Скорботна п'ятниця

XVIII

Час приносить і забирає, забирає і приносить дні, місяці, роки, десятиріччя, століття, ери і весь календар. У якому ж календарі — грегоріанському, мусульманському, єврейському чи календарі майя — настає в день весняного рівнодення оця скорботна п’ятниця між тропіками Рака й Козерога, на цій невідомій землі, усе ще невідомій, чимраз невідомішій?

Щойно розпочався студентський хід, демонстрація, карнавал. Розпочався під миготіння кольорових надуваних куль у повітрі, спалахи ракет, вітальні вигуки, оплески, музику оркестрів та ксилофонів у медичній академії, старезній будівлі з умонтованими годинниками без стрілок і прикрашеній з нагоди свята ліхтарями й художньою композицією з намальованих людських очей і сатирів з дудочкою в роті — витворами самодіяльних художників-медиків.

Попереду виступали «гонфалони», калатаючи в гонги. За ними «шакали» — кляті дантисти. З кишень їхніх фартухів виглядав весь моторошний арсенал інструменту для виривання зубів. Далі — «злодії». Припорошені борошном, одягнені клоунами, ніс, як буряк, брови, вигнуті знаком тильди, вони сновигали між публікою, продірявлюючи гаманці з банкнотами та монетами, які люди жертвували на витрати з нагоди свята. Тут же бігали і «вельми-дякувальники», котрі дякували всім присутнім, а особливо жінкам, які поклопоталися прийти на свято, обплутуючи їх серпантином, обсипаючи жменями конфетті та посилаючи їм поцілунки рукою.

То вже були не вулиці, ні. Ріки людей. Тіла, голови, очі. Вік — різний. Соціальний стан — різний. Більше очей, ніж голів. А також «вуха», тобто перевдягнені поліцаї, котрі втратять роботу, якщо не виявлятимуть належної пильності. Більше рук, ніж тулубів. Руки й руки, скільки сягає око, долоні, що шалено аплодують студентським лавам, які йдуть під виляски тріскавок:

трісь-трісь-трісь, тра-та-та-та-та-та;

або брязкання кайданів:

дзень, дзень, дзень, дзень, дзень, дзень, дзень-дзень, дзень-дзень-дзень-дзень-дзень-дзень-дзень-дзень-дзень, — що їх волочать на ногах студенти, вбрані в смугастий, мов зебрячі шкури, одяг, — вони протестують проти політичних ув’язнень.

Не бракувало й студентів на роликових ковзанах з ангельськими крилами:

руррр-руррр-руррр-,

ані тих, що ступали на ходулях:

стук-стук-стук-стук…

У вухах гуло й дзвеніло від металевих тріскавок, верескливих сопілок, свищиків, жартівливих вигуків, а перед очима миготіли маски, розмальовані й заквацяні обличчя, перуки, бороди, вуса, накладені перса, піратські прапори з черепом та схрещеними кістками і транспарантами, як оцей:

Його несли п’ятеро студентів, одягнених у сувору жалобу — кожен представляв одну з країн Центральної Америки. З їхньою появою веселий сміх ставав лютим, а оплески присутніх звучали, наче відлуння оплесків на останньому засіданні палати депутатів, коли Сом, студент-депутат, кричав, показуючи на трьох генералів у золоті, які з’явилися доповісти, що повалили законний уряд у проміжок часу між північчю та першими півнями: «Відколи це, сеньйори депутати, три солдафони можуть змінити за півночі долю батьківщини?» («Ще й як можуть! — голосно зауважив дід з білою бородою. — І не тільки долю нашої країни, а й усієї Центральної Америки: відірвали її від цивілізованого світу й відкинули в глибину віків»).

Ще один транспарант. Його несла група студентів у собачих масках. Вони заливчасто вили.

І вили, вили, вили.

Люди перебігали з одного боку вулиці на другий, штовхалися, стикалися між собою, а все, щоб почитати транспаранти.

(«Еге ж, — зауважила якась жінка з круглими, як півкулі, сідницями, — цукровар подався до Парижа, а за себе зоставив малясника»).

Перша сутичка. Троє кадетів у червоних штанях і синіх кітелях стали навпроти гурту хлопців у масках китайців, котрі танцювали й приспівували:

Ця бійка не порушила маршу студентської колони, що сунула між двома рядами глядачів і глядачок, котрі спиналися навшпиньки, витягали шиї, але боялися аплодувати, щоб не впустити парасольку, — очі круглі, як у метеликів, на устах усмішки, під кофтинами тугі груди.

