Скорботна п'ятниця

VIII

Тантаніс! Ну й прізвище! Його ніби утворено з бомкання дзвонів в Іудину суботу, — з гіркотою подумав Рікардо Тан-тан-іс, коли пішов майстер опудал біблейських персонажів, яких лінчує простолюд передмість поки в церквах співають «Славу», запалюють свічки, кроплять свяченою водою, а до небес здіймається перегук дзвонів. Фейєрверки, алілуї, заутрені…

Натовп шматує, четвертує, роздирає на дрібні шматки Іуд, одягнених у військові уніформи або в сурдути, зганяючи на них гнів за все те, що уособлюють собою ці страхопуди. За експлуатацію бідняка багатіями, за збиткування всесильного над безправним, за розправи катів із жертвами і обдурювання пеонів управителями, за насильства озброєної до зубів армії над громадянами, що намагаються боронитися ніким не шанованими — щоб не сказати сміховинними — законами, — за все, що народ сприймає як зловісний вияв однієї-єдиної зради, зради людини, зради життя.

Тантаніс! Не прізвище, а бомкання дзвона, — з гіркотою повторив подумки Рікардо. — Тантаніс-і-Сімборіо — коли ще додати й материне прізвище. Тантаніс-і-Сімборіо — щоб був повний комплект. Тантаніс-і-Сімборіо, як казав церковний паламар при світлі великих і маленьких свічок, голубих і духмяних олійних лампадок в часи далекого дитинства Рікардо, а згодом і в юнацькі роки, коли він не раз діставав ляпаси в обличчя, коли його хрестили всією п’ятірнею… Тіні минулого тягнуться вервечкою, вони роздирають одна одну пазурами жорстокої уяви… Герби, геральдичні знаки, скульптури з бронзи й мармуру, надгробки, гієни порожнього мороку, архангели, озброєні мечами у вигляді загзагуватих блискавок…

Майстер Іуд — чоловік із вишуканими манерами, який ніби увесь час напахчує себе парфумами з пляшки — подякував Рікардо поглядом за допомогу, — що той примусив старих заплатити дещо більше за його роботу художника й ремісника, — поглядом ангельським і водночас відданим, з якого Рікардо зрозумів, що від цієї миті він цілком може покластися на нього в своїх планах підмінити на возі дядька Рамона яким-небудь Іудою.

