Скорботна п'ятниця

XII

Він ще встигне поїхати по стружку (по оті великі, але майже невагомі мішки — мабуть, саме тому прозвано Стружкою одного з університетських професорів, який вважав себе корифеєм мудрості), по стружку він ще встигне. А зараз в товаришевому автомобілі — до Матісано, до оселі Сімонети. А може, то було тільки видіння? Небесне диво, що спустилося в господу, де виготовляють Іуд? Чи могла бути реальною така істота в такому місці? Ні, не могла. Вона являлася йому вдосвіта, вдень, увечері — о будь-якій порі. Нереальна, але зрима. Омріяна й жадана. Жадана для всіх, хто побував поруч із нею, у її світі — світі чудес.

Майстер вийшов відчинити йому з позолоченими руками. Пальці й нігті були в золоті. Прочинив двері, сперся ліктем на засув, наполовину вихилився надвір.

Хто б це міг прийти о такій пізній годині? Наївний чоловік, не знає того, що в його домі, з такою донькою, години перестали існувати. Тут плинув позолочений час, новий золотий вік. Хіба в нього самого руки не в золоті? Хіба він сам не ходить у золотих рукавичках? Хіба не бог оцей золотоносний метелик, що переносить золотий пилок з однієї істоти на іншу й часом відкладає його так багато, що народжується Сімонета?

— Пробачте… пробачте… Я саме золотив і не можу вам подати руки, — забідкався художник, показуючи несподіваному гостеві свої позолочені пальці.

— Що ви, що ви, це я повинен просити у вас пробачення…

— Заходьте…

— Дякую. Але ж ви працюєте.

— Атож, золочу, а із золотом, знаєте, не можна працювати коли заманеться: треба відповідну температуру й вологість і щоб повітря було чисте.

— І як же ви вгадуєте, коли настане цей момент?

— За биттям пульсу, відчуваю носом і всім тілом.

— Та ви працюйте, — сказав Тантаніс, — за мене не турбуйтесь: я почекаю, поки ви скінчите.

— З вашого дозволу… Бо, знаєте, коли починаєш золотити, на половині кидати не можна.

— Я думав, це робиться золотим порошком.

— Ні, пластинками, та такими тоненькими, що вони рвуться від найменшого подмуху. Коли золотиш, доводиться зовсім не дихати, як ото коли пірнаєш під воду.

— Я зачекаю, працюйте.

Як йому пощастило з оцією позолотою! Доки Матісано скінчить покривати золотими пластинками крила вкляклого ангела чи ще там щось, прийдуть Сімонета і її мати. Судячи з тиші, в домі, крім майстра, нікого не було. От він і зачекає, доки вони повернуться.

Побути тут, де живе вона, в атмосфері, температурі її господи! Кохання — це душі позолота, що також потребує певної атмосфери й температури. Тож він побуде тут, вкриваючись золотим пилком Сімонетиної краси! Вдихатиме трепетними легенями повітря цього інтер’єра, котрий без неї був тільки символом її відсутності!

Заглибившись у такі роздуми, він помалу став перейматися враженням, що його тіло лише доповнило умеблювання Сімонетиної кімнати. Як стілець, канапа або комод. А що там у неї в спальні? Ото якби можна було туди зайти!

Десь далеко, ген-ген далеко майнув перед його зором тартак Іполіто Фанхуля і ряди мішків, напханих стружками. Він має по них поїхати. Там на нього чекають. Обурився на себе за ниці думки. Сидіти в цьому осяйному храмі й думати про туго натоптані, але невагомі лантухи, про пахучі кучеряві стружки. Стружки такі схожі на золотаве жіноче волосся… На водоспад волосся, що струмує по плечах Марії Магдалини, такої гарної, але трагічно-сумної… Краса біблійних іудейських жінок… Який контраст між отими пишноволосими красунями й дівчинкою, що через неї він сидить тут мовчазний, ніби здерев’янілий, де від нього залишилися самі тільки очі, щоб споглядати речі, які бачила вона, які жили разом з нею. Ось дзеркало… Він уявив, як там з’являється образ Сімонети, як виходить вона з цього дзеркала, ніби з осяйних дверей. І в цьому нічого дивного… Так воно й має бути… Чом би їй справді не виходити із дзеркала. І все тут просякло її пахощами… Пахощами шитва… учнівських зошитів… гумки… чорнила… волосся, вимитого дощовою водою.

