Скорботна п'ятниця

Х

Два Іуди, два Іуди? Ба ні, аж три. Один у вигляді латифундиста призначався для воза «Жахи християнства», — замість чудового опудала, яке зробив Сатир, і то такого схожого, такої точної карикатури на дядька Рамона, тільки й того, що не говорить. Другий, щоб його виставити перед Великоднем на фасаді будинку. Це теж неабиякий Іуда з хитро прискаленим оком, сигарою, перснями, лакованими черевиками, що чекає великої суботи. Для цього, як і для всякого Іуди, настане його субота — день, коли задзвонять дзвони і його розшматують. А третій Іуда?

Якнайдовершеніший план. Операція «Іскаріот» — без поцілунку, без учителя. Третій Іуда — він сам.

Рікардо погладив у кишені ключ від кімнати, де зберігалися опудала, що мали проїхати на возах студентської демонстрації в скорботну п’ятницю.

Користуючись ключем (Незаконний утримувач? А чи, може, охоронець? Які гнучкі ці юридичні терміни!), в слушний момент він замінить опудало, що зображає дядька Рамона, одним із тих, які йому віддасть майстер у середу за день до демонстрації.

Він ще зайде до нього за два-три дні або й раніше, щоб нагадати… Бо як можна довіряти обіцянкам усяких там художників та богомазів! Зайде нагадати про термін — коли той віддасть йому свій нехитрий і вражаючий витвір — Іуду-латифундиста в техаському сомбреро і з пістолями при боці.

Рікардо прискорив ходу. А ще він зайде до художника, щоб побачити «божественну» — ні, цей прикметник нічого не говорить… «милу» — говорить замало… «чарівну» — звучить банально… «гарненьку» — вульгарно… одне слово, Сімонету, отак просто, саме тільки ім’я без прикметника, і то майже не вимовляючи його або ж вимовляючи зволоженими вустами…

Сімонета — його таємниця, його душевний біль. А Ана Хулія? Ана Хулія… Ана Хулія… Ану Хулію досить просто кохати. А отією рідкісною, незвичайною красою, що вимагала до себе не кохання, а обожнювання, була Сімонета, Сімонета без прикметника, просто Сімонета.

Він стишив ходу. За два-три дні він зайде до художника, щоб нагадати про термін — коли забирати Іуд… так, так, без прикметника… Сімонета… просто Сімонета. І все це задля Ани Хулії… два Іуди… три Іуди… Якби хтось раніше сказав йому, що він, який завжди був проти того, щоб батьки виставляли на домі Іуду, сам замовить два опудала замість одного… Так, так, не мине й двох-трьох днів, як він знову зайде до Матісано поспитати, як посувається справа з замовленням… Отак просто, без прикметника… Хто? Іуда? Цей теж без прикметника, його йменням або й прикладом споконвіку користувалися всі і як тільки хто міг, а бач, і досі не придумали означення, не виробили мірила зради, тільки й того, що передали Іуду йому, котрий використав зрадника, щоб і собі зрадити, врятувати отого латифундиста від ганебного стовпа, не виправдавши довіри товаришів, беззастережної довіри Сатира, який вручив йому ключа від кімнати, де зберігалися страхітливі ганчір’яні ляльки. У лиху годину потрапив цей ключ до його рук… У долі зуби ключа… Його зрада почалася… ні, Ана Хулія не винувата… а може, винувата… ні, але замішана в його зраду… І навпаки, істота, яка щойно постала перед ним у будинку художника, кришталево чиста…

Він прискорив ходу. Сатир не тільки дав йому ключа, а й признався під секретом тихим голосом, без тіні зарозумілості, що цей манекен, подоба дядька Рамона, — його шедевр. Іронія долі: шедевром стало опудало. Ні, іронія долі не в цьому, а в тому, що цей шедевр не буде виставлено привселюдно, а замінено Іудою. Отже, він скористається Іудою, щоб стати ще більшим Іудою, ніж сам Іуда. Нехай-но тільки художник виконає його замовлення… Так, треба зайти до нього нагадати й очиститись видінням отієї істоти, що явилася йому й зробила ще болючішим його стан співучасника… де там співучасника — головного виконавця найчорнішої зради!

