Скорботна п'ятниця

ІІ

Біля цвинтарних воріт гукали сторожа, і голос розносився далеко-далеко:

— Тенасоне! Тенасоне!

Ще виходили й заходили останні відвідувачі, обдерті, примарні, та один за одним пробігали здоровенні пси.

Простоволоса, у домашній сукні, як була в пивничці, Смаглявка прибігла до цвинтарного сторожа. Мала до нього дуже щільну справу. Хотіла дещо повідомити йому. І це треба було зробити негайно.

— Тенасоне!.. Тенасоне!.. Сеньйоре Тенасоне!

Жодної відповіді. Чулася тільки приглушена, далека луна її голосу. В небі шугали нічні птахи. Швидко пропливали хмари. І один за одним пробігали голодні собаки з висолопленими язиками, позадиравши хвости.

Не знаючи, як їй бути, вона зазирнула в бічну хвіртку, і просто перед її очима постав склеп доньї Агапіти де Ангуло. Увесь із мармуру. Зроблена в натуральну величину сеньйора здавалася живою: ангел піднімав її зі смертного ложа, вказуючи пальцем на небо. А неподалік, — хоч звідти, де вона стояла, видно було не дуже добре, — бовванів інший знаменитий пам’ятник: воїн, що впав серед гармат і прапорів, і люта жінка, розпатлана, в довгій сорочці, з круглими очима, що мало не викочувалися з орбіт, а в руці меч, яким вона намагалася захистити його. Тільки від кого, тут, на цьому кладовищі?

Гробарі — старі, молоді й зовсім юні — поспішали до виходу зі своїм робочим причандаллям, несучи піджаки на руках або через плече. Позаду ступав Тенасон. Повагом. Пан і хазяїн. Ні старий, ні молодий: контраст між його свіжою гладенькою шкірою обличчя та сивим, жовтавим, наче часник, волоссям і побільшував, і применшував його вік. У руці в нього були ключі, в роті — сигарета.

— Що ви думаєте, Тенасоне, про неподобства в «Ангелятках»?

— Про мене, хай вони хоч виказяться! — відрубав сторож.

— Та я не про те… — сказала Смаглявка, зрозумівши, що почала не так.

— А про що?

— Коли з вами, то про інше, — кокетливо відказала вона, сміючись. — Спершу подивимось, як ви себе покажете.

Тенасон вищирив дрібні й жовті, мов пісок, зуби, намагаючись зобразити усмішку, й мовив:

— А для чого ж ви мене кликали?

— Для чого завгодно, тільки не для того…

— A-а! Тільки не для того, щоб я вас поховав. Для чого завгодно! — повторив він, підступаючи до неї. — Хотів би я знати, що таке оте «що завгодно». Чи можна дізнатися, га?

— Гадаю, що можна, — спокійно відповіла Смаглявка, а Тенасон тим часом поклав ключі до кишені, щоб звільнити руки, виплюнув згаслу сигарету й мовив вкрадливо ніжним, інтимним тоном:

— То що ж воно таке, оте «що завгодно»? — В його запитанні відчувалась така сильна хтива нотка, аж Смаглявка майже відчула, що він був мало не дав волі рукам, але спромігся стримати себе, оволодів собою, прикусив язика, пішов проти своєї природи, показав себе сумирним перед нею, що була водночас норовиста й слухняна, висока й середня на зріст, освічена, але прикидалась невігласкою. Вона ж сушила собі голову, кусала пальці, переступала з ноги на ногу, озиралась, не знала, як почати, які слова казати про те, що її зненацька погнало до нього. Справа була дуже дражлива, до того ж вона насмілилась не послухатися свого чоловіка, що опирався до останнього, вибігла без плаща, без хустини, так, як була вдома. Боялася, коли б цей сторож, кат живих і мерців, — і живих і мертвих він частував копняками (ніколи не стихали розповіді, як-от: «Бігме, сама бачила, як він копнув ногою труну, а потому загилив кістяка…») — коли б він та не обернув її прохання на власну користь і не звинуватив її у підкупі представника влади, а цих слів для звинувачення задосить.

