Скорботна п'ятниця

XV

Різник, — він сам себе величав цим прізвиськом, коли прокидався в кепському настрої, — потягся в ліжку. За вікном висіла на шворках білизна, вогка від ранкової роси. Десь рипнули двері. Батько? Так, батько. Щоб не зустрічатися з ним, Рікардо шмигнув до ванної. Треба прийняти душ. Став під лійку, та через мить вискочив з кабіни. Бо зненацька його охопило відчуття, що він от-от захлинеться. Під душем? Не розумів до пуття, що з ним діється. Двічі або й тричі пробував повернутися. Ступне кілька кроків — і прожогом назад. Навіть до дверей ванної боявся тепер підійти. Він міг захлинутись. Атож, якщо стане купатися, — захлинеться.

І, щоб приховати від самого себе свій страх, своє боягузтво, вигадав невідкладну справу: треба піти забрати машину Тройо, яку ввечері покинув… Де ж це пак він її покинув? Не пам’ятав. Прийняти душ? Е ні, ні в якому разі! Заборонено інстинктом самозбереження. Якщо полізе купатись, то напевне втопиться. Навіть якщо стане під душ, то йому буде капець. Але ж, справді, де це він її покинув? У якому місці, на якій вулиці чи площі він висів з автомобіля? Спробуймо пригадати… Він виїхав з двору, де опоряджали вози… На цьому спогади урвалися, пам’ятав тільки, що виїхав звідти.

A-а, там же смерділо рибою! Так, так, тепер тільки не згубити б цієї ниточки. Де рибні крамниці — отам він і покинув машину. Зараз купить десь каністру бензину, понесе туди, заллє в бак — і готово. Трошки пального залишить, щоб залити в карбюратор, а то ще не заведеться…

Робив усе як задумав. Намагався діяти рішуче. За ділом легше було долати сонливість, тремтіння в тілі, невиразний страх. Заплатив за бензин, підставив каністру, щоб йому налили п’ять літрів, і подався до рибних крамниць.

При його пригніченому внутрішньому стані, якійсь безпорадності всього єства, вдячного за те, що йому ще дозволено жити, — принаймні досі, — все поставало в неприродному, непропорційному вигляді. Ріками луски видавались йому тротуари попід рибними магазинами та доріжки, по яких носили рибу з машин у металевих, золотавих від сонця деках.

Тантаніс швидко попрямував до машини. Не можна гаяти жодної миті. Рухаючись, пораючись, переборював свій нез’ясовний страх, тремтіння тіла. Заллє бензин, і потім йому нічого не залишається, як їхати, — до міста або ж за місто, де він зустрічатиме тільки машини молочарів та сміттярів. Цей народ вештається туди й сюди, щось робить — і то велику роботу, кожен свою, щоб утекти від власного страху, страху перед смертю.

Підійшов до автомобіля, викрутив ключем пробку бака й уже був налаштувався заливати бензин через маленьку лійку, яку взяв на станції заправки, аж раптом його знову зросило з голови до ніг холодним потом, достоту як і в ванній. Його охопив страх, що він може згоріти… Але чого б це: адже він не курить, вогню немає й близько…

Поставив каністру додолу, ним трясло, аж забивало дух. Нараз подумав, що він тут сам, тільки він один у цьому місці і якщо займеться, то ніхто не встигне вчасно надбігти, щоб загасити на ньому вогонь: люди поспішали кожне в своїх справах: те там, а те там — аж ген де!

Крадькома, наче хтось міг за ним підглядати, витяг лійку, закрутив пробкою бак, що аж відлунював від порожнечі, підняв каністру з бензином і… не знав, куди йти, куди подітися з оцим бензином, зі своїм страхом згоріти живцем.

Трохи взяв себе в руки. Повернувся, розчинив дверцята машини, поклав туди інструменти, що обпікали його холодні наболілі руки, й швидко пішов геть, — швидше, чимраз швидше, мов утікач, який бачить, що його переслідують, і намагається втекти, однак не кидаючись бігти.

Якщо він почне митись, то втопиться; якщо стане лити бензин у бак, то згорить… отже, що тут розмірковувати далі? Він знав, що буде саме так, і, хай би що йому тепер казали, він усім своїм єством передчув, що з ним могло статись, і врятувався.