Якийсь кощавий, високий, лисий, з випнутими щелепами чолов’яга намагався вирвати з рук студента в масці транспарант з написом:

(«Дармоїди! Дармоїди!» — горлав лисий, а якась жінка, самиця з розпущеним волоссям, вторила йому: «Дармоїди! Дармоїди!»)

Найневинніший і найлояльніший транспарант проголошував:

Сонце просто над головою. Спалахують віддзеркаленим промінням шибки будинків. Високо вгорі сяють церковні бані. Вулиці вирують народом. Поспинялися машини, трамваї, екіпажі… Чоловіки, жінки біжать, наштовхуючись одне на одного. Дістатися б до того рогу, щоб бодай одним оком глянути на демонстрацію. Що там воно робиться? Чи те саме, що й торік? Будочник забув про своїх покупців. Дивиться захопленими очима поштар, а термінові телеграми так і лежать у старій шкіряній сумці. Афіша. Велетенська афіша: «Ідеальна повія». Кінофільм, що дає повний аншлаг. «Окрім сексу — що є на світі вічного?» Хто це сказав? «Не я», — прошепотів підмітальник, і не жартома, а цілком серйозно, так ніби й справді хтось його про це запитав. Його мітла нерухомо застигла посеред масних паперів, корків від пляшок з-під газованої води чи пива, пачок з-під сигарет чи жувальної гумки. Підмітальник час від часу піднімав якусь із цих пачок і, побачивши, що вона порожня, рухав щелепами, хоч так вдовольняючи бажання пожувати гумку, або ж нюхав тютюновий аромат.

«Окрім сексу — що є на світі вічного?» Одначе хто це каже? Як хто це каже, — у тебе що, немає очей? Ота афіша на «Ідеальну повію», кінофільм з повним аншлагом.

Тим, що поширювали газету «І не введи нас у спокусу…», доводилось непереливки. В них її виривали з рук; одного розповсюдника підняли вгору й несли на плечах, як тореадора, і він звідти продавав свій славетний крам.

Гучними оплесками, вигуками схвалення, задоволення, нестямного захвату й шаленства вітали люди появу воза «Ссавці, цмулії і грошолови» посеред вулиці, над якою стояла пронизана сонячним промінням курява.

На платформі, встановленій на возі Окампо, запряженому міцними кіньми, стояла велетенська корова з написом «Державна скарбниця» з десятками дійок, довгих, коротких, повних і пласких, із яких ссали, аж захлиналися, міністри, депутати, іноземні дипломати, судді, високі урядовці, губернатори, довірені та впливові особи, генеральні директори шляхів, митниць, банків, пошти й телеграфу та всякі чиновники, — ці були худі та жовті, наче ляльки з музею воскових фігур. Усі вони смоктали, а ті, котрі не мали дійки в роті, явно намагалися видерти її в інших, адже людина, яка себе шанує, повинна народжуватись, жити й умирати на видатки з державного бюджету. І поки ссавці висмоктували вим’я скарбниці, а народ наповнював його, цмулії жлуктили просто з пляшок місцеве агвардьєнте та ввізні напої. А грошолови — хлопці, перевдягнені дідами, — стояли посеред лялькових сценок, що зображували чоловіків і жінок, сплетених в обіймах.

— Я його згубив з очей. Я його згубив з очей. Він іде попереду, — говорив друзям у нападі білої гарячки славетний хірург і прискорював ходу, йому здавалося, що він бачить свого сина, — того самого, який ще малим загинув під колесами ваговоза, — серед студентів університету, колишніх його товаришів по дитячому коледжу. Ішов. Ішов. Ви його не бачили, але я покликав його очима, і він озирнувся й кивнув мені головою. Ішов, перевдягнений моряком-янкі в штанях, напущених на білі короткі гетри, і в куртці. Він супроводжував студента, що ніс плакат із дядьком Семом.