Врешті Смаглявка зважилась:

— Я хочу з вами поговорити…

— А ми вже говоримо, — урвав її Тенасон, наче вгадавши збентеженість і вагання, які їй довелося перебороти, щоб видавити з себе цих кілька слів.

Після такого несподіваного й несправедливого ляпаса Смаглявка, мабуть, повернулася б і пішла, якби не кажан, що кружляв довкола них, припинаючи її до Тенасона невидимими колами, якими ці нічні літуни мимохіть в’яжуть докупи чоловіків і жінок.

І, забувши про все, що привело її сюди, а також про грубість цього чолов’яги, вона похапцем склала вказівний і середній пальці ріжками, решту пальців поставила на долоню й проказала:

— Розв’яжи все, що в’яжуть твої кола, о підземний янголе з поганими крильми, мишо, що прилетіла із срібних віків, із місяця, бо коли не розв’яжеш ти, то розв’яжу я: плюну в повітря, і ти повісишся!

Десь заграли на гітарі, й вони застигли на місці. Тишу під зорями порушували тільки її звуки, тільки окремі слова, що на крилах вітру долинали до них:

«Кажуть… покояться в мирі… кажуть… в могилі… але якщо тіло… ніколи душа не вмирає….»

Вони мимохіть вставляли слова, яких бракувало: «Кажуть, умерлі покояться в мирі, кажуть, нічого немає в могилі, але якщо тіло стліває, ніколи душа не вмирає».

Плаксивий передзвін гітарних струн вторував голосу, що вів далі: «Та, що тебе так нестямно кохала…»

Яка палка пісня про кохання, і як чарівно бринить гітара! То грає сліпий гітарист на прізвисько дон Честер із «Купідонових крилець», а насправді його звати Селестіно, із сім’ї Томельйосо, музикантів і поетів, що, незважаючи на талант, ніколи не підіймалися вище простолюду.

Торговельні заклади першої потреби стояли так близько один від одного, що в кожнім було чути розмову, яка точилася біля дверей «Одноденного цвіту».

— Побачите, цими днями когось застрелять. Що воно діється: понаїхало стільки поліції. Це ж не з нагоди свята. А де ж це ваша Смаглявка, що я її не бачу?

— Оце ж як бачите, доньє Клеотільдо, — відповів господар «Одноденного цвіту», колишньої крамниці старих меблів, — торгівля при поліційному нагляді йде так жваво, що я мушу себе розважати, граючи на склянках; цей порошок їх гарно миє. — Склянка моторошно верещала, крутячись у нього в руках. — А Смаглявка вибігла тут недалечко в одній справі.

— Так пізно?

— В нашому цивілізованому світі, доньє Клеотільдо, не існує ні пізно, ні рано: коли починає смеркатись, ми запалюємо електричне світло, і день триває далі. Мені щойно розповідали, що ви мали цікаву розмову з однією людиною.

— От язики!

— Чутка біжить прудко.

— Бідна жінка, мені її шкода. Всі її цураються. Навіть дон Раміріто, квіткар, — а він був її приятелем, — каже, що розчарувався в ній, і перестав з нею розмовляти.

— Може, вип’єте чарочку?

— Охоче. Ви сюди долили ганусівки? Смакує непогано.

На підносі вигравала шеренга вимитих до блиску склянок.

— Ви сказали: дон Раміріто. Але ж він спірит…

— А вона хто?

— Та вона теж, тільки ще й гіпнотизерка. Оце, знаєте, якось і мене була загіпнотизувала.

У старої затремтіли ноги, а за ними й усе тіло (біда, коли малі груди — і не зітхнеш по-людськи!), вона зітхнула, як могла, і думки її потяглись бинтом у незриме, до Мумії, її прокаженого коханця, до Клеопатри, її двійниці, й до тієї божественної істоти з криги й електричного світла, що її Бракамарте ховала в собі, як вугілля приховує в собі діамант. Господи! Піти оце до її вуглярні й закричати: «Жінко темряви, віддай мені діамант, він мій, бо це я його побачила й почула його голос!»