Обнявши й поцілувавши батьків, здивованих цими нечастими в їхнього сина виявами любові, Рікадро вистрибом подався до своєї кімнати. Він ладен був тепер цілувати не тільки батьків, а й осоружні кодекси, які читав, колони, стіни й усе довкола — адже його план відкривав йому дорогу до серця Ани Хулії, розчиняв навстіж двері будинку Монтемайорів-і-Гуалів, а також завойовував повагу й гарне ставлення до нього людей, для котрих не важить ніхто і ніщо, крім їхньої родини, їхньої власності, їхніх вчинків, їхніх інтересів… Він нетерпляче підганяв час: цього полудня в нього має бути незвичайне побачення за містом; весело стрибаючи, — на одній нозі, на двох, на двох, на одній, — мчав повз перекинуті стільці, іще безлисті трояндові кущі, клітки, що похитувались як маятники, повз дворових псів на ланцюгах і папуг, що висіли головою вниз на жердочках, повз сліди копит і чобіт з острогами. Отож, весело стрибаючи, Рікардо врешті дістався до своєї кімнати, до свого крісла, до робочого столу, де на нього чекав розгорнутий том «Філософії права». Однак читати його не було сили. Поглянув на стосик чистого паперу. Мав написати статтю про Ганді, про непротивлення злу насильством. Але й писати не мав сили. Хіба встромити пальці в чорнильницю на столі, у цей колодязь чорної рідини, а потім у вуха, зобразивши того закоханого з казки, який на знак жалоби пофарбував вуха чорним. Або ще простіше — намалювати собі вуса. Йолоп. Однак конче потрібно чимось зайнятись. Тому, в кого чорні-пречорні вуса, жартома дають промокашку, щоб, мовляв, вимокав їх, а в кого руді, мідно-червоні, — тому пропонують туалетний папір… Малесенький хробачок випав із стосу старих папок. Рікардо розчавив його прес-пап’є. Та він був не один. Звідти їх повзли сотні. Довелося і їх душити цим шматком іскристого, мов сонце, гірського кришталю. Але хіба можна подушити всіх. Ціле військо книжкових хробаків повзло по його пальцях, руках, передпліччях, вкривало йому обличчя, ніс, очі, голову. Він не бачив їх, але відчував. Злякано викинув папки в кошик для паперу, і тоді хробаки посунули по підлозі, черевиках, шкарпетках, штанях. А що як вони заїдять мене на смерть, як це було з усіма зрадниками? Він підступив до уявного Цезаря й змахнув рукою, ніби вгороджуючи тому кинджал у спину. Рука вдарилась об деко гітари. Брринь, — озвалися струни. Потім підступив до уявного Ісуса й нахилився, щоб поцілувати його ноги. Уста наткнулись на фотографію Ани Хулії… «Богові богове, а кесарю кесареве!» — пишномовно проказав він, вишкірившись на «Історію в двадцяти тисячах знаменитих фраз», том якої стримів перед очима. Ана Хулія… Кохання? Нема кохання без інтересу. Ана Хулія — приманка для золотої рибки з чванькуватого суспільства, крам для клієнтури високого польоту… Іуда повісився не через докори сумління, не через те, що продав Учителя, а через те, що продав його так дешево, і Марк Брут теж наклав на тебе руки… Але ж він не єврей і не римлянин, і всі оті побрехеньки про євреїв і римлян — тільки пожива для маскараду під час процесій і відправ страсного тижня. Так само і для демонстрації, до якої ставилися серйозно хіба що ті, котрих це безпосередньо зачіпало, — урядовці, священики та його майбутні родичі високого стану, якщо на возі проїде дядько-лиходій.

Одне вікно його кімнати виходило в сад і городець при ньому. Салат-латук і троянди. Чому салат не може бути великими зеленими трояндами, а троянди — маленьким духмяним салатом? Але не це, певно, не це займало його цієї миті. Він бачив з вікна: сад і город не вражали красою, хоч на них багато було затрачено коштів. Відчуття гарного при спогляданні саду, як витвору мистецтва, псував город, ота потворна капуста. Людей його стану, думав він, зовсім не бентежить мішанина мистецьких і утилітарних цінностей. А от у домі Ани Хулії, тут же з утіхою подумав він, квіти й дерева на насипах попід стінами центрального патіо — справжній сад, без домішку городини.

Він не міг прогнати якийсь невиразний неспокій, що вічно жив у ньому, якусь відразу до всього, що його оточувало вдома. Натомість обожнював, по-рабському сприймав спосіб життя, думання, почування родини Ани Хулії. Він супроводжував її до церкви, вклякав біля неї на молитовній підставці, призначеній скоріше для жінок, як більш побожних істот, і, приплющуючи очі, стулюючи руки, силкувався увірувати, сп’янілий від якоїсь ним самим вигаданої нереальності, огорнутий ладановим духом, який, проте, не заважав йому вдихати запах вологої шкіри Ани Хулії.

— Вас питають, — мовив голос із дверей. — Там до вас прийшов хлопець.

— Хто саме?

— Та він часто сюди ходить, тільки я не знаю, як його звуть. Хочете, я його покличу сюди. Чи, може, впустити до вітальні?

— Скажи, хай іде до моєї кімнати.

— Я так і скажу. Нехай іде до вашої кімнати.

От що значить жити в хамських умовах. Хіба це служниці? О господи, хіба це служниці? І де тільки мама вишукує таких гидких та хамлуватих?

