Скорботна п'ятниця

XXI

Серед тьмяного світла, яке заливає місто, коли те приплющує свої повіки й світиться лише всередині, серед відблиску з прихованої копальні діамантів, серед німої тиші великого вівторка, серед пахощів, що струмують із церков та соборів, серед безлюддя… раптом щось ніби зашаруділо… Кіт? Ні, то тихо розчинилося вікно, до якого хтось підійшов навшпиньках.

— Добрий вечір, Рікардо, — привіталась Ана Хулія, простягаючи до Тантаніса обидві руки, холодні від хвилювання й страху, що зараз хтось устане — мати або котрась із сестер — і заскочить їх удвох. — Рікардо… — повторила вона. А той отетерів і не знав, утікати чи ні.

Хто вона, ця старосвітська, вбрана, як мадонна, дама? Це що, повернулися до середньовічних мод?

— Зачекай, зачекай мене хвилиночку, — прошепотіла вона. — Піду подивлюся, чи я не розбудила кого-небудь.

Рікардо мало не втік із переляку. Похапцем обмацав себе, чи він, бува, не спить, протер очі, тупнув об землю ногою, вкусив себе за палець… Та ні, він не спить, таки не спить і наче не переживає знову того кошмару в божевільні, хоча дівчина, що виглянула з вікна, була схожа більше на божевільну, аніж на Ану Хулію.

Не може бути. Відступив на середину вулиці, щоб краще роздивитися будинок. Та ні, це таки будинок Монтемайорів. Він пройшов кілька кроків до рогу й прочитав назву вулиці: «Проспект Хокотенанго». І номер той, що треба. Онде майстерня кравця, його вивіска «Гумерсіндо Гамбоа, кравець», а поряд — пофарбовані в синій і рожевий кольори стіни й двері магазину прохолодних напоїв з вивіскою: «Є морозиво». Не мав часу провадити далі обстеження вулиці, йому треба було упевнитись, — адже після божевільні з його головою могло статися що завгодно, — що та потвора з голоском учениці — то справді Ана Хулія. Потвора, еге ж, потвора. Що більше він на неї дивився, то менше вірив своїм очам. Його наречена перевдягнена амазонкою! Його наречена вдягнена воїном! Засміявся, не можучи стриматись, не насмілюючись доторкнутися до цієї королеви з династії Меровінгів, карикатурного видива, товстої мумії, товстої-претовстої, і все ж таки мумії…

— Рікардо! — вигукнула Ана Хулія, знову ставши у вікні. — Якщо ти сміятимешся, я піду геть.

Він намагався стриматись, придушити сміх і не міг, не міг, та й годі, й аж тільки коли Ана Хулія відступила назад, щоб зачинити вікно, він замовк, зціпивши зуби, але все ще трусячись від стримуваного реготу.

— Дивуєшся, чому я так одяглася? — спитала вона. — А це щоб сплатити тобі борг.

— Борг? — повторив він, сміючись.

Не міг нічого зрозуміти. Та ще після отієї божевільні…

— Отакої! Ще й смієшся з мене… Смійся, смійся, — хто багато сміється, потім плаче.

— Та не з тебе, дитинко, — я сміюся з того, що ти на себе натягла.

— Щоб сплатити тобі борг.

— Та який борг? Який борг? Я, мабуть, божеволію з тобою.

— Ти ж мене просив, і я обіцяла тобі за те, що викрадеш дядька Рамона з воза…

— І щоб сплатити мені той борг, ти отак вирядилась? Не могла надягти якусь легку сукню з викотом або відкриту кофту…

— Мій сповідник порадив мені, щоб я прикрилась, як християнська мучениця, і в отакому вигляді пішла на безкровну жертву.

Найбільша доза веселящого газу не змогла б викликати в Рікардо такого вибуху сміху.

— Повинен тебе поправити: не безкровну, а безмолочну, — і, не перестаючи сміятись, докинув: — Я ж тільки пожартував, а ти потарабанилася на сповідь… Уявляю собі твого сповідника, слинявого товстуна, що смердить мерцем, — адже всі сповідники смердять мерцями, — і плете інтриги, прикриваючись святими цитатами.

— Пожартував? — здивовано й розчаровано перепитала вона.

— Як ти могла таке подумати? Дитиною ти була, дитиною й залишаєшся.

— Адже ти стільки разів пробував…

— Але ж я цього заздалегідь не обдумував… Платити мені тілом — яка ганьба!