— Пийте ж бо, пийте.

— А п’ю, п’ю, нехай віддячить вам господь. Кінчик язика наче коти пошкрябали. Смачна, погано тільки, що пече, а в мене запалення. І як же це ви о такій порі пустили Смаглявку з дому?

— Та вона пішла тільки до цвинтарних воріт — поговорити зі сторожем.

— Ото ще бурмило! Скільки я йому казала, щоб підтвердив свідчення, які наводилися в статті про неподобства в «Ангелятках», а він так нічого й не зробив.

— А їх ніхто не стане підтверджувати. Тільки зашкодиш собі, встрявши в цю справу. Кожен дбає про себе, як тільки може, а цей хитрун особливо, бо ж хто, як не він, через треті руки перепродує квіткарям арматуру від старих вінків.

— Колись це таки виявиться.

— Коли про це спитали у столика, то він ствердив не вагаючись. Часом столики вагаються, підстрибують, вертяться туди й сюди. А цього разу йому сказали: якщо той, кого ми маємо на увазі, продає те, що ми маємо на увазі, стукни тричі. І всі почули три удари.

— Я знову про «Ангеляток». — Стара опустила набряклі повіки, дивлячись на подібну до свердлика цівку ганусівки, якої знов наливав їй у чарку хазяїн «Одноденного цвіту». — Примушувати бідних людей справляти свої потреби привселюдно — це ж проти природи…

Він саме відвернувся, ставлячи на місце пляшку з ганусівкою, тому гаразд не розчув і спитав:

— Проти чого?

— Проти природи. Так каже аптекар.

— Ет, хай каже, на те йому бог язика дав. А хіба не проти природи намазюкати на стіні святого Рафаїла й Товія, які несуть на руках тригруду русалку?

— Груди — то ще півбіди! Найгірше те, що вона схожа на погану жінку. Але то все малюнки, тобто вигадки, — і вас теж тут дехто ганить за ваш напис «Краще стати на якір тут, ніж навпроти». Але найбільше лають господаря «Ангеляток» за неподобства. Бо те, що відбувається в «Ангелятках», — таки проти волі божої.

— Чому це проти волі божої?

— Наче ви не розумієте! Господь бог у своїй незмірній мудрості зробив людині те місце ззаду…

— Яке місце?

— Не примушуйте мене казати прямо, хитруне. Ой, як мені вдарила в голову ваша горілка… То чому він зробив його ззаду? Хе-хе-хе! — засміялася стара й, захитавшись, ухопилася за стойку. — Він зробив його ззаду для того, щоб людина не бачила його сама, ховала від інших і користувалася ним потайки. Тварини, хоч які вони нерозумні, а теж потай справляють свої потреби. Скажімо, кішка пригрібає землею послід; то хіба воно не проти природи, коли християнин, хрещений чоловік, робить це на людях, ніби виступаючи в театрі?

— Або в цирку, — додав господар. — Якось ми зі Смаглявкою донесхочу попосміялися з одного, що взяв напрокат маску блазня.

— Тільки після такого цирку на душі стає невесело, особливо коли клієнти беруть сумні маски.

— Авжеж, правду кажете, якось бакалавр…

— Дон Талісмео?

— Еге ж, це єдиний справжній бакалавр у нашому місті. Так от, одного разу цей дон Талісмео, надівши на себе сумну маску, сів у тій убиральні з газетою в руці й вигукнув, крекчучи, не оте «бути чи не бути?», що вигукують у театрі, а «випорожнятись чи не випорожнятись?» — тільки користуючись трохи вульгарнішими словами.

Старій зробилося прикро, бо вона не змогла посміятися з буфетником із бакалаврового жарту — що тямить вона, Клеотільда Морено, темна, неосвічена жінка, в грамоті!

