що мимоволі поставали фокусницями, а точніше, гіпнотизерками. Ми вміємо робити гіпнотичні паси найвищої школи перед тим, кого хочемо приспати, привернути на свій бік, примусити виконувати наші бажання.

Грела, схилившись над вишиванням, робила останні стібки. Їх було добре чути. Дощ, замріяний краєвид у темно-фіолетових і світло-лілових тонах, зелене листя, жовті колоски — все чинило опір її голці.

— А от коли ти вже його запросиш, — повчала мати, — ще трохи поговориш про се, про те, то згадаєш, ніби побіжно, й про демонстрацію. Купи й повези йому примірник «І не введи нас у спокусу…». Хай побачить, як глузують з уряду. Далі, якомога дужче лаючи демонстрантів, згадаєш, ніби несамохіть, що його теж були поставили на воза, і коли б не один студент…

«Ну то й на якого біса, — гарикне дядько, — адже ти знаєш, який він лайливий, — той студент поцупив мене з воза?»

— Ото дурненька: бо він приятель або ж, коли хочеш, близький приятель Трояно.

— Це «близький» може йому не сподобатись.

— Тоді просто приятель. Оскільки він друг Трояно, той його попросив, і…

— Не знаю, чи я зважуся…

— Та хоч проїдешся, подихаєш свіжим повітрям, а то сидиш тут, мов черниця в келії… — І, помовчавши, додала: — В отакий спосіб, доню моя, ми заінтригуємо дядька Рамона: він уже знатиме від нас, — іще до того, як ми йому викладемо всі подробиці, — про існування оцього приятеля Трояно. Додаси, між іншим, що той буває в нас, і, — хоч хай як дядько кривиться, — скажеш, що друзі часто бачаться на вечорах у клубі, що той студент майже завжди танцює з Аною Хулією і що він уже майже адвокат, дуже добра людина… Мама, мовляв…

— Ну, ну, годі, не плач…

— Відколи помер твій батько, відколи мене покинув мій Флоріан, очі в мене завжди на мокрому місці… Не зважай… Ти ж знаєш, яка я плаксійка…

— Гаразд, я поїду, але тільки щоб запросити його до нас на холодну закуску, надто розводитись не стану. Адже головна заковика — це як йому піднести найгіркішу пілюлю: походження Тантаніса, ну і його прізвисько. Сама знаєш, який дядько вибагливий щодо походження…

— Ти перебільшуєш, як і в усьому…

— …щодо чистоти крові, титулів, предків. Різник так легко не пройде, мамо, так легко не пройде…

— У всякому разі, краще, щоб Ана Хулія нічого про це не знала, — додала мати, не здогадуючись, що та їх підслуховує.

— Я поїду в штанях, — сказала Грела.

— Це йому не сподобається.

— Кому, мамо? — спитала, входячи, Ана Хулія, начебто нічого доти не чула.

— Дядькові Рамону. Він вважає, що штани повинен носити тільки чоловік.

— А штани святого Антонія? — сідаючи за стіл, утрутилась Флювія, щоб і собі взяти участь у розмові.

— То зовсім інша річ, — відрубала мати; у цей час служниця внесла на великій таці рис, бульйон і косідо[15].

— Що ж тоді мені вдягти… Сіру спідницю?

— Я вважаю, — сказала мати, — тобі слід зробити романтичну зачіску з проділом посередині, щоб у тебе був сентиментальний вигляд.

— Дядько — романтичний? — знову втрутилася Флювія. — Ой, держи нас, мамцю, а то ми попадаємо зі стільців!

— З дядька такий романтик, як із мене більшовичка, — докинула Ана Хулія, намагаючись за вдаваною усмішкою приховати свою стурбованість. Що то вийде з цього візиту старшої сестри до дядька Рамона?

— Кажіть собі, що хочете, — мовила мати, — але не забувайте: свій маєток він назвав «Ластівки» — за віршем Бекера. Пам’ятаєте: «Чи вернуться ще білогруді ластівки?»

— До речі, — озвалася Флювія, — я хочу тобі поскаржитись, мамо. Ана Хуліана читає заборонені книжки…

— Заборонені книжки?

— Так, мамо, вона читає «Будьте ви прокляті, жінки» і не дає почитати мені.

— То з бібліотеки твого батька, — мовила мати, повертаючись до Ани Хулії. — Господь покарав його за те, що він читав заборонені книжки, а надто книжку «Будьте ви прокляті, жінки», і посилав йому самих тільки дочок.

— А Тройо? — запитала Габрієла, ледь не похлинувшися супом.

— Твоя правда, але що він змалечку був схожий на жінку, то я зараз навіть не подумала про нього як про чоловіка.