— Тоді я піду скину все це, бо задихаюся.

— Ні, зоставайся тут у чому є. Для тебе це буде спокута, а для мене розвага…

— То я для тебе блазень?

— Мені цікаво розмовляти з Аною Хулією, що є й не є собою.

«Але не є тією, що на картині Боттічеллі, — подумала вона (в маленьких містах усе відразу стає відомо, у великих — так само), а Рікардо тим часом боровся з бажанням розповісти їй про свою пригоду в божевільні й пояснити: йому, мовляв, часом здається, що перед ним одна з тих божевільних, хоч там вікна розташовані значно вище.

— Ти став якийсь дивний, не знаю, як і пояснити тобі, — жалібно мовила вона, — як тобі сказати… ну, не такий, який був… — вела далі дівчина, намагаючись відняти в нього свої руки, які він тримав майже силою, покриваючи їх поцілунками.

— Чого ж це я, дитинко, не такий, — невпевнено прошепотів він їй на вухо, бо відчував, що пережите ним у божевільні справді змінило його уявлення про жінку,

— Чутка мчить прудко, і я дещо знаю…

— Я від тебе нічого не приховую, люба, — відказав він, а сам аж затрусився: було б жахливо, якби вона якимсь чином дізналася про пригоду в божевільні, про ті кошмарні сцени поза життям і часом.

— Дещо знаю, але хочу, щоб ти мені розповів сам.

— Коли підкажеш мені, що саме… — Рікардо випустив тендітні пальчики Ани Хулії й, узявши її за руки вище ліктів, притяг ближче до віконних грат. Яке холодне залізо! І як пашать їхні тіла, як палають уста!

— Скажи мені, що ти знаєш, — промовляв він, цілуючи її і прослизнувши руками аж до плечей, незважаючи на високий комір.

— Знаю, знаю, знаю!

— Що ж ти знаєш?

— А те, що той, хто пішов по Іуду, попався в сильця!

— Не розумію (звичайно, він зрозумів добре). Справді, я замовив два Іуди, я ж тобі вже це розповів, коли ти розпитувала про мій план порятунку дядька… Я це зробив заради тебе і не розкаююсь… Не розкаююсь, коли стою з тобою, хоч ти й недобра до мене. Але на самоті мене мучать докори сумління, хочеться відлупцювати себе, плювати собі в обличчя…

— Два Іуди і… — мовила вона вкрадливим і грайливим тоном.

— Один уже зробив свою справу — проїхав на возі, а другого я тримаю напоготові до великодної суботи.

— А що сталося з опудалом дядька Рамона?

— Воно теж у мене вдома, сховане за сімома замками,

— Отже, два Іуди і… — правила вона своєї вже сердито.

— Знаю, що ти хочеш почути від мене, ластівко, але зараз це турботи для заклопотаної голови Шаленого Мураха. Кажуть, він таки виграв у лотерею і думає повезти її до Італії, щоб десь там пережити те, що зображено на картині Боттічеллі. Задоволена?

Ана Хулія потупила очі, двічі відповіла повіками «так» і підставила йому губи для поцілунку. Яке холодне залізо віконних грат і яка тепла шкіра розпалених щічок, який вогонь на її устах!

— Послухай, — мовив Рікардо, щоб змінити тему, — а як там дядько?

— Ой, я ж тобі й досі не розповіла, любий. Мама послала йому запрошення, щоб приїхав до нас на Великдень. їздила до нього Габрієла. Прихопила з собою примірник «І не введи нас у спокусу…» й мимохідь розповіла йому про віз «Жахи християнства», а також про те, що ти, задля свого друга Тройо, викрав його опудало.

— Ну, знаєш…

— Тобі неприємно, що йому розповіли?

— Та ні, не це. А втім…

— Ти справді сьогодні якийсь дивний.

— Не знаю — чуєш? — не знаю, чи слід було розповідати йому про це.

— Як це не слід? Мама вже не хоче, щоб ми влаштовували побачення крізь вікно. Вона хоче, щоб ти заходив до нас, як мій наречений, як мій офіційний наречений. Що? Ти вже розкаюєшся? Згадав про «Весну» Боттічеллі?

— Ото дурна!

— Дякую! — Вона ображено замовкла, потім витягла з рукава хусточку й витерла Рікардо піт із лоба. — Звичайно, щоб дістати для тебе дозвіл ходити в наш дім, треба було задобрити дядька Рамона, розповісти йому про все. Для цього Грела і їздила до нього в маєток.

