Скорботна п'ятниця

V

Через удівця, якого вбили вночі? Ха! Ха! Ха! То через удівця насунуло стільки поліції в уніформі і в цивільному, пішої й кінної, на велосипедах, на мотоциклах, із навченими собаками, потужними ліхтарями, каучуковими палицями, револьверами та повними патронташами? Десь в Америці, — може, в «Купідонових крильцях» чи в «Ангелятках», а найпевніше в «Останньому прощавай», «Семи морях» або й «Покитуті» — щойно почалося вкрай таємне зібрання студентського підготовчого комітету з питання страсних канікул і студентської демонстрації. Було це теплого полудня місяця березня літа милості божої тисяча дев’ятсот двадцять такого-то, — та нехай їй грець, отій милості, бо що більше милості до студентів з їх витівками, то більше лиха й суму для батьківщини!

То свято, канікули чи демонстрація?

Усе разом. І свято, і канікули, і демонстрація. Свято, бо це скорботна п’ятниця; канікули, бо на свято припиняється навчання в університеті; і демонстрація, бо цієї п’ятниці звичайно відбувається традиційний студентський карнавал, що тепер перетворився на демонстрацію. Багато років тому такий карнавал завершив жовтий трамвай, що його тягли два чорних мули Дев’ятим проспектом у напрямку площі Биків, і їхав тим трамваєм один-однісінький пасажир — мертвий, що стікав кров’ю. Вів трамвай Рок Самюель Феллер…

Гримнув постріл. Так і не дізналися, хто стріляв. Факт той, як офіційно кажуть, що вбивцю, який убив цю людину, не було знайдено, а трамвай, прикрашений, наче карнавальний повіз, доти повний жвавих студентів, що співали, кричали, вистрілювали петарди, перетворився на катафалк, студентське свято — на день скорботи, а Рок Самюель Феллер — з водія трамвая на чиновника телеграфу.

Хто ж тоді стріляв?

Трамвай, запряжений двома чорними мулами, з погоничем Роком Самюелем Феллером, котив і котив містом, звертаючи то за один, то за другий ріг; цей незграба на колесах ніби напився й глипав на все довкола посоловілими віконцями, йому немов здавалося, що вулиці й будинки обертаються туди й сюди з кожним поворотом передньої платформи, яка змінювала напрямок руху. Він котив і котив, не спиняючись навіть, щоб поміняти мулів, котив від центру до передмістя, повз тополині алеї, площі, садки, котив аж до полуночі, майже сам по собі, бо мули вже не тягли його, а втікали вскач, щоб на них не наїхав трамвай, який штовхала вперед сила розгону. Котив майже без водія: Рок Самюель Феллер уже ледве тримався на сидінні; котив майже без батога, котрий збився весь аж до дерев’яного пужална об чорні ребра мулів; котив, не відчуваючи коліс. Аж ось врешті трамвай підскочив до воріт стайні похоронної служби, далеченько від великої брами кладовища, де згодом буде поховано жертву — студента, поховано без труни — тільки прикритого покрівцем, без свічок, молитов і квітів, без рідних і друзів.

Рок Самюель Феллер повертався сам у своєму трамваї, мули чвалали ступою. Ну й попоїздив він сьогодні! Трамвай було прикрашено паперовими торочками, церковними завісками й сосновим віттям. На місто сіявся дрібненький дощик. Крізь хмари визирав місяць. Рок Самюель запалив сигарету. Його сміх прозвучав непристойно. З чого ж він сміявся? Затягся й випустив дим. Усі ті голови. Голови? Багато голів і багато очей обабіч трамвая. Але вони не дивились або дивились бездумно. І він заспокоївся, спостерігши таку байдужість довкола. Він не винний. Не ниций. І взагалі нічого неприродного, зрештою, не сталося, нічого неприродного. Смерть така ж природна, як і життя.

Через кілька днів він пішов працювати на телеграф на позаштатну роботу, з понадвисокою штатною платнею, преміальними, оздоровчими, декретними, понаднормовими. Там би він працював і досі, якби був кулею, а не кулем, казав, граючи словами, Селестіно Томельйосо, сліпий гітарист із «Купідонових крилець».

— Він же був кулем, — говорив Томельйосо, сміючись на всі свої тридцять два білих зуби, — а на телеграфі треба бути метким, як куля. — І вів далі, все граючи словами: — До того ж він не забивав кулі, а вибивав кулі. Мовчання — золото так само, коли йдеться про те, де собака заритий… чи розритий, якщо вже казати про вдівця, котрий потрапив цієї ночі під кулю за те, що всюди розпускав язика.