Зайшов на юридичний факультет. Порожньо. Зустрів там тільки педеля, дона Себаса. Попросити в нього дозволу поговорити по телефону? Але що він скаже Тройо? Що скаже?

— Доне Себасе, дозвольте поговорити по телефону?

— Дуже радий прислужитись, — шанобливо відповів той, і то був перший людський голос, звернений до нього сьогодні.

Педель почаклував своїми величезними ключами, відчиняючи двері секретаріату, де стояв телефон. Рікардо переступив поріг, але, побачивши, що всередині темно, аж сахнувся назад. Та було смішно не зайти.

Дон Себас розчинив одну віконницю. Під склепінням приміщення портрети людей минулих віків дивились невидющими очима.

Ніяк не наважувався зателефонувати туди. Але йому треба дізнатися, чи вдома Тройо. Та де ж би він міг бути? Зараз пів на восьму ранку, отож він спитає, якщо відповість не Тройо, а хтось інший, як той себе почуває. Але що за дурість питати в цю пору про чиєсь здоров’я? Щоб вийти з незручного становища, набрав навмання якийсь номер, аби дон Себас бачив, що він дзвонить. «Головне управління поліції», — відповів енергійний голос. Мало не впустив трубку й відразу поклав її на важіль.

— Вже поговорили? Можна зачиняти? — Людяний, люб’язний педелів голос заспокоїв його.

Чиїсь кроки. Хтось іде. Неймовірно, але це Тройо.

— Чого ти, так рано на факультеті?

— Шукаю тебе.

— Мене? (Знав би він, що я мало не втопився, а потім трохи не згорів!)

— Я сьогодні встав рано, щоб прогулятися верхи, — пояснив Трояно, — але коли вже вийшов на вулицю, то подумав: ні, краще піду розбуджу Різника й запрошу його купатись.

— Щоб я… — почав був Рікардо тремтячим голосом, весь аж затрусившись: мабуть, у книзі долі таки записано, що він має сьогодні вранці втопитися.

— У тебе вдома мені сказали, що ти пішов на факультет. Я розмовляв з твоєю матір’ю. Вона запитала в мене адресу Шаленого Мураха: хоче віддати якісь альбоми з мистецтва, що їх він тобі приніс.

— A-а… Так…

— Що з тобою, Різниче?

— А що зі мною? — злякано перепитав той, аби щось сказати, і мало не провів долонями по одежі, чи, бува, не лижуть його язики вогню, але вчасно схаменувся. На лобі в нього виступили краплі рясного поту.

— Я вже бачу, що з тобою: похмілля. Напевно, пиячив уночі.

— Так, із хлопцями, — збрехав Рікардо. Знав би Тройо, що він напився сам із собою вдома.

— А машина? Де ти її поставив?

— Та на вулиці, там, де рибні крамниці. Скінчився бензин.

— То треба було заправити її.

— Так, так, я оце збирався її заправити… — мовив Рікардо і знову відчув, як язики полум’я вихоплюються з бака, обпікають його, перетворюють на палаючий смолоскип. — Але… — він затнувся, не знаючи, що сказати, — не заправив, бо не було кому допомогти… А зараз, мабуть, піду додому. Мама не зрозуміла, про що я її просив. Підеш зі мною?

— То ходімо, й дорогою, якщо хочеш, заправимо автомобіль.

— Бензин уже в машині.

— Чому ж ти його не залив?

— Чому не залив? Бо я повинен повернутися додому, поки мама не відіслала Шаленому Мурахові альбоми з мистецтва.

— Оце так хильнув, не доведи господи!

Вийшли з факультету, але не через великі парадні двері, що були зачинені, а через маленькі бічні, якими випустив їх педель. Ранкова прохолода. Сонячні промені ковзають по тротуарах і стінах будинків. Сонце — геометр ранків і надвечір’їв з його променевими циркулями, що розходяться вранці й сходяться увечері.

Їх перепинив якийсь дідок у довгополому, аж по коліна піджаку, схожий скоріше на жебрака.

— Чого це ви так рано, хлопці, на вулиці Наранхалітос? Коли я був студентом юридичного факультету, ніхто о цій годині ще не приходив.