Час минав, але для нього він зупинився. Подивився на годинник… Годинник показував зовсім не те, що йому хотілося б. Бувають у житті моменти, коли годинник показує зовсім не те, що вам хочеться.

А що, коли художник скінчить золотити, а Сімонета з матір’ю не прийдуть? Куди ж це вони могли піти? Як далеко? І чи скоро повернуться?

Майстер ходить довкола своїх ангелів нечутно, мов голуб, і знай золотить. А вона не повертається. І годинник невблаганно відлічує хвилини.

До кімнати вскочив кіт. Потягся. Кігті, пишні вуса, лискуча шерсть. Задоволено нявкнув — відчувалося, що він прийшов до себе додому. Рікардо покликав його. Хотів погладити. Провести рукою по мідно-рудій шерсті. Чи не облизав цей звірюга з себе позолоту і тому тепер такий мідно-червоний?

— Вас турбує кіт? — почувся голос Матісано, але Рікардо був такий далекий від довколишніх подій, поринув у таке забуття, що аж весь пересмикнувся, ніби замість звуку слів його вдарило у вуха електричним струмом. — Тпруськи! — крикнув Матісано, плеснувши в долоні, щоб налякати кота. — Ану геть звідси! Котяча шерсть літає всюди, — пояснив він, — і це дуже небезпечно: котяча шерсть у позолоті — все одно, що шерсть нечистого в крилах ангелів, які завжди стоять на чатах при святих таїнствах.

— Буде коротке замикання, — мало не сказав Тантаніс, що на все дивився з атеїстичної точки зору, але майстер не дав йому й слова мовити, говорив без упину, витираючи з рук позолоту ганчіркою, змоченою в скипидарі, гострий запах якого змішувався з банановим ароматом лаку.

— Як це з мого боку нечемно! — знов і знов повторював художник. — Примусити вас стільки чекати.

— Пусте, не варто клопотатися: не могли ж ви урвати свою роботу на половині, щоб усе пропало. Це я повинен вибачитися, що зайшов без попередження. Хотів дізнатись, як там мої Іуди.

— Я вже почав їх робити. Не турбуйтеся.

— Треба, щоб бодай один із них був метр вісімдесят на зріст.

Матісано щось прикинув подумки, водночас повторюючи, мов автомат:

— Метр вісімдесят… Бодай один… А чому не обидва? Адже це не важко — зробити довшими ноги.

— Тим краще, тим краще.

— Звичайно я роблю Іуд куди менших на зріст — метр сорок, метр п’ятдесят. Достоту не знаю, але, на мою думку, Іуда був не вищий від Ісуса. До того ж їх і так ставлять високо — на дахах або карнизах будинків, тож робити їх довготелесими немає потреби.

— Тому я й прийшов, не попередивши вас заздалегідь. Мені здалося, що про розміри я вам нічого не сказав… — І, не в змозі стриматись (адже те, що на серці, так і проситься на уста), запитав: — То вас покинули самого?

— Як бачите.

— Пішли гуляти? — насмілився запитати Рікардо.

— Та гуляти, якщо так можна висловитись про мою дружину. Улюблене місце її прогулянок — цвинтар.

— Тужить за кимось із родичів?

— Тужить за втраченими грошима. Там стоїть сила-силенна пам’ятників і надгробків роботи мого тестя, за які йому не заплатили. Прийшовши на кладовище, вона, бідолаха, щоразу їх перелічує і прикидає, скільки б ми мали, якби ці багатії заплатили нам бодай частину. І крім того, вона там тішиться видінням батькових рук: каже, ніби бачить, як його руки з молотком і різцем пурхають, мов ті голуби, довкола його витворів.

— Скільки в людях того марнославства, — зауважив Тантаніс, — замовляють мармурові надгробки, не маючи чим платити за них.