— Я з твого дозволу прийшов, — мовив Альфонсо Гантес, заходячи з оберемком книжок і паперів, — щоб поговорити про журнал «Ревіста»[5]. Ось його остаточний формат. Як, на твою думку? Мені здається, непогано, в такому вигляді його можна випускати. Зручний формат, пристойний обсяг, і зовсім не дорогий. Але, май на увазі, перший номер або й перші два доведеться фінансувати нам самим. А згодом «Ревіста» покриє витрати коштами від передплати й рекламних оголошень.

— А з яких коштів ми платитимемо? Де взяти молока, коли нема корови?

— З демонстрації. З коштів, зібраних на проведення скорботної демонстрації. Треба відкласти певну суму, а то все піде на той маскарад. І не забувай про статтю. Ти ж бо зголосився написати про Ганді.

— Тільки сядь, старий, не метушись так, заспокойся.

— Не сяду й не заспокоюся. Не можу. То що ти скажеш про формат журналу?

— Мені подобається. Зручний для користування. Але ж був проект більшого журналу на глянсовому папері.

— Це надто дорого. А наш журнал розрахований не на читача заможного стану, а на всіх. Я оце подумав, що нам треба вигадати країну.

— Спершу сядь.

— Не сяду.

— Заспокойся.

— Не заспокоюся… Нам треба вигадати країну. Вигадати, уявити, створити, не користуючись ніякими зразками. Таку країну, щоб не було схожої на неї в світі.

— А якщо ми поговоримо про це після демонстрації?

— Демонстрація! Демонстрація! Хочеш, я тобі щось скажу?

— Не треба. Сядь. І нічого не кажи: знаю твою манеру міркувати, знаю напам’ять, ми вже насперечалися донесхочу. Чи ти сподіваєшся, що я повірю в євангеліє від святого Гантеса на прізвисько Шалений Мурах?

— Тебе журнал не цікавить?

— Ще й як цікавить, тільки навіщо говорити про нього тепер, коли ти кажеш, — принаймні казав минулого разу, — що він вийде після великодніх канікул. Ще маємо час.

— Ні. Напосідає друкарня. Я знайшов гарну друкарню, але вони вимагають матеріали заздалегідь. Журнал нам допоможе створити свою країну. Треба попридумувати пісні. Країна твориться з пісень, а в нас, як бачиш, їх немає. Потрібні пісні, яких немає ніде в світі.

— У нас є поети.

— Поети, музиканти, художники, скульптори, архітектори — всі вони повинні зробити свій внесок у створення нашої країни.

— А ти знаєш, що Тройо хворий?

— Так, тільки за клопотами з оцією «Ревістою» не маю часу відвідати його. А що в нього? Мабуть, дуже настраждався, бідолаха?

— Напад пропасниці. Але завтра чи післязавтра він має намір вийти з дому. Побачиш його в університеті.

— Гаразд, мені треба погомоніти з ним про «Ревісту».

— Сядь.

— Не сяду.

— Заспокойся.

— Не можу, вже йду! Тож не забудь: з тебе стаття про Ганді. На один-півтора аркуша, через два інтервали. Домовилися? Покладаюся на тебе.

— А хто ще писатиме до журналу?

— Всі.

— Але ж тепер поети зайняті.

— Чим? Уперше від тебе чую.

— Пишуть текст студентського гімну. Цього року постановили скласти й проспівати бойову пісню студентів.

— А хто? Хто пише текст?

— Ідею подали медики Блощиця й Чиряк, а Вальс-Баламут і Ананас пріють над словами, чи, краще сказати, пріють над віршами, а їм підсобляють Кажан та інші, що теж стромляють свого носа. Текст уже майже готовий. У нас, старий, кожний вважає себе поетом і тулить, свої строфи куди треба й не треба. Побачимо, що з того врешті вийде. Назбиралось уже на три гімни.