Він дійшов до центральних вулиць. Позаду залишалися будинки. Вікна. Двері. Стовпи. Перехрестя. Незнайомі люди, багато незнайомих людей ішло йому назустріч або в тому ж напрямку, що й він. Його кроки серед стількох незнайомих кроків, його очі серед стількох очей і окулярів, де більше окулярів, ніж очей; його руки й ноги серед стількох рук і ніг, озутих і босих.

Піти до Ани Хулії? Навіщо? Тройо, мабуть, іще лежить у ліжку. Та й це даремний привід: у неї відлучення, вона говіє. Прискорив ходу. Кого справді треба було б відлучити, вилучити з обігу, як фальшиву монету, так це його самого. Здвигнув плечима, і не порухом, котрий мав явно означати, яке, мовляв, мені діло, а ледь ворухнувши товстими наплічниками, щоб скоріше приховати, що означає цей порух. Адже йому зовсім не байдуже. Вернутися до Сімонети? І хай вона його звинуватить? Хай донька того, що виготовляє Іуд, звинуватить його у зраді, хай звинуватять товариші-студенти з комітету і Сатир з з його велетенськими витріщеними білками майже без зіниць?

А ось і його дім. Його кімната, що завжди була йому рятівним прихистком. Замкнувся в темряві.

— Ганді!

Між стінами й досі бринів гучний голос Шаленого Мураха, що закликав його до співпраці в журналі.

Але як він може писати про Ганді — філософа, вченого й поета, який передусім був чистою, незаплямованою людиною?

Засоромлений, він уткнувся обличчям у подушку, міцно заплющивши очі, щоб позбавити себе всякого світла. Його світлом стала чорна пітьма зрадника. Був навіть трохи задрімав. Треба написати статтю, щоб вийти з глухого кута. Вийти з глухого кута? Для цього йому не треба очищатися, пити козяче молоко, ткати собі одіж із зсуканих власними пальцями ниток, ані ставати, як Ганді, з його запалими, худими, спітнілими грудьми проти Британської імперії.

Як же йому вийти з глухого кута? Написати про Ганді, щоб вийти з глухого кута? Перевернувся на ліжку, розплющив очі, втупив погляд у стелю. Літера вбиває все живе. Літера втратила свою святість. Це насмішка мертвого світу. Боягуз пише про героя. Ретроград готує дисертацію про французьку революцію. Поважний, мерзенний, нещасний міщанин, що загруз у прозі власного існування, захоплюється поезією і строчить поеми. Ох, ця шкаралупа буденного паскудства: паскудний апостол, що й собі лізе пальцем у рану! І він теж про Ганді! Він, нечесний тип, який гендлює Іудами, пристосованець, прибічник Ани Хулії, її класу, касти, грошей. Ой любов, як з тебе викинути літери, що є і в слові «лайно»?

Так, літера втратила свою вартість, свій глибокий смисл, свою одвічну святість, свою загадковість, свою таємничість, перетворившись на оголошення. Вона оголошує себе. Вона все оголошує. І вже ніщо не існує задля літери, а тільки задля оголошення. Те, що не оголошується, не існує. Теперішній світ, наш світ спирається на літеру, живе з літери, вивернутої навиворіт, а не літери в собі, як було колись. Тим-то й розсипається, занепадає вся наша цивілізація. Падає на нас у вигляді оголошень і реклам. Бути оголошенню чи не бути? Провчитися п’ять-шість років, щоб врешті мати право вмістити оголошення «Адвокат і нотар». Маленьке оголошення у велетенській, брудній газеті, що її суть узагальнюється назвою-девізом «Правда, справедливість і краса», в якому під «правдою» треба розуміти брехню, фальш, обман, під «справедливістю» — кривосуддя, продажність, зловживання, а під «красою» — виродження, потворність, несмак. Хоч як гарно назови, суть та сама. А папір усе стерпить. І Хуана, і Естебана. Яка, зрештою, різниця, коли слова нічого не означають? Тепер вони означають щось зовсім інше. Що саме — ніхто того не знає, але щось зовсім інше. І в цьому вся трагедія. Використовуються слова-знаки, що давно втратили своє значення. Використовуються, щоб заповнити місце в газетах, книжках, листах. У якомусь міфі розповідається, як у первісних людей погас вогонь і яких неймовірних зусиль і жертв коштувало знову роздобути його. Отак і нам багато чого коштуватиме поновити пряме значення слів. Тим-то той, кого називають злодієм, бо він і справді заслужив у людей славу злодія, живе і в ус не дме, так, ніби його називали чесним. Яке для нього має значення те, що його називають злодієм, коли він знає, що слово нині не присоромлює й не ганьбить? У нього є гроші. Крадені й награбовані гроші лежать у гаманах і сейфах. А хай-но спробують украсти в нього! Церква говорить про Слово, яке було спершу, але Слово, що стає плоттю, вже не існує, бо нині Слово обертається оголошенням або піною від люті… Нема вже Слова, є Піна… Ганді… Іуда…