Ще одна овація, разкотиста, зловісна, — подібна до тієї, якою кровожерний натовп схвалює покарання на смерть, — привітала появу воза «Жахи християнства», ще більшого й ширшого, який котив відразу за першим, мов вагон у поїзді. А на ньому — чудові християни, що сповідують жорстокість, насильство, несправедливість, що благочестиво займаються найнещаднішою експлуатацією ближнього, влаштовують найкривавіші побоїща невинних. Пекельні картини громадянських війн, розпалюваних фабрикантами зброї. Мертві, підняті, наче прапори, а за ними сунуть легіони живих трупів, сліпих, фанатичних, котрих штовхають на різанину кровожерні верховоди, схожі на карібських акул, що живляться ще теплим людським м’ясом, сатрапи та вічні диктатори цього куточка світу. Більше зітнуто за рік голів, ніж зібрано гарбузів, — і то все християни; індіанці, що втратили всяку людську подобу через непосильну працю та алкоголь, робітники, що працюють за мізерну платню, — і то все християни; вбивства, тюрми, катування, каральні загони, ешафоти, ріки крові, гільйотини, шибениці, електричні стільці, тисячі мільйонів голодних дітей, — і то все християни…

Ні, ні, то не його вина, не його вина, та хоч як його заспокоювали, а Сатир ішов змарнілий, блідий, суворий поряд із велетенським возом. Що сталося? Чому в нього таке скривлене обличчя? Чому він так дратівливо відмахується від оплесків, що ними нагороджують його манекени, витвори з ганчір’я й картону? А сталося непоправне. З воза вкрадено його шедевр, манекен дона Рамона Монтемайора-і-Гуаля, рабовласника, котрий мав у себе в кабінеті листок із дерева сумної ночі (коли був п’яний, то оплакував Кортеса); скіпку з хреста Спасителя, що пахла ладаном (на похмілля він хлипав за Ісусом); складане ліжко з матою-матрацом і диби, в які забивали пеонів, з вигравіюваним прізвищем Монтемайорів. А на місце дона Рамона підсунуто на віз жалюгідного ганчір’яного Іуду в техаському сомбреро та з пістолями за поясом.

— Прокляття, — раз у раз повторював Сатир, шкребучи свій маленький, порослий рідким волоссям череп. — Отак мене обікрадено. Як же дізнатись, хто його потяг? Дізнатись і відразу ж оголосити перед усією демонстрацією. Хоча, зрештою, навіщо? — подумав він, чухаючи спину. — Навіщо? Однак лихові вже не зарадиш. Він почав шкребтися: свербіло все тіло. Як це навіщо? А щоб викрити зловмисника, привселюдно його зганьбити. Хто ж би це міг бути? Різник? Але чому саме він? Чому не хтось інший? Те, що він підозрює Різника, ще аж ніяк не доказ. Треба спитати його. Той ішов поруч. Але спитати — це вже звинуватити, а де докази? У Різника, щоправда, був ключ від комірчини, в якій зберігались манекени, але опудало дона Рамона зникло не звідти, а з воза, де ми з тим же Різником прив’язали й прибили опудало цвяхами, — це було приблизно о третій ночі. Різник пішов, а я ще залишився там. Суд честі? Атож, неодмінно треба буде його влаштувати, — міркував собі Сатир, не збиваючись з ноги і не чуючи оплесків, що призначалися здебільшого йому, вибухів петард, криків і вітальних вигуків. Але насамперед треба дізнатися, хто це зробив, бо завтра, в суботу, студенти роз’їдуться хто куди на канікули й повернуться тільки після великодня. А там усі заходяться зубрити, й ніхто не думатиме більше про скорботну демонстрацію. Шматочок паперу із сигарети прилип йому до спідньої губи, і він ніяк не міг його виплюнути. Мусив сколупнути його нігтем. За гроші? А чому б і ні? Може, це хто з вулиці? Йому було боляче думати, що таке міг учинити студент. Отож тому негідникові заплатили, і він викрав манекена між третьою п’ятнадцять ночі, як я пішов, і шостою ранку, коли я повернувся… Різник Тантаніс ішов поруч, охороняючи християнського воза. Один з коней справив свою потребу. «Під отаку пору накласти гною гору», — мовив подумки Рікардо, котрий часом думав віршами, складаючи їх, мов тельбухи, як жартома казали товариші. «Від сорому серце в мене холоне: куди ж дівати тебе, Рамоне?» Та що там Рамон, а йому самому тепер куди подітися? Йому, котрий не відчував своїх ніг — лише черевики; йому, котрий не відчував під одежею свого тіла. Штани, сорочка, куртка йшли ніби самі по собі, без нього. А він лише спостерігав, як вони йдуть, казав собі: оце я тепер таки став порожнім опудалом, лялькою в темних окулярах… Навіщо вона носить темні окуляри — щоб, бува, не прочитали в очах її душі, просякнутої огидою, люттю, соромом? Якби він перестав бути лялькою, то б надавав собі зараз ляпасів, аж доки заюшився б кров’ю, повиривав собі волосся й вуха, еге ж, вуха, щоб не чути отого невідчепного вірша, від якого дзвеніли барабанні перетинки й гула черепна коробка:

Сатир не наважувався звинуватити Різника. Але дивився на нього з виразом невимовного болю, дивився поглядом обкраденого митця, поглядом людини, яку спіткало страшне лихо: його шедевр украли, перш ніж він спромігся його виставити.