Вони навіть не почули, як біля них спинився кінь. На коні сидів сам дядько Рамон. Рікардо поєднував у собі риси донжуана й марафонця, — вже не раз доводилося йому тікати від розлючених тестів: так, коли він залицявся до заїкуватої Паїс, її тато, відставний полковник, гнався за ним із оголеною шаблюкою, — тому Рікардо мало не кинувся навтіки. Та годі було й думати втекти від вершника. Не добіжить він і до рогу, як той зіб’є його конем: усім відомо, що це за людожер.

А Ана Хулія… опам’яталася тільки в своїй кімнаті, її всю трусило, ніби в нападі плачу, зуби цокотіли, ноги підгиналися… Зачинила вона чи не зачинила вікно? Проте яке це має значення? Вона повернула ключ у дверях, увімкнула світло й відразу ж злякано вимкнула. Що робити? Лягти в ліжко? Сидіти? Не могла ні на що зважитись. Так і стояла в темряві.

Тантаніс, опинившися в пастці, не знайшов іншого виходу, як повестися по-чоловічому.

— Добрий вечір, сеньйоре!

— Добрий вечір! — відповів той, погладжуючи. пальцями чорні, густі вуса. Жваві гострі очі, білі зуби, а між широкими плечима — міцна бичача шия.

Кінь, який пройшов вищу школу кінських наук, спинився перед дверима будинку, підняв передню ногу і вдарив кілька разів об тротуар. Дядько, — неначе кінь звертався до нього, — відповів, постукавши об поріг носаком чобота. Отак вони якийсь час і перемовлялися, то кінь постукає, то чоловік, і здавалося, що кінь, знає азбуку Морзе.

Рікардо, скориставшися з цієї паузи, хотів попрощатись, але дядько затримав його — узяв чемно під руку й підвів до дверей. Не відпускаючи хлопця і вправно орудуючи лівою рукою, — він був лівша, — дістав із кишені штанів в’язку ключів на золотому ланцюжку, де також теліпались, подзенькуючи, медалі клубів, до яких він належав, і медальйон із зображенням якогось святого.

Відімкнув парадні двері, — кінь залишився стояти, неприв’язаний, там, де він його поставив, — замкнув їх за собою і заклацав вимикачами, освітивши просторі, оздоблені грецькими орнаментами коридори. Потім повів свого нежданого гостя до їдальні.

Не такий страшний чорт, як його малюють, подумав Тантаніс. У всякому разі цей латифундист має відчувати до нього вдячність. Усі такі людці лагіднішають на старість, як це гарно зображено на відомій картині, що висить у деяких перукарнях, де намальовано одну й ту саму людину в різному віці. Скільки ж йому років? Та десь п’ятдесят три, щонайбільше п’ятдесят п’ять. Ходив перевальцем, подаючись уперед то одним боком, то другим. Якийсь присадкуватий, хоч і не низенький. Короткі ніжки. Груди колесом. Сірі штани напущені на чоботи кольору кави, картатий піджак із товстої тканини, на шиї — сіра хустка.

— Сюди, сюди, — мовив дядько, проводячи його до їдальні, де запалив усі лампи в люстрі. Запросив гостя сісти в одне з крісел, що стояли довкола сімейного столу, накритого темно-зеленою скатертиною, яка була обшита ще темнішою зеленою тасьмою з такими ж торочками — в тон з віконними шторами, спинками та сидіннями крісел і килимом на підлозі. Поблискували, мов вівтарі гурманства, столики з посудом та буфети. Усе чистісіньке як скло. Незважаючи на це, дядько, запросивши його сісти, провів де-не-де пальцем — по меблях, по шнурочках і китичках штор та по двох величезних натюрмортах, на одному з яких було зображено купу всякої риби, а на другому — фрукти.

Скінчивши огляд, дядько дістав пляшку «Хвали господові». То був херес під коньяк, що його він привіз з Іспанії, виготовлений особисто для нього, розлитий особисто для нього в тридцятилітрові барильця й доставлений йому з максимальними пересторогами, — останнє слово він сказав по-французькому — «ègards».

— Подивимось, який ви до цього, — * мовив дон Рамон до свого вечірнього гостя й налив йому майже повний келих свого хересу під коньяк, мабуть, міцнішого, ніж чистий коньяк.