— Доброго ранку, Ліценціате. — Так його називали, хоча він провчився всього якісь два-три роки. Студенти лестили йому, щоб швидше його спекатись: коли він говорив, то пирскав на свого співрозмовника слиною, осипав шматочками їжі, тютюновими кришками тощо.

— Ми поспішаємо, — мовив засапаний Різник. — Десь іншим разом розповісте нам, як жили готтентоти.

— Краще, ніж ми. Можу вас запевнити, що краще.

Різник мало не вернувся й не сказав дідкові: «У готтентотів принаймні не творилося такого неймовірного паскудства». Та мусив якнайшвидше дістатись додому, аби не допустити, щоб мати вчинила сміховинну річ — повернула альбоми… Повернути отак, без усякого пояснення, на другий день… Ну, нехай би вже не давала йому дивитись на них, але потримала б у себе бодай тиждень…

А Ліценціат пішов своєю дорогою, бурмочучи: «Смакування їжі започаткувало кулінарію, арифметика — політику, статистику. Якби воскрес Іов, великий майстер лихослів’я, то вже б не вдовольнився навіть своїм ім’ям, а прибрав би собі якесь украй нецензурне прізвисько…»

Коли Рікардо Тантаніс прийшов додому, мати вже відіслала альбоми Шаленому Мурахові. А Трояно тим часом дістався до машини, де були наготовлені лійка й каністра з бензином, який залишалося тільки влити в бак.

Гудіння машини, що під’їхала до його будинку, трохи заспокоїло Різника, але він був ледве спроможний говорити. Заїкаючись мало не на кожному слові, попросив Трояно, щоб той відвіз його до Мураха, і вони поїхали.

— Зачекай мене тут, у машині, — сказав Різник товаришеві перед будинком Мураха. — Нікуди не від’їжджай: я тільки туди й назад.

— Якщо хочеш, я й мотор не вимикатиму, — відказав той, щоб подратувати приятеля, який з похмілля почував себе зовсім погано.

— Не блазнюй!

Постукав, і Мурах відчинив йому власною персоною. Очевидно, Мурах у своєму домі завжди виходив сам відчиняти двері гостям. І робив це з таким недоброзичливим виглядом, наче сподівався побачити когось дуже для себе небажаного. Скажімо, когось із уряду. Нехай би спробував поткнутися до нього хтось із уряду — він би його й на поріг не пустив!

— Чуєш, — Різник мало не вхопився за одвірок, опинившись віч-на-віч із Шаленим Мурахом, — я звелів віднести тобі книжки й альбоми, що їх ти мені дав подивитися, бо над моїм домом нависла страшна загроза.

— Здогадуюсь яка. Напевно, хтось дізнався або ж запідозрив, що ти член комітету.

— Ні, Мураху, — відказав Тантаніс, закліпавши очима, щоб здолати нудоту; боявся, що от-от упаде, — зовсім не те. Якби я тобі розповів…

— А ти розкажи: може, я чимось допоможу.

— Дуже коротко, бо Тройо чекає на мене з машиною.

— Я якось розмовляв із цим хлопцем. Хлопчина що треба. Дав йому кілька книжок. Він тобі не казав?

— Ні, не казав.

— То чому це твій дім під загрозою?

— Та через одну серйозну обставину. Розумієш, у нашій родині з давніх-давен існує звичай виставляти у великодню суботу Іуду, якого потім шматує юрма.

— Так, я щось про це чув.

— У цьому звичаї є щось варварське, тому я попросив батьків цього року Іуди не виставляти. Не знаю, як це всім стало відомо, але обурений народ погрожує спалити наш будинок.

— Справді, звичай виставляти Іуду свідчить про певну відсталість, проте навіщо позбавляти народ утіхи полінчувати бодай опудало? Ну то й що твої батьки гадають робити? Я на твоєму місці виставив би замість Іуди якесь інше опудало, якусь іншу ненависну особу. Наприклад, одну з ляльок, приготованих для демонстрації, — провадив далі Мурах і розсміявся своїм безгучним внутрішнім сміхом, показавши рівні маленькі зуби. — Скажімо, якогось генерала.

— Отож я злякався, що твої альбоми можуть постраждати, якщо на будинок буде вчинено напад або його підпалять, і вирішив відіслати їх тобі.