— А для журналу — нічогісінько. Саме це й турбує мене. Наша народна творчість занепадає, і їхнє покликання — відродити її.

— Зачекай, я вийду з тобою. Якого дідька я маю тут сидіти? Адже я не можу ні читати, ні писати.

— А стаття про Ганді?

— Піду краще подивлюсь, як там Трояно. Сьогодні він збирався встати з ліжка.

— Це те, що називається вхляпатися в дівку? А мені до вподоби та, що зветься Флювія. Флювія чи Фувія? Ти там своя людина, Різниче, і можеш стати мені в добрій пригоді. Зведи мене з нею. Га?

— Ти перевернеш увесь будинок догори дном.

— Що ти шукаєш?

— Та сигарети. Мало не забув. Закуриш?

— Ні. Стій, я тобі відкочу коміра на піджаку, бо задерся.

— Дякую.

Вони поквапливо вийшли. Альфонсо Гантес, або Шалений Мурах, завжди ходив швидко.

— Флювії ти якраз до пари, — засміявся Рікардо, — вона до всього беручка, моторна й завзята.

— Було б добре, якби вона згодилась працювати в журналі.

— Ким?

— Секретаркою. Якось я читав у газеті, що вона отримала диплом технічної секретарки.

— До твого відома, старий, такі титули надаються в спеціальних школах за гроші.

— В школах… милий боже!

— В школах машинопису й стенографії.

— Он воно як. Але ти чомусь стурбований, Різниче. Підупав духом, що не можна нічого ковтнути на демонстрації? Коли не це, то однаково щось із тобою негаразд.

— Ганді! Я ще маю писати тобі статтю про Ганді.

— Знов за рибу гроші! Я ж не пристаю з ножем до горла. Просто нагадав…

— Гаразд, старий, то я пожартував.

— Я не розумію жартів.

— Через це тобі й не подобається демонстрація. Здається дурною затією.

— Зовсім вона мені не здається дурною. Ну, тепер нам у різні боки.

— У різні вулиці, — засміявся Рікардо, — тільки ти називаєш вулиці боками, а боки вулицями. У такому випадку казали б: «гірша вулиця справи», а кажучи про жінку: «я її впізнав з цієї вулиці» замість «з цього боку».

— Демонстрація не здається мені безглуздою витівкою. Ну, на цьому розі я тебе залишаю. Піду додому. Розумієш, у мене вже горло болить про це кричати: не можна робити буфонади з національної трагедії. Слово, «буфонада» мені не подобається, і я вживаю його тільки за браком іншого. Щось схоже на сміх там, де повинні лунати гнівні протести, здійматись угору стиснуті кулаки… — Він спинився, немов дослухаючись до сказаного; проти сонця поблискували скельця його окулярів, у нервовій усмішці щирилися короткі й рідкі зуби. — Ну, я йду, бо вже починаю займатися плагіатом. Чиє це… не пам’ятаю, де вичитав. — І докинув, віддаляючись: — Якщо бачитимеш Тройо, вітай його від мене і перекажи побажання, щоб швидше видужував.

Рікардо не пішов прямо до Монтемайорів. Завернув у вулицю, обсаджену деревами, що ніби пломеніли вогнем: їхні гілки були вкриті замість листя червоними й жовтими квітами, і такими червоними й жовтими, що аж пекло очі. Потім заглибився між старі будинки, деякі з них напіврозвалені, інші щойно побілені, ще інші навіть не потиньковані, викладені упереміш із сирцю й старої цегли з розібраних стін. Собаки й діти, брудні, смердючі калюжі, екскременти. А вдалині, над черепичними й цинковими дахами, — височенні араукарії. Автомобільні гудки сюди ледь долинають.

— Ота огорожа, — мовив сам до себе, роздавивши черевиком грудку, — має бути їхня. Але ж там нікого не видно. — Підійшов ближче, дослухаючись до шелесту листя, уривчастого плюскоту невидимого водограю, пташиного щебету, хисткої тиші.