— Годі бенкетувати, — мовила стара й покульгала до дверей. — Але я не прощаюся з вами, бо ще зайду, щоб побачитися зі Смаглявкою.

Ступивши кілька кроків, вона спинилася проти «Купідонових крилець» послухати, про що там розводиться сліпий Селестіно.

— У кожної гітари, — пояснював той, змахуючи віялами сивих брів над невидющими очима, — у кожної гітари своя мадера (так він вимовляв слово «манера») пригравати до пісні, але якщо вона супроводжує тонаду, то її мадера — плаксиві трелі. Тонада, щоб ви знали, — це не якась там пісенька. Пісня співається, та й годі. А тонада виливається з кров’ю. Хто виконує тонаду, той сходить кров’ю серця сам, як і ті, що його слухають. Сходять кров’ю, шморгають носами. Приплющують мокрі повіки й слухають — не зовнішні звуки, а внутрішні, поринають у самих себе. Тонада заповнює єство, душу, слух. Нині вже нічого подібного не почуєш. Анічогісінько. Тепер співає горілка, її хвилі змивають усе й спорожнюють нам душу…

— То налиймо по вінця! — закричала співучим голосом, потрясаючи склянкою, старша служниця Голубка, коханка Кривого, чистильника чобіт у великому готелі. — Заповнимо порожнечу чарками! Жити хочу, тож вище чарки!

Піднісши вгору склянки, Голубку оточили п’яниці, затяті «купідонокрильці»: худі, бородаті візники катафалків, поглиначі чорного пива («щоб бути в формі») й пожирачі хлібців з «умирухою», тобто кров’яною ковбасою (підходящий харч служникам смерті).

— Та облиште ви оте слово! — закричав Томельйосо, а по-високомовному дон Честер, почувши, що пияки вимагають «умирухи».

Але його голос потонув у хорі клієнтів, які підхопили Голубчин заспів:

— Порожнечу заповнімо чарками! Жити хочу, тож вище чарки! Налиймо по вінця! Жити хочу, тож вище чарки! Умирухи!

— Та облиште оте слово! — наполягав сліпий. — Щоб ніхто тут більше не просив «умирухи», вимагайте «живухи»!

— Налиймо! Налиймо по вінця! Живухи! Живухи!

Співаючи, Голубка відступила до дверей, уперлась однією рукою в бік, а другою, унизаною брязкотливими браслетами, вимахувала, немов диригуючи хором. Доскіпливим поглядом вона окинула широку, затінену деревами вулицю, що тяглася попід цвинтарним муром, їй не давали спокою поліцаї в уніформах і в цивільному, що зненацька й невідь-чого понаїздили сюди й нишпорять по всіх усюдах ось уже кілька днів.

— Налиймо, налиймо по вінця! Живухи! Живухи!

Служники найпишніших катафалків і візники в цупких дворогих капелюхах, оздоблених чорними перами, закляклі, неповороткі у своїх тугих мундирах і лискучому від лаку реміняччі, співали хором, гиготіли й апло… пло… пло… пло… дували.

Біля однієї з хвірток обіч головної брами, у світлі від ліхтарів Голубка примітила Смаглявку й цвинтарного сторожа Тенасона. Спершу їй нічого не спало на думку, та згодом, поміркувавши, вона вирішила, що чорномаза не дурно сновигає там і що треба було б шепнути про це господареві, звичайно, якщо того не тіпає черговий напад кашлю, коли він, синій і майже безтямний, сидить посеред круглих, наче монети, плювків. Такий судомистий кашель не може бути від сухот, бо той значно сухіший, але й не від серця, бо цей затяжний і кволий.