— А мене це здивувало. Хоча нині я мало чому дивуюсь. Знаєш, старий…

— Ну, то я йду: на мене чекає Тройо.

— Вітай його від мене і скажи, що десь днями ми обговоримо проблему, яку він висунув у нашій попередній розмові. Скажи йому, що я з цією метою перечитую Ніцше.

Машина мчала центральними вулицями. Знов їхали до університету.

— То яку це проблему ти висунув перед Мурахом? — спитав Тантаніс у Тройо. — Він просив мене переказати тобі, що десь днями збирається поговорити з тобою на цю тему.

— Нічого особливого. У двох словах: я за те, що народом повинні правити ми, люди вищого гатунку.

— Еліта?

— Мені не подобається оце «еліта». Викликає чимало непорозумінь. Краще так, як сказано в Ніцше…

— Отакої! Додумався завести мову про такі речі з Мурахом. Адже він витає в хмарах.

— Він дав мені кілька книжок, але я вирішив спершу здійснити свій давній намір — добре простудіювати все, що є в літературі про надлюдину.

По дорозі до будинку Монтемайорів Тантаніс і Тройо весь час розмовляли. Але Рікардо не тільки не кращало, ба навіть робилося гірше: калатало серце, тіло, зрошене холодним потом, тремтіло, все його дратувало, охоплював незрозумілий страх.

— Отже, я твердо вирішив узятися за політику, — заявив Монтемайор, входячи до вітальні в супроводі Рікардо.

— Ой, ця вже мені політика! — вигукнула Ана Хулія, яка останнім часом приходила слухати «проповіді» свого брата, не пропускаючи жодної, бо це давало їй змогу перемовитися поглядом із Рікардо.

— У нас політику вважають, — провадив далі Тройо, — чимось осоружним, брудним, заразним, і так воно буде доти, доки її робитимуть нижчі істоти.

— А хто ж іще має її робити? — жваво спитала Ана Хулія.

— На мою думку, її повинна робити надлюдина.

— Критерієм… — почав був Рікардо.

— Помилковим критерієм наших родин, — закричав Тройо, підхоплюючись зі стільця й підносячи жестом трибуна кулак, — помилковим критерієм, яким нас напихали, який нам прищеплювали змалечку, було: «Не лізь у політику! Не брудни себе політикою!» І от ми, сліпо вірячи цій боягузливій проповіді, керуючись нею в своїх діях, добровільно відмовляємося від наших громадянських обов’язків, ми, що напевно могли б правити країною куди успішніше, бо ж училися, багато знаємо і читаємо. А згодом до віри в проповідь додається страх перед ув’язненням, засланням, розстрілом — і все це призводить до того, що управління державою віддають нездарним, малописьменним солдафонам зі спотвореною казарменою психологією.

— Але ж отакі, як ти, представники нашого класу… — втрутилася Ана Хулія, водночас позираючи своїми гарними очима на Рікардо і намагаючись розгадати, що це з ним, чому він такий мовчазний і зажурений.

— Класу! Класу! — обурено урвав її Тройо. — Найосоружніше слово, яким звикли прикриватися пересічні люди.

— Я маю на увазі певні родини, приміром як наша, — огризнулась Ана Хулія; вона вже починала злитись: їй не подобалося, що брат так поводиться з нею перед нареченим.

— То як там демонстрація? — спитала Флювія. Вона рухалася так тихо, що вони навіть не помітили, коли вона зайшла. — Цікаво почути, що нам розкажуть ці студенти про своє свято. Мабуть, усе вже готове. Вози, декрет, точніше декрети, бо кожен факультет читатиме свій.

— Ні, цього року постановлено — зачитати один спільний декрет, коли піднімуть чорний прапор. Потім прозвучить бойова пісня студентів, яку співатимуть уперше, — сказав Тантаніс.

— Вітаю, старий, нарешті ти заговорив, — озвався Тройо.

— А найсерйозніше те, — перейшла в атаку Ана Хулія, — що вони збираються провезти на одному з возів дядька Рамона.

— Яке то буде потішне видовисько, — заплескала в долоні Флювія, — коли везтимуть отакого товстунчика!

— То, по-твоєму, потішно, що його виставлять на возі як представника поміщиків, експлуататорів?