Два гучних удари в двері пробудили його з півсонного стану. В очах стояло червоняве сяйво, у вухах гуло, тіло обважніло, він ледве володав руками й ногами…

— Що там таке? — спитав.

— Вас питають, — почувся голос служниці.

— Скажи, що мене немає.

— Та це якийсь бідний чоловік. Прийшов прибитий горем, то я вже йому сказала, що ви є. Він хоче поговорити з вами.

— Спитай, чого йому треба?

— Зараз спитаю.

За якусь хвилю знов дочувся голос служниці:

— Він каже…

— Ну-бо, швидше кажи, що він там каже. — Подеколи він звертався до служниці на «ти», як це робили в домі Ани Хулії.

— Він знає, що ви вчитеся, тож просить вас, якщо можете, піти й зробити ін’єкцію його синові, якого душить круп.

Якщо він зараз устане, то буде двоє задушених: служниця і той, що прийшов його просити. І то вже буде схоже не на круп, а на гароту[7]…

— Я не студент медицини, — хай іде кудись інде. Я вивчаю право, закон…

За якийсь час знов почулось стомлене човгання служниці.

— Знову вертається, чи що? — мовив до себе Тантаніс і коли служниця наблизилась до дверей, спитав: — То ти йому сказала?

— Так, він просить вибачення, що потурбував вас, він-бо не знав, що ви вчитесь на поліцая…

— На кого?

— На поліцая.

Рікардо аж зареготав. Заливався нестримним реготом, що прогнав увесь поганий настрій. Уявив собі замість пишномовного напису, який прикрашав вхід до факультету: «Факультет юридичних, політичних і соціальних наук», слова «Факультет поліції».

Для простолюду поліція і закон — одне й те саме.

Його батьки чекали його в їдальні, обставленій важкими меблями, зробленими наче для титанів, і в нього знову мало не став дражливий, поганий настрій, коли він почув, як мати розповідала батькові про випадкову зустріч на вулиці зі своєю подругою, котра сказала, що найцінніше в її синові, тобто в ньому, Рікардо, — це його легка кров; мовляв, люди з легкою кров’ю досягають чого тільки захочуть…

— Отож хай тобі, сину, господь завжди дає легку кров, і тоді тобі не страшна ніяка наука…

Він мало не закричав їм: «Еге ж, у мене легка кров і ослячі легені, бо цим повітрям може дихати тільки осел!»

— Я чув, ти ходив до того, котрий робить Іуд, — мовив батько, вмощуючись у своєму папському кріслі з важкого червоного дерева, як і личить нуворишеві, перед традиційною тарілкою супу — будь він проклятий, цей суп!

— Так, заходив нагадати про замовлення. Не хочу, щоб він зволікав або зробив абияк. Ті церковні богомази…

— Ну, ну, тільки не чіпай церкви, — озвалася мати.

— І що він тобі сказав?

— Що віддасть Іуд у домовлений день.

— А навіщо він замовив аж двох Іуд — ось що я хотіла б знати? — спитала мати у батька, який, не відповівши дружині, влив у рота ложку супу і в свою чергу спитав:

— А ти познайомився з його дочкою?

— Сімонетою, — додала мати, жуючи намочений у супі хліб золотими зубами.

Сімонета… Це ім’я осяяло його душу.

— А вона дуже гарна, дуже гарна, — говорив слабким голосом батько, перейнятий старечим сумом.