— Живухи! Живухи! — горлали, збившись у гурт, гробарі, про яких розповідали, що вони, молячись уранці, так проказували в «Отченаші»: «Мерця нашого щоденного дай нам сьогодні» або й навіть «Мерців наших щоденних дай нам сьогодні». Були тут і старі вусаті муляри, і їхній майстер, кучерявий, кремезний та незворушний, мов старовинний ідол, і зовсім молоді хлопці, — цілий цех могильників, що на них зверхньо дивиться гробарська аристократія. Були й схожі на азіатів верхові погоничі — індіанці, кривоногі вершники смерті на мовчазному похороні. Були й візники, кожен з яких вважав себе мало не сузір’ям Візничого. Білі рукавички, куртки, піджаки та сурдути з еполетами. Позолочені аксельбанти, галуни й гудзики. Чорні краватки, бездоганні накрохмалені комірці, ланцюжки з відзнаками, капелюхи з високим верхом і оздоблені пір’ям батоги.

«Аристократи» — гробарі — із зневагою дивились на могильників, намагаючись триматись на відстані, коли ті збиралися надвечір, після роботи випити пива в «Купідонових крильцях», навіть не перевдягшись, не помившись, запорошені з голови до ніг червонуватим цегляним порохом, з подряпаними грудками вапна руками. Варто на них тільки поглянути, й у вухах уже чути: стук-стук-стук. То стукіт кельм, якими вдаряють по цеглині — згори, збоку, з носка. Ось цеглина в руці, стук — і в руках уже дві половинки, а тепер їх треба обтесати — цок-цок-цок, цок-цок-цок… Наче цокіт будильника, що цокотить і цокотить, а труна тим часом, шкребучи дном, в’їжджає до склепу. Та ось цокіт цегляного будильника вривається — учні несуть корито з розчином вапна, піску й глини, і вже чути ляпання розчину, що запечатує закладений цеглою склеп, та шерех терки, котрою майстер з великим хистом і навіть шиком шарує стіну, аж поки вона стане вся рівнесенька й білесенька і матиме такий вигляд, ніби її й не чіпали. На таку роботу гробарі кажуть: «Поховано так, щоб ніхто й не згадав».

Тим часом гітарист Селестіно Томельйосо знову зібрав навколо себе слухачів.

— Ми — люди і, як усі люди, — він повів носом праворуч і ліворуч, ніби принюхуючись, чи його слухають (для сліпого, з його надзвичайно розвиненими органами чуття, людина, яка слухає, пахне інакше, ніж та, що не слухає того, що їй кажуть, радять, розповідають або наговорюють), — ми — люди і, як усі люди, — повторив він, — маємо душу й… тіло, що обтяжує нас…

— Тілечко ти моє! — Вертлява, визивна, приваблива своїми чарами, Голубка притулилася до плеча сліпого, але відразу одсахнулася й скрикнула: — Ой, самі тобі шпильки, голки та колючки. Я вкололася!

— Бійся бога, — відказав сліпий, поводячи довкола своїми невидющими очима. — Є справи, якими гріх займатися, а ви, жінки, порядкуєте тим, що вам дав бог, як заманеться!

— Подумайте, що ви кажете, — обурилася Голубка. — Виходить, і я так само?

— Тримайся, доне Честер! — закричав згорблений візник, беручи зі стойки кухоль пива й заплющуючи очі: він завжди заплющував очі, п’ючи пиво, й не розплющував доти, доки на губах зоставалася тільки піна.

— Отож, як я вже вам казав, — вів далі сліпий, — ми складаємося з душі й тіла, — він простяг руку, шукаючи Голубку Бепавідес — ось воно, порося! — і тому є два види пісень: ті, що народжуються в душі, й ті, що в тілі.

— А тонада звідки береться? Скажи, коли твоя ласка, — спитав, заїкаючись, гробар, весь оранжевий від цегляного пилу.

— Розтовкмач йому, доне Честер! Не тягни!

— Дай йому відповідь, не мовчи! Не вагайся, ну ж бо!

П’яні вигуки лунали з усіх боків, а служниці тим часом розносили горілку, пиво, хлібці з умирухою, ковбасу, сардини, квасолю з сиром. Голубка знай бігала до дверей і виглядала на вулицю, — але її вже не стільки цікавили поліцаї, як сторож і Смаглявка. А ті стояли й стояли біля цвинтарної брами.