— Ну, якщо так… — винувато мовила Флювія, почавши вибачатися банальними фразами.

— А воно ж так, — перебив її Тройо і додав, повернувшись до Рікардо, якого Флювія прозвала «Рікардо Свинцеве Серце», бо так вона оцінила його вдачу: — Тим-то я й поділяю погляди Мураха…

— Мурах? А хто це такий? — втрутилася, як завжди безцеремонно, Флювія.

— Це один дуже серйозний студент, — пояснив Рікардо і вже подумки парував його з Флювією, котра була таким самим вічним двигуном.

— Чому ж тоді його прозвали Мурахом? Адже мурахи найнесерйозніші з усіх істот. Хоча ніхто їх не чує, однак вони живуть сміючись, усюди нишпорячи, бо страшенно цікаві, ганяючи навзаводи.

— Його так дражнять…

— Дражнять? — засміялась Флювія, перебиваючи Рікардо. — Ну то й ми дражнитимемо.

— Шалений Мурах, — доповнив Тройо.

— Шалений Мурах? Ой, як гарно? — вигукнула Флювія.

— Ми його так прозвали, — говорив Трояно, — бо він ніколи не буває спокійний. Ніколи не сідає, а коли й сяде, то враз підхопиться, ходить туди й сюди, зачіпається за все, вистромляється з вікон…

— То я тікаю звідси, — сказала Флювія, повертаючись до дверей, — поки ви мене теж не прозвали Шаленою Мурашкою. Адже вони це можуть, правда, Ано Хуліє?

— Диявол, а не дівчина, — мовив Тройо, — торохтить без упину, і все дурниці! Стривайте, як вона сказала…

— Вона щаслива! — мовила, зітхнувши, Ана Хулія, втуплюючи свої звабливі очі в очі Рікардо, котрому ставало дедалі гірше, хоч він це й приховував: його все дужче кидало в піт, все більше охоплювала тривога.

— Отже, як я вже казав, я стаю схожий на одну з тих платівок зі збитою доріжкою, що знай повторюють той самий уривок; я поділяю погляди Мураха й ставлюся скептично до скорботної демонстрації.

— В якому розумінні? — спитав Тантаніс.

— А в тому розумінні, що вона перетворює національну трагедію на буфонаду. Скажімо, коли мого такого славетного дядька, якого я, попри все, люблю, більше того, обожнюю, нехай навіть він у своїх маєтках найгірший з тиранів, — та провезуть…

Ана Хулія підвела голову й подивилась на Рікардо, ніби кажучи: якщо допустиш до цього, якщо не викрадеш опудала…

— … та провезуть, як ото мають його провезти, то він стане лише посміховиськом на якусь мить для тих, що стоять і дивляться на демонстрацію. То чи не краще, скажіть, дія замість буфонади?

— Або і те, й те? — висловив сміливу думку Рікардо, хоч мало не прикусив собі язика, побачивши, як зблідла його наречена.

— Ти хотів би, щоб його не тільки виставили на посміх, а й повісили? Який племінничок у дядька Рамона! — обурено вигукнула Ана Хулія. — Який племінничок, і які в нього дружки!

— Йдеться не лише про дядька Рамона, сестричко. Не обмежуймося власними інтересами, нашим домом. Треба змінити саму систему, систему як витвір пересічних людей, пересічних урядів. Коли владу візьмуть обдаровані люди, все зміниться. Революція, яку я пропоную, це виступ обдарованих проти нездар.

— Тобто надлюдей?

— А чом би й ні?

Ана Хулія підвелася зі свого розкладного стільчика, що його всюди носила з собою, і мовила, перш ніж вийти:

— На щастя, це тільки балачки, а завтра, як каже мама, всі оті революціонери, що так завзято збиралися здійснювати широкі соціальні реформи, будуть уже адвокатами, лікарями, фармацевтами, інженерами і, мов ті коти, вибачливо заплющуючи очі на всілякі неподобства довкола, загрібатимуть землею свої колишні ідеї, котрі, як їм тоді здаватиметься, погано пахнуть.

