Скорботна п'ятниця

XIV

Рікардо Тантаніс покинув двір, де опоряджували вози, й поїхав додому в тій же таки машині Тройо. Розпач у його душі передавався на педалі. Він тиснув на газ. Гальмував. Знову тиснув на газ. Знову різко гальмував. Оці чергування дії гальм і акселератора передавали його душевний стан. Мотор відповідав на всі порухи його ніг слухняно, мов піаніно: то гудів низько, то завивав на найвищих нотах, а то зовсім тихо воркотів серед мовчазних вулиць міста. О швидкість, швидкість! Скільки злочинів чиниться в твоє ім’я! Здавалося, душа його грає на якомусь новому інструменті, видобуваючи з нього через клавіші-педалі музику швидкостей. Годі й думати про викрадення дядька Ани Хулії з воза «Жахи християнства». Натис на газ… Неможливо… Він уявив собі, як шаленітимуть люди на вулицях, побачивши на возі такий шедевр… Дужче на газ, дужче, дужче… Швидкість приносила полегкість, розвіювала настирливі думки… А якщо він зречеться своєї обіцянки: зрештою, хто він йому такий, отой дядько? Загальмував. Еге ж, хто він йому такий, як ото подумати, йому, Рікардо Тантанісові? Гальмо, гальмо… Яке йому до нього діло? Але ж Ана Хулія… Вулиці, вулиці, одна за одною, скільки їх усіх? А в будинках обабіч сплять люди. Він дядько Ани Хулії. Ана Хулія, Ана Хулія… Газу, газу… А що таке Ана Хулія в його житті? О, вона багато важить в його житті, в його майбутньому (в його «злеті, що; є падінням», сказав би Шалений Мурах, граючи словами), геть усе. В житті адвоката індіанців і бідного люду? Е ні, — завдяки їй він стане адвокатом людей із грошима, з особняками, з достатками, саме вона може зовсім змінити його життя. Ось що таке для нього Ана Хулія. Газу, газу… Тікати, тікати від своїх думок. Він наче оцей автомобіль, що мчить, крутячи своїми колесами, із шаленою швидкістю, й однак не може втекти від своєї механічної реальності, осей, кузова… Швидкість, швидкість, стрімка швидкість «Апасіонати» Бетховена…

Ні, ніхто не переходив дорогу. Тоді чому він так різко загальмував? Найкращим виходом… Він увесь спітнів, дістав хусточку. Парфуми Ани Хулії… Найкращим рішенням було б… геть забути про свій дурний план, не викрадати ляльки, нехай цей клятий латифундист їде собі на возі, нехай сміється з нього народ, — Шалений Мурах мав рацію, коли казав, що їхня демонстрація скоріше веселитиме людей, аніж пробуджуватиме в них протест. Отже, він зречеться свого кохання, як цього й сподівалися від нього товариші, і все відразу стане так просто… Бензин… кінчається бензин: мотор почав чхати. Він зостався або от-от зостанеться з порожнім баком. Більше не газував і не гальмував, тримав ногу непорушно на акселераторі. Тільки б дотягти додому, де чекає на нього Сімонета. Він засміявся. Мотор зачхав знову. Кінчається пальне чи, може, карбюратор забився? І все ж воно так. Сімонета чекає на нього вдома, в одному з альбомів, що їх привіз йому Шалений Мурах.

Приїхавши додому, він довго дивитиметься на неї в нічній тиші. Так, так, тільки спершу роздягнеться, скине з себе просяклу потом одежу, цей брудний покрив своїх тривог і страху, надягне чисту піжаму. Потім випростається на ліжку, закурить добру сигарету й поставить перед собою картину Боттічеллі.