— Та ще й з каррарського мармуру. Багатії визнають тільки каррарський мармур, вважаючи, що їхній мертвий родич образиться, коли поставити йому пам’ятник із місцевого. А як надгробок або пам’ятник поставлено, то знімати його не можна — заборонено законом.

— Вік живи, вік учись, — мовив Рікардо.

— Багато людей ходять на цвинтар не до родичів, а до боржників. Моя якось зустріла там одного лікаря і слово за словом розповіла йому, скільки її грошей стоїть у вигляді скульптур на могилах, на що лікар відповів їй: «Знали б ви, скільки моїх грошей тут лежить, сеньйоро. Ось цей, оцей і отой, — і він показав їй на кілька мавзолеїв, — повмирали, не заплативши мені за лікування».

— Не вельми схвальна рекомендація для медика, — засміявся Рікардо і, змінивши тон, запитав: — То ви, мабуть, через це перестали працювати з мармуром?

— Ні, ні, зовсім не тому. Якщо один із десяти й не заплатить, то, правду кажучи, збитки завжди можна покрити за рахунок тих дев’яти, які платять. Не тому. Мармуровий пил дуже подразнює слизову оболонку, і в мене завжди був нежить і боліло горло. Найняв собі помічників, однак…

— Краще розмальовувати горщики, виготовляти святих угодників та Іуд, — резюмував Тантаніс.

— І святих угодниць, — докинув майстер, потираючи руки.

— Ну, то я йду, — мовив Рікардо, підводячись зі стільця.

— Так скоро? Може, чогось вип’єте? — запропонував Матісано, якого Рікардо досі гаразд і не роздивився, бо першого разу, коли зайшов сюди, не міг відірвати погляду від Сімонети, а сьогодні весь час думав про неї, викликав в уяві її образ. Тому він фактично оце вперше уважно подивився на художника.

Дивний якийсь чолов’яга: не те щоб дуже низенький, але й не високий, худий, наче скіпка, ходячий клубок нервів. Він не рухався, а корчився. Ходячи, високо підкидав коліна, черкаючи одним об одне. Обернувшись до Тантаніса спитати, чого той воліє, вермуту чи коньяку, крутнувся, мов танцюрист.

Приніс уже налиті келихи й сів перед Рікардо, котрий знов опустився в крісло. Майстер раз у раз клав гостеві долоню на коліно й крутив закинутого назад головою на довгій шиї.

— А якої марки ваша машина?

— Найкращої з усіх, — загадково відповів Рікардо, — марки «АД».

— Це якась нова марка — я такої не чув.

— Та ні, не нова. Вона існує, відколи існує автомобіль.

— «АД»… — повторив майстер, гладячи спітнілою долонею коліно Рікардо й дивлячись порожніми очима. — А що воно означає, оте «АД»?

— Автомобіль друга, — пояснив Рікардо, — Найкраща марка.

— Нумо проїдьмося, коли маєте час, — запропонував майстер, та так несподівано, що спантеличений Рікардо сам незчувся, як ствердно кивнув у відповідь головою.

Сидячи за кермом і відчуваючи, як притулилося до його ноги майстрове стегно, Рікардо тішив себе думкою, що десь на цих вуличках вони можуть зустрітися з Сімонетою та її мамою.

— От було б добре, якби ми їх зустріли! — вихопилося в нього несамохіть.

— Кого? — здивовано спитав Матісано, що, судячи з вигляду, був дуже задоволений зі своєї прогулянки в такій гарній машині з таким приємним клієнтом.

— Та вашу дружину й доньку.

— Вони нам зіпсували б усю прогулянку. Моя жінка мов та сорока, а моя донька — хе-хе! — така гарна, що всі на неї витріщаються.

— Пробачте, але… — Рікардо не хотів видатись грубим, проте не міг же він їхати до Фанхуля по стружки з оцим кумедним типом. — Трошки проїдемось туди й назад, бо машина чужа і я повинен її скоро повернути.

— Як бажаєте. Проїдьмо повз іподром. Там так гарно сідає сонце.