— То справді ніяк не можна врятувати дядька Рамона від воза? — спитав напрямки Тройо, коли вийшла Ана Хулія, і додав сміючись: — Так, мабуть, казали і в часи Великої французької революції, коли треба було врятувати якогось родича, спільника або друга від карети, що мала везти його на гільйотину.

— У мене є план, — відповів Рікардо, — але здійснити його не так просто.

— Та ще на отаке похмілля, як у тебе сьогодні, будь-який план має здаватися нездійсненним. А ще ти не захотів розповісти мені, як саме збираєшся прибрати з воза опудало…

— Та тут усе просто.

— Розкажи, старий, розкажи. На моє щастя, я тебе спіймав на похмілля, у стані найменшого опору.

— Я надумав викрасти опудало дядька Рамона й замінити його іншим опудалом, яке замовив майстрові, котрий робить Іуд, що їх виставляють на будинках у великодню суботу.

— І що тобі для цього треба?

— Нічого, тільки твоя машина. Візьму її в тебе в середу опівдні. А поверну в суботу після демонстрації. Мені вона буде потрібна під час заміни фігур.

— Звичайно, я тобі дам машину, а якщо хочеш, то й допоможу.

— Ні, старий, краще я сам.

— Дам її тобі з повним баком.

— А знаєш, Тройо, тобі буде не так легко зректися свого класу.

— На якого біса ти мені це кажеш? Викинь оцю сигарету, а потім балакай; так і губи можна попекти — куриш самий вогонь.

— Навіщо кажу? Бо тільки-но я тобі виклав свій план, як ти почав хизуватися переді мною своїми можливостями великого пана, своїми грошима…

— А ти мені не дуже дорікайї Твоя родина тепер багата, у твоїх тата-мами більше грошей, ніж у нас.

— Зате ти спадковий багатій. З повним баком! А в мене, мовляв, навіть немає за що купити бензину.

— Ну годі, годі! Я просто хотів зробити приємність другові. Зрештою, якщо розсудити, навіщо тобі цей клопіт з опудалом дядька Рамона? Ти це робиш тільки для мене, бо я твій друг.

— Отут ти маєш рацію.

— Мабуть, тобі треба випити хоч ковточок. Бо ти на похмілля такий дратівливий.

— То я пішов.

— І я з тобою. Мені теж хочеться зарядитись.

— Як тільки не кажуть замість слова «випити», — зауважив Рікардо, коли вони йшли до машини. Він відразу ожив: адже зараз він вип’є ліки, єдині ліки проти похмілля. — Ось ти сказав «зарядитись». Інші кажуть: «хильнути», «смикнути», ще інші «телепнути», «сьорбнути».

— Гарні репродукції, що їх приніс Мурах?

— Чудові, тільки я не встиг їх до пуття роздивитися. Боявся, щоб з ними, бува, чого не сталося у мене в домі, і відразу йому їх повернув. Особливо сподобалася мені «Весна» Боттічеллі.

— Знаю.

— Є там одна жіноча постать — Сімонета.

— Славетна постать.

— Тож знай, Тройо, — вони їхали до готелю «Палас», — у нашому місті проживає дівчина, яка мов викапана схожа на Сімонету.

— Познайом мене з нею або ж дай адресу.

— Ти дурний. Це чесна дівчина, й живе вона з батьками.

— То ще ні про що не свідчить. А Мурах її знає? Чого це раптом він тобі дав альбоми?

— Ні, не знає і не захотів з нею знайомитись.

— Не захотів? Отой донжуан?

— Він якийсь божевільний. Сказав мені, що спершу виграє в лотерею, а тоді, маючи гроші, спробує пережити з цією новою Сімонетою ту весну, що на картині Боттічеллі.

— А я думаю зовсім інакше. Якби мені випало познайомитися з жінкою, схожою на якусь жінку із знаменитих картин, то нехай би вона була схожа навіть на Шарлотту Корде. Оту, що з ножем у ванній… «Чик-чик усіх тиранів!

У бармена Даміана смикнули по чарці ганусівки з водою — ганусівки, що більше скидалася на полинову настойку, — й обидва враз забули кожен про своє похмілля: Тройо — про похмілля після лихоманки, жару, хініну; Рікардо — про похмілля після кількох склянок коньяку, які вихилив учора звечора вдома, прагнучи одурманити себе, забути, що він належить до людського роду.