Намагаючись поводитись по-світському й виявити належну шану своєму гостинному господареві, котрий всіляко вихваляв цей дорогоцінний нектар, вичавлений для нього з посадженого для нього й зібраного для нього винограду, а згодом вистояний для нього й перевезений для нього, Рікардо, перш ніж покуштував напій, підніс склянку до носа, щоб відчути букет — «bouquet». Він отак і сказав, бо знав, що дядько полюбляє французькі слівця. Рамонова подружка була француженка, щоправда родом не з Парижа, а з Бретані, колишня манекенниця в Пуаре — ніжна Валентіна, яка вже постаріла і зі своїм підстриженим a la garçon[17] волоссям та маленькими nichons[18] скидалася на чоловіка.

Дядько розумів, — хоч і сам невиразно уявляв собі, як поводитись далі, — ніяковість свого гостя, цього печального метиса, що збентежено крутив у руці келих, видаючись зовсім маленьким. Однак було б нечемно з його боку, щоб пив тільки гість. Тому він пішов по другий келих і налив собі приблизно стільки ж.

— За ваше здоров’я, сеньйоре! — мовив Рікардо.

— Santé![19] — відповів дядько, і вони випили дорогоцінний нектар, вичавлений з винограду, посіяного для нього, залитий у старовинні хересові бочки й наароматизований для нього, осліплений для нього (тобто витриманий далеко від світла, щоб він став напоєм, гідним богів). У дона Рамона були свої теорії. Свої й чужі, які він видавав за свої, коли це йому було вигідно.

Рікардо вихилив свій келих одним духом. Йому конче треба було випити. Все його тіло криком вимагало спиртного. Освіжити себе, підбадьорити!

Незважаючи на такий люб’язний прийом, нічний гість не міг погамувати тривоги, опинившись сам на сам із цим хижим звіром, скоріше недолюдком, аніж звіром, скоріше орангутангом, ніж тигром, пихатим і хвалькуватим, для якого існував на світі лише він сам і нікого більше не існувало, навіть не передбачалося, тому, хай би про що він говорив, його темою був завжди він і ніхто інший, крім нього.

Дон Рамон дістав із коробки, яка поблискувала на буфеті серед інших коробок, гаванську сигару, встромив її в рота й запалив.

— Це не просто сигара, — пояснював він, випльовуючи з рота кришки тютюну. — Це справжня реліквія — подарунок від братів Партагас із Куби, сигара, виготовлена з особливого тютюну, посіяного для мене, зібраного для мене, накришеного для мене… Закурюйте.

Рікардо взяв товсту й довгу сигару, оперезану золотистою паперовою смужкою із зображенням бою биків, і запалив, пишаючись у душі, що з таким шиком проводить час.

Запалив її, перед тим вихиливши другий келих запашного коньяку-хересу, і — що дивно: після перших кількох затяжок, які він зробив похапцем одну за одною, у нього з’явилося смішне враження, ніби він позбувся легенів і вже не дихає; а ще дивніше, що чоловік навпроти, оцей дядько Рамон, почав здаватись йому манекеном, отим самим, якого він заховав удома. Вони були однаковісінькі. Точні копії один одного.

— Пробачте… пробачте… — Рікардо підвівся і дружньо поплескав манекена по плечу. Він просив вибачення за те, що викрав його з воза. Але тут його охопив сумнів, чи справді перед ним манекен, чи ні.

Щоб узнати точно, хто ж це такий, він поплескав того сильніше. То був таки манекен, дядько-манекен.

— Дядько-манекен… Дядько-манекен… — мовив він уголос. Яке дивне сп’яніння після цієї сигари! — Еге ж, це він… дядько, дядько-манекен… достоту той самий, якого я викрав з воза… — белькотів Рікардо, обмацуючи дядька і все ще сумніваючись, манекен то чи ні: спробував підняти тому руку — рука піднялася. — Вічний календар, — мурмотів він далі, знов піднімаючи тому руку, — дошкільні прислів’я, третій плач води, ямайські троянди…

— Чарує він мене, чи що, — мовив дон Рамон, ухиляючись від його рук. — Юначе! — врешті гримнув він, гучно наголошуючи на «ю».

— Мане…

— Що мане?