«Доки сонце сяде, ти в мене висядеш просто на дорогу», — подумав Рікардо, якого вже так і поривало відчинити дверцята й витурити нахабного майстра. Але хто тоді зробить йому Іуд, а без Іуд його план вирятувати дядька Рамона від привселюдної ганьби полетить шкереберть. І вже годі буде чимось зарадити. Отже, треба терпіти присутність цього суб’єкта, терпіти його стегно, натяки, загравання. Рікардо кусав собі губи.

І як це він нічого не помітив, коли художник заходив до них і мав розмову з його батьками? Нічого не зауважив і тоді, коли приходив до майстра сам — замовляти другого Іуду і вдома були його дружина й Сімонета.

Порятунок! Знайома дівчина. Різко загальмував, звернувши до тротуару, де та йшла. Пізнавши його, дівчина підступила до машини.

— А, це ти, Рікардо…

— Радий бачити тебе, Мечес!

— І я тебе, Рікардо.

— Ось познайомся з великим художником.

— Великим? Ваш друг перебільшує, сеньйорито, перебільшує.

— Дуже рада, сеньйоре, — мовила дівчина, подаючи руку Матісано.

— Куди прямуєш? — спитав Тантаніс.

— Та… йду…

— Це таємниця?

— Та ні, Рікардо, ти ще подумаєш хтозна-що. Просто вийшла з дому й іду навмання.

— Ну, коли так, то сідай у машину, проїдемось до іподрому.

— Дякую, але…

— Ніяких «але». Трошки подихаємо свіжим повітрям.

— Ти гадаєш, його бракує тут?

— Сідай без зайвих розмов.

Мечес умостилася на задньому сидінні.

— Ну, як там Ана Хулія? — запитала вона, припалюючи сигарету.

— Усамітнилась і говіє.

— Та я про це чула, — весело засміялася дівчина. — Але чом би їй не прислати з отих своїх святих емпіреїв хоч якоїсь вісточки: скажімо, листа або телеграми?

— Вона ревно молиться, і їй немає коли про нас думати. Обов’язок перед церквою, Мечес, обов’язок перед церквою.

Коли дівчина сіла в машину, художник відразу змінився. Це був знову той самий Матісано, з яким Рікардо познайомився у себе вдома з яким розмовляв нещодавно в присутності його дружини й Сімонети. Він говорив тепер нормально, перестав загрібати повітря руками, манірно перебирати пальцями, крутити головою на довгій шиї й водночас невинно лупати очицями, удаючи з себе втілення непорочності.

— Там, біля іподрому, живе Сорока, — мовила Мечес, котра говорила скрадливо, ніби ковтала одне слово за іншим.

— Еге ж, десь там, — машинально повторив Рікардо, який не стільки прислухався до слів дівчини, скільки стежив за поведінкою Матісано.

— Він усе такий же іпохондрик?

— Здається… Тому й живе біля іподрому.

— Фе, який невдалий дотеп, — скривилася Мечес. — Отже, ви, сеньйоре, художник? — повернулася вона до Матісано.

— Тільки скульптор, — відповів той без жодної пискливої нотки в голосі.

«Навіть голос змінив у присутності Мерседес», — по-думки відзначив Рікардо.

— Але ж у нас скульптор…

— Ото ж бо, — урвав її Матісано. — Тому я скульптор святих образів.

— А от, скажімо, коли ви різьбите Христа, ви йому молитесь?

— Йому моляться, сеньйорито, мої різці та зубила…

— Він — також робить… — втрутився Рікардо, бажаючи пояснити Мерседес, як він опинився в машині з оцим суб’єктом.

— Та то я роблю, щоб заробити на прожиття.

— Що ж ви робите? — зацікавлено спитала дівчина.

— Горшки, — відповів майстер.

Рікардо аж пересмикнуло. Відповідь художника, замість пояснити, все заплутувала.

— Горшки та Іуд. Це той, що робить Іуд, яких виставляють у суботу перед Великоднем! — рішуче пояснив Тантаніс, котрий боявся гострого, мов жало, язика Мерседес.