— Ні, Селестіно, не тому, — заперечив, хитаючи головою, один з горілчаних братів, — Рок пішов з телеграфу через фатальний, незрозумілий, як на здоровий глузд, збіг обставин. Посильні — а Рок був посильним — чекають по черзі телеграм, що їх мають розносити, і от бідоласі завжди випадали телеграми про чиюсь смерть або тяжкий стан, — таку звісточку надсилають щоб підготувати людину до гіршого. Невдовзі це знали всі, і щойно мешканці зауважували, що Рок Самюель Феллер спинився проти їхніх дверей, як ставали самі не свої, непритомніли, зазнавали серцевих нападів… Саме через це він мусив піти з роботи.

Пішовши з телеграфу і глузуючи з того, що йому платили надвишку за материнство, Рок Самюель почав гендлювати погашеними поштовими марками. Він завжди бліднув і в нього тремтіли руки, коли хтось запитував його про вбитого студента. Але згодом, збагнувши, — кому-кому, а йому це вже було добре відомо, — що смерть дає неабиякий зиск, що мертві — то добра комерція: на живих не заробиш, а на мертвих завжди можна заробити, — він узявся за ввіз якоїсь англійської травки, — не тієї, що її висівають на гольфових майданчиках, а такої собі християнської травки, дрібненької, вічнозеленої, — голубої мрії любителів могильних палісадників, — а також особливих сортів конюшини та японських кущів, мініатюрних, із примхливими формами.

Таємне засідання підготовчого комітету великодніх канікул почалося в «Покитуті», цьому вельми стратегічному місці, за столом, заставленим чарками з «байстрюком», горнятками сиру й склянками мінеральної та солодкої води.

Це перше засідання відбулося на цвинтарі на прохання студентів-медиків, які не хотіли надто далеко відходити від засипаних землею великих досягнень своїх учителів.

Як повноважні делегати від студентів-юристів були присутні язикаті Трояно Монтемайор, Різник Тантаніс і Кажан; від медиків — не менш повноважні та язикаті Блощиця й Чиряк. Не з’явилася тільки делегація від фармацевтів, і десь загубився один делегат від медиків.

— Ці слиняві фармацевти такі тупоголові, що не відразу нас тут і знайдуть, — зауважив Блощиця, головатий, нервовий студент із зеленими очима на білому рум’яному обличчі.

— Тюхтії! Але ж ми не можемо без них починати, — поскаржився Кажан, — адже Сатир — фармацевт.

— Хвилиночку, людонькі добрі, дозвольте сказати, Сатир — студент медицини, — вніс поправку Блощиця.

— Однаково засідання починати не можна, — правив своєї Кажан, косоокий, головатий, по-півнячому задерикуватий, з пасмом волосся на лобі, — бо Сатир відповідає за виготовлення опудал, що їхатимуть на возах. Він має сьогодні показати ескізи.

— Ото ще мені художник: хоч їж, хоч дивись, — голосно мовив Чиряк, який завжди намагався говорити образно.

— Щодо «їж», — озвався з порога Сатир, — то я навряд чи згоджуся тобі на харч, що ж до «дивись», то ось мій зад — надивляйся скільки хочеш.

Сатир, високий, білявий, з набряклими повіками й артистичними жестами, скидався більше на представника богеми, аніж на майбутнього аптекаря, чи то пак лікаря. Діставши з папки аркуш паперу, він розгорнув його. То був проект воза під назвою «Жахи християнства».

— Прекрасно, за це варто випити, — запропонував Блощиця, і всі, крім Чиряка, дієтика в розквіті літ, піднесли чарки «байстрюка» та кухлі пива. Коли стихло булькання спиртного в горлянках, Сатир показав їм ще один проект воза — для «Пащ».

— Чудово! Чудово! — вигукнув Кажан, плещучи в долоні.

Проект схвалили всі, крім Чиряка. Той провів рукою по обличчю — лобі, очах, носі аж до кадика, як він це завжди робив, коли хотів сказати щось важливе, — й вирік:

— Щось я не бачу тут анатомії…

— До дідька анатомію! — озвався Трояне Монтемайор. — Ідеться не про анатомію, а про фізіологію пащі державного чиновника, пожирача національного бюджету.