— Якщо ви перестанете кричати, — озвався сліпий, — то я поясню вам, звідки береться тонада, або, точніше, тонади, бо ж тонад сила-силенна, але походження в них одне.

Запала тиша, — кожен хотів послухати Томельйосо, — чулося тільки, як дзижчить здоровенна муха, б’ючись об стіни, пляшки й оленячі роги, що прикрашали буфетні полиці, та вторить їй судомний кашель господаря, котрий задихався в кріслі у підсобці, час від часу попльовуючи навколо себе.

— Але перш ніж говорити, звідки береться тонада або тонади й що воно таке, я хотів би звернути вашу увагу на те, що вже казав про пісні. Вони народжуються і в душі, і в тілі. Ті, які виходять з душі, літають, немов барвисті метелики, аплодуючи крильцями самі собі; а ті, які беруться з тіла, схожі на ниці пристрасті, котрі, стикаючись між собою, псують і нас самих. Пісні, що народжуються з душі, підносять нас до високості. Коли я їх співаю, то відчуваю, що мої ноги зосталися десь далеко-далеко внизу, а я літаю високо вгорі. І зовсім інша річ з піснями, виплодками плоті…

— Грішної плоті… — почувся серед глибокої тиші, яку часом порушували, переглядаючись, слухачі кашлем і хихотінням, повчальний голос майстра гробарів, незворушного, мов античний бог, у шоломі кучерявого волосся.

— Та ще й якої грішної! — підтвердив Селестіно Томельйосо. — І через це недостойної безпосередньо спілкуватися з душею, а лише через чорний-пречорний тунель, який ви, хоч що там кажіть, аж надто добре знаєте…

Заперечливо захитали головами, проте вголос ніхто нічого не сказав.

— Навіть не чули?

Всі мовчали. Не знали, що воно за тунель, навіть не чули.

— Та однак ви його знаєте, навіть дуже добре знаєте, — вів сліпий, — бо переходите ним щоразу, коли бачите сни, мордуєтесь кошмарами чи коли в жару вам починає щось маритись. Це тунель сплячих, божевільних або хворих. Ось саме в цьому глибокому тунелі, що проходить крізь нас самих, там, де стикаються душа й тіло, плоть і дух, і народжується пісня.

Голубка, стоячи на чатах біля дверей, не пропускала поза увагою жодного поруху Смаглявки й сторожа, котрі досі розмовляли під цвинтарною брамою. За порогом завив пес, і вона копнула його ногою. Той завив так пронизливо, наче зроду в житті не вив, і кинувся навтіки. Виття почало стихати, віддаляючись. Хвала богові, подумала вона, а то по спині вже поповзли мурашки.

Але коли вона копнула пса, то з ноги злетіла туфля і впала серед опалого листя під деревами, тому їй довелося стрибати по неї на одній нозі.

Тим часом на дахах зчинили вереск інші божі створіння — коти. Здавалося, навіть вітер перетворився на кота на цьому весіллі, де коти, судячи з вереску, гризлися з хижою люттю, вириваючи один в одного шматки вух, хвостів та шкури разом з віхтями шерсті.

Після першої й найзапеклішої дряпанини-кусанини між залицяльниками настав перепочинок; «скуштуєш моїх зубів!», «скуштуєш моїх зубів!» — перенявкувались вони, стоячи один проти одного майже впритул, вигнувши спини з настовбурченою шерстю, світячи зеленими очима, готові до нового герцю, і не стихали оті моторошні перемовки «м’яааууу… м’яаааууу» — диявольські слова котячої мови. Голубка, піднявши туфлю, перехрестилася, запалила сигарету й вернулася в приміщення, де Селестіно пояснював:

— Найзагадковіше в людині, це як би вам розтлумачити… — в нього тремтіла кожна волосинка сивих брів, — найзагадковіше в людині — це звук, тон, а з тону…

— Народжується тонада, хі-хі-хі, наче з ячменю оце пиво в моїй склянці, — докинув згорблений карликуватий візник, що звичайно стояв, зіп’явшись навшпиньки, — здавалося, ніби він звисав з якогось гачка.