— Отже, ти виставиш Іуду на своєму будинку. Вітаю тебе. Знаєш, як потішно, коли натовп його шматує. Сподіваюсь, ти мене запросиш на це видовище. Присягаюся, що прийду в мантильї, з віялом, і прошу надати мені місце на балконі.

— Я роблю їх, — сумно мовив Матісано, — а народ їх шматує.

— Своєрідний вияв протесту, — сказала Мечес. — Народ шматує не Іуду, а в його образі…

— Всіх тих, кого хотів би так само роздерти на клапті, — підхопив Рікардо.

— До речі, Рікардо, як ідуть приготування до демонстрації?

— Ідуть як належить, проте я нічого не знаю, бо не входжу до комітету…

— Не вигадуй. Мене не одуриш. Ти в комітеті, і я можу навіть сказати, в якій комісії. Хочу тебе щось запитати… Але ні. Краще потім… Я знаю — ти в комісії возів.

— Уперше чую.

— У мене інформація з найвірогідніших джерел.

— Урядових?

— Іди к бісу! Одне слово, у мене є «вухо».

— Казали люди, що чули від тих, що бачили…

— Як мерці сміття возили, Рікардіто.

Обоє засміялися й далі їхали мовчки. Залишилися позаду асфальтовані вулиці, й машина, підстрибуючи на грудках, що з тихим шурхотом розсипались під колесами, почала жувати сухе листя в чотири роти з гумовими зубами. Окрім шарудіння товстого золотавого килиму опалого листя та шуму вітру в гіллі сосен, кипарисів, акацій і евкаліптів та по глибоких сусідніх ярах, чутно було саму тільки тишу. Безмовну тишу.

Перш ніж завернути назад до міста, Рікардо спинив машину. Згадав Сімонету — на тлі мідно-золотих барв осіннього сумного краєвиду її весняне личко здавалося ще ніжнішим. А що коли не їхати по стружки, а набрати замість них повну машину сухого листя?

Місто запалювало вогні. Мечес вийшла неподалік свого будинку, біля крамнички, де продавали сигарети, й майстер розійшовся знову. В його голосі пробилися знайомі верескливі нотки, він крутився, ніби сидів на приску, і знай тулився до Рікардо.

Мабуть, вважає себе великим спокусником, подумав Різник, люто тиснучи на акселератор. Машина не їхала — летіла. Люди. Автомобілі. Перехрестя. Свистки поліцаїв. Нехай наздоганяють, якщо хочуть. Будуть гарні автоперегони. Тепер годинник змагався з акселератором. Рікардо так і поривало відчинити дверцята й викинути цього типа з машини — нехай би потім збирали те, що від нього залишиться, по всій вулиці.

Але хто ж тоді зробить Іуд? А без цих манекенів, без цих зловісних вищирених опудал йому годі здійснити свій план. Не буде ким замінити на возі «Жахи християнства» дядька Ани Хулії, не буде кого виставить на даху будинку, щоб підтримати родинну традицію.

Він рвучко спинив машину. Майстер ударився лобом об вітрове скло. Ще трохи — і розбив би собі голову.

— Стукнулись? — виклично спитав Тантаніс.

— Та дрібниці. Маленька гулька. Не турбуйтеся. Це я роззява: не помітив, що ми вже біля дому. Заходьте.

— Дякую. Мені пора.

— Іще приїдете?

— Приїду по Іуд.

— Двері цього будинку завжди для вас відчинені і його господар до ваших послуг… До ваших послуг… — аж проспівав художник від надміру почуттів.

Коли Рікардо зрушив машину з місця, у дзеркалі навпроти майнула постать Сімонети. Йому здалося, що в дверях будинку з'явилась і зразу зникла та сама дівчина, яку він споглядав, затамувавши подих, на картині «Весна» Боттічеллі.

— Тату, отой чоловік, що робить Іуд, якийсь трохи чудний, — сказав Рікардо батькові, коли повернувся додому.

— Чудний? — зиркнув на нього батько, тримаючи люльку в руці. — Маєш рацію: кривляється, мов жінка. Та нехай собі кривляється — художник він непоганий.