Стриманий сміх. Гострячки сміху примусили його зіп’ястись навшпиньки, щоб побачити її. Вона стояла там, за гратчастою огорожею, за стовбурами магнолієвих дерев. Привітала його змахом хусточки й підбігла, мов та сарна.

— Ні, ні і ще раз ні!

— Один поцілунок, тільки одненький.

Ана Хулія, стоячи за огорожею з укритих іржавого лускою прутів і завитків, витягла підборіддя і стисла ротик у цяточку, та коли він наблизив губи, відхилилася, заливчасто розсміявшись.

— Злючка…

— Це ви, сеньйоре, злий, якщо задумали виставляти дядька Рамона на возі.

— Я вже тобі казав…

— Я вже вам казав, карамба!

— Гаразд, я вже вам казав, що в мене є план і що дон Рамон не фігуруватиме в «Жахах християнства».

— І в чому полягає цей план?

— Єдине, що я тобі скажу…

— Вам скажу!

— …вам скажу, що план не провалиться, а більше нічого не можу розголошувати.

— Дякую за довіру.

— Це не недовіра, — мовив він, зробивши спробу впіймати її крізь огорожу, та вона легко ухилилася. — То ви для цього мене покликали аж сюди?

— Дякуйте й за це. Одна хвилина з вами може обернутися для мене вічним пеклом. Це гріх, великий гріх. Адже я саме говію, готуюся до причастя. Але що це для вас важить? Безвірник. Якби ви мене справді кохали, то розповіли б про свій план.

— Щоб ви пішли й виклали його своєму сповідальникові.

— Хі-хі-хі, — засміялася Ана Хулія. — Хоч буде що викласти. Облиште свої повчання. Але ж ви такий недобрий, що, я певна, так і підете, не розповівши мені про свій план.

— За поцілунок.

— Я не можу вас поцілувати, бо говію.

— Хронометрований поцілунок.

— То для цього вам служить стрілка, що стрибає на вашому годиннику?

— І для того, щоб провадити хронометраж у гімнастичному залі та на заняттях з атлетики на стадіоні. Хронометрований поцілунок, час на дистанцію в сто метрів…

— Як це на сто метрів? Ви хочете сказати, я така губата, що можу цілуватися на такій відстані?

— Я хочу сказати, що поцілунок триватиме стільки часу, скільки потрібно, щоб пробігти сто метрів.

— Хвилину й кілька секунд.

Ана Хулія далася Рікардо впіймати її через огорожу. Так вони й завмерли — вона в його обіймах, він у її зіницях. Рікардо відчув трепет її грудей. Її подих. Якийсь комар пробудив їх із забуття.

— І коли ти кінчаєш говіти?

— За п’ять днів.

— А мені нічого не сказала.

— Не могла. Вчора, коли ти був у нас, я хотіла покласти в коробку з краваткою записку, сповістити тебе, що починаю говіти, щоб підготуватись до причастя. Зі мною говіє і Флювія.

— До речі, скажи Флювії, що в неї до нестями закоханий один студент.

— Хто? Знову таємниця? Не розумію, навіщо тримати в такій таємниці план викра…

— О, ти вже вибовкуєш, краще б я був не розкривав тобі, в чому полягає мій план…

— …твій хитромудрий план викрадення з воза опудала, що зображає дядька Рамона.

— Але ж про це не слід говорити ані слова жодній живій душі.

— Адже я кажу тільки тобі.

— Навіть мені. Якщо зможу, то викраду,

— Хотіти — це могти.

— Не завжди. Якщо зможу, то викраду. Проте мені потрібний помічник.

— Бери того, що закохався у Флювію. Невже він гадає, що Флювія буде прихильна до нього, якщо провезуть опудало дядька Рамона?

— Це називається шантажем.

— А як називати хронометрований поцілунок?