— А про все інше — байдуже, Чиряче, — миротворчо втрутився Блощиця, — отакі пащі на возі — то чисті символи. Хто там буде придивлятись до анатомії.

Чирякове заперечення потонуло в хорі голосів, які схвалювали проекти двох перших возів під назвами «Жахи християнства» і «Пащі».

Манекени, що стояли на возі «Жахи християнства» й уособлювали ці жахи, були мов живі. Один з них зображав місцевого латифундиста.

Трояно Монтемайор і Різник Тантаніс перезирнулися.

У латифундиста було таке знайоме обличчя, він був так схожий на близьку їм особу, що помилки не могло бути. Ескіз не міг залишити їх байдужими. Тройо — тому, що то було обличчя його дядька, Рамона Монтемайора-і-Гуаля, відомого своїм жорстоким ставленням до пеонів з його помість і маєтків, де практикувалися ув’язнення в карцерах та інші засоби покарання, вигадані якимсь кухарем-метисом, а також зловживанням правом першої ночі. А Тантаніса — тому, що він був близький приятель Трояно Монтемайора, та ще й закоханий у Ану Хулію, худеньку, з білою-пребілою шкірою, сестру останнього, хоч в анемічній і делікатній статурі дівчини, схожої на аркуш з біблії, не було на що дивитися — в противагу її матусі, гладкезній, мов свиня, а колись такій самій шпичці, як нині кістякувата Ана Хулія.

— А ці аптечні затикачки так і не прийшли, — зауважив Блощиця. — Цікаво, що з ними сталося: може, не знають, що ми тут?

— Що з ними сталося? — перепитав, підводячи голову, Сатир, котрий саме ретушував один із своїх ескізів тонко заструганим жовтим олівцем. — Сіли на мілину в «Семи морях» і жлуктять пиво.

— Коли так, — озвався Чиряк, — то вони вже понабиралися по зав’язку. — Він говорив, ніби всмоктував у себе слова. Потому склав довгу, схожу на циркульну ніжку, руку у вигляді геометричної фігури, пошкріб нею потилицю і стиха засміявся, а якщо точніше, то бризнув слиною і зблиснув зубом у золотій коронці.

— Треба піти подивитися, чи вони й досі в «Семи морях, — запропонував Блощиця і, випередивши інших, вихопив малюнки з Сатирових рук.

— Призначмо комісію? — спитав Різник, викликавши своєю пропозицією загальний сміх.

— Призначмо! Призначмо! — весело загорлали всі.

— Але передовсім треба замовити ще по ковтку… — почувся хриплий голос Сатира, що ладний був ще не раз повторити порцію «байстрюка» й пива за рахунок фондів підготовчого комітету.

— Призначається комісія в складі Чиряка й Блощиці, яка ipso facto — тобто як така — має відвідати «Сім морів», щоб перевірити, в якому стані проспиртування — відповідно до зоологічної шкали — перебувають колеги-фармацевти, і, якщо вони ще здатні вбирати в себе рідину й не зганьбили шляхетного звання брата-кнура, запросити їх переміститися на відповідну дистанцію, щоб виконати акт присутності на першому засіданні підготовчого комітету.

Голос Кажана потонув у гармидері, який зчинили присутні, посхоплювавшись на рівні, перекидаючи стільці, попільнички, плювальниці, щоб ухопити з таці склянки з пивом та чарки з «байстрюком» — фірмовим напоєм «Покитута», цим розрадником, що ніжно затікає в нутрощі і вдаряє в голову ipso tacto — тобто тільки-но торкнешся чарки. Це наочно доводило заціпеніння двох родичів, котрі задля більшої врочистості були взули черевики, щоб віднести свого небіжчика на цвинтар. Вони несли його тільки вдвох та ще й здалеку, а тепер «плакали ногами», бо з натертих черевиками пухирів текла сукровиця. Вони прийшли тільки вдвох, навіть без вінків. І тепер сиділи один проти одного. Чемність була їм ні до чого, її цілком заступила байдужість. Вони не дивились один на одного, не розмовляли. Тільки пильнували, щоб достеменно повторювати жести; підіймати чарку й пити. Другий наслідував усе, що робив перший, кожнісінький його рух, ніби відображення в дзеркалі. А перший наслідував другого. Так вони й сиділи: піднімали чарку, вихиляли одним духом, щоб побачитись у раю, діставали по сигареті, запалювали, випускали дим, зітхали й однаково прислухались до того, як плачуть ноги сукровицею, що на колір не відрізняється від сліз.