— Так, так… — Грунт був слизький, але Рікардо підбадьорився, зауваживши, що батько повів розмову без лицемірства. — Він таки справді чудний. У ньому ніби злилось двоє людей. У присутності жінок цілком нормальний, а коли залишається сам на сам з чоловіком…

— Мені не подобається, що ти часто до нього заходиш.

— Тату! — запротестував Рікардо.

— Та я жартую, синку. Знаю, ти туди ходиш через Іуд. І ще, — дон Северо приплющив око й пахнув хмаркою диму з люльки, — хе-хе! — через його дочку, як там її звуть?

— Сімонета.

— Еге ж, Сімонета. І от хлопчикові майбутній тесть видався трохи чудним. — Старий Тантаніс засміявся на всі свої вставні зуби — він був чоловік з гумором — і докинув: — Проте жити тобі не з тестем… ха-ха-ха-ха…

Зайшла дружина, і дон Северо урвав свій розкотистий сміх.

— Мабуть, сталося щось серйозне, а ти регочеш, — мовила вона. — В Рікардо такий заклопотаний вигляд.

— Та нічого особливого, мамо. Я трохи перевищив швидкість на машині Монтемайора, і якщо поліція записала номер, йому можуть бути неприємності.

— То це тому реготав твій батько?

— Ну, я йду до себе. Якщо мене хто питатиме, то я там. — І, поцілувавши матір у лоба, Рікардо вийшов.

На устах у нього залишився солодкуватий присмак. Присмак поту цього ніжного й величного для нього лоба.

— Чого це ти так весело сміявся? — спитала дружина, коли двері за Рікардо зачинилися.

— Та наш синочок мене насмішив. Уяви собі: приходить і розповідає, що був ще раз у Матісано. Давав тому розміри Іуд.

— Щось я не можу втямити, навіщо йому два Іуди. Не можу — і край. То, ти кажеш, він ходив давати майстрові розміри?

— Еге ж, а тоді прийшов і каже мені, що той чоловік якийсь чудний. Ото я й сміявся.

— Чудний?

— Ну, а мені здалося — тільки здалося, стверджувати не буду, — що твій син накинув оком на його доньку.

— На Сімонету? Але ж мені казали, ніби він щотижня ходить до Монтемайорів, до отієї, як її, Ани Хулії.

— «Ота, як її» можна казати про якусь убогу дівчину, а не про доньку Монтемайорів-і-Гуалів.

— Найгірше, що вона має отого дядька на ймення Рамон. То не Рамон, а справжній лютий Нерон. Страшний чоловік, як розповідають служниці.

— Що правлять у тому домі за газету.

— Кажуть, ніби той дон Рамон Монтемайор-і-Гуаль справжній катюга. З рота в нього бурхає полум’я, а ходить він з двома револьверами, — один спереду, другий ззаду, — і з канчуком у руці…

— Ну й свати будуть у нас!

— Свати?

— Аякже, коли він ожениться…

— Ожениться, Северо? Хай і не думає! Хай спершу закінчить своє навчання. А то — бачили таке!

— Я ж не кажу, що він уже жениться, — мовив чоловік, старанно натоптуючи люльку. — Я лише про те, які в нас будуть свати, коли твій син ожениться. Якщо Рікардо візьме Сімонету, — говорив він, сміючись, — то мені, старенькому, треба буде остерігатися свого свата; якщо ж твій син одружиться з Монтемайоровою, то тут уже небезпека загрожуватиме тобі — з боку дона Рамона.

— Іди ти к бісу!

— Та я не в якомусь поганому розумінні, а тільки про те, що оскільки тобі пальця в рот не клади, а Рамон — це лютий Нерон, озброєний до зубів, а бог, як відомо, — це гроші…

— Не блюзнірствуй, Северо, краще замовкни. Перехрести тричі рота, перш ніж маєш згадати бога.

— Ну, а якщо навіть бог — не гроші…

— Замовкни, а то тебе скорчить!

— То гроші — це таки бог. Нас і нашого сина приймають у домах отих великих панів тільки тому, що ми маємо гроші.