Він ступив на дорогу. І так був злився з машиною в одне ціле, що в нього склалося враження, ніби він виходить не з автомобіля, а з самого себе, з власної шкіри, із свого єства, — це було щось нез’ясовне, незбагненне й водночас зрозуміле, коли подумати, що автомобіль уже витворював частину його кістяного кузова, його м’язів, його нервів, його флюїдів…

Він перебував у такому стані, ніби випускав із себе дух, ніби в його тіла скінчилося пальне і його душа мусила висідати з його кістяка, з його тіла, з його особи, кинувши їх на дорозі… Вмерти — це висісти з себе, покидаючи двигун, колеса, кузов, висісти зі своєрідної людської машини, в якій не стало пального, опинитись саме в такому становищі, як оце він тепер. І йти… а куди? Той, хто вмирає, хто висідає з самого себе, йде туди… Якесь невідоме відчуття — висісти з живої тілесної машини, в якій їхав, висісти з чогось, покинути щось, невідь-що, забираючи з собою невідь-що…

Чиста піжама, сигарета… Там, у шухляді, в нього лежить пачка добрих сигарет. Сірники… Сірники чи запальничка? Його запальничка не діє, треба запалити сірника. Полум’я й дим. Подушка під головою, Сімонета перед очима.

То ти не хочеш знайомитися з нею, Шалений Мураху? Рікардо йшов тепер пішки, покинувши машину без пального біля брівки тротуару просто на вулиці, де смерділо рибою й вологою сіллю, бо там містилися майже всі рибні крамниці міста, і йому згадалось, як він запитував свого приятеля, — щоб тільки той не торочив йому про Ганді, — чи хотів би познайомитися з Сімонетою. Мурах насупив брови, — або, як він висловлювався, тому що полюбляв жонглювати словами, «набровив супи», — і відповів, що ні. Дивно. Рікардо був неабияк здивований, почувши таку відповідь від товариша, який мав славу «влюбливого мураха» або «платонічного Дон Жуана», як він прозвав себе сам.

«Познайомиш мене з Сімонетою, — сказав він, — коли я виграю в лотерею. Отоді й познайомиш. Ніжно-рожеве кохання, весна, гроші, подорожі й дівчина-мрія. Коли я виграю в лотерею, то, може, мені захочеться помандрувати з цією дівчиною в епоху Відродження, якщо, звичайно, вона справді схожа на красуню Сімонету з «Весни» Боттічеллі. Бо тут є одна заковика… Зрештою, не штука витратити сотні тисяч доларів на картину, як це роблять дурноверхі американські мільйонери, — куди важче створити собі уявний світ, пожити, як у романі, але пожити по-справжньому — розумієш? — не знаю як це краще пояснити…»

Рікардо прискорив ходу. Його дім був уже зовсім близько.

Мабуть, і йому, коли він зараз прийде додому і розгорне альбом, захочеться виграти в лотерею, захочеться пережити з Сімонетою оту нереальну реальність картини Боттічеллі. Пожити б із Сімонетою Матісано одну весну, бодай однісіньку весну…

Він устромив ключ у замок, у знамениту щілину, подібну своєю формою до літери «S», — такі вони, сучасні замки.

Справді, це було б фантастично… Витратити сотні тисяч доларів, щоб пожити, як у якійсь знаменитій картині. Як це робиться, він не знав і не розпитав тоді в Мураха.

Замок піддався ключеві, і двері плаксиво заскрипіли на своїх прадавніх завісах. У коридорі горіла одна електрична лампочка.

Він так і не спитав у Мураха що той мав на увазі під словами «пережити епоху Відродження». То, мабуть, не справжнє життя, а вистава з декораціями, костюмами, якийсь вертеп…

Пройшов до себе навшпиньках. У сусідній кімнаті спали батьки, Повернув вимикач, сяйнуло світло… і наче хто бурхнув на нього відро крижаної води.

Книжки й альбоми зникли…

Але хто, хто міг узяти їх з його ліжка? А вони ж не його. Якщо не знайдуться, Мурах за них зітне йому голову…

В розпачі вибіг у коридор, затарабанивши у двері до батьків.

— Мамо! Мамо!

— Що таке, синку? Ми вже лягли.

— Я тільки хотів спитати. Ти не знаєш, хто взяв альбоми, що лежали у мене в кімнаті на ліжку?

— Я.

— Куди ти їх поклала?

— Не поклала, а сховала.

— Але ж вони не мої, то…

— Еге ж, знаю твого приятеля — отого, що у величезних окулярах, тим-то я й не кинула їх у вогонь. Подумати лишень: голі чоловіки й жінки!

— Але ж то репродукції відомих майстрів. Куди ти їх поклала?

— Вони тут, у мене.

— Де саме?

— Під ліжком.

— Вони мені зараз потрібні.

— Е ні, сину, грішити я тобі не дам!

— Мамо! — Він зціпив кулаки й мало не став висаджувати двері, та вчасно схаменувся. Адже мати тут ні при чому, подумав він, це облудне фанатичне суспільство втручається в його особисте життя.

Пішов до своєї кімнати. Його кроки дзвінко відлунювали в тиші коридора. Крокував сам під порожнім склепінням. І довкола тільки відлуння, тільки відлуння його кроків…

— Забутися, — повторював він, розпачливо хитаючи головою, відтак зміркував: — Постривай! Адже я не слинько; є стільки гарних способів забутися. — Почвалав, мов сліпий, до їдальні, підійшов до буфета в стіні (там саме відбувалося щось важливе: шастали туди-сюди павуки, істоти, що плетуть тишу й своє тонесеньке волокно — чому ще досі ніхто не додумався шити з павутиння жіночий одяг?), дістав першу-ліпшу пляшку — натрапив на коньяк — налив собі повну склянку, наче то було не спиртне, а звичайнісінька вода.

Напитись… Утекти від себе… Забутися…

Іще одну склянку коньяку, може, вона замінить йому Сімонету Веспуччі з картини «Весна»… Порожня їдальня… Стіл, за яким стільки з’їдено. На ньому вазон з квітами й розгорнена інструкція до машинки для виготовлення ковбас…

Сяйво, коньячне сяйво в голові. На лобі — рясні краплі поту, все кудись пливе, мрії зливаються з дійсністю.

У клітках, прикритих покривальцями, ворушаться птахи, занесені, як завжди, на ніч до їдальні. Розбуджені чи від безсоння?

Вихилив ще склянку коньяку, підвівся зі стільця, сперся ліктями на стіл, втупився перед собою невидющим поглядом. Хотів підійти до кліток, та кудись заподілися його ноги, чи то пак черевики… Десь зосталися під столом, і їх треба було знайти. Став навколішки й поліз шукати їх під стіл, між його виточені ножиська-колони, що підпирали важкий дерев’яний круг для виконання священного ритуалу… То це він упав? Ні, не впав, а просто ліг відпочити долі. Понишпорив очима по підлозі довкола. Атож, чому б і не поспати отут на килимі… Іще коньяку… Склянку… Ні, краще з пляшки… Сперся на стілець, і той упав. Врешті таки зіп’явся навколішки, потім на ноги й задоволено слухав, як булькає, вливаючись йому в горло, благодатний напій. Відчув на губах, на язиці в ніздрях пахощі виноградних лоз… Падали ще стільці, падав він сам, підіймаючи їх. Менше шуму… так, менше шуму… і більше коньяку. Зачув чиїсь кроки. Ввімкнув світло. Пляшку… Гепнувся на підлогу. От якби дістатися до дверей… якби йому пощастило доповзти до дверей, він би втік… Бо-я-гуз! Іще б випити, але пляшка порожня. Куди ж його йти — до буфета по другу? Е ні, краще мерщій дістатися до дверей. Тьху! Десь тут біля дверей вимикач світла. Ось ми зараз…. клац-клац… і готово. Липуча пітьма. Тепер — до ліжка, ніде б тільки не впасти. Згадав, що колись заховав у себе в кімнаті на полиці за «Цивільним кодексом» пляшку очищеного агвардьєнте… Справді? Так, він певен цього. Яке щастя! Дійти, витягти її звідти й у ліжко… Там є що випити… Як гарно. Заліз просто в одежі між простирадла. Чудово! Авжеж, тут є що випити. Як це він досі не згадав про нього. Зараз він покуштує цього чистого, мов сльоза, напою. Ні, ні… став виривати правою рукою пляшку у лівої. Ліва рука дужча за праву… менше вироблена… тим-то… тим-то… щоправда, у правої більше спритності… Сварка між руками… Правій так і не вдається відняти пляшку в лівої, остання сама підносить її тобі до рота, і стається те, що мало статися, неминуче, приємне… Тиснуть черевики. Він ліг у черевиках… Отого мерця поховали взутим, отож… (е ні, лівице, не привласнюй собі пляшки) його викопали, щоб зняти черевики. Так наказав суддя, бо його переконали, що потрібен іще один розтин. Але ні, вбивство було очевидне. Мерця витягли з труни, щоб роззути, нехай спить собі вічним сном, але без черевиків… Найшляхетніший вчинок у моєму житті, дякую… Ні, лівице, ні! Хоч воно й непогано було б ковтнути ще разочок, бодай одненький… Йому аж ізсудомило руку, яка тримала пляшку біля рота. Почалася страшна боротьба руки з судомою. Та вчасно втрутилась права рука. Якщо їй не вдасться розборонити… Але то була не його права рука, а чиясь чужа рука, рука якогось кудлатого чоловіка, у якого не було рук, що сміявся у вуса, схожі на кукурудзяні коси. «Матимеш справу з нами, опудалами, коли зробиш те, що задумав, — мовив він. У нього не було ні губ, ні рота, ні обличчя, сам тільки голос, що звучав звідкись із-під його лахміття, з-під його величезного сомбреро. Він метляв штанами без ніг і водночас тягся рукавом без руки до його пляшечки. «Матимеш справу з нами, якщо підміниш його!» — хором вигукували на своїх стояках у вигляді хрестів нескінченні шереги опудал. «Кого б це я став підміняти?» — спитав Рікардо, ніби нічого не знаючи. «Серед опудал не називають імен. Але ти не повинен красти його з воза «Жахи християнства». Не повинен! Не повинен! — кричали опудала. — Візьми себе в руки! Встань із могили свого затишку, в якій ти лежиш, мов ота мумія, забудь Ану Хулію і поведи за собою на боротьбу всіх тих, що страждають від його жорстокості та знущань по всіх його маєтках та фільварках, не загорьованих тяжкою працею, а награбованих. Птахи колись збунтувалися проти нас, опудал, і майже розгромили нас, але це вже давня історія — отой бунт птахів проти нас, богів із старого ганчір’я: адже кожне опудало — то син божий, розіп’ятий на хресті. А от якби збунтувалися ви, студенти, то від отих, чиї опудала мають стояти на возі, нічого б не лишилося». — «Нічого!» — повторили тисячі розіп’ятих гротескних істот. «Але ж… ха-ха-ха! Я не тільки опудало, що лякає дрібних птахів, я лякаю й шулік. Студенти теж збираються їх лякати. Вони хочуть, щоб надовго лишилася пам’ять про віз, їхній чудовий віз, потіху для народу. Одні, дивлячись на той віз, лютуватимуть, інші сміятимуться і, дивлячись на ці карикатури, почуватимуть себе так, ніби вони помстилися над отим солдафоном-убивцею, над отим злодюгою, над отим високопоставленим лиходієм. Але чи буде від демонстрації якась користь? Була б, — і тут Рікардо побачив перед собою опудало з обличчям Шаленого Мураха, — якби буфонада супроводжувалась діями, а не пристосуванством. А то знову тихо минає рік, ще одна демонстрація, ще один рік, а там, дивись, і навчання позаду, ти робиш кар’єру і за кілька років сам опиняєшся на знаменитому возі жахів…»

Повз нього проходили розгромлені війська опудал, часом безладними юрмами, часом рівними шеренгами. Одні панічно втікали, інші тягли знесилених від утоми, поранених, а то й убитих товаришів.

«Ласунчику (він чув свій голос ніби здалеку, бо говорив уві сні, булькаючи слиною), я, Рікардо Тантаніс, гратиму Іуду, а от грати Ісуса немає кому».

«Один сендвіч, доньє Ермініє, з ковбасою».

«Ласунчику, тобі доведеться грати Ісуса».

«Дай мені спокійно з’їсти сендвіч».

«Комусь же треба грати Ісуса».

«Склянку газованої води, доньє Ермініє».

«Ласунчику…»

«Гав-гав-гав! Собаки, коли їх дражнять, гавкають. От якби і я міг спекатися тебе, гавкаючи, мов пес!»

«Ти повинен виручати хлопців, Ласунчику».

«А отой слинько, що завжди грав Ісуса, як його…»

«Гумка?»

«Еге ж, Гумка».

«Лежить у лікарні. Перитоніт».

«От тобі й маєш!»

«А ти ж був суфлером на репетиціях і сцену в Гефсіманському саду, яку ми сьогодні граємо, знаєш напам’ять, тож можеш зіграти Ісуса».

«Ще склянку, доньє Ермініє. І пачку сигарет. Скільки я вам винен?»

«Ласунчику…»

(Це він спить? Чи не спить? Пригадує? Марить?)

«Чого це я маю накидати собі зашморг на шию?»

«Е ні, зашморг собі на шию накидатиму я, граючи Іуду. Твоє діло стати навколішки й молитися богові з чашею в руці».

«Адже я маленький, горбатий і беззубий», — відмагався Ласунчик, злякано витріщаючи банькаті очі.

«Надягнеш плаща й туніку, то нічого не буде видно».

«Ні, старий, мені бракує духу».

«Хильнеш перед виставою».

«А зуби?»

«Підемо до дантиста, нехай поставить тобі тимчасові». Отже:

ТЕАТР «ВІДРОДЖЕННЯ»

СТРАСНОГО ТИЖНЯ ВИСТУПАЄ САМОДІЯЛЬНА ТРУПА З ДРАМОЮ

«СТРАСТІ ГОСПОДНІ ЗА СВЯТИМ МАТВІЄМ»

«Я знав роль назубок, але тепер я беззубий… а вставні зуби нічого не знають: їх ще не було, коли я суфлірував.».

«Годі верзти нісенітницю».

«А ті, що зосталися, болять».

«Вирви їх к бісу!»

«Беззубий Ісус… Не доведи господи! Хай краще болять, так я матиму стражденніший вигляд. А з вставними…»

«Виходь, Ласунчику, виходь!»

І от того випхано на сцену. Туніка волочилася за ним по землі, хоча її й підперезали поясом; він ішов босий, пальці в нього на ногах були криві й укриті мозолями. З великим шиком упав навколішки перед бутафорною скелею поруч із дарохранильницею. «Добре придумано, я врятований», — мовив сам до себе Ласунчик, закутаний у яскраво-червоний плащ поверх білої туніки. Накладне кучеряве волосся спадало йому на плечі. Він нахилив дарохранильницю й патетично вигукнув: «Отче, нехай мине мене ця чаша!» — потім підійшов до машиністів сцени й тихо попросив: «Ковточок, один ковточок». Щоб додати йому сміливості, ті налили в чашу горілки. Він жадібно вихилив міцний напій, настояний на травах, і, підбадьорившись, знову почав своє clamavis[10] (достоту так написано в тексті з претензією на латину). Корчачись від болю, підносив дарохранильницю до неба й волав: «Отже, нехай мине мене ця чаша!» Закочував очі, світив білими вставними зубами і раз у раз, перехиляючи чашу, тихо просив машиністів: «Влийте ще, хлопці». Вихиляв чашу до дна, підносив її догори, знову корчився і, вже нічого не прохаючи в отця небесного, звертався просто до машиністів: «Іще ковток, хлопці». З огляду на стан Ісуса арешт на сцені було прискорено. З’явився Іуда (роль зрадливого апостола грав Тантаніс — така вже його доля!), оточений римськими легіонерами. Він підступив до Ласунчика, котрий простягав чашу до машиністів, і поцілував його. Ласунчик сахнувся і закричав Іуді в обличчя: «Яке ти маєш право мене слинити?» Не давши апостолові навіть сказати: «Радуйся, вчителю!» й хутко витерши щоку полою плаща, докинув: «Якби ти хоч був жінкою, то вже нехай, а то ж поцілунок бабія… Тьху!» І коли кати підійшли, щоб узяти його, і стиха мовили: «Здавайся, Ласунчику», то він закричав: «О господи, за що ж мене заарештовують? За те, що я не дав отому паскудникові слинити мене?»

Він спав і водночас не спав. Повів очима в один бік, у другий… «Страсті господні за святим Матвієм». Це було торік. Позіхнув. Авжеж, торік…