А Тройо не було й близько. Тройо все знав, але слушно вважав, що краще триматися осторонь. На нього не повинна впасти підозра. І Різникові було боляче це усвідомлювати. Щоб оцей Трояно та ставився до нього зверхньо, полишивши його самого обливатися потом під цим палючим сонцем, брудним потом помийної ями, смердючим і липким потом мерзотників, відщепенців, людей низького походження. Трояно тоді не прийшов, звернув усе на хворобу. Та й ніколи б такого він не вчинив. Вони, аристократи, нездатні, бачте, на підлі вчинки, а от він, плебей, здатний на все…

Сатир ішов, ніби автомат, хрускаючи пальцями рук, а коли цього здавалось йому замало, вивертав їх, гриз нігті. Але, бувши богемником, безвільною людиною, католиком і фаталістом, потроху заспокоювався, як і завжди, коли з ним траплялася якась неприємність, — адже, зрештою, на все воля божа. Мабуть, господь не схотів, щоб я прославився за рахунок ближнього. Бо якби цю ляльку провезли, дон Рамон зашився б у свої володіння і носа цим палючим сонцем, брудним потом помийної ями, смерті… Наївний митець, нещаслива щира душа! У країні, де нічого не важать моральні цінності, хоч як зроби, то все виходить однаково… Та воно, може, й краще, що його обікрадено, — втішав він себе, — менше відповіда…льності, хотів подумати, але зразу ж виправився: менше відповіда…ти вдома, де незаміжні сестри стали б йому дорікати за його виступ проти соціального класу, до якого вони самі належали, хоча були бідні й мусили заробляти на прожиток: він — даючи приватні уроки з геометрії, а вони — уроки гри на піаніно, співів та малювання по шовку.

Якби тільки, — обурення не вщухало під його благеньким і геть вицвілим полотняним костюмом, — якби тільки дізнатися: хто і за яку винагороду це вчинив — за гроші, за дружбу, за вдячність? Знав би він, що причиною тут не були ні гроші, ні дружба, ні вдячність, а тільки рожеві дівочі перса…

Іще одна думка глибоко хвилювала його серед оплесків і пожвавлення, що їх викликав віз із оцими моторошними християнами. Холонучи від страху, він думав, що той, хто викрав дона Рамона, мабуть, знищив його, спалив і з його шедевра зостався тільки попілець… Попілець… — знай повторював про себе Сатир, розмовляючи майже вголос, — тобто нічого, нічого не лишилося від витвору, гідного музею Гревен.

Врешті показався факультет права, де мав закінчитися хід. Вози, прапори, транспаранти спинилися перед величною будівлею, що її стіни, величезні вікна, колони й антаблементи, перед якими стояли шеренги сосен і бамбуку, були обвішані чотками, ладанками та чернечими каптурами. З вікон факультету групи хлопців кидали в натовп конфетті та серпантин, підпалені петарди, які вибухали в повітрі, листівки з бойовою піснею студентів «Чаланою», що її от-от мали проспівати вперше, а також примірники «І не введи нас у спокусу…». А тим часом демонстранти бурхливим потоком вливалися досередини. І вже в широких склепінчастих коридорах, що оточували патіо, міцно побравшися за руки, кружляли хлопці й дівчата (дві вервечки в одному напрямку й одна, в центрі, — в протилежному), утворюючи видовжені кільця, які раз у раз розпадалися на дрібні низки. А в патіо, під навісом, бив «пивний фонтан», або «пивограй», і там зібрався гурт спраглих, що перехиляли кухлі з пінявим напоєм. Чіко Черевань, завзятий пліткар, обслуговував юридичний факультет разом зі своїми помічниками Псалтирем, Тихим, Тавром, Перцем і отим ветераном, що повернувся на факультет по двадцяти роках заслання, але й досі казав «ми, хлопці». Серед питців пива утворювались і розходились групи. Мавпа, гроза Східного кварталу, обіймав зразу стільки плечей, на скільки вистачало йому рук. Міліметр ішов геть і вертався щоразу з новими товаришами, вимахуючи руками, точніше сказати, рукавами: він доношував піджаки та плащі своїх дідів-прадідів, і рукави цієї історичної одежі були задовгі для його рук. Пузань, Ведмеже Вухо, Чорт і Риба надривали животи від сміху, дивлячись на Клемансо (цей любив, коли його так називали), перевдягненого вагітною жінкою, якого вели під руки, з одного боку Гостряк, червневий поет, — бо вірші він писав тільки в червні, — а з другого — Редька, веселий, легковажний, дженджуристий і завзятий хлопець. Нараз усе завмерло. Замовкли тріскавки, гітари, крики та пісні ошалілого від веселощів студентства. На вулиці перед тисячами людей зачитували урочистий декрет демонстрації.

