Скорботна п'ятниця

Епілог

Учитель Касаюка ніби повис на своїх думках у повітрі, достоту як у повітрі, вийшовши на балкон і дивлячись на маленький майдан та будинок і крамницю Тантанісів. Усе те сталося там. Під несамовите калатання дзвонів, що співали славу, усе там і сталося. П’яний із своїм «не скажу, все одно не скажу»; дурний і владний поліцай, котрий будь-що хотів примусити того заговорити; опудало дона Рамона, що його розірвала юрба, і то не як Іуду, а як самого Монтемайора-і-Гуаля, ладна розірвати так само люто всіх експлуататорів та поліцаїв; прибуття поліційних підкріплень; рукопашна бійка поліцая з мулатом; випадковий постріл, що ним убито п’яного; плакатик «Вживайте жувальну гумку «Чіклетс»!; засліплений натовп, що в жадобі помсти, — помсти чи справедливості — важко сказати, — хапає поліцая, відриває його від землі, тягне кудись і палицями, ножами та копняками перетворює на криваве місиво; постріли інших поліцаїв, мертві, поранені, виття сирен «швидкої допомоги»…

Але те, що діялося тепер, геть паралізувало його думки: це вже було щось жахливе, незбагненне, ні на що не схоже…

Зайшов до кімнати взяти сигарету з ментолом. Закурити і хоч якось полегшити гнітючий настрій, тугу, розпач, фізичну слабість…

Він задихався в спальні й тому вернувся на балкон. Злякано здригнувся, помітивши, що вже світає. Зробити щось… треба щось зробити… але що? Затримати ніч, затримати місяць, зорі, денне світло, що насувалося, перейняти день, щоб він не наставав, доки не з’явиться Приємний Мулат, бо тільки той міг відвернути злочин, найстрашніший за всі злочини…

Прожогом кинувся назад у кімнату, піднімав і ставив на те саме місце речі, запалював одну по одній сигарети, ходив із кутка в куток. Треба щось робити, треба щось робити, поки не заяскріли ледь видимі смужечки світла, треба щось робити, рятувати від смерті невинного… Але як? Побіг зачинити вікно, щоб не зайшов світанок із криком: уже! уже! Тюремники розчиняють одиночну камеру в підземеллі, де той сидить… Священик його сповідає… дає йому причастя… підбадьорює…

Позачиняв усі внутрішні віконниці. Сховатись, заритись кудись, не бачити, як народжується світанок, як розвидняється… Ні, ні, йому не доведеться переживати останні хвилини, тут триватиме глибока ніч… Але мало позачиняти віконниці: світло пробивається крізь шпари між погано припасованими дошками. Він уже уявив собі ту фатальну мить, коли світанок просочується в кімнату…

Цвяхи, молоток, ковдри…

Постягав із ліжка важкі ковдри, щоб поприбивати їх до вікон.

Коли він усе позатуляє, коли все знову опиниться в пітьмі, ніч триватиме далі, й для нього принаймні не настануть оті частки секунди, за які вбивча куля покриває відстань від дула рушниці до грудей засудженого на смерть, — цього разу невинної людини.

Впав у крісло-гойдалку і став легенько погойдуватися, чимдалі сповільнюючи ритм, і враз спинився: йому здалося, що, отак погойдуючись, він наближається до цвинтаря, до зовнішнього муру цвинтаря — місця розстрілу…

Пересісти в крісло!

Навпомацки врешті розшукав крісло. Краще, але неможливо всидіти. Неможливо всидіти отак без руху. Та рухайся не рухайся — чи не однаково? Головне, що він не впустив до себе світанку й продовжив життя тому, котрий не був Приємним Мулатом, тому, котрий мав померти, щоб не постраждав авторитет поліції. Поліцай Адан Форонда, якого за зловживання службовим становищем з метою наживи перевели в архів, знайшов у картотеці дрібних злочинців і порушень громадського порядку картку на заарештованого мулата Манісіо Мансілью, родом з Омоа, кишенькового злодія на прізвисько Шикарний, який за всіма даними підходив, щоб фігурувати як Приємний Мулат.