— Не так воно просто! — заперечив Томельйосо.

— То розтлумач мені, як? — задерикувато гукнув візник, низенький, чванькуватий, з мордочкою ягуареняти. В зубах у нього стирчав кістяний мундштук з чорною сигарою.

— І тобі, і всім спробую зараз розтлумачити. Тільки зрозуміти буде важкувато. Пісня народжується не з тону, а з нетону. Коли я вам розповім детальніше, ви збагнете, в чім річ. Отож — слухайте уважно — коли в отому тунелі, про який я вже казав, уривається єдиний шлях зв’язку між душею й тілом…

— Долий бетону, доне Честер, долий бетону! — закричав один п’яничка. Це був молодий муляр, що, впершись головою в стіну, вивергав слова й блювотиння водночас. — Бо мені кепсько-прекепсько.

— Але де тонко, там і рветься, тож і тунель уривається в найвужчому місці, — вів далі Селестіно: низати барвисті намиста зі слів було його найулюбленішим заняттям. — А коли зв’язок перервано, тоді тіло й душа перегукуються через безмежні далі; коли перервано ниточку…

Однак його вже ніхто не слухав.

— Я б хотів, щоб ви побачили. (Ого, сліпий може зробити так, щоб інші побачили? Через які це телескопи? Та в нього справді була своя манера пояснювати дуже наочно). Тому я хотів би продекламувати вам вірші, щоб ви якось уявили собі цей миттєвий розрив, — якби він був не миттєвий, людина збожеволіла б, — оцей проміжок між грудкою глини й клаптем неба, поєднанням чого ми, зрештою, і є. Так от, з оцього проміжку, з тону передавальної ниточки й народжується тонада, звук перетворюється на спів, коли сльози кристалізуються й бринять, мов крижані ниточки, в горлі того, хто кричить безголосо. Його не чути, бо в його пісні нема звуку, тону, а є нетон. Це крик відчаю азартного гравця, й тому до пісні можна пригравати тільки на гітарі, що їй одній властиві бездумні пориви й азарт: усе або нічого!

Він і далі розводився б про різницю між піснею й то-надою. Тільки ж втовкмачувати оцим…

І Селестіно передумав. Хто сказав, ніби кожний мав достойних себе слухачів? То неправда. Хіба він може похвалитися цією аудиторією з кравців дерев’яного одягу, де існує одна мірка — від ніг до голови; з теслів і столярів, які заходили випити пива в «Купідонові крильця» й чиє волосся тхне дубом, кедром, червоним деревом, а руки — всякою деревиною й лаком («її весільне вбрання було з білого дерева, твердого, мов слонова кістка…», «татів святковий костюм був з пофарбованого в чорне дерева…», а «матусине святкове вбрання було з нефарбованого дерева…»), або з отих інших великих лицедіїв цієї популярної вистави — похоронної процесії на вулицях міста, в яких вони беруть участь у ролі візників чорних екіпажів, що їх тягнуть чорні коні в чорних попонах і в істинно королівській збруї, або катафалків, суціль укритих вінками, або лафетів, які надають високим воєначальникам єдину й героїчну нагоду побути (і то завжди після смерті) біля гармати; або з дрібніших, майже опереткових акторів, котрі грають ролі в похоронах, де всього два-три задрипаних екіпажі, скорботні коні й скорботні люди, які йдуть за катафалками кавового, кремового або небесного кольору, несучи замість плюмажних метелок віхтики пір’я зі шлюбного ложа? Хіба він може похвалитися цією аудиторією з могильників, що вміло, жорстоко й нашвидкуруч влаштовують власників і наймачів на їхнє останнє місце проживання, адже могили також бувають власні й наймані, тож чоловік, народившись орендарем, не може бути впевнений, що він принаймні помре господарем.