— Манекеннику, що це ти устругнув? Був у моєму домі, а тепер… признайся… признайся, як ти тут опинився? Я тебе сюди не приносив; ти зламав двері, зірвав замок із комірчини, де я тебе замкнув, і прийшов сюди… Ото якби збунтувалися всі ті дядьки, зроблені з ганчір’я та наквацьовані свинцевими білилами… обличчя, руки, ноги з пап’є-маше… еге ж, із пап’є-маше, як оцей дядько Рамон… із ганчір’я та старої одежі, підібраних на смітнику… еге ж, старої одежі дядька Рамона і для дядька Рамона… пошитої із сукна, витканого на англійських фабриках особисто для дядька Рамона… з ниток, пофарбованих у Шотландії для дядька Рамона… зношеної на дядькові Рамоні… і використаної для опудала, якого я викрав…

— Та ви тямите, що говорите?

— А я й не знав, що ви вмієте говорити. Ви, сеньйоре, манекен, якого я… я… я викрав з воза «Жахи християнства»… де ти стояв, чванливий, хвальковитий, зроблений із того, з чого роблять катів, латифундистів, мучителів своїх слуг, рабовласників… Не шуліка, не кібець, а стерв’ятник, пожирач м’яса поневолених індіанців… Ти стояв на возі християнства, зробленого по-вашому, за вашою міркою, проповідуваного по-твоєму, за твоєю міркою, з християнами-мучениками в центрі, де мірку, твою мірку, пропонують не мученики, а кати; християнства для внутрішнього вжитку за святим Рамоном, для залякування народу пришестям антихриста, єресями, більшовизмом… Християнства, що колись вийшло з катакомб…

Він не вмовкав ні на мить. Звертався до манекена то на «ви», то на «ти».

— …християнства жахів, християнства антихристиян, що рясно поливали, поливають і поливатимуть землю кров’ю… Отож ти стояв на возі, а я тебе звідти вкрав, тебе, одного з найголовніших…

Незвичайна дивакувата поведінка цього безвусого хлопчака із сіро-землистою шкірою зовсім обеззброїла дона Рамона.

Що це він верзе? Схибнувся з розуму після його сигари? А тепер панькайся з божевільним.

То це він, дон Рамон, — опудало, а не всіма шанована особа? І казати таке йому в обличчя, в його домі?.. Без усякої поваги — нечувана, нечувана річ, а особливо коли врахувати, що повагу придумано особисто для нього, інших можна й не поважати, навіть самого бога, бо ж ті, що, мовляв, поважають бога, тільки прикидаються, насміхаються з нього, як оце зараз насміхається з нього, представника роду Монтемайорів-і-Гуалів, оцей плюгавець.

На якусь мить у голові в Рікардо прояснилося. Він відступив від опудала і зненацька втямив, хто перед ним. Душа в нього пішла в п’яти, поза спиною подер мороз, і, відчуваючи себе самим тільки хребтом, цією змією з хрящів — містилищем спинного мозку, він, уклонившися, мовив:

— Сеньйоре, мої наміри серйозні, я вже майже адвокат, мої батьки — багаті, тому я просив би вашого дозволу відвідувати Ану Хулію, вашу племінницю, тут, у цьому домі.

Дон Рамон, вдавши, ніби не чує, взяв пляшку, щоб налити йому ще, але Рікардо відсунув склянку, і напій пролився на скатертину.

В одному з кутків їдальні із цвяха на висоті людського зросту звисало аж до підлоги бананове гроно. Жалюгідний натюрморт, уже мертва, як на картинах, природа, ніби колекція рукавичок із золотими пальцями.

Отак вони висіли собі, і далі б висіли, якби винахідливому на всі штуки дядькові не спало на думку принизити Тантаніса за те, що той нешанобливо повівся з ним, повівся запанібрата, назвав його опудалом, плескав його по спині й по плечі, ніби він був якийсь простолюдин, а не Монтемайор-і-Гуаль. Та цей хлопчисько зі свинської родини мав би ще пишатися, що йому випала честь викрасти його манекен зі студентського воза!

— То ви дозволите мені відвідувати цей дім? — правив своєї Рікардо урочистим голосом, стоячи перед доном Рамоном.

— Дозволю, якщо ви з’їсте один банан.

Рікардо сприйняв ці слова за жарт.

— Так, друже мій, дозволю, якщо ви з’їсте один банан.

Рікардо спантеличено дивився на свого співрозмовника.

— Лише один бананчик…

Рікардо підійшов до грона і відірвав собі найменший із золотих плодів.

«З дурнем тягатись —= краще відцуратись», — мовив собі подумки Рікардо з бананом у руці, не знаючи, чистити його чи ні.