Учитель занепокоївся. А всякі дрібні шпарки та дірочки? Найменший проблиск світла був би фатальним сигналом години розстрілу. Ввімкнув електричне світло, але зразу ж вимкнув. Краще свічку. Світло від свічки святе. Запалив ще одну сигарету й заходився коло решти шпарок і дірочок, позаліплювавши їх жованим чорним воском, а також законопативши ганчірками й папером. Продовжити ніч, а з ніччю й життя Манісіо Мансільї, кишенькового злодія, якого поліція, просто підмінивши одного мулата іншим, виставила як Приємного Мулата.

Сатурно, Сатурніно, Сатурніано (за міфологією, в тебе був тезко — могутній бог із серпом), чим допомогло твоє свідчення, якому запорукою твоє взірцеве життя, твої майже шістдесят літ служби в національній освіті, чим допомогла твоя заява під присягою, що той, кого тобі показали, — не Приємний Мулат, котрого ти бачив і з котрим розмовляв того трагічного дня? Нічим. Даремно ти доводив, що вчитель — завжди добрий фізіономіст, що ті двоє зовнішньо дуже різняться один від одного. Приємний Мулат, як на те вказує його прізвисько, полонив усіх своєю привабливістю, красномовністю, він не виказав і сліду страху, коли розмовляв із агентом 326, просячи того виявити милосердя й не бити п’яного, котрий обіймав стовп. У Приємного Мулата ніс довгий, майже орлиний, — у Манісіо Мансільї, навпаки, ніс кирпатий, приплюснутий, типовий для негроїдної раси. Очі в Приємного Мулата великі, широко розплющені, тимчасом як Манісіо Мансілья дивиться крізь щілини у вигляді знака тильда; до того ж він замкнутий, боязкий, небалакучий.

Якийсь далекий звук… Учитель то сідав на розкрите ліжко, то підводився з нього, то сідав, то підводився, нічого не бачачи в непроглядній пітьмі. Далекий звук… Сирена, лунка заводська сирена, якій відразу відповів гудок броварні. Світанок заговорив своєю мовою. Бамкали дзвони, гули фабричні сирени, свистіли паровози — цього досить, щоб проголосити день. А бодай тобі трясця! — лайнувся він, запалив свічку і зі стінної шафи з глибокими шухлядами (в тих шухлядах були менші шухлядки, а в тих менших — ще менші, а в тих ще менших — зовсім маленькі) дістав вату та липкий пластир і позатикав собі вуха. Ніч і тишу було поновлено; тепер залишилося знешкодити найстрашнішого ворога, гримучу змію — будильник. Анічогісінько не допомогло те, що він звернув увагу суддів на явну різницю між вимовою Приємного Мулата, його акцентом жителя карібського узбережжя, і міською говіркою підсудного… Узяв будильника і, відвернувшись, щоб, бува, не бачити, котра година на зеленому циферблаті, перекрутив на кілька обертів хвилинну стрілку. Загасив свічку — нехай буде чорна пітьма, нехай загубиться час…

Розвізник хліба, такий собі Тобіас Сінсалон, посвідчив під присягою, що у великодню суботу об одинадцятій ранку мулат, котрий сидів, на лаві підсудних, — котрий видавався скоріше мешканцем того світу, — украв у нього п’ять слойок і три пампушки, не кажучи вже про велику французьку булку. Один із суддів, пожвавившись, зауважив, що, мовляв, дивно, чому це хліб розвозили тільки об одинадцятій ранку. На це Тобіас Сінсалон відказав, що у великодню суботу перед Великоднем так воно й має бути: хліб виймають із печі вже після десятої години, адже всім відомо, що напередодні, у страсну п’ятницю, вогню не запалюють, і просив суд, уже не як свідок, а як позивач, щоб підсудного зобов’язали заплатити за крадене. Один сільський хлопчик, що ганяє по місту череду кіз і пропонує свіже молоко, теж зробив заяву. Отой дядько, і він показав на підсудного, дав мені копняка й закричав: «Швендяєш тут із своїми смердючими козами!» А розвізник пива, Херардо Катахіл, заявив, що, стоячи в дверях будинку Агапіти, підсудний завів із ним розмову, забив йому баки, і він незчувся, коли той потяг у нього дві пляшки пива. Коли я йому про це сказав, він розлютився, обізвав мене наклепником, брехуном і шахраєм. Я не став із ним далі заводитись, не пішов нікуди скаржитись, бо вже була дванадцята година дня, а я повинен був ще порозвозити клієнтам пиво. Оборонець Рікардо Тантаніс, молодий адвокат, знову опитав свідків, не дуже на них натискуючи, бо доказів було аж надто. Об одинадцятій і дванадцятій годині в суботу звинувачуваний перебував у будинку Агапіти Венансіо. Яка полегкість, яка велика полегкість, ледь не сказав учитель Касаюка, що сидів сліпий, глухий і поза часом; та отямився й мало не ковтнув язика, мало не ковтнув свої вуса… Всі зусилля виявилися марними… В голові щось стукало… Потрясти головою, як це роблять хлопчаки після купання, коли хочуть вилити з вуха воду. Отак витрясти й думку, що брязкала в барабанні перетинки, ніби зброя перед командою «Вогонь!», витрясти думку з очей, думку, сльози, що не розмивають образу того, який має стати замість іншого на смерть, висякати з носа думку, яка крутить у ньому духом міцного тютюну, що його курять по камерах, чорного тютюну з останньої сигарети… Якби земна куля перестала крутитися… Скільки тієї несправедливості, стільки злочинів, а нічого не змінюється, не припиняється одвічний круговорот світил… Хто це говорить? Ніхто, він сам себе чує. Але ж його вуха позатикані ватою й заліплені липким пластирем. Звичайна річ: він говорив і чув себе всередині. Сталося звичайне й магічне.

Агапіта прикликала на поміч дивних богів зі свого африканського календаря і почала харчуватися павуками й землею… Людське і… відчував, передчував те, що відбулося… сказав «людське» і затамував подих. Щойно зі свого будинку вийшов адвокат Тантаніс. Але звідки він це знає, сидячи в цілковитій темряві, куди не проникає жоден промінчик світла, та ще й з позатиканими вухами? Вибігти на балкон і впевнитися, але… Заходився вже був знімати ковдру, щоб відчинити вікно… Ні, краще не дивитися — то поганий знак… Якщо адвокат вийшов так рано, то, значить, наближаються останні хвилини. Адже оборонець повинен супроводжувати смертника до місця страти й залишатися там до виконання вироку. Хоча в проханні про помилування відмовлено, але ж завжди може надійти якесь розпорядження, або статися юридичний казус, як висловився адвокат. В останню хвилю може з’явитися Приємний Мулат, але він уже нічим не зарадить, бо тоді їх розстріляють обох. І Приємного Мулата, і Манісіо Мансілью, злочинця, якого поліція вигадала. Але за яким же це несправедливим законом? А за тим, що перед стратою офіцер на баскому коні, командир каре, наїженого блискучими багнетами, вихопить шаблю, крутне нею двічі-тричі над головною і вигукне: «Іменем республіки кожного, хто ухилятиметься від участі в страті або чинитиме їй перешкоду, буде розстріляно!» Тим-то, якщо і з’явиться Приємний Мулат, його вважатимуть особою, що намагалася відвернути страту, і на нього пошириться короткий і страшний вирок, проголошений офіцером із шаблею: його також розстріляють. Чим тут зарадиш? Тут — уже нічим…