Авжеж, він хотів би розтлумачити їм різницю між тонадою й піснею. Адже він гарно розжував сам собі цю справу. Людський мозок — неперевершений жуйний пристрій. У пісні, приміром, закохана душа скаржиться на брак взаємної любові, та хоч яка вона сумна, ця неподільна любов, там, де був вогонь, все ж лишається попіл. Або ж, приміром, візьмімо тіло, що страждає, покинуте іншим тілом… Хоч би як тебе цуралися згодом, однак бодай у спогадах лишаються радощі фізичної близькості…

Зовсім інакше виходить з тонадою при муках і розриві, коли душі й тілу зостається оте саме «нічого».

На вигук «Усе або нічого!» луна відповідає тонаді: «Нічого!» Тонада — це розпачливий лемент хижої звірини, яка заблукала в диких лісових нетрях; ангела, який заблукав у небесах; подорожнього, який вирушає в путь, знаючи наперед, що нікуди не дістанеться; всякого, хто пливе проти течії життя назустріч смерті…

Тільки тому ти станеш усе це пояснювати, якщо ніхто тебе не слухає?

Ще один удар головою об стіну, він пролунав, мов гарматний постріл, після якого озвався басовитий голос могильника:

— Я почуваю себе погано-препогано…

Голубка прошмигнула крізь двері в підсобку, де закутаний плюшевою ковдрою господар заходився кашлем, півлежачи в своєму кріслі.

— Послухай-но, — мовила Голубка, підступаючи ближче, щоб доповісти йому дещо під секретом, — щось скоїлося, коїться або скоїться. На вулиці поліції аж кишить.

Хазяїн розплющив повіки, намагаючись поставити на місце зіниці, що закотилися вгору від судомного кашлю.

— Подай… подай…

Він так і не сказав, що саме подати, напевно хусточку, бо, простигши холодну й липку руку, сам дістав навпомацки клапоть простирадла, в який ловив слину, сльози та вигуки «О боже мій!», «О боже мій!», що злітали в нього з язика разом з безперервним кашлем та плювками, що, ляпаючи додолу кружечками, наче монети якоїсь пінявої країни, окреслювали круг нього пекельне коло.

Ніхто вже не слухав сліпого Томельйосо, шанованого поета й гітариста з «Купідонових крилець».

Візники, погоничі, конюхи та організатори всіляких похоронних урочистостей, запаковані, мов консерви смерті, в свої комірці, манішки та накрохмалені манжети, налаковані, утикані пір’ям, лискучі, пили серед хмар тютюнового диму за рожевих від цегляного пороху гробарів, подібних до мармурових статуй, притрушених вапном, пили разом з друкарями сповіщень про смерть, разом з трунарями й з усіма іншими, що відігравали бодай якусь роль у процвітаючій похоронній промисловості. Забігали мимохідь ковтнути чарчину — тільки мимохідь — священики цвинтарних церков, нотарі останньої волі, цвинтарні промовці з тремтливими голосами й писаки некрологів. Від чимдалі щиріших тостів пияки переходили до ще палкіших виявів приязні («мені начхати на нашу з вами соціальну нерівність»), обіймалися, тицялися мордами (цілувалися заслиненими, розквашеними губами, як цілуються п’яні чоловіки), геть забувши про різницю між сукном і бавовняною тканиною, мундиром і сорочкою, черевиком і чунею, трикутним капелюхом і сомбреро; в поривах загальної прихильності, безмежної приязні й невтримного братання з’єднувалися руки й уста й перемішувалися краплі п’яного поту й слини.

Селестіно Томельйосо знову принюхався і, відчувши, що ніхто на нього не звертає уваги (аудиторія, що слухає, пахне інакше, ніж та, що не слухає), спер гітару на коліна, нахилився і, притулившись щокою до плеча свого інструмента (у гітар плечі, наче в пляшок), проказав, ігноруючи тости, обійми й поцілунки похоронної аристократії, яка смерділа стайнею, і могильної бідноти, яка тхнула землею і тліном людських кісток:

— І нічого вже більше не було, і змішався прах із гноєм!