— Один банан! Хіба це вам важко — з’їсти один банан, щоб мати право ходити в мій дім?

— Не знаю, чи зможу… — відказав Рікардо, обчищаючи фрукт.

— Як це — не зможете?

— Не знаю, чи він мені піде…

— Подумайте: один банан за право відвідувати цей дім!

— Правда ваша, — погодився Рікардо і через силу заходився жувати м’якуш кутніми зубами, ближче до горла, щоб легше було ковтати. Він аж упрів.

— Можете класти шкурки просто на стіл.

Рікардо так і зробив. Десь далеко на вулиці почувся свисток поліцая. Та ще стукав копитом кінь, що стояв, неприв’язаний, перед вхідними дверима. А зовсім поруч — сухі удари, ніби більярдним києм: то стінний годинник грав із часом у карамболь.

— Ну, то я йду…

— Е ні, друже мій, ви не підете, доки не з’їсте ще одного банана.

— Ніяк не зможу: я ледве з’їв один.

— Один не рахується, треба до пари. Нуте, ще один бананчик! — Цього разу сам дон Рамон відірвав від грона банан. Із чемності він вибрав якомога більший.

Тантаніс відчув, що горло йому звело. Дону Рамонові довелося вкласти йому банан в руку. Але же це неможливо… він заплющив очі… це неможливо. Насилу заходився жувати…

Ще не встиг проковтнути його, як дон Рамон приніс третього. Мовляв, бог трійцю любить.

— Не можу, не йде мені…— Рікардо дивився посоловілими очима, а до горла підкочувалася блювота.

— Ви здобуваєте собі право ходити в цей будинок.

Приніс йому четвертий, приніс і п’ятий, якого Рікардо вибив йому з руки і розчавив ногою. Опудало, лайняне опудало (він знову бачив перед собою опудало, а не живого дона Рамона)… Повернувся й рушив до дверей.

— Ю-наче! — гарикнув той.

Коли Рікардо озирнувся, то побачив, що дон Район стоїть, наставивши на нього пістолет.

— Спокійно, спокійно, хлопчику. Якщо не хочете дістати розривну кулю в живіт, то з’їсте ще банан. Вийдете живим звідси тільки тоді, коли з’їсте все гроно.

— Але ж… — У Рікардо відняло голос.

— Я двічі не повторюю, юначе.

І підступив до нього впритул, тримаючи пальця на спусковому гачку.

Він давився, не можучи ковтнути таку силу в’язкої маси; купа шкурок на столі росла, гроно щораз дужче оголялось, однак плодів на ньому ніби примножувалося.

Рікардо почав блювати.

— Не можу більше… — белькотів нещасний і хрипів, ніби в агонії; але дядько погрожував йому пістолетом, і під холодним дулом хлопець знов і знов підходив до фатального грона.

Ще один, ще один, і ще один…

Не тільки ротом, а й через ніс виходило йому те, що він силкувався проковтнути, він весь був мокрий — руки, волосся, обличчя, черевики, шия, краватка, а їх іще скільки…

— Я вже не… я вже не… — тільки й міг вимовити він, нагодований донесхочу. Мав таке враження, що блює навіть вухами, які оглухли від гудіння… Воно то посилювалось, то уривалось, то посилювалось, то уривалось… — Я вже не… я вже не…

Обома руками, всіма пальцями запихав у рот нові й нові банани і вже задихався, зовсім не мав чим дихати, геть утратив мову.

Щоки його роздулись, у скронях загупало, й нестримним потоком полилася бананова маса…

Схилився на стіл, трясся від холоду, клацаючи зубами.

Цокіт кінських копит — ось і все, що він почув згодом…

Та ще цокіт годинника, котрий махав маятником то в один бік, то в другий і грав із часом у карамболь…

Сидів зовсім знесилений, перетворившись на плювальницю, на унітаз, на блювальницю, а згори лилося яскраве світло люстри — на нього, на стіл, на стільці, на килими, оздоблені, банановою пульпою, на голе гроно, уже не гроно, а довгий і тонкий прут. Долаючи нудоту, страх, дрож у ногах і в усьому тілі, хлопець підвівся з-за столу й побіг яскраво освітленими коридорами. Опинившись на вулиці, не міг більше стриматись і знову почав блювати, зігнувшись у три погибелі, стоячи майже навкарачках під стіною: його всього ніби вивертало.

А з вікна затемненої кімнати долинув жіночий регіт…