З чого зроблені солдати та судді, що постають і розпливаються в його уяві?.. З чого зроблені закритий тюремний автомобіль, вулиці, алеї, будинки, церкви та інші споруди, що виникають і розпливаються в його уяві?.. Прокинутись, заговорити!.. Але ж він і так говорить, і так протестує… Дайте ж мені, дайте сказати!.. Тільки з ким же я говорю?.. З оцим глухим муром… А яка його відповідь?.. Його відповідь на прохання про помилування — НІ. Мур… Цвинтарний мур… От якби він завалився, якби геть зник — високий, сірий, нескінченний… Зовні — життя, всередині — хрести… Об’єднуючи стільки людей, він роз’єднує стільки доль… От якби він завалився, якби геть зник — високий, сірий, нескінченний… Крики божевільних далеко-далеко… Мумії з лепрозорію… Усі вони здригнулися того ранку, зачувши залп розстрілу. Хрести. Цвинтарні хрести… Вапно і плач. Вапно і плач. Вапно і плач…

Сеньйоре декане!

Цією заявою я відмовляюся від звання адвоката і нотаріуса, яке належить мені, бо я пройшов повний курс наук на факультеті, практику у верховному суді й склав відповідні екзамени. Чиню так, бо не хочу ставати частиною судової машини поліційно-мілітаристського типу, несправедливої й ганебної, яка топче всяке правосуддя та людські права й цілком залежить від політичної кон’юнктури, забаганок і наказів чергового диктатора…

Спинився. Має він право чи не має відмовитися від звання? Вмочив перо й підписав ім’я та прізвище: Рікардо Тантаніс. Треба буде проконсультуватися. Його викладач філософії права, котрий стільки йому допоміг у марній обороні мулата, вирішить і цей юридичний казус.

Сьогодні він до пізнього вечора затримався в місті. Об’їжджав автомобіль найновішої марки, який подарували йому батьки разом із меблями для його кабінету й табличкою, де рельєфні бронзові літери на темному тлі проголошували:

РІКАРДО ТАНТАНІС

адвокат і нотаріус

Будиночок майстра, що робить Іуд. На вікні кручені рослини, канарки, сині пташки. Несміливо постукав. Мав таке відчуття, що повернувся здалеку й не певен, чи застане тих, кого хотів бачити. Чи ще мешкає тут Сімонета зі своїми батьками? Йому здавалося, що він не був тут хтозна-відколи. То скільки ж часу минуло відтоді, як він замовляв Іуд? У календарі — тижні, для нього — роки.

Постукав знову. Вдома була тільки мати. Художник і Сімонета з приятелем поїхали на пристань.

— Але це не значить, що я вас проганяю. Заходьте, заходьте, сеньйоре адвокате. Може, вип’єте чашечку кави? Читали, читали в газетах… Ви були такі схвильовані, така справа — не кажіть! А розвізник хліба, Тобіас Сінсалон, що свідчив у суді й котрому ви, як оборонець, ставили стільки запитань, живе по сусідству, і ми його добре знаємо, оце недавно його мало не на смерть побили. Кава не зашкодить вам…

Тантаніс зайшов до маленької вітальні. Нічого тут не змінилося. Телепень! То ти й досі віриш, що не переступав цього порога вже кілька років? Яке тут усе знайоме!

— Призволяйтеся, — мовила сеньйора, повертаючись до вітальні, але він її не почув, бо раптом побачив таке, чого ніколи не сподівався тут побачити… книжки з мистецтва та альбоми з італійськими естампами Шаленого Мураха…

Коли брав чашку й пив невеличкими ковтками каву, його рука тремтіла, і він не міг відірвати очей від альбомів, що їх мав у себе в кімнаті після того, як уперше зустрів Сімонету.

Не затримуючись, вийшов і сів у машину. Мимо мчали бари, пивниці, більярдні, жіночі будинки, жіночі вулиці. Вулиця Алфавітна: на кожних дверях літера, а під літерою жінка в повний зріст і вічна проблема: коли піду з «С», то що скаже «Ф»? Коли піду з «Ф», то що скаже «К»? А коли піду з «К», то що скаже «П»?

Повернувшися додому, він побачив, що на його заяві з відмовою від звання (у коридорі віддалялися батькові кроки) лежить квиток до Ліверпуля.

Пунта Негра, Майорка,

23 жовтня 1971 р.