Не запалюючи світла в своїй кімнаті і не роздягаючись, Рікардо впав на ліжко. Він відсунув від себе подушку, зіжмакав ковдру й простирадла. Йому тисли черевики, комірець сорочки, манжети, краватка, пояс… З кожним днем наближалася мить його чорної зради… Стрілки його годинника, усіх годинників на світі наближали ті секунди, коли вдосвіта, саме тоді, коли всі смертники прощаються з життям, він викраде з воза «Жахи християнства» дядька Рамона, цей мистецький Сатирів витвір, і поставить на його місце підлого Іуду, зробленого майстром.

«Ано Хуліє, Ано Хуліє, навіщо ти існуєш на світі? — промовляв він подумки. — Навіщо ці люди, ці речі? Чому не розсиплеться воно на порох?»

Заплющив заплакані очі — і яке щастя! — перед ним відразу виник божественний образ Сімонети.

Ана Хулія невіддільна від дядька Рамона, а Сімонета — від свого татуся, що, здавалося, цілував повітря, а ходив смикаючись, наче морський коник.

Почувся автомобільний клаксон. Він залишив машину Тройо на вулиці біля свого будинку.

«Поліція, — подумав Рікардо. — Машину впізнали».

Але ні, у двері постукали, й до кімнати зайшов Шалений Мурах, несучи в оберемку альбоми та книжки з картинами італійських художників епохи Відродження.

— Я не йду до тебе, то ти сам несеш, — сказав Рікардо, підводячись на ліжку.

— Несу, несу тобі Сімонету Боттічеллі. Але нічого не покажу, доки не скажеш, як посувається стаття про Ганді.

— Та зібрав уже й матеріал, і велику бібліографію, але статтю ще треба написати. І заспокойся, бо коли ти отак крутишся, то неможливо роздивитися картини.

— Знаєш, коли я дивлюся на ці репродукції, нерви в мене зовсім заспокоюються, і я перестаю смикатися, — мовив Шалений Мурах, надіваючи окуляри й витираючи носовичком лоба, шию, руки. — Тому мені хотілося б покласти задля експерименту в якийсь мурашник один з цих естампів — отой, із Сімонетою…

— Ні в якому разі!

— А що станеться?

— Вона паралізує всіх мурашок.

— Я теж так думаю. Колись спробуємо.

— Тільки не з Сімонетою.

— А чому?

— Бо це було б те саме, що віддати її на поталу батькові всіх мурашок — Шаленому Мурахові, — засміявся Рікардо.

— Познайомиш мене з нею?

— Звичайно.

— До речі, я сподівався зустріти в тебе Тройо. На вулиці перед твоїм будинком стоїть його машина.

— Ні, то я її там поставив. Я ще повинен привезти мішки зі стружками. Треба встигнути сьогодні.

— Отож я залишаю тобі книжки й альбоми, тільки знай, що вони дуже цінні. Гляди, щоб не пропали або не забруднилися.

— Сюди ніхто не заходить.

— Служниці іноді такі неакуратні.

— Кімнату прибирає моя мати.

— Отак і в мене. — Шалений Мурах втупив у нього очі, точніше товсті скельця окулярів у тонкій золотій оправі, й урочисто додав: — Єдині спідниці, що бувають у наших кімнатах, — це спідниці наших матусь.

— Нічого з твоїми альбомами не станеться. Я їх не кваплячись перегляну, а потім тобі поверну.

— Головне, поводься з ними обережно. А тепер, якщо хочеш, я поїду з тобою по стружки.

— Гаразд, поїдемо. Але дай-но спершу гляну хоч одним оком на Сімонету Боттічеллі. В якій вона з цих книжок?

Мурах розгорнув величезний альбом, перед очима Рікардо майнуло кілька естампів і нарешті сліпуче сяйнула «Весна».

— Вже, мабуть, пізно їхати по стружки, — нараз завагався Різник.

— Ще ні. Італійці збираються у Фанхуля й допізна грають у кеглі.

— Коли так, то їдьмо.

— Їдьмо, і нехай мені не дорікають, що я, мовляв, нічого не роблю для демонстрації.

І вони вийшли на вулицю.