«МИ ВИХОДИМО З ТОГО, що в політиці ми є тими, ким ми не є, і не тими, ким ми є, тобто ми й не ліберали, що гризуться за владу, немов шакали, і не консерватори лайна. МИ ВИХОДИМО З ТОГО, що вважатися чоловіком можна лише тоді, коли маєш сина, отож ми його вже маємо, і він стане депутатом, бо вміє повертати носа, звідки вітер віє; коли посадиш дерево (а ми його увіткнули в самий зад Центральної Америки); коли напишеш книжку (а найлегше написати плагіат, особливо якщо це праця з історії, а ти міністр освіти); і коли вб’єш одного янкі (якщо не можна більше)…»

Вітальні вигуки, крики «ура» та оплески заглушили голос студента в масці, котрий читав декрет.

«МИ ВИХОДИМО З ТОГО, що уряд президента — це намащений салом дрючок (дрючок для народу, намащений салом гладких урядовців) і, щоб видертися на нього, треба поробити на ньому зарубки й посипати слизьке сало піском… таким, яким було засипано позбавлену судом життєвих турбот таку собі Беатрісіту де ла Куева, яка заколола такого собі дона Педро де Альбакака, родом з Балакоса, котрий хвицався, мов кінь (аж індіанці думали, що кінь і вершник — одна й та сама особа). МИ ВИХОДИМО З ТОГО, що твариною, найбільш схожою на людину, є військовий…»

Тут зірвалася справжня буря, аплодувала навіть поліція.

«МИ ВИХОДИМО З ТОГО, що не слід плутати падре індіанських селищ зі студентом, перевдягненим у падре на день Пречистої діви Гвадалупської… МИ ВИХОДИМО З ТОГО, що в найгіршому возі можна возити найкращі качани кукурудзи, але змушені констатувати, що в наших судах справи стоять зовсім не так, тож про правосуддя зостається тільки мріяти. МИ ВИХОДИМО З ТОГО, що не всі на прізвисько Боягуз, як, скажімо, наш декан, боягузи там, де почуваються в повній безпеці. МИ ВИХОДИМО З ТОГО, що судові свідки й свідки Єгови — не одне й те саме. МИ ВИХОДИМО З ТОГО, що політика імміграції дає гарні наслідки, бо вона ефективна й конспіративна: дві тисячі доларів китайцеві, тисячу євреєві, п’ятсот священникові й куку в руку міністрові…»

— Браво! Браво! Браво!.. — аж надривався натовп.

«МИ ВИХОДИМО З ТОГО, що коли наш грізний генерал Хорхе, наш Бонапарт запитав оракула, чи пощастить йому сісти в крісло президента республіки, а оракул відповів: «Сядеш, якщо зумієш пропхнутися зі своїм задом…»

Голос потонув у хвилях громових оплесків, що тривали не вщухаючи, хоча інші намагалися вгамувати сусідів: дайте ж, люди, послухати, що там далі.

«МИ ВИХОДИМО З ТОГО, ЩО…»

Та вже ніхто нічого не чув: гучно лопались у небі повітряні кулі та ракети, що шугають вгору з черепичних дахів, лякаючи котів і бризкаючи іскрами, ляскали петарди, тріскавки, деренчали порожні бляшанки, в які били студенти, бриніли гітари, сурмили сурми, сюрчали свистки. І звідусіль лунали пісні:

Потім під вибухи петард і вітальні вигуки натовпу було проголошено декрет про скорботну демонстрацію. А коли перед університетом на головній щоглі замайорів піратський прапор із велетенським білим черепом і схрещеними кістками, то під гуркіт барабанів уперше пролунала «Чалана», бойова пісня студентів: