Скорботна п'ятниця

XXII

Цілісінький день і цілісіньку ніч на страсний четвер, цілісінький день і цілісіньку ніч на страсну п’ятницю дзвони мовчали; а сьогодні, у великодню суботу, о десятій ранку, просвердлені на кінці язики шалено метлялися туди й сюди на грубих мотузках, і ні на мить не стихав несамовитий металевий лемент… Дзвони ожили, воскресли. Сла-ва! Сла-ва! В небі вибухали ракети й петарди, гучно й весело виказуючи в піднебессі радість з приводу воскресіння вогню, води й дзвонів. Слава! — злітали в крещендо голоси хорів, радісні, дружні, подекуди заглушувані музикою органів. Сла-а-ва! Сла-а-ва!

Мстиві юрми, очолювані верховодами, які вимахували пляшками, у супроводі всюдисущої дітвори посунули шматувати опудала Іуд. Доки не заспівали «Слава», ці яскраві ляльки в людський зріст зухвало красувалися на дахах або карнизах будинків. У великодню суботу Іуд віддавали на поталу натовпу, що безжально їх лінчував. Цього року — новина: Іуда на крамниці Тантанісів зображував одного багатія, добре відомого в місті. На ньому була табличка з написом:

— Ну, такого тут ще не бачили, — гомоніли люди, котрі з цікавості посходилися в це передмістя, — чутка летить хутко.

А ті, що розбиралися в законах, додавали:

— Це злочин. Гадаю, що це злочин… образа.

— Який злочин! Це сама справедливість: врешті знайшовся сміливець…

— Це опудало, — зауважив хтось, — їхало на одному із студентських возів у скорботну п’ятницю.

— Ні, не їхало, — заперечив інший, з фотоапаратом на ремінці через плече. — Запевняю вас, що не їхало. Можу показати фотографії.

Сатир обіймав Різника, Різник обіймав Сатира.

— Як добре, брате, що ти вирішив виставити його як Іуду! Не знаю чому, але я був певен, що ти вчиниш саме так. Різник виправиться, виправиться, казав я, розмовляючи сам із собою, — адже так гарно розмовляти самому з собою, — і тоді ми врешті знатимемо, з яким наміром він викрав його з воза. Виставити такого Іуду Іскаріота… Оце справді христопродавець!..

Сла-а-ва! Сла-а-ава!

Відродження води, вогню і стихій напередодні воскресіння Христа, високого духу, а несправедливість і неправда хай гинуть в образі Іуд! Натовп люто й радісно шматував ці трагічні опудала, те в сурдуті, те у фраці, а те у військовому мундирі, опудала в білосніжних нагрудниках, циліндрах, цупких комірцях і пластмасових краватках, з хризантемами в петлицях, сигарами між пальцями або в роті, ціпками, парасольками… Шматуючи на клапті ці ляльки, народ мстив неправедним, несправедливим людям землі.

Сла-а-ва! Сла-а-ва! — виводили сопрано й контральто. Сла-а-ва! Сла-а-ва! — гриміли тенори, баритони й баси. Сла-а-ва! Сла-а-ва! — співали всі хором під бамкання дзвонів, під вибухи ракет і петард, під крики збудженого натовпу…

Сла-а-ва! Сла-а-ва! — злітало з усіх уст слово, яке в ці хвилини не можна було не виголошувати раз у раз.

— Не скажу, чуєте! Не скажу, не скажу, все одно не скажу! — торочив якийсь п’яничка, обіймаючи стовп, щоб не впасти, мотаючи з боку в бік головою. — Не скажу, не скажу, чуєте! Не скажу, все одно не скажу… — ' повторював він, гикаючи. — Не скажу, все одно не скажу!

Він заплющив, потім розплющив очі. Вулиця перед ним хиталась угору й униз, як гойдалка. А з вулицею і стовп, який він обіймав, будинки, інші стовпи, — телеграфні, електричні, телефонні, трамвайні, — хиталися автомашини, екіпажі та всі ті мурашки, що комашились перед тельбушатною крамницею Тантанісів, чекаючи, коли їм скинуть Іскаріота, небаченого досі Іуду. Самі вони не наважувались його стягти і тільки фотографували, якщо було чим.

П’яничка ще міцніше обійняв стовпа, боячись упасти з цієї гойдалки, яка піднімала й опускала його між дахами будинків, що хиталися, поблискуючи вікнами.

— Хай мене вбивають, хай мене мордують, — белькотів він, сміючись і пускаючи слину, — а я не скажу, не скажу, все одно не скажу.

Сла-а-ава! Сла-а-ава! — співали дзвони, петарди, хори…

— Хай мене вбивають, хай розстрілюють, хай четвертують… Оцього сеньйора, — він показав пальцем на Іуду Тантанісів, якому не було рівного і якого люди чекали внизу, щоб подерти його на дрібні шматочки, — зараз четвертуватимуть, а я добре знаю, хто це… Але не скажу, не скажу, от і все!

— Не мели дурниць: то ж не сеньйор, а ганчір’яне опудало.

— Це ви так думаєте, але то сеньйор… Начебто я на нього не працював… Сеньйор, справжнісінький сеньйор, бачить бог…

— Ти п’яний!

— Еге ж, п’яний по зав’язку! П’яний як чіп! Але хай мене четвертують, хай розривають на шматки, хай відірвуть мені руки, ноги та голову, як у цього сеньйора, хай роблять що хочуть, а я не скажу, все одно не скажу!

— Що сталося? Що тут таке? — запитав, підходячи, поліцай. У руці кийок, кепі до вух, борідка над подвійним підборіддям. Він мав бойовий наказ: бити. Отой Іуда, як вважала поліція, — то тільки привід, яким мають скористуватися для здійснення своїх намірів усякі зловмисники. Бо хто тільки не робить свої чорні справи, користуючись з отакого безладу. В кожній людині сидить зловмисник. Тим-то в першій статті поліційного статуту сказано (— Не скажу, не скажу, все одно не скажу! — не вгавав п’яний, обіймаючи стовп), отже, в першій статті статуту сказано: охоронець громадського порядку повинен боротися з порушеннями на місці, виходячи з обставин… — Ану відповідайте, що тут таке?

— Та нічого, охоронцю… це тут сеньйор… — мовив, виправдовуючись і поквапливо відходячи від стовпа та від п’янички, той, хто твердив (— Не скажу, не скажу, все одно не скажу!), що лінчуватимуть не сеньйора, а славетного Іуду Тантанісів.

— Не скажу, чуєте? Ні, ні і ще раз ні! — провадив п’яний, тупаючи ногами, наче вередлива дитина. — Я п’яний, але не скажу!

— А чого це ви не скажете? — спитав поліцай крізь зуби, спохмурнівши й міцніше стиснувши кийок.

— Бачите, охоронцю, хоч ви мене й потурите звідси… еге ж, я знаю, потурите…

— Так, так, але чого це ви не скажете? — І поліцай з огидою тицьнув п’яного кийком у спину, аж благенькі піджак і сорочка тріснули, бо то були лахи, а не одежа. — То чого це ви не скажете?

— Чого я не скажу?

— Еге ж, чого це ви не скажете?

— Вам би це дуже хотілося знати, але ні, я не скажу, не скажу, все одно не скажу!

За дзвонами годі було почути, що говорив розлючений поліцай. За дзвонами, за ракетами, за петардами, за криками дітвори та галасом розпаленого натовпу, що жадав якомога швидше роздерти на шматки не Іуду, а, як усі вже казали, дона Рамончика.

— Сла-а-ава! Сла-а-ава!

— Не скажу, не скажу, все одно не скажу… Пробачте, охоронцю, що я вам перечу, — і він гикав, — та цього разу я вас не пос… не пос… не послухаюсь, чуєте? Ви мене чуєте, охоронцю? Тільки цього разу, тому не питайте, бо однаково не скажу, хоч убийте мене, охоронцю, хоч розірвіть мене на шматки, як розірвуть отого сеньйора, котрого я знаю, а я… я… не скажу, не скажу, все одно не скажу.

А на вулиці перед крамницею і поодаль галасували ті, що сварилися за шматки Іуди Тантанісів, якого вже всі називали доном Рамоном. Кожен хотів мати шматочок від цього аристократа-Іуди: ногу, голову, чобіт, шкіряну нашивку із штанів, манжету, хустинку, шкарпетку…

— Сваряться, ніби за мотузку із шибениці, — зауважив Сатурно Касаюка, шкільний учитель, звертаючись до селянина з витріщеними очима й великим зобом під комірцем сорочки, випрасуваної з нагоди свята. — Обривок такої мотузки дістати нелегко — адже тих, що вішаються, не густо, тому кожен і прагне мати як талісман шматок оцього Іуди, цього великого пана, якого в нас ще не бачили й не побачать більше, бо виставляти його заборонять законом, згадаєш мої слова, заборонять.

— Ні! Ні! Таки не скажу!

— То чого ж ти все-таки не хочеш сказати, нещасний? — укотре вже спитав поліцай і потяг п’яничку кийком по спині.

Тут, на невеличкому майдані, завертали запряжені мулами трамваї, які вирушали на цвинтар або поверталися звідти. В одні сідали пасажири з квітами, з інших виходили заплакані й без квітів. З гурту вбраних у жалобу людей почувся голос вусатої жінки зі страхітливим задом і не менш страхітливим фронтоном, майже верандою.

— Таж ви б’єте Ісуса, охоронцю! Хіба ви не знаєте, що він ще не воскрес і всі наші лихі вчинки тепер завдають йому болю? ’

— Не скажу, хоч скільки мене бийте, все одно не скажу!

— Та скажи, — мовила жінка, підходячи ближче; її туфлі рипіли, аж вищали, як колеса трамвая на повороті, — скажи, любий, що маєш сказати, інакше поліцай тебе битиме, а це гріх, бо ти помагатимеш бити нашого господа.

— Нехай б’є мене скільки хоче, на те й кийок у нього, щоб бити, нехай мене геть розплескає, але щоб я йому сказав — та ніколи! Ні; ні і ще раз ні!

Цілий град ударів посипався на п’яного — на голову, на спину, плечі, поперек — на все виставлене для ударів, а той тільки чіплявся за стовп і бився головою об якесь оголошення.

Коли град ударів ущух, п’яний підвів закривавлену голову з розбитим вухом, розплющив очі, глипнувши на світ зі свого потойбіччя, скривив стиснені губи в гіркій посмішці, оголивши білі бездоганні зуби, й промимрив:

— Не скажу, — і, підвищивши голос, щоб перекричати бамкання дзвонів, загорлав: — Не скажу, не скажу, все одно не скажу!

А тим часом то тут, то там вибухали петарди, злітали вгору різнобарвні ракети, шматуючи тишу, що залягла між небом і землею перед цими великими днями, ракети з одинарним зарядом та тріскавки, що їх люди скидали на вулицю з балконів, а босі хлопчаки гасили їх своїми сомбреро, щоб потім позбирати і підпалювати.

— Не скажу, чуєте… Навіщо ж ви мене б’єте, коли знаєте, що я не скажу? Хай мене вішають… Хай мордують… Все одно не скажу!

— Облиште його, охоронцю, — говорила жінка, якій на підмогу прийшло ще кілька жінок, котрі щойно прибули із цвинтаря черговим трамваєм, заплакані, вбрані в жалобу, — не бийте його більше, хіба ви не бачите, що він п’яний і не тямить, що каже?

Інша жінка, висока й худорлява (вона була в глибокій жалобі, але не тому, що їхала на цвинтар або верталася звідти, а тому, що вчора розп’яли Спасителя), сказала:

— Лише кілька годин тому Ісус, з прибитими до хреста руками й ногами, вигукнув: «Прости їх, о господи, бо не знають вони, що чинять!»

— Не знають, що кажуть? — спитав п’яний, повернувши голову, але не відриваючись від стовпа. — А я знаю і не скажу!

З обережності дон Сатурно, вчитель, відійшов від вікна, а за ним і селянин. Вони відійшли від вікна закритого балкона, що правив учителеві за ложу, яку він завісив барвистими шторами, щоб із-за них спостерігати, як лінчуватимуть цього суб’єкта. Перед іншими вікнами стояли інші родини, деякі з гостями, і теж дивилися досі небачену святкову виставу, про яку довідалися з різнокольорових листівок, схожих на циркові програмки, — лінчування багатія народом. Починається з цього…

Селянина із зобом стривожила поведінка вчителя, коли вони стояли на балконі. Той підтягував рукав на правій руці, де поблискував золотий браслет, стискав руку в кулак, залишаючи випростаним тільки великого пальця, й отак опускав руку пальцем униз: магічний жест, який насправді означав наказ натовпові, що ревів, кричав, хвилювався, не залишати живим дона Рамона. Смерть йому! Смерть! — як і в часи Нерона.

Довкола стовпа, п’яного і поліцая збиралося все більше народу. Вчитель проштовхався руками й ліктями крізь натовп: йому дуже подобалося виступати в ролі замирювача.

— Шановний охоронцю порядку, нині радісне свято, і він теж його відзначає разом з усіма.

— Та мені байдуже, що він п’яний, — відповів поліцай, блідий, аж сіро-зелений, — але ж він явно щось знає і приховує. Та я примушу його все викласти.

— Тоді краще поговорити з ним у комісаріаті. Заберіть його туди, там і допитуйте, — мовив дон Сатурно, намагаючись так залагодити справу, щоб поліцай знову не взявся за своє, а своє в нього кийок і більше нічого.

— Та заберу, будьте певні, потягну за комір, але спершу він повинен викласти мені все тут, на місці.

— Не скажу, чуєте? — озвався п’яний. З його волосся на тім’ї і з мочки вуха капала кров. — Річ не в тім, що я не знаю, а в тім, що я не повинен говорити. — І він знову затупцяв, ухопившись за стовп. — Не скажу, все одно не скажу!

— Але чого саме не повинен ти говорити, хлопче? — спитав дон Сатурно, пробираючись ближче до поліцая, котрий уже підняв кийок.

— Ха-ха! То ви гадаєте, я вам отак і вибовкаю те, чого не хочу сказати? А я не скажу, чуєте, не скажу, все одно не скажу!..

Тантаніси, торговці свинячими тельбухами, про яких у заможних колах говорили, що то вискочки, а грошви в них хоч греблю гати, дозволили собі, — за забаганкою свого сина, котрий пригрозив у противному разі піти з дому, — розкіш виставити досі небаченого Іуду, Іуду, який був не тільки мистецьким витвором, а й живим портретом дона Рамона Монтемайора, знатного сеньйора, власника маєтків, какаових і бананових плантацій, незліченних табунів худоби, мисливських собак, дресированих коней, рушниць, пістолетів, азартного гравця в покер, курця гаванських сигар та завсідника клубів і будинків розпусти, як по-вченому називає сеньйор дон Сатурно, вчитель, наші брудні борделі…

Чимдалі все численніший натовп заповнював маленький майдан та сусідні вулиці й вимагав, щоб йому віддали опудало, цього пихатого Іуду Іскаріота, вимагав, махаючи піднятими вгору руками, та так настійливо, що вже треба було вволити його волю.

Сатир, гордий як ніколи, — адже його шедевр дістав загальне визнання, — скинув Іуду вниз.

Натовп відповів могутнім вигуком, страхітливим риком і, ніби гнаний вітром гніву та помсти, кинувся його шматувати…

Різник побачив, як манекен упав, і йому знову здавалося, що то не опудало, а дядько власною персоною, від якого через мить залишились тільки шматки: там рука, там голова, там нога… Сплюнув, ще й досі відчував у роті гіркоту від бананового блювотиння…

Приємний Мулат, такий приємний, що його так і прозвали, волік мертвого собаку, якого збив трамвай.

Не скажу, не скажу, все одно не скажу!.,

Поліцай, відчувши, що хтось ухопив його за руку, — а вхопив його Приємний Мулат, щоб він не бив по голові нещасного п’яницю, — випручався, відступив, дістав свистка з кишені мундира, де він був у нього причеплений на ланцюжку, і засвистів у дві його трубочки, кличучи на підмогу.

Натовп, що ставав чимдалі більший, все дужче вирував, украй розпалений четвертуванням Іуд, які під спів «Сла-а-ва!» вмирали від його рук, насунув до стовпа з п’яницею: кожен хотів дізнатися, в чім річ, виявляючи звичайну вуличну цікавість. А поліцай дув і дув у свої дві трубочки, кличучи на підмогу хрипким і пронизливим свистом.

Натовп збільшувався на очах, галасливий, неспокійний, грізний. Дзвони, ракети, петарди… Сла-а-ва!

З усіх вулиць на майдан сходилися чоловіки, жінки, діти, несучи шматки рук, ніг, черевики, клапті від сорочок та штанів.

Лунали крики, сміх, жарти. Били одне одного рештками від Іуд, які всі загинули від їхніх рук, і все щільніше збивалися довкола місця, звідки лунало тривожне сюрчання агента 326; люди витягали шиї, спиналися навшпиньки, а дехто навіть підстрибував, щоб дізнатися, що там таке.

Поліцай перестав свистіти і, бризкаючи слиною, закричав в обличчя Приємному Мулатові:

— Постривай-но, поганцю, заберемо й тебе!

— Та не штовхайтеся ви так! Куди тиснете? Яке нахабство! — чулися звідусіль із юрби здушені голоси. — Ой-ой! Дихнути не можу!

Помалу-малу зменшувався простір, на якому стояли стовп, п’яниця, агент поліції, Приємний Мулат і вчитель. Дон Сатурно почав уже нишком проштовхуватись геть крізь натовп, підморгнувши спершу Приємному Мулатові, щоб теж ішов за ним, але той і не ворухнувся.

— Не скажу, чуєте! Не скажу, все одно не скажу!

— Розійтись! — закричав поліцай, вихоплюючи з кобури пістолета.

Люди відступили назад, але не дуже, та й не могли дуже відступити, бо стояли, збившися щільною масою. Однак Приємний Мулат навіть не зрушив з місця. Люди за його спиною, які все бачили, обурено загомоніли.

— Відійди, бо я за себе не відповідаю! — знову наказав поліцай хрипким голосом, підступаючи до Приємного Мулата з пістолетом у руці й свистком, що звисав на ланцюжку на грудях. — А ти, п’яничко, говори… говори те, чого не хочеш сказати, бо вб’ю!

І тицьнув холодним дулом у спину бідолахи, що обіймав стовп.

— Говори, бо вб’ю! Говори, бо вб’ю!

П’яниця лише заперечливо похитав головою: мовляв, ні, ні і ще раз ні, не скажу, все одно не скажу…

Подих натовпу, що ледве вміщався на маленькому майдані, здавався подихом моря. Задзвонив трамвай. Дорогу. Дорогу. Просив, щоб йому дали дорогу. Та марно. Інші види транспорту — легкові машини, ваговози, фургони, екіпажі, що теж були спробували проїхати, — завертали назад, щоб об’їхати сусідніми вулицями. За першим трамваєм спинився другий, потім третій, та так і стояли нерухомі, паралізовані. Пасажири виглядали з вікон. Люди з вулиці підіймались на сходинки, а то й заходили в трамвай, щоб подивитися з вікна.

З кийками напоготові, руки на кобурах пістолетів, з’явилися інші охоронці порядку.

Обурення проти поліцаїв, які силою пробивали собі дорогу крізь натовп, стало загальним, і ті видавалися в гущі розлюченої юрби мухами, що позаплутувались у велетенській павутині.

— Говори, бо вб’ю! — повторив поліцай, знову наставивши пістолет на п’яного: зараз уже йшлося про самолюбство й авторитет, він мусив показати свою владу, домогтися послуху, утвердити свою репутацію; побачивши, що йому надходить підмога, агент 326 і зовсім осмілів.

Це сталося в одну мить. Пістолет полетів на землю. То мулат дужим ударом вибив його з поліцаєвої руки. Пролунав постріл. За спиною мулата дедалі дужче лютував натовп. Чулися крики: «Бандити! Боягузи! Вбивці!» Щойно прибулі поліцаї стріляли в повітря. З-за нерухомих трамваїв люди жбурляли в набрід у мундирах каміння. А агент 326 так і не діждався підмоги. Він зчепився врукопаш із Приємним Мулатом, і вони покотилися по землі, аж поки з поліцаєм не розправився натовп, розпалений, несамовитий, озброєний дрючками, мачете, залізними прутами, ножами. Охоронця порядку тягли за руки й за ноги, хоч і не могли розірвати його так легко, як Іуд. Кепі, портупея, мундир, чоботи — все було залите кров’ю.

Побачивши страшну смерть товариша, над яким було вчинено самосуд, спонукувані переляком і інстинктом самозахисту, прибулі на підмогу поліцаї відкрили вогонь із пістолетів. Розпалена, несамовита юрба почала відступати, залишаючи поранених і мертвих — одні падали від поліцейських куль, інших збивали в паніці з ніг і затоптували. На місце події прибули військові підкріплення. Треба було оточити майдан, щоб не втік Приємний Мулат, якого звинувачували як заводія, а також п’яний, хоча проти того вони вже нічого не могли вдіяти.

Першим же пострілом йому пробило груди. Він посунувся вниз, усе ще обіймаючи стовп, і впав неживий. А над його мертвим тілом на стовпі висів аркуш яскраво-жовтого паперу, й на ньому чорними літерами було написано:

«ВЖИВАЙТЕ ЖУВАЛЬНУ ГУМКУ «ЧІКЛЕТС»!»