— Послухай, Сатире, що ти маєш проти мого дядька Рамона? — спитав, узявши художника за руку, Трояно Монтемайор. — Що він тобі зробив, хотів би я знати? Чи, може, ти думаєш, я не здогадався, хто отой латифундист на твоєму малюнку?

— Річ не в тім, старий, маю я щось чи не маю проти твого дядька, а в тім, що на карнавальному возі, який має проїхати вулицями столиці, треба зображати відомих людей. Популярність винагороджується, друже, і водночас має свої незручності. Твій дядько Рамон найпопулярніший із землевласників найбагатшої в республіці зони Реїна, бо він член клубу, грає в гольф, має рахунок у кожному з найвишуканіших барів міста, зрештою, він симпатичний і аполітичний старий парубок…

— Члени підготовчого комітету, — зауважив Блощиця, якому схвально кивав Кажан, — не повинні зважати ні на родичів, ні на друзів.

— Який сенс малювати невідомих людей? — спитав Кажан, підносячи руку до лоба, щоб відкинути пасмо чуба, а другою тим часом постукав по ескізі воза «Жахи християнства».

— І я такої ж думки. Що з того, що дон Рамон — ваш дядько і приятель, — озвався Чиряк, потираючи скривлений, гострий, кощавий ніс великим і вказівним пальцями. А тоді з притиском додав: — І облиште сперечатись, мов діти. Краще привітаймо отих двох бідаків, що принесли свого небіжчика на плечах невідь-звідки, самі, без нікого.

— Так, хлопці, добре придумано! — гукнув, — підскочивши, Кажан. — Треба їм висловити наше якнайщиріше співчуття.

— Спершу почастуй їх, а потім прав заздоровну, поминальну чи то розводься про співчуття, — озвався Тантаніс, і вони вдвох із Сатиром подалися до селян, що, сидячи над порожніми чарками, трохи налякані, — смерть завжди трохи лякає, — перепочивали від дороги й ноші.

— Але ж якось негоже отак ні сіло ні впало поставити перед ними питво. Треба, щоб хтось їм його запропонував, щоб хтось сказав кілька слів, — озвався Блощиця і на мигах із вдаваною серйозністю, стримуючи посмішку, показував Сатиру, щоб той надав слово Тантанісові.

— Скажи щось цим бідолахам, — мовив до того Сатир, а в самого тремтіли губи, наче від розчуленості, насправді ж він робив неймовірні зусилля, щоб не розреготатися. Тантаніс дуже полюбляв виступати з промовами.

— Скромні й невідомі герої, — почав Тантаніс, урочисто звертаючись до незнайомців, а тим часом Тройо Монтемайор замовив два подвійних «байстрюки» для них і одинарні та пиво для членів підготовчого комітету, а також пиріжки з м’ясом, курку, сир і сардини. — Скромні й невідомі герої, — знову заговорив Різник, — ніким не нагороджувані, ніким бучно не зустрінуті, вітаємо вас! Нині за героїв у нас ті, в кого мертва душа, а на плечах уніформа або сурдут, людці, що давно вже обернулися на тіні, на одну суцільну широчезну тінь, статуї на конях або коні під статуями. Однак нема нікого, хто б удостоїв бодай поглядом, бодай думкою невідомих героїв, котрі проходять повз них, несучи свого небіжчика, сповитого в покрівець і покладеного межи чотири дошки…

— Різник сприйняв цю справу серйозно, — мовив Чиряк, штовхнувши ліктем Монтемайора, — але поскількя він тобі майже шуряк…

— Не був і не буде! — відрубав Трояно.

— Але ж він твій близький приятель.

— Це інша річ.

Блощиця заспівав пісню, яку всі підхопили хором:

Сунули до виходу галасливою юрбою, товпились, проштовхувались один поперед одного в широкий коридор, перетворений на тунель у хащах декоративних рослин, і бешкетували. То ніяк не могли змиритися з білим солом’яним сомбреро Кажана, яке той захищав, притиснувши до грудей і хвицаючи у всі боки ногами, щоб ніхто не міг до нього підступитися; то їм не давала спокою Монтемайорова люлька, яку той вельми поважно тримав у роті, міцно закусивши зубами, — хтось вирвав її в нього з рота, вона помандрувала по руках і зникла в чиїйсь кишені; то виявили цікавість до жилетки Блощиці, здерши її з нього в одну мить.

А в «Покитуті», самотні, зажурені, лишилися ті, що принесли на власних плечах небіжчика, вони сиділи один проти одного, перед ними стояли повні чарки горілки, і тільки не було досі вільної хвилинки, щоб сказати «поки тут».

— То на коли збори? — спитав Сатир. — Треба вчасно всіх попередити.

— Я пропоную зібратися в іншому місці, — сказав Чиряк. — Про всяк випадок…

— А ти? — спитав Блощиця в Чиряка, коли вони вийшли на вулицю, де стояла така задуха, ніби от-от мала початися гроза. — Як ти зумів відкараскатися від того розтину?

— Не пішов, та й усе. А ти?

— Теж не пішов. Теліпатись до анатомки, а потім сюди — хай йому грець. Засідання важливіше, чи не так? Розтини бувають щодня, а карнавал, демонстрація — раз на рік.

— Для тебе персонально, Блощице, треба було б зробити дві скорботні п’ятниці на рік.

— А то, може, й усі три! — вигукнув той. Його веснянкувате обличчя затремтіло від сміху, заіскрилися зелені очі. — А того вже закопали десь тут на кладовищі.

— Сатире, — підвищив голос Чиряк, — ти був присутній на розтині?

— На початку. Нічого цікавого.

— Почикрижили?

— Чи чули? — вигукнув Сатир сміючись. — Чули, що він питає? Почикрижили? Аякже, добродію!

— Воно-то так, — мовив, спинившись, Монтемайор Тантанісу — вони були нерозлучні. Витрусивши люльку, він повів далі: — Дядько Рамон цього заслуговує, однак це аж піяк не означає, що саме він має представляти землевласників на возі «Жахи християнства». Чому не виставити Дар’єна, маркіза Тронкохіла або Лорінгів, які ще гірші? Дядько Рамон не святий, але принаймні не шахрує з поденною оплатою пеонів. Що ти на це скажеш? Може, хай виставлять когось іншого?

— Треба поговорити з Сатиром, — відповів Тантаніс, — але не тут. Якщо він схоче, то зніме його, хоч я в цьому сумніваюсь: у нього вдача достоту як у старої дівки, не знаю, чи ти це помітив…

— Можеш мені не казати. Особисто я не дуже йому симпатизую, хоч хай яка заслужена в нього слава. А дівчатам, моїм сестрам, та й мамі він теж не подобається.

Тантаніс думав про Ану Хулію, він завжди думав про неї, тоненьку, мов аркуш із біблії, і таку білу-білу.

Зійшли з тротуару. Люди стояли довкола того місця, де вночі вбили вдівця. Плями крові долі, червоні бризки на стіні.

Неподалік чулися голоси членів підготовчого комітету, вони йшли, співаючи, і їхні голоси відлунювали вдалині. То були Кажан, Сатир, Блощиця, Чиряк і делегати-фармацевти — Кудлань Рамос і Базіка Мансіо, що кинули були якір у пивниці «Сім морів», але не через втому чи пиво, а через двох служниць, солодких, мов цукерочки.

Канікули, свято чи демонстрація? Все разом. Канікули — бо свято. Студентський карнавал, що давно перетворився на демонстрацію в день скорботної п’ятниці, карнавал карнавалів, гіркий, бунтівний, злий, богохульний. Карнавал масок, виклик усім і всьому: злочинові, фанатизмові, варварству, де слово стає гільйотиною, вираз обличчя — гримасою беззахисного, який жартує, не маючи іншої зброї, студентський сміх — лютим реготом. Геть тоги, уніформи, сурдути, сутани, убори, титули, нагороди! І повний набір лайки. А лайки скорботної п’ятниці схожі па літургії страсної п’ятниці. Кинути в обличчя кожному те, чого той заслуговує. Лютими словами-викриками, злою насмішкою, скрегочучи зубами, плюючись від огиди. І ніяких тобі облудних вивертів, нехай усе сороміцьке вивертається назовні, коли вже секс, то секс до кінця. Карнавал з усією красою зречення, від ходіння навкарачки з нарочито розперезаною вульгарністю аж до розмаїтості апокаліптичних виявів протесту. Канікули й карнавал карнавалів, студентське свято, яке має нагадувати про ту скорботну п’ятницю, коли трамвай правив за катафалк, сонячне сяйво лилося мов кров, страх породив жорстокий сміх в обличчя сильних світу цього, а серце студентової матері було пробито кинджалом горя.