— До того ж на закоханого у Флювію годі розраховувати. Йому взагалі не до вподоби демонстрація, він її не схвалює. Бере участь, іде разом з усіма, але не ворухне й пальцем.

— Я його знаю?

— Так. Це той хлопчина в окулярах, що підійшов погомоніти зі мною і який мені саме був потрібен тоді, пам’ятаєш, біля дверей бібліотеки, що навпроти інституту? Я мав узяти в нього…

— A-а, так-так, журнал — тільки не мод, — як ти сказав мені, а якийсь інший.

— «Ревіста де Оксіденте»[6].

— А чому він так ставиться до демонстрації? Чим вона йому не подобається? Це не зовсім добре, бо Флювія — затята «демонстрантка», захоплюється всім, що стосується демонстрації, купує й вивчає напам’ять «І не введи нас у спокусу…», ходить на всякі збори та маніфестації, дискутує з мамою, з братом.

— Він вважає, — кожен, зрештою, має право на свою власну думку, — ніби студентське свято обертає на жарт те, що зовсім не жарт, що воно виставляє суспільних лиходіїв, жорстоких тварюк, які правлять народом, у вигляді кумедних карнавальних постатей.

— Він за серйозну демонстрацію?

— Ні. Він — за французьку революцію… Маленька французька революція — ось його ідеал.

— Яка дикість! Одна черниця, що буває з нами під час говіння, — француженка. Вона розповідала нам, щó то була за революція. Каже, зовсім недавно в Парижі розкопано підземелля, в якому знайдено сто шістдесят три черепи священиків. Краще вже демонстрація. І душу відведуть, і ніхто не постраждає. Хай уже сміються зі священиків, але не вбивають їх, хай народ потішиться з критики уряду, хай розважається, милуючись розмальованими опудалами у барвистому лахмітті.

— Саме цього й не схвалює Альфонсо Гантес, або Шалений Мурах. Він вважає, що привселюдне викриття під час студентських демонстрацій наших виразок, наших злигоднів, нашого варварства, нашої ганьби повинно супроводжуватися конкретними діями.

— Але що ще можна придумати, коли й так усі п’яніють більше, ніж від горілки.

— Він каже, що після скорботної п’ятниці має настати трагічний тиждень. Під процесію людей у балахонах можна замаскувати бойову частину, яка штурмом візьме президентський палац на центральній площі. А потім почнеться ніч святого Варфоломія.

— Оце правильно. Я теж вважаю, що насамперед треба помолитися святим…

— Ха-ха-ха! — зареготав Рікардо, неспроможний стримати напад сміху після такого простодушного зауваження Ани Хулії. — Воно й видно, що черниці не викладають вам історії.

— Якщо про святого Варфоломія не пишеться в житії святих, то чого ти від мене хочеш?

— А повинно писатись, бо вся історія, починаючи від Каїна, — суцільна Варфоломіївська ніч.

— Ось ти мені про неї і розкажеш. Через п’ять днів, коли зайдеш до нас.

— О котрій годині?

— Якщо тобі зручно… але ні, це дуже небезпечно: дядько Рамон може приїхати з маєтку й застати нас удвох.

— А о котрій годині він від’їздить щонайпізніше?

— Він не дотримується певної години.

Рікардо витяг стулені губи, спонукаючи її до поцілунку.

Далекі араукарії. Дзвінка тиша. Ящірка. Кроки Ани Хулії на посипаній рінню доріжці. Зелене, з металевим полиском, листя магнолій, що поширюють хвилі аромату й видаються в полудень залитими місячним сяйвом.

Через якийсь час він відняв нахололі руки від лускуватих прутів огорожі. Поміж холодним залізним плетивом ще й досі відчувалася її присутність. Ана Хулія! Він вимовив її ім’я, ніби вона все ще стояла перед ним, ухиляючись від його вуст, від його пальців, від його рук, що шукали… кого? Отака воно істота — жінка. Невловна, мов тінь.