— Бо походить від діда-італійця з Генуї, — сказала мати, — еге ж, її дід був з Генуї.

— Так, стара, в нього була майстерня мармурових виробів на якійсь із вулиць, що ведуть до цвинтаря.

— До якого цвинтаря, чоловіче? На якійсь із вулиць, що ведуть до площі Биків!

— Можливо.

— Можливо? Ні, чоловіче, не можливо. Завжди ці чоловіки зі своїм «можливо».

— І до нього, якщо мені не зраджує пам’ять, Матісано пішов учнем. Навчився видобувати з мармуру все, що з нього видобувають: Ісусів, ангелів, хрести, розгорнуті книжки, черепи, смолоскипи, обличчя з затуленими пальцем устами — одне слово, все, що з нього витесують.

— Як це — все, що з нього витесують? — не зрозуміла мати, дивлячись то на сина, то на чоловіка. — Виходить, усе це прибуває з Італії сховане в мармурі, а вони володіють мистецтвом добувати його звідти?

— Бог тобі дав язика, жінко, а, крім язика, більше нічого…

Рікардо, слухаючи їхню суперечку, ні разу не розтулив рота, хіба лише коли стромляв у нього ложку. В його вухах з мелодійним звучанням, наче концентричні кола на уявній поверхні води, розбігалися один за одним усе ті самі склади: Сі-мо-не-та.

— Я не хотіла сказати, що художник добуває з мармуру, я хотіла сказати…

— Хотіла сказати! Знаю, що ти хотіла сказати!

— Нічого ти не знаєш, доне всезнайко! Отой італієць, мармурник, приїхав одинаком, узяв собі дівчину звідси, і від цього шлюбу народилася мати Сімонети, а це свідчить про те…

— Що так само, як мармур, жінко, достоту так самісінько, як ото мармур несе в собі фігури, що їх видобував скульптор своїм різцем і молотком, отак і люди передають із своєї крові й життя своїм дітям…

— І… — почав був Рікардо.

— Що ти хотів сказати? — спитав батько в сина.

— Та нічого…

— Це він через ту демонстрацію мовчазний і в поганому настрої, не розбереш його…

«Ой мамо, мамо, коли б ти знала, що в твого сина на серці».

— Знаєш, жінко, скільки клопоту завдає їм ота демонстрація. Ти не можеш собі уявити, скільки в них турбот перед скорботною п’ятницею…

— Найтяжчий гріх…

— Скажімо, газета…

— Газетка, — поправила мати.

— Нехай газетка, але вона коштує великі гроші, мамо, — в розпачі озвався Рікардо.

— Само собою, синку… Не вичитуй матері за те, що вона не знає, скільки коштує та газетка, набрана звичайним шрифтом на одному аркушику.

— Зате я знаю, скільки вона коштує. Оця сивина в мене з'явилася, поки я випрошував у тебе гроші, щоб заплатити за роботу карикатуристові…

На солодке були смажені яєчні жовтки в кокосовому сиропі. Їли мовчки. Після того як було з’їдено шість традиційних страв, почувся важкий віддих батька і брязкіт тарілки, що її відсунула мати.

Зайшов песик і, повештавшись, уклався спати. Він прибіг з кухні, де йому давали їсти, щоб не набридав під столом.

— Це Шалений Мурах, — мовив Рікардо, підводячись, коли служниця доповіла, що його просять до телефону. — Слухаю, це ти, Мурашко? Так, чоловіче, так… моя стаття про Ганді… Так, так, уже почав… А тепер послухай, старий… Так, Ганді… так… Я ще хотів тебе спитати… Так, так, Мураху, послухай… Скажи, у тебе в бібліотеці немає… Алло! Алло! Ні, ні, у мене є все про Ганді. Я тільки хотів тебе спитати, чи немає в тебе книжок з кольоровими ілюстраціями про італійських художників.

І після паузи:

— Ой, як це добре! Біжу до тебе — хочу подивитися. Скоро, скоро буду!

Поклавши трубку, він забіг до своєї кімнати, вдяг піджака й мерщій подався на вулицю. У якого ж це художника епохи Відродження він бачив Сімонету?